ТРАХТЕМИРІВ: БІЛЬ І СОВІСТЬ УКРАЇНИ

Володимир Гетьман 9 січня 2004, 00:00
foto-45181-7910.jpg

Читайте також

Трахтемирівський пейзаж
Трахтемирівський пейзаж

17 лютого 2000 року депутати Київської, а 26 лютого того ж року — Черкаської облрад голосують за організацію регіонального ландшафтного парку «Трахтемирів» на приватній основі, де засновник — АТЗТ «АЕО «Трахтемирів» із Києва. І це, слід зауважити, на території історико-культурного заповідника «Трахтемирів», створеного відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 01.07. 1994р. № 446. Правда, в заповідника й досі немає державного акту на право постійного користування землею. Як у нас часто буває — закони не встигають за розвитком подій…

Спробуємо відшукати істину. Регіональні ландшафтні парки (РЛП) належать до об’єктів природно-заповідного фонду (ПЗФ) України з пріоритетною (нарівні з національними природними парками) рекреаційно-освітньою функцією. Вони організовуються в мальовничих ландшафтних місцевостях для задоволення оздоровчих, пізнавальних, культурно-естетичних та інших рекреаційних потреб відвідувачів. На Заході їх називають природними.

Ще в 1959 р. Міжнародна спілка охорони природи і природних ресурсів (IUCN) розробила принципи організації й розмежування функцій національних та природних парків світу, відповідно до яких головне завдання національних парків — охорона природи, а науково-пізнавальний туризм, тим більше класична (оздоровча) рекреація в них відіграють підпорядковану і обмежену роль. Основна ж функція природних парків полягає в організації умов для рекреації, туризму.

Розробляючи концепцію моделі як національного природного, так і регіонального ландшафтного парку, слід виходити з того, що кожен громадянин держави — не просто людина, а частинка народу, українського етносу, носій його культури, що, відповідно, виражається у мові, традиціях, моралі, нормах поведінки.

Для зцілення тіла і душі, інтелектуального збагачення людина прагне до сакральних місць на землі, де б’ють життєдайні джерела. Назвемо лише окремі з них в Україні: Святі Гори на Сіверському Дінці, заповідні Шацькі озера на Волині, кам’яна казка Карадагу в Криму, історичне урочище Бузький Гард на р. Південний Буг, Зарваниця на Тернопільщині…

Зразком української моделі національного парку може стати невелика ділянка серед Канівських гір — Трахтемирів. Місцевість там унікальна, еталонна, можливо, одна з небагатьох місцин в Україні, де відчуваєш подих минулих епох і поколінь, що відійшли в небуття, у вічність — з одного боку, і зв’язок із космосом, з прийдешнім світом — з другого. На цьому місці відбулось нашарування багатьох «часових зрізів» історії та слідів багатовікової людської діяльності.

Крім вище зазначених, одним з основних функціональних завдань регіональних ландшафтних парків автор вважає витворення в населення інтелектуально-гуманістичного світобачення. На ці парки покладається велика місія — виховання патріотичного ставлення до національної природної та культурної спадщини, до історії «великої» і «малої» батьківщини.

Повчальний у цьому плані досвід сусідньої Польщі, де в законі про охорону природи (1991) в частині, яка стосується регіональних ландшафтних парків, записано: «…землі та інша нерухомість, що перебувають у межах ландшафтного парку, мають рекреаційне значення і служать для виховання молоді в дусі шанування рідної природи, культури та історії».

Інтелектуально-гуманістичне світобачення передбачає вростання і злиття життєвої долі кожної людини з долею землі, на якій вона проживає. За словами відомого французького вченого, філософа П.Тейяр де Шардена, це називається народженням Духу Землі.

На превеликий жаль, сучасний вигляд Трахтемирова наочно свідчить про духовне нездужання й аморальність сьогоднішнього нашого суспільства… Дійшло до того, що Трахтемирів став забутим Богом краєм.

А був він у кращі свої часи першою козацькою столицею (себто до Чигирина, Батурина, Глухова). При православному Зарубському Успенському монастирі (з кінця XV ст. — Трахтемирівський) існував військовий шпиталь, куди йшли доживати віку запорожці. Золотий, козацький вік Трахтемирова почався з 1578 р., коли польський король Стефан Баторій (попри своє суперечливе ставлення до козацтва) офіційно передав його січовикам. До речі, в ті часи місто звалося Терехтемирів, а назва Трахтемирів з’явилася згодом, десь у другій половині ХVII cт. Терехтемирів був значним тиловим військовим центром (базою): тут складувалися зброя, порох, провіант. Була Трахтемирівська сотня у складі Канівського полку за Хмельниччини (1648—1654 рр.). У Трахтемирові часто скликалися козацькі ради (остання — 29 жовтня 1659 р.), обирались полковники, українські гетьмани…

На світанку козацької доби — XIV—XVI cт. — Терехтемирів (із замком) перебував у володінні великого литовського князя, київського воєводи, польського короля. В часи Руської держави на території Канівського Подніпров’я особливого розвою (XI—XІI cт.) набули феодальні замки, літописні міста-фортеці: Заруб на Батуриній горі, Родень на Княжій горі, Канів, а також Терехтемирів.

На Батуриній горі, що поблизу зниклого села Зарубинці, археологи розкопали могильник зарубинецької культури. Досліджені вздовж узбережжя Канівського водосховища також городища Пилипенкова гора, Монастирок, могильник Дідів Шпиль (проф. Є.Максимов). Люди цієї матеріальної культури жили на межі нашої ери (до ІІ ст. після Різдва Христового) і належали до ранніх слов’ян. Хронологічно вони передували антам, які жили на українських землях у ІІ—VІ cт. після Р.Х. і, за М.Грушевським, є нашими кровними пращурами. Навіть Б.Рибаков, відомий російський вчений-історик, вважав Канівщину центром володінь антів-русів.

Починався Трахтемирів — власне заселення краю — зі скіфського городища VІІ—VI cт. до Р.Х. (хоч, правда, перші поселення людини в цих місцях належать до епохи мустьє (середній палеоліт, або середній плейстоцен — 120—130 тис. років тому). Трахтемирівське городище (площею 500 га) однорангове з Мотронинським у Холодному яру. Геродотом описане Більське городище (на Полтавщині), де по сусідству зі скіфами-орачами жили гелони, а ще раніше — будини.

Трахтемирів — ідеальний еталон реалізації ідеї про нерозривність природного й історичного ландшафту. А інтегроване розуміння ландшафту як цілісної природно-культурної системи і ціннісної категорії наразі знаходить дедалі більше прибічників серед природознавців та гуманітаріїв.

Поступово змінюючи довкілля, людина змінювалась і сама. Таким чином формувався історичний ландшафт, у якому поруч із природними компонентами співіснують історико-культурні елементи, включно зі слідами життєдіяльності людини (залишки стародавніх поселень, культові місця та споруди, ділянки історичного культурного шару тощо) всіх попередніх етапів її історії.

Насамкінець. Якщо доля землі стає долею людини, тобто відбувається ідентифікація етносу з природним середовищем, — звершується розквіт краю. Інакше — втрата контролю над природним середовищем і зникнення нації, про що свідчать численні приклади з багатовікової історії цілих народів і навіть цивілізацій.

Тому до такого святого для українців куточка землі, яким є Трахтемирів, слід підходити з доленосною мораллю, з совістю. В основі цієї моралі має лежати гармонійне поєднання суто меркантильних інтересів (господарських потреб) зі збереженням, охороною і, в міру фінансово-матеріальних можливостей, реставрацією пам’яток природи та археології, відновленням історико-ландшафтного середовища минулих епох. Пріоритетним у використанні природно-культурної спадщини Трахтемирова має стати інтелектуально-гуманістичний екотуризм.

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 27.06
EUR 29.18