РЕТРОСПЕКТИВА і ПЕРСПЕКТИВА УКРАЇНСЬКОЇ ПРИВАТИЗАЦіЇ

Михайло Чечетов 21 липня 2000, 00:00

Читайте також

Михайло ЧЕЧЕТОВ, перший заступник голови Фонду державного майна України

Приватизація — найважливіший напрямок економіч- них реформ, головний механізм ринкової трансформації нашого суспільства. Саме вона веде до появи чисельної армії власників, сприяє демонополізації економіки, створює конкурентне середовище, стимулює розвиток ринкової інфраструктури, підвищує якість і конкурентоспроможність товарів і послуг.

Головною метою прива- тизації є пошук ефективного власника, спроможного не тільки професійно управляти безгоспною державною власністю, налагодити ефективний менеджмент, але й інвестувати власні кошти в розвиток виробництва, у його модернізацію та технічне відновлення, — кошти, яких не в змозі вкласти держава.

Є й друга, не менш важлива мета приватизації на її нинішньому, грошовому етапі. Це поповнення доходної частини державного бюджету і за рахунок цього — погашення заборгованості по заробітній платі, фінансування бюджетної сфери, всіляких соціальних програм.

Важко сказати, яка з цих двох цілей превалює. Хоча, на мій погляд, головне — все- таки ефективний менеджмент. Там, де він є, — там технічне оновлення виробництва і зростання його обсягів, конкурентоспроможна високоякісна продукція і своєчасно виплачена зарплата, вчасно сплачені податки тощо.

Оскільки приватизація вже кілька років знаходиться на вістрі економічних перетворень, без перебільшення можна сказати, що вона є локомотивом ринкових реформ. Увесь цей час вона перебуває під пильною увагою громадськості, засобів масової інформації, Верховної Ради. А в окремі періоди — під вогнем жорстокої критики не тільки методів, а й процесу в цілому.

Тому для того, щоб краще зрозуміти глибинні процеси приватизації, об’єктивніше оцінити її методи, чітко накреслити подальшу стратегію і перспективу, потрібно, напевно, повернутися до початку приватизації в Україні — у першу половину 90-х років і розглядати її хід у діалектичній ретроспективі. Не з позицій сьогоднішніх реалій, а з урахуванням тієї конкретної економічної і, насамперед, соціально-політичної обстановки, що склалася на той час. Час же був далеко не простий. Перші ковтки демократичних свобод, запаморочення від успіху навіювали романтичні ілюзії про швидкий і легкий перехідний період, блискавичну приватизацію, мінімальні соціально-політичні втрати під час переходу до ринку, ніби випадково залишаючи за кадром величезний консерватизм та інертність основної маси населення, й особливо людей старшого покоління.

Повертаючись до першої половини 90-х, до першого року роботи парламенту минулого скликання, слід зазначити, що в той період у Верховній Раді було чотири позиції, чотири точки зору на питання приватизації. Причому за кожною з них стояла парламентська фракція або група депутатських фракцій, політичні партії і певні прошарки населення. Позиції були непримиренні. Кожний обстоював свій погляд, претендуючи на істину в останній інстанції. Знайти точки дотику було практично неможливо.

Прибічники першої точ- ки зору міркували приблизно так. Якщо ми, образно кажучи, відчинили двері вільної економіки, то було б логічно, з погляду принципу соціальної справедливості, з самого початку розділити всю державну власність до останньої копійки на десятки мільйонів однакових частин і всім порівну їх роздати. На перший погляд, логіка начебто в цьому є. Але це тільки на перший погляд. Якщо ж зазирнути трохи глибше, то вже важко буде вловити в цьому якусь логіку. Адже головний зміст приватизації полягає не в тому, щоб безгоспну державну власність роздробити на мільйони малих частин, щоб замість одного дбайливого власника в особі держави власниками підприємства стали би сотні, а подекуди й тисячі окремих громадян, які навіть на ньому не працюють, але отримали на безплатній основі однакові частки державного майна. Це б тільки погіршило ситуацію. Справжній смисл приватизації якраз в іншому — у протилежному. Щоб безгоспна державна власність потрапила до рук конкретного ефективного власника, який би сконцентрував у своїх руках значну частку державного майна і міг налагодити ефективний менеджмент, вивести підприємство на траєкторію стійкого економічного зростання.

Суть другої позиції полягає в тому, що всі промислові підприємства — заводи, фабрики, вугільні шахти і т.п. — пропонувалося повністю передати у власність виключно тим трудовим колективам, які на них працюють. Якась логіка начебто є і тут. Але! Є багатомільйонна маса людей, які працюють у бюджетній сфері: вчителі, лікарі, військовослужбовці, а також студенти, пенсіонери. Як бути з ними? При такому сценарії вони миттєво перетворювалися б на громадян України другого сорту. Яких залишили за бортом приватизації. Які не тільки нічого не отримують від такої форми приватизації, а навіть і потенційно втрачають будь-яку можливість претендувати навіть у перспективі на якусь частку державної власності. Хоча одні з них усе життя могли пропрацювати на підприємстві, а сьогодні перебувати на пенсії. В інших — батьки, кілька десятків років відпрацювавши на підприємстві, пішли з життя, а діти — студенти або учні. І всі вони залишаються лише жалюгідними свідками приватизаційних процесів. Спостерігачами поділу державного пирога іншими. А хтось, лише кілька днів пропрацювавши на заводі чи фабриці, за цієї форми приватизації миттєво ставав би власником.

Найбільш радикально налаштовані народні депутати будуть зорієнтовані на форсування і максимальне прискорення економічних реформ, обстоюючи тільки свою — на їхній погляд, єдино правильну позицію. І з ними можна було б цілком погодитися, якби не одне але. І це але — час, коли це пропонувалося зробити. Суть їхніх міркувань зводилася до такого. Приватизація, з їхньої точки зору, — це процес продажу державою своєї власності. А коли йтиме звичайнісінький продаж, то, відповідно до елементарних законів ринку, держава, виступаючи в ролі продавця, повинна бути кровно зацікавлена продати свою власність тільки за гроші і якомога дорожче. Ніякої безплатної роздачі державного майна, ніякої безплатної зрівнялівки бути не повинно. Тільки так можуть з’явитися реальні власники, реальні господарі. А отримані від приватизації гроші можна було б використовувати на структурну перебудову економіки, на фінансування соціальних програм тощо.

Проте це зараз можна спокійно говорити практично в будь-якій аудиторії про ринок, приватну власність, фермерство, бізнес, підприємництво, і ці поняття якщо не абсолютною більшістю, то все одно вже значно більшою частиною населення — і не тільки молоддю, а й представниками старшого покоління — сприймаються цілком природно і нормально. На початку ж 90-х навіть згадка про ці слова дратувала більшість людей. А ті, хто намагався говорити про ці речі в позитивному контексті, відразу ж викликали у більшості негативну реакцію, скептичне до себе ставлення. Все це можна було зрозуміти. Реакція відторгнення та абсолютного несприйняття приватної власності, бізнесу, ринкових відносин, що десятиріччями нав’язувалась наймогутнішою ідеологічною пропагандою, давала про себе знати.

Люди мислили ідеологічними штампами і шаблонами. Тоді у більшості населення ще не завершилася, а тільки починалася хвороблива ламка світоглядних та ідеологічних стереотипів. Тому в часи, коли широкі народні маси дуже болісно сприймали саму ринкову термінологію, починати відразу і саму лише широкомасштабну грошову приватизацію було практично неможливо. Та й такого рішення тоді просто не могла ухвалити жодна гілка влади. А якщо навіть і припустити, що це рішення було б ухвалене, в Україні тоді ще не було вільного вітчизняного капіталу, спроможного брати участь у грошовій приватизації. А розпочавши б на початку 90-х років цей процес і пустивши на внутрішній ринок без обмежень іноземний капітал, Україна ризикувала б залишитися без своїх стратегічних галузей, які повністю могли б перейти до рук іноземних інвесторів.

На той час у парламенті і в суспільстві була ще й четверта точка зору, з якою теж не можна було не рахуватися. У Верховній Раді минулого скликання її репрезентували представники найлівішої частини політичного спектру країни, які в принципі заперечували необхідність проведення радикальних економічних реформ, побудови держави із соціально орієнтованою ринковою економікою, а відтак, приватизації в будь-яких її формах і проявах. Майбутнє України вони бачили у вчорашньому дні. У поверненні до централізованої планової економіки, що базується виключно на загальнодержавній власності на засоби виробництва, вважаючи, що внутрішній потенціал командно- адміністративної системи, яка вже пішла в історію, був далеко не вичерпаний.

Мабуть, слід було навести порядок, зміцнити дисципліну і за рахунок цього підвищити якість товарів та ефективність виробництва. За Ю.Андропова такий процес начебто пішов і було видно деякі позитивні зрушення. Певною мірою з цим можна погодитися. Але тільки певною мірою. Справжню відповідь слід шукати у сфері діалектики: будь-яка система — чи то технічна, технологічна, біологічна, чи то суспільно- економічна — має свій граничний ресурс або потенціал. На певному етапі свого розвитку цей ресурс може бути повністю вичерпаним, і для того, щоб рухатися далі, до нової, вищої якості, слід змінювати систему.

Справді, можливо, за рахунок андроповських методів наведення порядку можна було ще щось вичавити з тієї системи. Але все одно рано чи пізно ми досягли б певної стелі, не проломивши котру, не увійшовши в двері відкритої конкурентоспроможної ринкової економіки, що базується на різних формах власності на засоби виробництва, досягти західних стандартів якості життя було б неможливо. Як кажуть, можна, звичайно, змінивши водія «Запорожця» на висококласного професіонала, додати у швидкості. Але ніколи в цьому автомобілі не можна досягти такої швидкої та комфортної їзди, як у «Мерседесі».

У тих конкретних істо- ричних умовах для того, щоб остаточно не заблокувати процеси приватизації й економічні реформи в цілому, Президент країни Л.Кучма, уряд, конструктивна більшість депутатського корпусу обрали єдино можливий варіант — врахувати всі згадані точки зору, всі чотири позиції й рухати приватизаційний процес одночасно всіма чотирма напрямками. Що й було зроблено.

По-перше, було розпочато широкомасштабну сертифікатну приватизацію, що дала можливість багатьом мільйонам людей стати реальними власниками. По-друге, через механізм оренди з викупом було реалізоване право трудових колективів стати власниками своїх промислових підприємств. По-третє, був затверджений перелік державних підприємств, які через їхню загальнодержавну значимість не підлягають приватизації. І нарешті, по-четверте, був задіяний механізм грошової приватизації, який з минулого року, коли було підбито остаточну риску під сертифікатною приватизацією, став її єдиною формою.

Нині найжорсткішій критиці піддається приватизація сертифікатна. Дехто намагається довести, що це був помилковий етап і слід було відразу розпочинати з грошової приватизації, оскільки сертифікатна приватизація практично нічого не дала, не сформувала клас реальних власників. Не повторюючи викладену вище аргументацію, хочу додати таке. Саме широкомасштабна сертифікатна приватизація, надавши кожній конкретній людині реальний шанс відчути себе власником, сприяла швидкій зміні ідеологічних і світоглядних стереотипів, нормальному сприйняттю ринкових форм господарювання, що зароджувалися. Можна сказати, що вона несла в собі не стільки економічне, скільки величезне ідеологічне навантаження. І своє завдання виконала. Ідеологічні стереотипи і догматичні підходи було зламано. Негативне ставлення до ринку в масовій свідомості в найстисліші терміни подолано. Крім того, саме сертифікатна приватизація заклала основи розвитку фондового ринку в Україні. На мій погляд, незважаючи на всі соціально-економічні втрати, вона була необхідним етапом, який в обов’язковому порядку треба було пройти. Дискусії можуть бути лише щодо величини втрат на пройденому шляху, але не про абсолютне його заперечення.

Багато критики сьогодні лунає й на адресу приватизації в цілому, що, на думку опонентів, не привела до реального поліпшення економічної ситуації в країні та до різкого підвищення ефективності роботи окремо взятих конкретних приватизованих підприємств. Задля об’єктивності слід зазначити, що приватизація поряд з грошово-кредитною та банківською системою, податковою і митною політикою є тільки одним із багатьох чинників, що сприяють більш швидкому подоланню кризових процесів в економіці й загалом якнайшвидшому економічному оздоровленню країни. Якщо податковий прес задавив державні підприємства, то з таким же успіхом він задавлює й приватизовані об’єкти. Якщо державні підприємства не можуть одержати кредит у банку під доступний відсоток, така ж доля і в приватизованих підприємств і т.д.

Крім того, оцінка має бути диференційованою. Знов-таки, подумки повертаючись на 10—12 років назад, можна пригадати порожні прилавки наших магазинів. Постійний дефіцит високоякісних товарів і послуг. Виснажливі черги за всім і всюди, що принижують людську гідність. Можливість придбати найнеобхідніші речі тільки «по блату» або з-під прилавка. Нинішні юнаки і дівчата, напевно, навіть не зрозуміють, навіщо потрібно було продавцям ховати пару звичайних чоловічих черевиків або жіночі чоботи, щоб потім продавати їх з- під прилавка. Але ж усе це справді було! І не так уже давно. І не слід про це забувати.

Лише за кілька останніх років ситуація докорінно змінилася. Повністю зник дефіцит на всі види товарів і послуг. Канули в Лету виснажливі кілометрові черги. Прилавки магазинів угинаються від безлічі всіляких товарів — як імпортних, так і вітчизняних. Можна, звичайно, говорити, що й якість імпортних товарів не зовсім та, яку хотілося б мати, що мало товарів вітчизняного виробництва. Але все це вирішувані проблеми, було б тільки бажання. Цю революцію на споживчому ринку здійснили насамперед мала приватизація, малий бізнес і підприємництво. Те, з чим раніш не могла впоратися величезна держава, — гідно, без принижень взути, одягти та нагодувати людей, — з цим сьогодні з дивовижною легкістю справляється приватна ініціатива.

Якось на зустрічі з підприємцями один із комерсантів жартома запитав: яке міністерство, яка державна структура відповідає за завезення бананів до України, що безперебійно продаються в будь-яку погоду, будь-якої пори року в усіх містах і селищах, у кожному магазині та на будь-якому ринку? Відповідь була однозначна: такого державного органу управління немає. Тоді постало наступне запитання. Що потрібно зробити, приміром, аби завтра в Україні бананів не стало? Відразу ж напрошується проста відповідь — адміністративно заборонити їх імпорт в Україну, тобто опустити на кордоні залізну завісу. Однак відповідь, що пролунала з вуст підприємця, була навдивовижу проста: «Не треба, — посміхаючись, сказав він, — ніяких заборон. Просто слід завтра, керуючись вищими державними інтересами, з метою посилення державного регулювання економіки, за що сьогодні багато хто бореться, створити нове міністерство або державне відомство зі скромною назвою, приміром, Укрголовбанан і наділити його повноваженнями регулювати, ліцензувати, квотувати завезення імпортної продукції. Щойно створять таке державне відомство, то на завтра виникнуть перебої з бананами, а післязавтра в Україні вони взагалі зникнуть». Звичайно, велика частка іронії в цьому прикладі є. Але він ще раз підкреслює фундаментальний висновок про те, що суспільство, яке задушить приватну ініціативу, не має перспективи.

Цілком закономірне і логічне запитання щодо того, чому не відбувається різкого поліпшення роботи великих приватизованих підприємств. Відповідь, як завжди, до банальності проста. Річ у тім, що сертифікатна приватизація, яка завершилася, не була приватизацією у справжньому її розумінні. Це було звичайне роздержавлення власності. Тому віддачу матимемо лише тоді, коли на вторинному ринку цінних паперів відбудеться перерозподіл власності, і вагомі її частки сконцентруються в руках конкретних ефективних власників. Коли контрольні пакети акцій провідних, стратегічно важливих підприємств продадуть за реальні гроші. Поява на вітчизняному ринку таких відомих національних компаній, як «Стирол», «Орлан», «Росинка», «Оболонь», «Чумак», «Квазар-мікро», «Торчин-продукт» та ін. свідчить про те, що й велика приватизація поступово починає приносити свої плоди.

Головною особливістю нової Державної програми приватизації, прийнятої Верховною Радою і підписаної Президентом України Л.Кучмою, є, по-перше, те, що вона, на відміну від попередніх програм, розрахована на трирічний період — 2000—2002 роки. По-друге, вона враховує індивідуальні особливості приватизації кожного підприємства, виходячи з його фінансово-економічного стану, ринкової цінності, інтересів національної безпеки та необхідності створення цивілізованих умов для участі інвесторів. По-третє, програма пропонує нові підходи до класифікації об’єктів, які забезпечують розмежування останніх на потенційно привабливі та неліквідні. По-четверте, вона спрямована на збалансування інтересів громадян, підприємств, що приватизуються, держави — в плані надходження коштів до державного бюджету та необхідності поглиблення ринкових перетворень.

Відповідно до затвердженої програми, Фонд державного майна має забезпечити надходження коштів до державного бюджету України від приватизації державного майна й інших надходжень, безпосередньо пов’язаних з процесом приватизації, у 2001 і 2002 роках у сумі, еквівалентній відповідно 1,5 млрд. і 1 млрд. доларів США. Надходження коштів до державного бюджету України в таких обсягах передбачається забезпечити за рахунок здійснення: поетапного продажу акцій ВАТ «Укртелеком»; скорочення переліку об’єктів права державної власності, які не підлягають приватизації; перегляду й уточнення переліку підприємств, що мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави; скорочення кількості ВАТ, пакети акцій яких закріплені в державній власності.

Програмою передбачено зміни критеріїв класифікації цілісних майнових комплексів і структурних підрозділів, виділених в окремі підприємства, під час віднесення їх до груп об’єктів приватизації. В основу покладено критерій середньоспискової чисельності працюючих й інші об’єктивні ознаки: віднесення об’єкта до такого, що має монопольне становище на загальнодержавному ринку товарів і послуг або є стратегічно важливим тощо. Розроблено також нові пріоритети приватизації наступних років, основи індивідуальної приватизації стратегічно важливих об’єктів і підприємств-монополістів.

У затвердженому документі вирішуються завдання з досягнення максимального економічного ефекту від продажу об’єктів приватизації шляхом визначення засобу приватизації, виходячи з фінансово-майнового стану підприємства та аналізу попиту потенційних покупців. Такого підходу не було в попередні роки, в результаті стратегічні об’єкти акціонувалися та продавалися за схемою масової приватизації, а потенційні підприємства- банкрути після перетворення їх на ЗАТ не могли бути продані навіть за приватизаційні папери.

Принципами та процедурами нової програми створюються організаційно- економічні умови концентрації власності, результатом якої може стати концентрація управління та юридичної відповідальності нових власників за наслідки своєї діяльності.

Продаж контрольного пакета акцій ВАТ пропонується здійснювати на конкурсах без інвестиційних зобов’язань. Для учасників конкурсів встановлюватимуться кваліфікаційні вимоги, а під час продажу пакетів акцій підприємств інвестиційно привабливих галузей (паливно-енергетичного комплексу, металургійної промисловості) до участі в конкурсі пропонується допускати тільки вітчизняного або іноземного промислового інвестора, а також об’єднання іноземного та вітчизняного інвесторів. Дається чітке визначення промислових інвесторів: це інвестори, зацікавлені в збереженні частки підприємства на ринку відповідного продукту і які не менш як три роки виробляють продукцію (виконують роботи, надають послуги), аналогічну основній продукції (роботам, послугам) приватизованого підприємства, або споживають в основному виробництві продукцію (роботи, послуги), яка використовується в основному виробництві приватизованого підприємства як основна сировина, або здійснюють безпосередній контроль на таких підприємствах упродовж як мінімум одного року. Надзвичайно принциповим моментом є те, що промисловим інвестором не може бути компанія, зареєстрована в офшорній зоні.

Щоб підвищити зацікавленість інвестора, запроваджується правило: при приватизації стратегічно важливих об’єктів продажу підлягає контрольний пакет акцій ВАТ, що дає можливість юридичній або фізичній особі суттєво впливати на діяльність відповідного суб’єкта господарювання. Істотним моментом є те, що продаж контрольного пакета акцій здійснюватиметься за конкурсом або на відкритих торгах без визначення державним органом приватизації інвестиційних зобов’язань покупця. Переможцем стає учасник конкурсу, який запропонував найвищу ціну за пакет.

У разі закріплення в державній власності пакета акцій у розмірі 50% статутного фонду плюс одна акція Фонд державного майна пропонуватиме до продажу на конкурсі єдиним пакетом усі акції, які ще не продано на момент ухвалення рішення про його продаж на конкурсі. При цьому переможцеві конкурсу, за його бажанням, може бути переданий в управління пакет акцій, закріплений у державній власності, або його частина, якщо таке зобов’язання держави визначалося умовами конкурсу.

Програмою передбачається значно посилити контроль за виконанням умов договорів закупівлі-продажу. У разі розірвання таких договорів за рішенням суду, арбітражного суду, у зв’язку з невиконанням покупцем договірних зобов’язань, об’єкт приватизації підлягає поверненню до державної власності.

Для того, щоб прискорити процес надходження коштів від продажу об’єктів державної власності до державного бюджету, передбачається спростити процедуру узгодження продажу об’єктів з Антимонопольним комітетом України. З огляду на те, що економічна концентрація насамперед вигідна державі, а органи Антимонопольного комітету мають і джерела, і важелі для отримання всебічної інформації про емітента, відповідальність за збір інформації про нього покладається на органи Антимонопольного комітету. До того ж ця інформація має бути складовою частиною інформаційного повідомлення про проведення конкурсу.

В цілому, цей важливий політичний документ спрямований у завтрашній день. Його реалізація має прискорити виведення нашої економіки на траєкторію сталого економічного зростання. Безумовно, для його успішного втілення в життя необхідні політична воля та консолідація зусиль усіх гілок влади. Саме тому персональна відповідальність за реалізацію стратегічних завдань державної програми приватизації на 2000— 2002 роки покладена на голову Фонду державного майна, керівників органів виконавчої влади, уповноважених управляти державним майном, а також на голів обласних державних адміністрацій.

ІІ
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 25.90
EUR 27.56