У ВАТ «МИКОЛАЇВЦЕМЕНТ» УПЕВНЕНІ: ЯКБИ ПРОМИСЛОВИЙ ІНВЕСТОР ПРИЙШОВ НА ЗАВОД РАНІШЕ, ТОЙ БИ ВЖЕ ДАВНО ЗВІВСЯ НА НОГИ

EPA-EFE/CAROLINE BREHMAN

На початку 90-х працювати стало важче, Миколаївський цементний втрачав оберти. Потужності виробництва скорочувалися (1996 року ВАТ «Миколаївцемент» випустив понад 400 тис. тонн цементу — і це був пік падіння), але потім потроху стали підніматися і нарощувати виробництво. 1999 року виробили 495 тис. тонн цементу, нинішнього планується довести цей показник до 515—520 тисяч тонн.

Днями цементники відзначають 50-річчя свого підприємства. Ця дата може стати точкою відліку нового етапу в його житті і роботі. Минулого року стратегічним партнером заводу стала фірма «Лафарж», світовий лідер у виробництві цементу та інших будівельних матеріалів. І хоча минуло лише трохи більше півроку від того моменту, як «Лафарж» офіційно почав керувати підприємством, а й керівники «Миколаївцементу», і його працівники вже відчули перші позитивні результати.

Напередодні торжеств ми зустрілися з головою правління ВАТ «Миколаївцемент», генеральним директором Анатолієм Постоловським. До речі, Анатолій Олександрович очолює Миколаївський цементний вже 22 роки. Родом він із Хмельниччини, а в цементній галузі пропрацював 44 роки.

Виробництво налагодити можна...

— В Україні нині на душу населення «припадає» 100 кг цементу, тоді як у розвинених країнах цей показник становить 300—500 кг, — каже А.Постоловський. — До речі, до 1991 року в нас теж виходило по 400 кг цементу на людину. Люди і держава будувалися. Тепер дорости до цієї цифри складно. Ми готові нарощувати обсяги, але споживачів немає.

— Проте в газетах буває інформація, що в Україні не вистачає цементу...

— Цю проблему створили штучно. Ми просто недоотримуємо палива. А тому загасають печі, скорочується виробництво. Ось і вся проблема.

— Наскільки енергоємне виробництво цементу?

— 65% у собівартості нашої продукції становлять газ і електроенергія.

— Чи має сьогодні підприємство змогу знову вийти на колишній рівень виробництва?

— На рівень 2—3 млн. тонн можна вийти через два—три роки, але за умови інвестування і наявності відповідного ринку збуту. Зараз наші запаси в матеріалах і запчастинах закінчились. Основні виробничі фонди зношені на 68%.

— А як ви оцінюєте нинішню якість вашої продукції?

— Якість нормальна. В основному випускаємо цемент марки 400. Наша продукція має гарний імідж як в Україні, так і за кордоном. Тепер основні споживачі нашої продукції — вітчизняні замовники. На експорт йде дуже мало. І взагалі, цемент — це такий продукт, який возити понад 200 км невигідно.

— Скільки людей працювало на підприємстві в найкращі часи і скільки працює нині?

— У найкращі часи тут працювало 2400 чоловік. З падінням виробництва кількість працюючих скоротилася до 1900. Зараз у нас працює 1450 чоловік. І ми, і інвестор проводимо в цьому плані однакову політику. Вважаю це правильним. Для чого потрібно тримати дві тисячі чоловік на випуску якихось 300 тис. тонн цементу? Адже це пряме марнотратство. При такому стані речей Україна ніколи не буде жити нормально. (До речі, на одному із французьких заводів «Лафаржу», розташованого біля стародавнього містечка Лаваль, працює лише 170 чоловік, які щорічно виробляють 1,3 млн. тонн цементу! — Авт.) Сьогодні за допомогою «Лафаржу» завод може надати людям, які йдуть із підприємства за власним бажанням, 500 дол. США компенсації для організації своєї приватної справи. Сільське населення в основному купує трактори, домашню худобу і працює на землі. Таку суму, що виплачується як компенсація, нелегко заробити і протягом року.

— Яка середня заробітна плата на підприємстві?

— Якщо минулого року вона становила 217 грн., то за перше півріччя нинішнього — 317 грн., а за останні три місяці «доросла» вже до 400 грн.

— Підприємство має повний цикл виробництва?

— Так, ми цілком автономні. Традиційно для цементного виробництва потрібно два кар’єри, де є вапняк і глина. Ми маємо чотири. Ще дві складові — це опока і гіпс. Тому раніше підприємство і називалося: гірничо-цементним комбінатом. Нам потрібні додатково тільки газ і електроенергія, все інше — на місці.

Однак генеральний директор (він же — глава правління) ВАТ «Миколаївцемент» Анатолій Постоловський оптимізму не втрачає. Він вірить у своє дитище і глибоко переконаний, що сьогодні економіку України, у тому числі і цементну галузь, можуть врятувати тільки інвестиції, тобто грошові «вливання». Інакше підприємствам просто не вижити. І, напевно, у цьому плані миколаївським цементникам поталанило — до них прийшов солідний інвестор. А був період, коли підприємство (як багато інших) могло «померти».

…Але інвестиції вирішують усе

Ще 1993 року постановою Кабміну два цементних заводи України — Криворізький і Миколаївський — мали приватизуватися за участю іноземного інвестора. Оголосили інвестиційний конкурс, який виграли українські інвестори. Проте, узявши на себе величезні інвестозобов’язання, новоспечені інвестори, крім прикростей і позовів, підприємству нічого не принесли. Ситуація була такою гострою, що про конфлікт знав Президент України Леонід Кучма. Він же в один із приїздів на Львівщину в березні 1997 року побував і на Миколаївському цементному. Л.Кучма розібрався в ситуації, порозмовляв з працівниками (про що з вдячністю згадують цементники), трохи пізніше було ухвалене рішення про продаж пакета акцій у розмірі 32,46% (4,46% акцій пізніше відійшли підприємству, інші 28%, які належали державі, виставлялися на конкурс).

Був потрібний промисловий інвестор. І він знайшовся. «Лафарж» ще з 1995 року «стукався» на Миколаївський цементний. Французька фірма реально оцінювала ситуацію і знала, чого хоче досягти в Україні. ВАТ «Миколаївцемент» був 85-м цементним підприємством у світі, яке повинне було ввійти «під дах» «Лафаржу». Французька фірма виграла конкурс і отримала 28% акцій підприємства. Потім на вторинному ринку і на біржі докупили ще. Отже до вересня 1999 року інвестор мав 82% акцій Миколаївського гірничо-цементного комбінату. А з грудня минулого року, після зборів акціонерів, фірма розпочала керувати підприємством.

— Головне, і це дуже важливо, — підкреслив А.Постоловський, — що прийшов не «дядько з вулиці», а інвестор, який багато років професійно займається аналогічною справою. Знає її. У принципі, на той час ми вже зрозуміли, що без інвестицій у нас нічого не буде...

А зараз звернемося до «родословної» «Лафаржу». Компанію заснували 1833 року. Заробивши гроші на продажу солі, один із предків нинішніх Лафаржів (до речі, зараз на фірмі трудиться вже шосте покоління цієї родини) купив на півдні Франції, у долині Роні, землю, що називалася Лафарж і, як з’ясувалося, була багата на вапняк. Отримавши прізвище і титул Лафаржу, засновник майбутнього родинного бізнесу почав розробляти вапнякові родовища. Надалі продовжувачі його справи виробляли й інші види будівельних матеріалів. 1923 року підприємство виходить на світовий ринок. А після Другої світової війни, по суті, було створено абсолютно нове виробництво з новим керівництвом.

«Лафарж» із товарообігом понад 10 млн. дол. США працює майже у 60 країнах світу; в асортименті її продукції — 3 тис. видів; у компанії зайнято 66 тисяч співробітників. Загальний обсяг продажу продукції, виробленої підприємствами компанії, становить понад 60 млрд. французьких франків. «Лафарж» — світовий лідер у виробництві цементу, бетону, наповнювачів, гіпсу та деяких інших будматеріалів. В усьому світі група «Лафарж» застосовує технології, які дозволяють зберігати природні ресурси і навколишнє середовище. Працівники її різноманітних підприємств висаджують на рік майже 300 тисяч дерев на місцях, де раніше були кар’єри...

…На самому підприємстві в Миколаєві ззовні допоки мало що змінилося. І, звісно ж, завод із його запиленістю, громіздкими й енергоємними печами мало нагадує закордонні аналоги «Лафаржу», де не тільки «не пахне» цементом, а й прекрасно ростуть і квітнуть дерева, чагарники, квіти, де чисті дороги і тротуари, а в атмосферу викидається не більш 10—20 міліграмів пилу на кубометр газу при санітарній нормі 150... Може, і в українських цементників у майбутньому буде таке ж райське життя?..

— «Лафарж» уплинув на кадрову політику на заводі? І що взагалі змінилося за минулі сім місяців?

— У питаннях кадрової політики ми — однодумці, — каже А.Постоловський. В кадрову політику вони майже не втручаються, оскільки цінують професіоналізм наших працівників. Фахівці, на яких робиться ставка, проходять спеціальне навчання, перепідготовку, посилено вивчають англійську мову...

А взагалі змін буде багато. Так як ми працювали, ми вже працювати не будемо. Насамперед, повинне змінитися ставлення людей до роботи. Підвищується відповідальність кожного, підвищується контроль за технологічним процесом і якістю продукції. Нині укладаємо договір і будуть зроблені інвестиції, щоб перевести нашу бухгалтерію, фінанси тощо на міжнародну систему обліку. «Лафарж» передає «Миколаївцементу» технічне, фінансове й управлінське ноу-хау.

— Хто представляє фірму «Лафарж» на підприємстві?

— Спочатку фінансовим директором був француз, зараз — це громадянка України. А взагалі представники «Лафаржу» приїжджають до нас постійно. Протягом місяця буває не менше двох-трьох делегацій. Взаємини нормальні. Довіряємо один одному і працюємо по-діловому. Навіть претензії до нас висловлюються в шанобливій формі. Представники компанії радяться з усіх питань і не приймають рішень, не обговоривши їх із нами. Якби «Лафарж» прийшов на кілька років раніше, ми б уже давно адаптувалися на ринку і працювали нормально. А так — нам поки складно.

— Який обсяг інвестицій має бути задіяний на підприємстві з приходом групи «Лафарж»?

— У договорі купівлі-продажу визначено кілька етапів інвестування. Перший — це зобов’язання перед державою при покупці пакета акцій. Наступні будуть залежати від розвитку ринку й економіки нашої держави в цілому. Але від моменту входження «Лафаржу» в підприємство ми постійно отримуємо необхідні кошти. Вони, як я вже говорив, в основному спрямовані на нову систему обліку, нові системи зв’язку, комп’ютеризацію і т.п.

— Тобто безпосередньо виробництва інвестори ще не торкалися?

— Ні, і у виробництво вже зроблені інвестиції. Вводяться установки з обліку і скорочення так званої реактивної енергії. Найближчим часом будуть зроблені інвестиції в системи контролю роботи устаткування, у засоби для контролю якості продукції тощо. Кількість і сума інвестицій залежать від того, наскільки підприємство готове до цих надходжень. Ініціатива щодо цих питань йде від нас. Ми обгрунтовуємо той або інший крок і з готовими пропозиціями звертаємося до промислового директора. Далі бізнес-план вивчається в технічному центрі «Лафаржу» — «Сітеку» у Відні. Коли проект знаходить підтвердження, сума, необхідна на його реалізацію, надходить до Миколаєва. Усе дуже демократично.

А взагалі цементна промисловість — це дуже капіталоємне виробництво. Змінити його кардинально за рік, три і навіть п’ять років неможливо. І перед тим, як щось змінювати, потрібно підрахувати: чи варто все це робити. Наприклад, щоб перекласти ВАТ «Миколаївцемент» на енергозберігаючі технології, потрібно, як мінімум, 100 млн. дол. капіталовкладень.

— Чи є в підприємства борги перед державою і по зарплаті?

— На сьогодні у нас немає жодної копійки заборгованості по заробітній платі. Скажу відверто — допоміг «Лафарж»: кілька мільйонів гривень було внесено у відповідні фонди.

Що ж до боргів перед державою (а ми тоді заборгували 4,7 млн. грн.), то за останні два місяці вони зменшилися на 2,5 млн. грн. Небачений досі прогрес. Якби нам у повному обсязі давали газ і підприємство могло більше випускати цементу, ми б розрахувалися і з державою.

— Ви бували на заводах «Лафаржу»?

— Так, я бував на їхніх заводах у Франції 1995 року. І коли побачив ці підприємства, то не повірив, що цементні заводи можуть мати такий вигляд. Адже в цій галузі я працюю понад 40 років. Сказав тоді: «Такого не може бути...» Але це було реальністю. І я по-доброму позаздрив.

— Ви вірите, що щось подібне може бути й у Миколаєві?

— Відразу не буде. Крім інвестицій, глибокої технологічної модернізації підприємства потрібно змінити свідомість людей, я про це вже казав. Не дуже давно до нас приїжджав віце-президент «Лафаржу» Філлип Ролл’є. Тож ми за місяць навели на заводі такий порядок, що й самі в це ледь повірили. Працювати вміємо. Тому в майбутнє я дивлюся з оптимізмом.

Коли ми вийшли на територію заводу і поговорили з деякими працівниками про «Лафарж», відповіді можна було звести до одного знаменника: що можна поганого сказати про інвестора, якщо підприємство працює, причому, працює в спокійному, діловому ритмі, люди стабільно отримують зарплату (і зарплата ця зростає), з’явилися гарні перспективи на майбутнє? Хтось пригадав, що «Лафарж» не залишився байдужий і до дитячого будинку в Новому Роздолі, купивши нещодавно хворим дітям новенький мікроавтобус (до речі, шефствує над цими знедоленими дітьми і «Миколаївцемент»). Фінансову підтримку від компанії отримали футбольна і волейбольна команди району.

Хочеться сподіватися, що «Миколаївцемент», вступаючи в новий піввіковий етап, справді отримав надійне плече і новий імпульс у майбутнє.