Від інклюзивної освіти до інклюзивного суспільства

инклюзив

Читайте також

 

Мине ще кілька тижнів, ну, можливо, місяців, і всіх нас, і дітей, і дорослих, можна буде привітати з новим законом "Про освіту" ― базовим законодавчим актом, який, власне, і визначить, яким шляхом піде вся українська освіта. Та, мабуть, ніхто не очікує на його появу більше, ніж інваліди, тобто "громадяни з особливими потребами".

Чого ж очікують українські громадяни з вадами здоров'я? А очікують вони, що нарешті буде підтверджено їхнє право на інклюзивну освіту, яке, за європейськими нормами, є невід'ємним правом кожного. Тож спробуємо розібратися: що таке реальна інклюзивна освіта, і чи дочекаються її громадяни з особливими потребами.

На перший погляд, ідея інклюзивної освіти дуже проста: дитина, що має вади здоров'я, навчається разом зі здоровими дітьми (як в усьому цивілізованому світі). Ані американця, ані німця, ані шведа давно вже не здивуєш тим, що деякі учні вранці поспішають до школи на інвалідному візку, або користуючись білою тростиною. Таке видовище стало для пересічного європейця таким звичним, що він просто не звертає на нього уваги. Давно є звичними пандуси, якими обладнані будівлі дитячих садків, шкіл та вищих навчальних закладів, а діти змалечку привчаються бути толерантними до колег по навчанню, які трохи інші на вигляд, але мають такі ж потреби, як і вони — отримати гідну освіту, що дозволить їм прожити гідне життя рівноправного громадянина.

От з цього моменту і починаються розбіжності між вітчизняною і закордонною системами навчання. У першу чергу, хотілося б знати, який чиновник від педагогіки вигадав це дивне словосполучення "особи з особливими освітніми потребами"? Які особливі освітні потреби вони мають? Так, є діти, від природи наділені надздібностями (вибачте за тавтологію), яких нині називають "діти індиго", і є діти, які, на жаль, з певних причин мають вади розумового розвитку. Так от, і перші, і другі, дійсно мають особливі освітні потреби, оскільки в першому випадку вони здатні засвоїти значно більшу за кількістю та якістю інформацію, а в другому, в силу хвороби, не можуть освоїти програмний обсяг матеріалу, тому й навчаються за спеціальною, полегшеною програмою. Про які "особливі освітні потреби" йдеться в інших випадках, я, чесно кажучи, не розумію і зрозуміти не можу.

Може, незрячий чи візочник не потребує якісної освіти, чи його потреби (читати, писати, знати власну історію та культуру, фізику та математику) менші, ніж у здорової людини? Інвалід не хоче, не може чи не має права бути вчителем, вченим, досягати вершин в науці, культурі, спорті, оскільки у нього потреба в освіті обмежена? У такому разі, чого б досягли Гомер, Бетховен, Рузвельт (за логікою вищезгаданого документу — "особи з обмеженими освітніми потребами"), якби їхні потреби й можливості було б обмежено?

Так, є випадки, коли діти-інваліди зі спеціальними діагнозами навчаються не за загальною, а за спеціалізованою програмою, однак їхні освітні потреби лишаються тими ж, що й у фізично здорових дітей — отримати максимально якісні та повні знання. Тобто обмежені не потреби, а можливості дітей-інвалідів, через особливості, які притаманні кожній із нозологій, такі, наприклад, як необхідність для дитини з вадами слуху слухового апарату або сурдоперекладача, для дитини з вадами зору — супроводу, спеціальних підручників, надрукованих шрифтом Брайля або таких, що мають збільшений текст, для дитини на візку — сторонньої допомоги при пересуванні тощо.

У законі "Про освіту" освіті інвалідів присвячено дві статті — 16 і 17. Як на нашу думку, такий обсяг є замалим, аби хоча б визначити напрямок руху в справі освіти осіб з інвалідністю. Зрозуміло також, що під час розширеного засідання Комітету з питань науки і освіти Верховної Ради, яке відбулося 19 листопада 2015 року, саме ці дві статті стали об'єктом нищівної критики з боку громадськості, яка опікується інтересами осіб з інвалідністю, в тому числі й ВГО "Всеукраїнський парламент працездатних інвалідів". 

Слід зазначити, що фахівцями нашої організації було розроблено і неодноразово передано, як до профільного комітету Верховної Ради, так і до Міністерства освіти і науки, цілий підрозділ, присвячений особливостям освіти інвалідів. У ньому було визначено об'єкти та суб'єкти освіти громадян з особливими потребами, розроблено основні принципи та засади індивідуальної, інтернатної, інклюзивної та інших видів освіти для інвалідів. Згаданий підрозділ мав би стати базовим для розробки подальших законодавчих актів, що регламентують освіту інвалідів, оскільки зміст цих статей коротко давав механізм вирішення (в кожній статті свого) комплексу проблем, що стоять перед людьми з інвалідністю в частині отримання освіти.

Згодом, вже 2016 року, наша організація отримала лист МОН з запевненнями, що наші пропозиції стосовно освіти інвалідів активно обговорювалися і навіть були враховані в новому варіанті закону "Про освіту". На жаль, просте порівняння статей 16 та 17 у редакції станом на 19 листопада 2015 року та станом на 28 грудня 2015 року (остаточний варіант) доводить, що в цих статтях не було змінено жодного слова. А отже, згаданий лист є простою відпискою, в "кращих" чиновницьких традиціях.

Так, ці статті, нібито, декларують право інваліда на інклюзивну освіту, але про інклюзивну освіту, по суті, сказано загальні фрази, які ні на крок не змінюють і не поліпшують ситуацію з інклюзивною освітою. Нас можуть запитати: "А де ж навчалися інваліди впродовж багатьох десятиліть і чому вони були зовсім непомітні в нашому щоденному житті?" Інваліди дійсно навчалися, здебільшого отримуючи освіту в закладах інтернатного типу. Що це означає для дитини? Навіть найкращий інтернат, попри дійсно подвижницьку працю окремих педагогів, здебільшого здійснював (і продовжує здійснювати) догляд за дитиною. І тільки на другому, якщо не на третьому місці стояло навчання. Діти виходили і донині виходять зі шкіл-інтернатів, в яких провели 10-12 років, непристосованими, неготовими до реального життя.

Наведемо простий приклад. Можна багато казати як "за" так і "проти" ЗНО, але воно стало реальністю життя школярів. Саме за результатами цього оцінювання їх згодом приймають до вищих навчальних закладів. Усіх школярів, окрім інвалідів, для яких навчальний процес "полегшено" за рахунок скасування як ЗНО, так і будь-яких інших іспитів і тестувань. Але саме через це вони не уявляють механізму проведення таких іспитів (тестувань), їх не готують до того, що вони повинні доводити свої знання. Таким чином, школярі з інвалідністю, які отримують освіту в закладі інтернатного типу, не концентрують свої знання, як загальну картину, оскільки не мають у цьому потреби. Не беручи участі в ЗНО, вони, фактично, не є на рівних у освітньому процесі з дітьми, які навчаються в загальноосвітніх школах.

Тобто, коли абітурієнт з інвалідністю приходить здавати вступні іспити до вищого навчального закладу, він має деякі пільги, але водночас рівень знань у нього значно нижчий, не кажучи вже про реальний досвід перевірки таких знань. А це, по суті, робить інвалідів-абітурієнтів другосортними громадянами, психологією, знаннями й гідністю яких, при наявності такого бажання, можна маніпулювати.

Закінчуючи навчання в школі, випускники інтернатів потрапляють у суспільство, в якому треба боротися за своє місце. Саме тому інвалідові треба бути на кілька голів вищим за здорових людей, оскільки в нашому суспільстві вони апріорі вважають себе розумнішими і кращими, ніж "каліка", лише на тій підставі, що вони є фізично здоровими. Як може конкурувати за отримання якісної освіти, за робоче місце, за громадянські права людина, для якої ще зі шкільної лави суспільство ставило пріоритетом не надання якісних знань, не навчання тому, як боротися й виживати в суспільстві в умовах, коли у тебе є фізичні вади, а догляд за нею і дотримання порядку, відповідно до стандартів інтернатної освіти?

Безумовно, така конкуренція, така боротьба за своє майбутнє і практичні уроки виживання в реальному, а не віртуальному житті можливі лише в умовах інклюзивної освіти. Але, на превеликий жаль, ми можемо констатувати, що в нашій державі процес введення такої освіти перебуває навіть не в початковому стані. Звісно, якщо не враховувати подвижницької праці ентузіастів та батьків дітей-інвалідів, яка все одно недостатньо ефективна через неможливість ентузіазмом замінити практичні речі, що потребують коштів і реальних дій української державної влади.

Нині, фактично, не існує бачення реальних механізмів, які могли б дати реальний результат впровадження інклюзивної освіти. Якщо ж відсутні як бачення, так і програма реалізації ідеї, то її результати, як цілісний процес, не з'являться ще протягом довгих років, якщо не десятиліть.

Тож незалежно від того, приємно це чи ні, мусимо констатувати, що підґрунтя для інклюзивної освіти в Україні не створено і не створюється на загальнодержавному рівні, а цей процес жевріє лише на ентузіазмі. Загальноосвітні заклади по всій території України недоступні для всіх нозологій інвалідів, а механізмів вирішення проблеми безбар'єрності немає (ми можемо, звичайно, згадати пункти 8 та 9 вже згадуваної статті 17 нового закону "Про освіту", в яких йдеться про розумне пристосування та безбар'єрність, але не сказано, хто і за які кошти має це робити). Крім того, недоступними є і споруди, вулиці, дороги, транспорт, тож до закладів освіти в більшості випадків неможливо навіть дістатися. Відсутні й джерела фінансування інклюзивної освіти, то як же, пробачте, інваліди мають її здобувати?

Для директорів шкіл, вчителів, класних керівників інваліди — зайвий головний біль. Батьки, особливо ті, в кишені яких гроші з'являються не завдяки інтелектуальному рівню, протестують проти того, щоб їхні діти навчалися з каліками, вони апріорі, на підставі того, що фізично здорові, вважають себе розумнішими і вищими за статусом. І діти в таких випадках (яких, на жаль, достатньо, щоб кваліфікувати їх як системні), ставляться до інвалідів із зневагою, дражнять їх, ображають. Чому? Тому, що діти-інваліди апріорі інакші, ніж вони, а ще тому, що здорові діти добре відчувають ставлення до інвалідів і в сім'ї, і в педагогічному колективі.

Звичайно, є і позитивні випадки ставлення до дітей-інвалідів саме в дитячому колективі, але, скоріше, це не система, а виняток, бо діти є дзеркалом суспільства в цілому, і картинка, яку воно віддзеркалює, зовсім не є ідилічною (на жаль, сьогодні інваліди в суспільстві — вигнанці, внутрішні емігранти). Отже, потрібно виховувати і педагогів, і батьків, і дітей.

Та де ж узяти того, хто навчить вчителів і виховає вихователів, скільки на це треба часу і чи є такі фахівці в державі? Безумовно, в Україні є такі фахівці, хоч їх і дуже мало. Тож спочатку їх треба підготувати в достатній кількості, а це, в свою чергу, кадри, час, кошти. Необхідно створити спеціальні навчальні програми з цього питання — для дітей, батьків, вчителів. А оскільки існує дефіцит часу, варто було б робити це в онлайн-режимі.

Проте вищезгаданий процес більше знову ж таки потребує і кадрів, і часу, а головне — коштів, необхідних для створення якісних програм, проведення навчальних семінарів для всіх категорій "учнів" (не тільки школярів, а й викладачів та батьків). І треба розуміти, що результат буде не миттєвим, оскільки це — ломка світогляду, в першу чергу педагогів та батьків. До того ж моменту, коли відбудеться злам світогляду педагогів, батьків, дітей, суспільства в цілому, не зміниться нічого. І інклюзивною освіта буде називатися лише на папері.

Окрім того, в світлі введення інклюзивної освіти, необхідно розробити виважену та збалансовану політику щодо інтернатної системи та її потрібності (чи непотрібності). Окремі чиновники і посадовці все життя паразитують саме на наявності інвалідів як категорії суспільства. Таким "фахівцям" нескладно знайти роботу, їх не треба перенавчати, бо вони взагалі не мають фаху.

Вважаємо, що бюджетні кошти є кому порахувати і без інвалідів, хоч економія бюджету на перший погляд буде досить суттєва. А от реальне, а не про людське око, введення в Україні системи інклюзивної освіти нас дуже турбує, як і дотримання інших міжнародних стандартів, які наша держава зобов'язалася виконувати. Проте хотілося б бачити не слова, а реальні результати. А інваліди, в разі необхідності, готові допомогти Україні в реалізації свого права на освіту всіма законними шляхами.

Психологи стверджують, що протягом останніх двох років всі українці живуть у стані хронічного стресу. То чи варто додавати ще одне джерело стресу — примусове введення інклюзивної освіти? Чи може, варто не поспішаючи підготувати тверду платформу для її введення, а Європа ще трохи зачекає?

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
Курс валют
USD 24.85
EUR 27.56