СУПЕРБІЗНЕС XXI СТОЛІТТЯ: ТОРГІВЛЯ ПОВІТРЯМ... ЗМІНА КЛІМАТУ ТА МІЖНАРОДНИЙ ПРОЦЕС

table.gif

Читайте також

— Але ви сказали, що вже ведете торгівлю?

— Так, веду, і дуже успішно.

— З ким, чи можна довідатися?

— З Марсом, — відповів він. — Так, із жителями планети Марс. Це дуже вигідний ринок для збуту повітря... У бідних марсіан не вистачає повітря. І вони дуже добре платять за цей товар.

— «Божевільний!» — подумав я.

Олександр Бєляєв. «Продавець повітря»

Сторони, які підписали 1992 року в Ріо-де-Жанейро Рамкову конвенцію ООН про зміну клімату, поставили собі за мету стабілізацію концентрації парникових газів (ПГ) в атмосфері на рівні, який дозволив би не допустити «небезпечного антропогенного впливу на кліматичну систему».

Крім визнання необхідності «загальної, але диференційної відповідальності» усіх сторін у досягненні цієї мети, стаття 4.2 зобов’язує промислово розвинені країни — сторони Конвенції (які входять в додаток I до Конвенції) проводити національну політику і вживати відповідних заходів для зм’якшення наслідків зміни клімату, метою яких є стабілізація викидів ПГ на рівні 1990 року. Ця ж стаття передбачає можливість спільних заходів, спрямованих на зменшення викидів ПГ. Концепція спільного здійснення (З) припускає проведення заходів у країні-реципієнті при частковій чи повній фінансовій (технічній) підтримці країнами-донорами у виконанні зобов’язань, взятих першою.

Правила, які регулюють деякі аспекти спільного здійснення проектів, сформульовані 1995 року в Берліні на першому засіданні Конференції сторін (КС-1). Приміром, визначили пілотну стадію проектів спільного здійснення, відому як «діяльність, здійснювана спільно». У процесі такої діяльності проекти, спрямовані на скорочення викидів ПГ, мали здійснюватися разом в країнах, включених в додаток I до Конвенції, проте про сертифікацію отриманих скорочень викидів не йшлося. Пілотна стадія закінчується 2000 року. У своєму рішенні (відомому, як Берлінський мандат) сторони погодилися розпочати переговори з питання більш жорсткіших зобов’язань по скороченню викидів, передбачених Рамковою конвенцією.

Ці переговори закінчилися на третій конференції (КС-3) 1997 року в Кіото, де сторони Конвенції ухвалили Протокол, в якому зафіксовані диференційовані цілі зниження викидів. Тоді ж були ухвалені кількісні зобов’язання з обмеження і скорочення викидів, відповідно до яких 39 країн, включених у додаток В до Протоколу, повинні протягом 2008—2012 рр. скоротити сумарні викиди на 5,2% порівняно з рівнями 1990 року.

Передбачені Кіотським протоколом зобов’язання сторін поширюються на шість парникових газів: діоксид вуглецю (СО2), метан (СН4), закис озоту (N2O), гексафторид сірки (SF6), перфторвуглець(ПФВ) і гідрофторвуглеці (ГФВ). При цьому індивідуальні зобов’язання країн варіюють від 8% скорочення до 10% збільшення викидів ПГ.

Крім прямих національних зобов’язань, Кіотський протокол до Рамкової конвенції офіційно схвалив такі міжнародні механізми: спільне виконання зобов’язань у рамках регіональної організації економічної інтеграції, спільне здійснення, механізм чистого розвитку й міжнародної торгівлі викидами. Всі вони дозволяють передавати права (квоти) на забруднення атмосфери з метою досягнення національних зобов’язань, передбачених Протоколом. Ці інструменти, які інколи називають «кіотськими механізмами» чи «механізмами гнучкості», дозволяють окремим країнам досягти гнучкості під час розробки національних стратегій виконання кількісних зобов’язань з обмеження та скороченню викидів.

Рамкова конвенція ООН набрала чинності 21 березня 1994 р. До середини 1997-го Конвенцію ратифікували чи ввели в дію 165 держав. Україна ратифікувала Конвенцію 1996 року, а 1997-го стала повноправною стороною Конвенції.

Кіотський протокол був відкритий для підписання в березні 1998 року. Формально він набере чинності через 90 днів після того, як його ратифікують не менше 55 сторін Конвенції, зокрема розвинені країни, на які припадає не менше 55% сумарних викидів діоксиду вуглецю. Проте з усією очевидністю можна стверджувати, що Протокол набере сили лише після його ратифікації такими країнами, як США та Росія, на які припадає 53,73% глобальних викидів. До січня 2000 року з 84 країн, що підписали Протокол, лише 22 його ратифікували. Про свою готовність ратифікувати Кіотський протокол до кінця нинішнього року недавно заявили Австралія, Нова Зеландія і Франція. Решта продовжують виконувати свої зобов’язання в рамках Конвенції про зміну клімату й готуються до набрання Протоколом чинності.

Кіотські механізми

Ключовим елементом Кіотського протоколу є положення, яке передбачає використання чотирьох міжнародних механізмів, що дозволяють забезпечити необхідну гнучкість при виконанні зобов’язань стосовно скорочення викидів ПГ протягом 2008—2012 рр. Такими механізмами є спільне виконання зобов’язань у рамках регіональної організації економічної інтеграції чи разом із нею, спільне здійснення (СЗ), механізм чистого розвитку (МЧР) і міжнародна торгівля викидами (ТВ). Метою всіх цих механізмів є передача прав на викиди шляхом їх (прав) купівлі-продажу. Ці механізми розроблено відповідно до вимог Рамкової конвенції про ефективні механізми розв’язання глобальних кліматичних проблем.

У перший період дії кількісних зобов’язань щодо обмеження та скорочення викидів (2008—2012 р.) спільні зусилля сторін у рамках регіональної організації економічної інтеграції передбачається реалізувати тільки в країнах ЄС із метою досягнення сумарного скорочення викидів на 8% (стаття 4 Кіотського протоколу дозволяє розглядати спільні викиди країн ЄС як певний «пухир» (англ. bubble), утворений викидами окремих країн). У червні 1998 р. на зустрічі в Люксембурзі країни ЄС домовилися про диференційовані квоти всередині такого «пухиря» з метою виконання загальноєвропейських зобов’язань.

Офіційне формулювання спільного здійснення (тобто передачі та придбання одиниць скорочення викидів) грунтується на статті 4.2а Рамкової конвенції ООН про зміну клімату, відповідно до якої, сторони, включені в додаток I, «можуть здійснювати таку політику й заходи разом з іншими сторонами й можуть надавати іншим сторонам допомогу в справі забезпечення свого внеску в досягнення мети Конвенції...»

Виходячи з цього визначення, концепція СЗ еволюціонувала в бік дискретних одиниць скорочення викидів, що можуть бути передані країні-донору (інвестору) в результаті здійснення проекту, спрямованого на скорочення антропогенних викидів у країні-реципієнті. Одиниці скорочення викидів повинні базуватися на реальному (тобто досягнутому в результаті здійснення конкретного спільного проекту) попередженні, скороченні чи абсорбції антропогенних викидів.

Починаючи з 2008 року, отримані в такий спосіб одиниці скорочення викидів можуть бути предметом купівлі-продажу.

Аналогічним інструментом є й МЧР, проте він базується на угодах між промислово розвиненими країнами, включеними в додаток В до Кіотського протоколу, і країнами, що розвиваються, і передбачає передачу інвесторам сертифікованих скорочень викидів, які, на відміну від одиниць скорочення викидів, можуть бути використані інвесторами вже сьогодні.

Торгівля викидами базується не на передачі «скорочень викидів», отриманих у результаті здійснення тих чи інших інвестпроектів, а на торгівлі правами (квотами) на викиди. При такому сценарії торгівлі трансферти між країнами матимуть у своїй основі «купівлю» прав на викиди в тих країн, де викиди нижчі відповідних національних квот.

Кіотський протокол: кліматична чи торговельна угода?

З часу підписання Кіотського протоколу ставлення світового співтовариства до нього істотно змінилося, і сьогодні він дедалі частіше розглядається як одна з наймасштабніших торговельних угод XXI століття. І схоже, що для цього є вагомі причини. Досить узяти ті ж механізми гнучкості, на яких грунтується весь Протокол. Не можна не побачити, що всі вони припускають купівлю-продаж національних прав (квот) на викиди чи на їхнє скорочення.

Відповідно до цих механізмів промислово розвинені країни, а також приватні корпорації можуть купувати права на викиди чи робити інвестиції в країнах з перехідною економікою, або в країнах, що розвиваються, коли ці інвестиції приведуть до ефективного (читай: найдешевшого) скорочення викидів ПГ. Замість прибутку, а нерідко й одночасно з ним, ці інвестиції приноситимуть одиниці скорочення викидів або сертифіковані скорочення викидів, які дозволять промислово розвиненим країнам (корпораціям) справитися з своїми національними (корпоративними) зобов’язаннями по скороченню викидів.

Наскільки можна судити з результатів переговорів на КС-4 й КС-5, відповідальність за продаж скорочень викидів або прав на викиди цілком лежатиме на продавцях. А коли так, то неминуче з’являться рейтингові фірми (на кшталт інвестиційних рейтингових фірм), які визначатимуть рейтинг виконання умов скорочення викидів країнами-продавцями чи, інакше кажучи, рейтинг національних систем обліку викидів ПГ. Усе це неминуче посилить конкуренцію між країнами з перехідною економікою та країнами, що розвиваються, на ринку викидів і дозволить країнам Заходу чи окремим корпораціям сформувати ефективний портфель інвестиційних проектів, спрямованих на одержання найдешевших прав на викиди.

Такий хід подій неминучий уже тому, що КП дозволяє багатостороннім банкам розвитку й іншим міжнародним інститутам боротися за свою частку на ринку торгівлі викидами, пропонуючи посередницькі послуги. Так, Всесвітній банк наполегливо прагне контролювати цей ринок шляхом створення Глобальної вуглецевої ініціативи. (Саме так слід розглядати недавнє рішення банку про створення Прототипного вуглецевого фонду, в якому банк має намір відігравати роль такого собі «чесного брокера»). Азіатський банк розвитку послідовно формує портфель «фінансово життєздатних» проектів скорочення викидів у країнах, що розвиваються. Комісія ООН з торгівлі й розвитку, яка базується в Женеві, відома своїми пропозиціями з розвитку схем торгівлі викидами, наполегливо домагається статусу «менеджера» якоїсь міжнародної корпорації з торгівлі викидами. Програма ООН про навколишнє середовище переглядає свою роль у Міждержавній комісії з торгівлі викидами (Inter- governmental panel on emission trading). А Програма розвитку ООН, що є головним міжнародним інститутом з питань розвитку, віднедавна вважає себе єдиним законним посередником у питаннях реалізації механізмів чистого розвитку.

Стосовно ж транснаціональних паливно-енергетичних компаній, які є першопричиною емісії парникових газів, то вони не стали чекати, поки чергова КС затвердить відповідні принципи, умови й правила торгівлі викидами (як це передбачено статтею 17 Кіотського протоколу), і першими вступили в гру, уклавши ряд ф’ючерсних угод з купівлі-продажу прав на викиди. Як приклад посилаємося на минулорічну угоду між Ontario Power Generation Inc (OPG), однією з найбільших у Північній Америці електрогенеруючих компаній, і американською Zahren Alternative Power Co (ZAPCO), яка виробляє електроенергію шляхом спалювання метану, добутого на міських звалищах. У результаті цієї угоди OPG придбала в ZAPCO скорочення викидів у розмірі 2,5 млн. тонн СО2.

Чим же пояснюється весь цей ажіотаж? За оцінками фахівців, ринок прав на викиди ПГ може бути досить великий. Приміром, експерти з Прототипного вуглецевого фонду вважають, що щорічний обсяг продажів скорочень викидів вуглецю до 2020 року досягне 150 млрд. дол. Експерти ж Сіднейської ф’ючерсної біржі переконані, що на той час щорічний обсяг продажів становитиме 700 млрд. дол. Коли ж виходити з оцінок фактичних викидів ПГ у країнах ОЕСР, які на сьогодні істотно перевищують кількісні зобов’язання цих країн по обмеженню та скороченню викидів, то цілком може виявитися, що до 2010 року це перевищення досягне 620—1312 млн. тонн вуглецевого еквівалента.* При цьому ціна скорочення викиду тонни вуглецю може коливатися від 3,5 дол., якщо будe встановлено «стелю» на скорочення викидів, які можна одержати в результаті використання гнучких механізмів за рубежем, до 50 дол. і вище, якщо виконання національних зобов’язань країнами ОЕСР може бути здійснене шляхом покупки скорочень викидів за рубежем. (Нагадаємо: статті 6 і 17 КП передбачають, що виконання національних зобов’язань шляхом використання гнучких механізмів має доповнювати відповідні дії всередині країни.)

Цілком очевидно, що торгівля правами (квотами) на викиди дозволить досягти головної мети — стабілізації концентрації ПГ в атмосфері — найефективнішим чином.

Будь-яка схема скорочення викидів ПГ загалом буде дешевшою, якщо фактичне скорочення викидів відбуватиметься там, де це можна зробити з найменшими витратами. Проте в більшості країн, які взяли на себе відповідальність за скорочення викидів ПГ, це потребуватиме дуже великих видатків. Отже, спроба самостійно впоратися з парниковим ефектом буде занадто дорогою. Якщо не буде дозволено торгівлю викидами, то, за оцінками експертів, повернення до рівня викидів 1990 року вимагатиме від країн, включених у додаток I, щороку витрачати на це 58 млрд. дол., а протягом 2010—2020 р. — по 112 млрд. дол.

Торгівля правами на викиди дасть її учасникам значну вигоду, оскільки навіть у країн, включених у додаток I, питомі видатки на пом’якшення наслідків глобального потепління істотно різняться. Тому лише за рахунок торгівлі між цими країнами сумарні витрати можна буде скоротити на третину, причому що жорсткішими будуть національні обмеження на викиди, то більшим буде ефект. Ще більше питомі витрати на скорочення викидів варіюють між цими країнами та країнами, які не ввійшли в додаток I.

Очевидно, що в разі торгівлі між цими групами країн витрати на запобігання парникового ефекту будуть ще нижчими. Тож висновок тут може бути тільки один: торгівля правами (квотами) на викиди є ефективним інструментом досягнення мети Рамкової конвенції ООН про зміну клімату.

Кіотський протокол і Україна

Україні відведено важливу роль у міжнародних зусиллях, спрямованих на запобігання змінам клімату. По-перше, вона посідає 8-ме місце у світі за викидами ПГ в атмосферу, і сьогодні на неї припадає близько 2% світових викидів цього типу.

По-друге, викиди СО2, що становлять близько 76% від усіх викидів ПГ, різко скоротилися в період між 1990 і 1999 роками і, вважають експерти, внаслідок тривалої економічної кризи протягом найближчих 10—15 років залишатимуться на нижчому рівні, ніж 1990 року.

По-третє, як країна з перехідною економікою, Україна має великий потенціал для ефективного скорочення викидів парникових газів у результаті модернізації її промисловості й широкого впровадження енергоефективних технологій.

Оцінюючи перспективи виконання положень Кіотського протоколу, слід визнати, що питання зміни клімату, які традиційно зараховують до природоохоронної сфери, почали викликати підвищений інтерес у колах великого бізнесу і що ключем до всього є ціни. Яку ж ціну країни Заходу мають намір запропонувати Україні за продаж нею своїх прав (квот) на викиди чи за одиницю скорочення викидів, отриману на її території в рамках проектів СЗ?

За підрахунками американської адміністрації, витрати на виконання національних зобов’язань США зі скорочення викидів ПГ можуть виявитися досить «скромними», оскільки близько 93% скорочень викидів країна планує придбати за рубежем (у тому числі й в Україні) за ціною від 14 до 23 дол. за тонну вуглецевого еквівалента. Тому якщо взяти середню ціну 18,50 дол. і виходити з останніх оцінок американських експертів, відповідно до яких Україна сьогодні викидає на 135 млн. тонн менше, ніж 1990 року, то виявиться, що починаючи від 2008 року продаж прав на викиди може нам щорічно давати майже 2,5 млрд. дол. Очевидно, що такий приплив капіталу дозволить нам не тільки реструктуризувати (чи, як кажуть на Заході, «декарбонізувати») національну економіку, а й отримати тверду валюту, необхідну для погашення зовнішньої заборгованості.

Але все це може статися лише в тому випадку, якщо, по-перше, буде ратифікований Кіотський протокол, по-друге, буде вирішено проблему «гарячого повітря» і, по-третє, коли ми почнемо прораховувати наші інтереси та дії далі 2012 року.

Одна з проблем, пов’язаних із ратифікацією Кіотського протоколу, полягає в тому, що деяким країнам (насамперед Росії й Україні), які мають, відповідно до КП, певні кількісні зобов’язання з обмеження чи скорочення викидів, узагалі не доведеться докладати зусиль для виконання цих зобов’язань, оскільки, в силу цілої низки причин, їхні викиди протягом першого періоду дії кількісних зобов’язань не досягли рівня базового року. Тому, якщо такі країни продадуть свої надлишки прав на викиди (відомі як «гаряче повітря»), то це може призвести до підриву положень КП, оскільки будь-які дві країни, яких залучили до таких угод, по суті, не починатимуть жодних практичних дій зі скорочення реальних викидів.

Україна зробила правильний крок, приєднавшись до так званої Парасолькової групи, яка є фракцією країн, що ввійшли у додаток I до Рамкової конвенції, і куди, крім неї та Росії, ввійшли такі потенційні покупці «гарячого повітря», як США та Японія. Як очевидно з даних таблиці 1, обидві країни мають докласти чимало зусиль, щоб повернутися до рівня викидів 1990 року.

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 26.59
EUR 28.96