ДО НОВОЇ ПАРАДИГМИ АВТОНОМНОСТІ

Людмила Носарєва 4 січня 2002, 00:00

Читайте також

Марія Зубрицька
Іван Вакарчук
Марія Зубрицька

Чимало вищих навчальних закладів України сьогодні переймаються проблемою автономії, академічних свобод і суспільної відповідальності. Причина на поверхні — вона тісно пов’язана з ефективністю і гнучкістю управління закладами освіти та їх здатністю до ринкового маневрування. Свої міркування з цього приводу висловили організатори міжнародного семінару «Управління університетом: проблеми та можливі шляхи їх розв’язання» ректор Львівського національного університету імені Івана Франка Іван ВАКАРЧУК та проректор з навчальної роботи Марія ЗУБРИЦЬКА.

Іван Вакарчук

Іван ВАКАРЧУК: — Питання автономії, академічних свобод та суспільної відповідальності університетів, хоч і задеклароване в новітніх освітянських документах, однак потребує ширшого аналізу та обговорення. Це дуже складна, глобальна проблема. В усіх країнах світу вже давно дискутують про розмаїті моделі централізації і децентралізації прийняття рішень у системі вищої освіти, про розподіл повноважень між органами, які контролюють вузи, наглядають за їх діяльністю. Відбуваються і спільні міжнародні конференції, форуми, де широко обговорюють ці проблеми, ухвалюються відповідні декларації (Magna Charta — Болонья, 1980, Лімська — вересень, 1988, Ерфуртська — березень, 1996 тощо).

Університетська автономія окреслює взаємозв’язок між урядом, суспільством і вузом. І чим більше університет реагує на потреби ринкової економіки, тим розмаїтішими стають його зовнішні інтереси. «Автономія, — записано у Лімській декларації, — означає незалежність вищих навчальних закладів від держави, інших суспільних чи політичних сил у прийнятті рішень щодо їх внутрішнього адміністрування, фінансового управління та незалежність у здійсненні своєї освітньої політики, наукових досліджень та інших споріднених видів діяльності». Однак у матеріалах всесвітньої конференції з вищої освіти, яка проходила під егідою ЮНЕСКО у Парижі в 1998 р., зазначено: «…Повну академічну свободу і автономію слід розуміти як комплекс прав і обов’язків вищих навчальних закладів і як повну їх відповідальність перед суспільством та підзвітність йому».

Незалежність вищих навчальних закладів не завжди повинна бути самоціллю, тому пропорції між автономією та формами залежності від різних зовнішніх інтересів та підзвітності центральним органам влади можуть бути різними. Не завжди і не у всіх контекстах максимальна автономія вузів має однаково позитивні наслідки. Але водночас більша автономія забезпечить їм більшу гнучкість і здатність визначати майбутні напрямки своєї діяльності.

Останнє десятиліття засвідчило: уряди різних країн постійно взаємодіють з університетськими спільнотами, приймаючи нові рішення, переглядаючи раніше прийняті. Відбувається конструктивний діалог. Так, наприклад, Швеція кілька років тому завершила реформи, які передбачають передачу значних повноважень вищим навчальним закладам. Уряд Данії натомість має право вносити свої пропозиції щодо скорочення тривалості курсів і часу навчання. Італія нещодавно надала бюджетну автономію університетам і зараз переглядає освітнє законодавство з метою надання вузам більших повноважень у прийнятті рішень. Головні дебати у багатьох країнах точаться навколо питання, хто повинен приймати рішення щодо навчальних програм — уряд, університети чи певні агенції-посередники? Світовий досвід переконливо доводить, що автономія вищих навчальних закладів неминуче призводить до пошуку різних моделей самоврядування, саморегуляції та необхідності формування політики прозорості і відкритості у їх діяльності.

— Тобто і в Україні на часі вирішення цих проблем?

Марія ЗУБРИЦЬКА: — У нашій державі останнім часом спостерігаємо спробу системних реформ у вищій освіті, з’являються нові форми діяльності вищих навчальних закладів, які в силу різних обставин, дотепер просто не існували. Усе це треба якось врегульовувати. На базі старих законодавчих принципів зробити це просто неможливо. Скажімо, університет розширює поле своєї діяльності, зростає кількість студентів, відкриваються нові спеціальності, спеціалізації, запроваджуються нові програми тощо. Усе треба швидко вирішувати, запроваджувати, адекватно реагуючи на вимоги часу. Натомість і надалі доводиться з кожного приводу проходити довготривалий процес бюрократичних формальностей, зволікань тощо.

Безумовно, основні питання життєдіяльності вузів повинні вирішувати центральні органи управління освітою, але є чимало таких, які спокійно можна передати для вирішення самим вищим навчальним закладам. Скажімо, стосовно нових спеціальностей і спеціалізацій, отримання прав на певну освітню діяльність тощо. Взагалі аналітики та експерти з освітньої політики розрізняють сутнісну автономію, що надає право університету запроваджувати власні навчальні програми та визначати цілі, процедурну — визначати способи досягнення раніше встановлених пріоритетів, які є частиною національної політики, і органічну — право вищих навчальних закладів визначати власну академічну структуру. Отже, йдеться, як і в усіх розвинутих країнах, перш за все, про централізацію та децентралізацію процесу прийняття рішень: що залишити за державою, а що віддати навчальним закладам.

І.В: — Дуже важливою є структурно-адміністративна автономія вищих навчальних закладів. Саме вузи повинні визначатися зі створенням нових кафедр і відкриттям нових спеціальностей, кількістю студентів, яких приймають на навчання з урахуванням державного замовлення, встановлювати гнучкий взаємозв’язок між нормативною кількістю годин (навантаження на викладача) та ставками, визначати рівень повноважень аспірантури та докторантури, мати право взаємно визнавати дипломи інших університетів на підставі двосторонніх угод, присвоювати наукові ступені кандидата і доктора наук тощо.

Щодо автономії навчального процесу, університетам мають бути надані права у формуванні навчальних планів за спеціальностями, визначення їх змісту, обов’язкових та вибіркових курсів, критеріїв оцінки знань. Студенти повинні отримати свободу у виборі навчальних курсів у межах одного факультету і курсів на засадах міждисциплінарності на різних факультетах. Потрібно переглянути перелік предметів, які вивчаються в аспірантурі, та кандидатських мінімумів, враховуючи потреби конкретних спеціальностей.

Слід запровадити автономію науково-дослідних процесів: створення профільних науково-дослідних структур, гнучких систем взаємодії навчальних та науково-дослідних структур кількох вищих навчальних закладів тощо. Автономія має торкнутися й управління університетом: створення рад, студентських асоціацій, органів самоврядування тощо.

Дуже важливим є вирішення питань адміністрування та фінансового менеджменту, урізноманітнення джерел фінансування, використання позабюджетних коштів тощо. Сьогодні в існуючому законодавчому полі університетам дуже важко робити ринкові маневри, тобто швидко і гнучко реагувати на потреби ринку.

— Гадаю, такого широкого розуміння автономності не передбачає жодний закон. Чи не вийде так, що закон України «Про вищу освіту» Верховна Рада схвалить, а потім ми чолом будемо пробивати дорогу питанням, які потрібно ставити і вирішувати вже зараз?

М.З: — Усе може бути. Хоча, слід відзначити, Міністерство освіти і науки загалом з повагою ставиться до ініціатив вищих навчальних закладів. Інша справа, наскільки університети спроможні на законодавчому рівні запроваджувати, наприклад, «принципи інноваційності, міждисциплінарності та трансдисциплінарності», — як це проголошує Декларація Конференції ЮНЕСКО з питань вищої освіти, що проходила в Парижі 1998 року? Або інший приклад: у проекті закону «Про вищу освіту» (ст. 28) записано, що вищі навчальні заклади можуть «проводити самостійну видавничу діяльність, розвивати власну поліграфічну базу». Надзвичайно важливий пункт, оскільки в усьому світі стратегічно важливими підрозділами кожного університету є його бібліотека та видавництво. Гаразд, скажімо, дозволено проводити самостійну видавничу діяльність і розвивати власну поліграфічну базу. Але як розповсюджувати ці книжки? Правовий механізм відсутній, бо відразу, коли університет починає реалізувати свою друковану продукцію, він стає прибутковою організацією, тобто підпадає під оподаткування як підприємницька структура. Отже, проект закону «Про вищу освіту» спонукає до перегляду ряду інших законопроектів та нормативних документів.

Давно назріла проблема формування належної культури діалогу з контролюючими органами. Ми свідомі того, що повинна бути фінансова дисципліна, належна звітність і суспільна відповідальність вузів, що хтось має наглядати за їхньою фінансовою діяльністю. Але все це, на мою думку, повинно відбуватися у дещо іншому культурному і правовому полі. Однак ми також переконані, що контроль не повинен нагадувати «лови» чи «полювання» на вузи, а порушення, які часто викликані недосконалим законодавством чи блискавичною зміною законодавчих актів, не повинні бути підставою для свого роду «шантажу». Це не спрацьовує ні на користь вузів, ні суспільства, ні держави. Якщо говоримо про суспільну відповідальність вищих навчальних закладів, то говорімо і про відповідальність суспільства, держави перед ними.

Треба вдосконалювати і систему акредитації вищих навчальних закладів, до якої є багато претензій. З одного боку, вона потребує вдосконалення, з іншого — спрощення за якимись параметрами. Треба переглянути і спростити процедуру присвоєння наукових ступенів і звань тощо. Освітнє законодавство мусимо розглядати в сукупності з іншими законами, щоб розв’язувати освітні проблеми системно. Мені дуже сподобалася технологія підготовки документів про вищу освіту в Росії, коли до роботи були залучені практично всі галузеві міністерства. Тобто освіту не вилучили і не представили як окрему ланку — вона розглядалася у площині суспільного життя держави. Тому, звичайно, потрібно вносити зміни в наші закони, бо вони не відповідають реаліям сьогодення. Життя в умовах ринкової економіки випереджає застарілі нормативні акти і законодавчу базу. Хотілося б, щоб ці зміни відбувалися системно і швидше.

І.В.: — На часі ще одне складне питання автономності. Це, зокрема, питання подвійного підпорядкування: центральним органам управління і місцевим органам влади, яке не зовсім задовольняє вищі навчальні заклади. І поки що ми від цього нікуди не дінемося, так передбачено існуючим освітнім законодавством, проектом закону «Про вищу освіту».

Як ми бачимо цю взаємодію: співпрацю «університет і влада»? В умовах бюджетного дефіциту виключною прерогативою держави повинно бути прийняття рішень про величину і визначення стабільного фінансування вищої освіти. Тобто держава бере на себе обов’язки надавати університетам стабільні фонди. Фінансування необхідно здійснювати так, аби стали мінімальними значні щорічні зміни і неузгодженості, щоб університети мали змогу планувати свій розвиток. А університет, в свою чергу, повинен докласти всіх зусиль для урізноманітнення джерел свого фінансування. І вищі навчальні заклади, і держава повинні бути зацікавлені в тому, щоб існувала якомога більша кількість джерел фінансування вищої освіти, запобігаючи тим самим надмірній залежності від одного «спонсора». Сьогодні ж відсутність чіткого правового поля і законодавчої бази щодо позабюджетної діяльності створюють для вищих навчальних закладів чимало проблем. Існуюче податкове законодавство та статус неприбуткової організації не дозволяють університетові вести інноваційну діяльність, зокрема, надання науково-технічних послуг стороннім організаціям. Виникає парадоксальна ситуація: з одного боку, Міністерство освіти і науки не виділяє достатньо коштів для господарських потреб вузів. З іншого — вищі навчальні заклади не мають права заробляти для себе кошти, продаючи свої наукові розробки, ноу-хау тощо, бо втрачають при цьому статус неприбуткової організації. Обов’язково треба це питання врегулювати!

Що стосується органів місцевого самоврядування — управлінь освіти і науки облдержадміністрацій, то ми дійсно пропонуємо модель співпраці на загальну користь, якщо вже нікуди не подітись від подвійного підпорядкування. Місцеві органи влади можуть виконувати на теренах області декілька конкретних функцій, наприклад, координаційну, аналітичну, освітньо-корекційну чи прогностичну. Тобто вони можуть узгоджувати діяльність окремих закладів освіти на території області, виявляти проблеми і шукати способи їх розв’язання, визначати мету і напрямки розвитку освітянських закладів, надавати рекомендації вузам щодо відкриття певних спеціальностей. Якщо в цих управліннях працюватимуть висококваліфіковані фахівці, то ця державна структура по-справжньому ефективно допомагатиме вищим навчальним закладам.

М.З.: — Університет має гарантувати якість навчання і нести соціальну відповідальність за своїх випускників. А суспільство — забезпечувати йому сприятливі умови для функціонування. Якщо більшість вищих навчальних закладів державні, то вони функціонують в рамках дефіциту бюджету, фактично це — антикризове управління. Як керувати вищим навчальним закладом в умовах постійного бюджетного дефіциту? А якщо до тієї бюджетної кризи додати ще несформовану культуру контролюючих органів і недосконале податкове законодавство, то виявиться: вищі навчальні заклади насправді функціонують в екстремальних умовах виживання. Кому від цього користь? Суспільству? Університетові? То, може, варто щось зробити разом, аби змінити ситуацію на краще, щоб діалог «університет — суспільство» був конструктивним і ефективним.

— Ви виступили ініціаторами міжнародного семінару, щоб обговорити всі аспекти автономії, академічних свобод та суспільної відповідальності вищих навчальних закладів. Але мені відомо, що в Україні вже є вузи, які мають повну автономію — «самі собі господарі». Чи це так?

М.З.: — Так, здається, в Україні є декілька вищих навчальних закладів, яким випала честь мати статус автономних. Це Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Національна юридична академія імені Ярослава Мудрого, Таврійський національний університет імені В.Вернадського. Можливо, є ще якісь вузи. Однак ніде не оприлюднено положення про автономні вузи, ми не знаємо, які саме критерії є визначальними для надання такої автономії і в чому вона полягає. Це вже питання суспільної прозорості, адже суспільство має знати, які саме вузи насправді є сьогодні інтелектуальною кузнею держави, і за яким принципом її визначають. Хотілося б, щоб надання автономії університетам відбувалося публічно і прозоро. Вузи повинні бачити свою мету і прагнути до неї.

І.В.: —Відразу надавати всім університетам дуже широкі автономні права, може, і не треба. В Європі, наприклад, немає єдиної, однакової моделі автономності вищих навчальних закладів. Тут необхідно, перш за все, з’ясувати: а чи самі вищі навчальні заклади готові бути автономними? На мою думку, сьогодні до статусу автономних готові більшість національних університетів.

Проблема надання автономності вузам має прямо пропорційно залежати не тільки від рівня акредитації, а й від якості навчального процесу, якості отримуваних студентами знань у кожному окремому закладі. Учасники міжнародного семінару з проблем управління університетом виробили свої рекомендації для Міністерства освіти і науки України. Зокрема, пропонується створити моніторинговий комітет для проведення системних, порівняльних, аналітичних досліджень щодо якості навчального процесу і ефективності управління ним. Необхідно виробити критерії оцінки якості діяльності вищих навчальних закладів, провести дослідження щодо положень і умов акредитації з урахуванням зарубіжного досвіду тощо. На думку більшості учасників семінару, слід ініціювати створення «зеленої книги» — документа, де відображений існуючий стан автономії й академічних свобод у вузах і «білої книги» — про можливі шляхи вирішення окреслених проблем. А відтак, на основі цих двох книг формувати нову парадигму автономності.

Помітили помилку?
Будь-ласка, виділіть її ммишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів