ЧОМУ В НАС БАГАТО НАВЧАЮТЬ і МАЛО ЗНАЮТЬ

Костянтин Корсак 21 липня 2000, 00:00

Читайте також

Костянтин КОРСАК, зав. відділом Інституту вищої освіти АПН України

Схоже, вступна кампанія у вищі навчальні заклади України 2000 року справді помітно відрізнятиметься від усіх попередніх. Головне нововведення — принципова можливість для кожного абітурієнта кілька разів пошукати своє щастя. Чудово й те, що вузи всіх рівнів акредитації зможуть (разом із платним навчанням) прийняти на перший курс понад півмільйона чоловік (1999 р. було 470 тис.). Та чи все зроблено для надання максимуму необхідної інформації, аби внеможливити випадковості в момент прийняття абітурієнтом такого важливого для нього та його батьків рішення?

Якщо порівняти обсяг доступної абітурієнтам інформації в країнах Західної Європи, Північної Америки й України, то виявиться, що наша молодь у найбільш невигідному становищі. Вона змушена вдовольнятися лише кількома рядками про заклади I—II рівнів акредитації в «Довіднику для вступників у вузи України. 2000» і ширшою інформацією (бо довший перелік спеціальностей) для інститутів, академій і університетів. Багато хто загалом обмежується текстом (досить точним і повним) на щитах перед входом до приймальних комісій.

Проте абсолютно недоступні переважній частині нашої молоді докладні описи навчальних планів підготовки (зокрема анотації дисциплін) і дані про якість вузу — його рейтинг у низці аналогічних закладів України. Причина тривіальна — цього в нас просто немає і, схоже, найближчим часом і не буде.

А дуже шкода, тим паче, що перше реалізувати порівняно просто. І це потрібно зробити не тільки щоб потурбуватися про абітурієнтів. Широка доступність навчальних програм може стати дуже корисним засобом удосконалення навчального процесу й підвищення якості дипломів більшості вузів до рівня закладів-лідерів. А головне — обов’язковою умовою «сучасності» вузу є забезпечення будь-якої зацікавленої особи чи організації можливістю ознайомитися з усіма пропонованими програмами дисциплін, практик і стажувань. Правила чесної конкуренції змушують вищі школи розвинених країн докладати всіх зусиль, аби потенційні студенти мали змогу порівняти всі вузи певного типу та дійти об’єктивної, обгрунтованої думки про переваги одного чи кількох.

Значно складніше питання градації вузів за «якістю» та створення рейтингового списку. Не будемо заглиблюватися в суто теоретичну проблему визначення самого поняття «якість» стосовно вищої школи, навчального процесу та його результату — випускника. Рушимо безпосередньо до мети — принципів і результатів оцінки та ранжування вузів.

Очевидно, що в будь-якій сучасній демократичній країні є принаймні чотири різних суб’єкти, зацікавлених у якості вищої освіти.

Перший — держава. Уряди створюють «державні стандарти освіти», правила оцінки університетів й інших вищих шкіл, контролю навчального процесу й особливо заключних (державних) іспитів.

Як правило, держава в усіх питаннях вищої освіти віддає перевагу власним інтересам, а головне, має з-поміж усіх чотирьох зацікавлених суб’єктів найкращі можливості реалізувати їх на практиці. Сказане стосується не лише тоталітарних країн, якою був СРСР, а й демократичних, які мають високий рівень централізації чи поваги громадян до держави (Франція, Німеччина, Італія тощо).

Другий суб’єкт — різномаста група роботодавців. У розвинених демократичних країнах націоналізовано лише частину економіки, тож державний сектор є одним із другорядних роботодавців, а головним — приватні підприємці. Ця братія не цікавиться нічим, крім компетентності та здібностей випускників вузів. Їм «до лампочки» вступні конкурси, програми й методи навчання, його тривалість і вартість, кваліфікація викладачів тощо. Головне — може претендент на робоче місце добре працювати чи ні...

Роботодавці всього світу помаленьку об’єднуються. Вони розробили нову модель «ідеального» (для себе!) випускника, у переліку характеристик якого на чільному місці стоять особистісні риси та професійні навички, а обсяг здобутих у вузі знань не потрапив навіть у трійку «призерів». Саме роботодавці вкладають гроші в розробку професіоналізованих тестів, проводять міжнародні конкурси для відбору найкращих не тільки у своїй країні, а й у світі. Безсумнівно, що конкурсно-тестовий метод набору службовців і робітників у майбутньому стане домінуючим (якщо не єдиним).

Третій зацікавлений у якості освіти суб’єкт — студент. Якщо він не ідеаліст-фанатик, то вважає вуз і навчання дуже якісними, коли умови перебування хороші, навчання нетривале й не занадто виснажливе, отриманий диплом (саме диплом, а не знання) гарантує успіх на ринку праці: цікаву й високооплачувану роботу, а також швидкий прогрес у кар’єрі. Решта питань для студента-прагматика вельми несуттєва.

Цілком інакші критерії визначення якості вузу й навчання в четвертої групи — викладачів. Хороший той вуз, де платять багато, а навчальне навантаження якомога менше (серед вузів Києва за цим показником певний час виділявся Національний університет «Києво-Могилянська академія»), де студенти розумні та здібні (найкраще — коли їх і вчити після спеціалізованої школи майже не потрібно, як у частині лінгвістичних закладів), де забезпечують житлом, обіцяють швидку кар’єру тощо.

Ми успадкували від СРСР і систему освіти, і, що не менш важливо, принципи та методи оцінки й акредитації вищих шкіл і забезпечення в них якості навчального процесу. Підкреслимо, це був дуже складний і старанно збалансований комплекс засобів і методів, що тривалий час гарантував поєднання певної швидкості, прийнятної вартості для бюджету й високого рівня компетентності випускників (точніше — відповідності державним стандартам). Докладний аналіз цього комплексу, виділення його позитивних моментів, гідних збереження й у майбутньому, виходить за рамки цієї статті. Підкреслимо тільки, що позаяк в СРСР держава була і єдиним роботодавцем, то не дивно, що інтереси викладачів було враховано лише почасти, а пріоритети студентів практично цілком ігнорувалися. В СРСР був лише один пріоритет — державний.

Чи придатна така модель визначення й забезпечення якості вищої освіти в сучасній Україні? Скоріш за все, лише незначною мірою. Приміром, чи справедливо цілком ігнорувати пріоритети та бажання студентів в умовах, коли більшість із них навчається за власний кошт? Проте в нас поки що превалюють державні інтереси над будь-якими іншими! Наша нинішня система оцінки вузів і забезпечення якості навчання має глобальний гандж, якого не помічають поки що не тільки державні органи й захисники діючої системи акредитації вузів, а також її критики (див. «ДТ», №1, 2000 р.).

З ряду причин керівництво СРСР віддало перевагу лише одній із багатьох сучасних моделей університетів — берлінській, або «гумбольдтівській», яка з’явилася на початку XIX століття в Пруссії. Її було створено для підготовки особливого типу професіоналів — науковців, дослідників і аналітиків. Їхнє головне завдання — нагромаджувати нові знання шляхом висування гіпотез, проведення дослідів, узагальнення результатів і впровадження свого доробку в економіку.

Ставши на герць за світове панування, керівництво Радянського Союзу змушене було зробити ставку на комплекс науки й військового виробництва, проігнорувавши все інше. Саме тому «гумбольдтизовані» до краю вузи СРСР «вирощували» переважно дослідників у сфері фундаментальних і прикладних наук, а також інженерів. Ніяких інших фахівців — менеджерів, маркетологів, представників значної частини вільних професій тощо — цей тип університету готувати належним чином не може. Для цього у світі винайдено інші моделі вищих навчальних закладів. Для скорочення статті пропустимо описи і старих (паризького й оксфорд-кембриджського), і новітніх (підприємницького й віртуального) типів університетів.

Зробивши ставку на один тип університету, керівництво СРСР використовувало критерії якості, придатні саме для нього, — акцент робився на наукових дослідженнях, високому кваліфікаційному рівні викладацького персоналу тощо. Але зараз інші часи, й Україна не збирається обігнати всі країни світу за створенням і нагромадженням нових видів зброї. Нам уже не потрібно готувати лише вчених й інженерів-дослідників. Час відмовитися від ставки на тільки «гумбольдтівський» університет. Він занадто дорогий і в принципі не може забезпечити країну всією гамою фахівців, спроможних не лише досліджувати, а й, скажімо, успішно торгувати, вміти керувати в умовах майже щоденної зміни ринку.

Отже, головний гандж усього існуючого в Україні ставлення до якості вузів і навчання, усієї системи оцінки, ліцензування й акредитації полягає в тому, що ідеалом вищої школи вважається класичний університет, а навчання — фундаментальна (академічна) освіта. Це призводить до недооцінки багатьох вищих навчальних закладів нижчих рівнів акредитації, небажання створювати по- справжньому багаторівневу освіту, великої перевитрати бюджетних коштів на «виробництво» магістрів там, де значно краще мати бакалавра чи навіть молодшого фахівця. Приміром, недавно на одній конференції прозвучала пропозиція заборонити підготовку журналістів скрізь, крім Києва, Харкова й Одеси, бо лише там на факультетах «вистачає професорів і можна готувати магістрів і кандидатів наук». Коли ставити собі за мету підготовку фахівців, спроможних лише створювати наукові трактати про проблеми зв’язку преси й суспільства, культури й моралі, — пропозиція правильна, хоча кожен магістр коштуватиме дуже дорого (навчати потрібно шість років, серед викладачів повинно бути дуже багато професорів). А хто за магістрів писатиме статті в газети, створюватиме радіо- й телепередачі? І де знайти гроші для підготовки всієї когорти журналістів до магістерського рівня кваліфікації?

Якщо подумати, то краще скористатися закордонним досвідом — підготувати за три-чотири роки бакалаврів зі знанням іноземних мов і всіх важливих сучасних теорій і навчати їх писати статті, створювати передачі переважно «на виробництві», а не в аудиторіях трьох «елітних» університетів.

Сумно, але сучасна система та критерії акредитації вузів стимулюють підготовку виключно магістрів, закріплюють розтринькування колосальних коштів і часу. Вони настільки дисфункціональні, що виправленню не піддадуться. Вони не стануть набагато кращими, навіть якщо держава «відступить» і буде створено нові комісії з належним представництвом приватного сектора вищої освіти.

ІІ
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 25.77
EUR 27.74