ОСВіТА і РИНОК: ПОЧіМ НИНі ЗНАННЯ

Читайте також

Ринкові відносини, які стають нині об’єктивною реальністю, змінюють стиль і зміст життєдіяльності особистості і суспільства, що склалися раніше, звичні цінності, стосунки між людьми, характер і порядок організації всіх сфер суспільного й приватного виробництва. Скрізь і в усьому ринок установлює свої правила. Не є винятком і сфера освіти. Перебуваючи практично на повному державному забезпеченні, освіта перетворюється на сферу комерційних відносин зі своїми особливостями і характерними рисами. Про їхню суть і тенденції розвитку наш кореспондент розмовляє з директором Інституту вищої освіти АПН України, доктором філософських наук, професором Віктором АНДРУЩЕНКОМ.

- Освіта і ринок — чи сумісні ці поняття? Якщо так, то в якому вимірі їх треба розглядати в сучасних умовах?

- Не тільки сумісні, а й взаємозалежні: ринок ставить свої особливі вимоги до якості, змісту і форм організації освіти, що, у свою чергу, обумовлює якість самих ринкових відносин. Ринок підвищує соціальне значення освіти. У системі ринкових відносин недостатньо освіченій людині рано чи пізно загрожує незатребуваність. Її ніхто не стане утримувати просто так. Роки бездіяльного «відсиджування» робочого часу канули в Лету. Більше того, від людини нині очікують не просто роботи, а роботи якісної, ініціативної, творчої. А ці речі прямо пов’язані з освітою, що, внаслідок цього, стає потужним чинником інтенсифікації виробництва, підвищення якості виробів чи послуг і, звісно ж, одержання прибутку. Трохи перефразуючи відомий вислів М.Вебера, можна сказати: у ринковому вимірі освіта стає вигідною тому, що приносить прибуток. Це змінює ставлення до освіти як суспільства, так і особистості. У цьому плані банальна орієнтація: «хочеш жити — вмій крутитися»,- поступово перетворюється на настанову іншого характеру: «хочеш жити — здобувай фундаментальну освіту». Без відповідної освіти в ХXI столітті робити нічого.

- Як же бути тоді із самоцінністю освіти, всебічним розвитком особистості й іншою звичною мотивацією?

— Ринок її не тільки не скасовує, а й, навпаки, посилює, усуваючи ідеологічний і повертаючи життєвий зміст. Освіченість як складова частина і засіб усебічної розвиненості особистості потрібна не для чванливого престижу — ось, мовляв, які ми освічені, — а для успішної, насиченої, цікавої роботи, забезпеченого життя, для кар’єри, зрештою. Раніше про це воліли мовчати, хоча кожна розсудлива людина завжди прагнула «зробити себе» і забезпечити родину, а не тільки створити про себе те або інше ідеологічне уявлення. Нині подібна моральна роздвоєність стає безглуздою. Люди міркують приблизно так: «якщо ти такий розумний, то де ж твої гроші?». Тому освіта постає як чинник самоствердження особистості в житті. Освіта облагороджує особистість і одночасно сприяє її ствердженню в житті. Зрозуміло, за це потрібно платити. Питання, скільки і хто це повинен робити, й становить один із головних векторів змісту нинішньої економіки освіти, що формується.

— Але ж платити в змозі не всі...

— Усі, тільки в різній формі. Одні — безпосередньо, інші — у формі повернення кредиту, треті — майбутньою виробничою діяльністю. Суспільство, у свою чергу, має створити максимальні й однакові для всіх економічні можливості одержання освіти, мобілізувати ресурси, чітко визначити довгострокові правила. За освіту завжди хтось платить: держава, установа, громадська організація, фізична особа.

— Основним джерелом фінансування освіти завжди був державний або місцевий бюджет. І не тільки в нашій країні. Розвинені країни інвестують освіту досить помітними сумами. Невже Україна відмовиться від цієї загальноцивілізаційної норми?

— Бюджетне фінансування — альфа й омега державної підтримки освіти. Основним це джерело повинне залишатися завжди. Проте реальність така, що останніми роками динаміка бюджетного фінансування характеризувалася тенденцією до зниження, особливо вищої освіти. З урахуванням недовиконання бюджету в цілому,відбувалося не тільки відносне, а й абсолютне скорочення цих витрат. Нині цей показник наблизився до критичної межі, за якою може розпочатися необоротний процес руйнації системи. Фінансування вищої освіти скоротилося більш як на чверть, а в умовах деформованої структури витрат (коли фінансування заробітної плати, стипендії й інших соціально значимих виплат становлять близько 90% усього обсягу витрат) таке скорочення залишило практично без фінансування інші важливі сфери вузівської життєдіяльності (оснащення лабораторій і кабінетів сучасним устаткуванням, дослідження та впровадження новітніх технологій, комп’ютеризація навчального процесу, видавнича діяльність, формування бібліотечних фондів і багато чого іншого). Поза розв’язанням проблеми стабілізації бюджетного фінансування говорити про будь-що в галузі освіти немає сенсу. Проте й не говорити неможливо. Тому, наполягаючи на збільшенні бюджетної частини, що виділяється на розвиток вищої освіти, ми повинні одночасно шукати і впроваджувати додаткові джерела фінансування, відпрацьовувати багатоканальну методологію цього процесу, обгрунтовувати відповідні рекомендації. У нашому інституті створений відділ економіки й управління освітою, очолюваний відомим в Україні і за її межами вченим- економістом, професором Віталієм Бобровим. Сподіваюся, розробки і рекомендації відділу в цьому плані будуть життєвими й ефективними.

- Які питання розглядаються як першочергові?

- Насамперед, розмір бюджетного фінансування. Нині ми не тільки не можемо його обгрунтовано розрахувати, а й навіть не володіємо методикою такого розрахунку. Тому в найближчі рік-два, тобто до відпрацювання й апробації відповідної методики, бюджетне фінансування потрібно стабілізувати, віднайшовши при цьому можливості його невеликого збільшення, і вже ні в якому разі — не приведи, Господи! — не допустити зниження. Ця методика повинна передбачати всілякі розрахунки — розмір оплати праці професорсько-викладацького складу й інших категорій працівників, обов’язкових надбавок до посадових окладів, районних коефіцієнтів до заробітної плати, законодавчо встановлених розмірів стипендій, витрат, пов’язаних з утриманням матеріальної бази, асигнувань по статті «інші витрати» тощо.

По-друге, додаткові джерела фінансування. Скажімо, контрактне навчання студентів, оренда приміщень, навчання студентів-іноземців, платні інформаційні послуги тощо. Досвідчений ректор ефективно використовує від п’яти до десяти додаткових джерел. Проблемою тут залишається обгрунтоване встановлення ціни на відповідну послугу та їх оподаткування. Нині ціни практично довільні. Однакова послуга в різних вузах має різну ціну. Звідси — протиріччя, а часом і конфлікти, прагнення уникнути котрих нерідко змушує ректора відмовитися від платних послуг узагалі, що істотно позначається на фінансовому забезпеченні навчального закладу. У нас попереду велика робота зі створення або формування ринку освітніх послуг, який успішно функціонує в країнах із розвиненою, соціально орієнтованою економікою. Істотного розширення, в цьому зв’язку, потребують економічні повноваження ректора. Дріб’язкова опіка, надмірна наполегливість із боку численних контролюючих органів, громіздка звітність мають поступитися місцем довірі до компетентності ректора і його персональної відповідальності.

По-третє, проблема економії коштів, енергії, ресурсів, дбайливого ставлення до майна. Спосіб організації освіти, що практикувався раніше, базувався на повному державному забезпеченні. Це формувало ставлення до вузу як до чогось чужого, а часом і далекого. Розмальовані столи і парти, відламані дверні ручки, розбиті кватирки й ін. — хіба не знайома картина нашого недалекого минулого? Соціалізм не навчив людину бути ощадливою, нівелював почуття господаря. Задовольняючись малим, живучи в оточенні «казенних» речей, ми з якоюсь дикою люттю знищували їх, коли обставини дозволяли. Ринок подібного не терпітиме. Економія, ощадливість, дбайливе ставлення до організації освіти є такою ж фундаментальною вимогою сучасної економіки освіти, як і збільшення бюджетного фінансування.

- Чи можна заощаджувати на освіті ?

- Не тільки можна, а й потрібно. Добрий хазяїн гроші на вітер не кидає. Він заощаджує на всьому, але розважливо, а не як скнара. Економія в освіті містить у собі оптимізацію системи установ освіти, напрямків підготовки фахівців, встановлення оптимальних норм і нормативів у системі вищої школи (від норм площ до нормативів споживання у сфері комунальних послуг, устаткування і навчального навантаження, витрат на відновлення і капітальний ремонт), упровадження дистанційних форм навчання. Усе це треба підрахувати, обгрунтувати і забезпечити освітній процес усім необхідним. Доцільно визначитися в тому, скільки і яких фахівців ми потребуємо сьогодні, завтра й у перспективі, в яких вузах сконцентрувати їхню якісну підготовку, а які об’єднати, розуміючи, що ми не настільки багаті, щоб дивитися на вищу освіту як на хобі та ще й за рахунок держави. Хоча, напевно, у майбутній багатій державі це стане нормою. Це — один з елементів реальної економії коштів.

- Останнім часом дедалі голосніше говориться про те, що в умовах комерціалізації освіти юнак або дівчина з бідної сім’ї не мають змоги стати студентами вузів, особливо престижних, що в системі процвітає хабарництво не тільки при вступі до вузу, а й у процесі навчання.

- Наше суспільство, на жаль, недосконале. Факти свідчать, що подібне має місце не тільки в освіті, а й у медицині, культурі, правоохоронній системі й інших структурах. З цією соціальною недугою потрібно боротися найжорстокішим чином. Незважаючи на персони й обставини, із системи освіти слід виганяти кожного, хто займається цією брудною справою. З іншого боку, потрібно створити соціальні, психологічні, організаційні й економічні механізми, які перешкоджають хабарництву. Чому б, приміром, вступні іспити до вузу не проводити під контролем батьків і громадськості? Це неважко організувати, скажімо, як експеримент в одному-двох вузах. Можна змінити систему вступних іспитів, побудувавши її, приміром, на тестово-інформаційних технологіях, почати відбір і підготовку майбутніх абітурієнтів із шкільної лави, створити мережу відкритих університетів тощо.

Важливою складовою розв’язання цієї проблеми є зарплата викладача. Нині вона просто принизлива. Зважте на те, як сприймуть студенти доцента або професора, що з’явився до них у запраній сорочці, заношеному костюмі, розтоптаних черевиках? З іншого боку, чи є у викладача змога підписатися на інформаційну (я вже не кажу про іноземну) літературу, взяти участь хоча б в одній-двох наукових конференціях, особливо за кордоном, видати курс лекцій, який він читає, придбати персонального комп’ютера, вийти в Інтернет?

Третьою складовою розв’язання цієї проблеми є зміна масової свідомості нашого суспільства. Щоб «давати і брати» було просто соромно, щоб кожен подібний факт викликав відразу з боку оточуючих, щоб кожний, хто побачив це, відкрито виступив з осудом. На жаль, масове мовчазне споглядання подібного змінити ситуацію не зможе, навіть якщо ми спробуємо запровадити «драконівські методи».

- Але щось же робити треба?

- Інститут розробляє нову, адаптовану до ринкових умов економічну модель навчально-виховного процесу. Ці речі в ній будуть передбачені й найближчим часом запропоновані керівництву Міністерства освіти і науки.

- Очевидно, потрібно передбачити також і розширення можливостей навчання у вузах талановитих, але, на жаль, бідних?

— Для нашого суспільства — це проблема номер один. Соціальних механізмів підтримки талановитих, але бідних, воно поки що не має. Можливості одержання вищої освіти в тих, хто має багатих або заможних батьків, значно вищі. Це несправедливо. Кожний має однакове право на вищу освіту, а суспільство, коли воно хоче бути цивілізованим, повинно створити рівні можливості для його реалізації.

Інститут вищої освіти розгортає дослідження й у цьому напрямку, вивчає зарубіжний досвід, планує проведення ряду оригінальних експериментів. Державний або муніципальний кредит, меценатство, розвиток мережі вузів недержавної форми власності, дистанційне навчання й інші пропозиції, що сприяють розширенню можливостей здобуття вищої освіти якомога більшою частиною бажаючих, підлягають ретельному вивченню, експериментальній перевірці і прогностичній проробці з погляду найближчих і віддалених наслідків.

- На економічну ситуацію в системі освіти, очевидно, впливають вузи недержавної форми власності, що з’явилися недавно?

- Не помічати цього явища неможливо. Сьогодні в Україні функціонує близько 120 подібних навчальних закладів, де навчається майже 200 тис. студентів (приблизно 8% від їхньої загальної кількості), працює 6-6,5 тис. викладачів. Деякі вузи цього типу мають уже достатньо високий авторитет, причому не тільки в країні, а й на міжнародному рівні. Водночас, із їхнім виникненням з’явився і комплекс нових проблем, що вимагають уважного ставлення до себе. У цьому зв’язку в нашому інституті разом з Асоціацією недержавних вузів України створено спеціальний відділ, який займатиметься цією проблематикою. Розвиток мережі вищих навчальних закладів недержавної форми власності, що забезпечують якісну освіту, я розглядаю як додаткову можливість інтелектуалізації нації.

- І все-таки чим реально сьогодні можна допомогти юнакам і дівчатам, котрі прагнуть одержати вищу освіту, але не мають для цього достатньо коштів?

- У розвинених країнах основним джерелом реальної допомоги цій категорії молоді є кредит. Кредитування освіти здійснюється, як правило, у трьох основних формах — у формі комерційного (банківського) кредиту; державного (безпроцентного) кредиту, що передбачає його поступове повернення; кредиту із поверненням залежно від реального прибутку після одержання диплома. Всі види кредиту базуються на відповідних державних гарантіях. У трансформаційному суспільстві, яким є Україна, гарантувати що-небудь дуже складно, але аж ніяк не неможливо. Для цього потрібно передбачити лише рядок у державному бюджеті.

Другим джерелом підтримки незаможної студентської молоді є меценатство. Це той самий кредит, але він не потребує безпосереднього повернення. Це — кредит довіри до молодої людини, що прагне знань і має здібності до навчання. Одночасно — це кредит авторитету меценатові з боку суспільства, яке завжди високо цінує таких людей. «Спровокувати» активність мецената щодо підтримки здібної молоді можна різноманітними способами. Одним із найдійовіших із них є зниження податку з прибутку на частину, приблизно рівну вкладеному ним в освіту. Якщо кожен підприємець, який більш-менш твердо стоїть на ногах, стане меценатом хоча б для одного студента, проблема підтримки малозабезпеченої талановитої молоді вирішиться сама собою.

Третім джерелом підтримки студента є стипендія. 35-55 радянських карбованців у старі часи, принаймні, «закривали» хоча б проблему харчування. Нинішніх 10-15 гривень не вистачає навіть на проїзд у міському транспорті. Тому для того, аби стипендія виконувала свою соціальну функцію, її розмір слід підняти до 35-55-відсоткового рівня заробітної плати молодого спеціаліста тієї галузі суспільного виробництва, для якої він готується. Не менш важливим джерелом підтримки студентів із малозабезпечених сімей є їхній безпосередній підробіток у різноманітних службах, починаючи від вахтера студентського гуртожитку і закінчуючи консультативними послугами в приватних і державних установах. Проте існуюче законодавство, хоч як це дивно, студентський трудовий ентузіазм аж ніяк не заохочує. Воно «обкладає» студента звичайним податком, так що підробляти стає не вигідно. У результаті виходить, що в програші виявляються і держава, і студент. У нашому інституті розробляють конкретні пропозиції в цьому напрямку. Гадаю, вони знайдуть розуміння і підтримку в суспільстві.

- Економіка вищої освіти — це серйозна державна справа. Щось у нас, очевидно, не спрацьовує, щось потребує модернізації?

- На мою думку, найближчим часом нам потрібно замислитися над тим, як зробити так, щоб вищій освіті була економічно гарантована державна підтримка, щоб різноманітні (відомчі) програми інтегрувати до єдиної концепції національної вищої освіти ХХI сторіччя, і усунути, нарешті, ті протиріччя, що не мають права на існування в системі освіти цивілізованого суспільства.

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 25.90
EUR 27.56