Вилами по воді

врач пациент медицина

Читайте також

Медична реформа, яка стартувала 1 січня, поки що не набрала реальних обрисів навіть для медиків, хоч у первинній ланці надання медичної допомоги вже зачепила багатьох. Для масової ж свідомості — вона лише на рівні розмов, припущень і здогадок. Теза про те, що реформа насамперед покликана забезпечити рівний та справедливий доступ усіх громадян до медичних послуг належної якості, в кожного з цих громадян співвідноситься з реальністю. І те, що бачать вони, скажімо, в подільських селах, далеко не завжди виглядає так, як із міністерських кабінетів. 

Як добратися, щоб вибрати?

…У хаті Ганя ще хазяйка — зварити, помити, підмести. А надвір, коли лід і слизько, вийти боїться. Дід дрова до грубки внесе, їсти поросяті винесе. Тож Ганя все попорає і сідає коло вікна, щоб вулицю бачити. Ніхто не йде. Дороги путньої тут ніколи не було й, либонь, уже не буде: Ганя — остання жива душа в цьому кутку села, решта хат стоять пусткою. Діти на Різдво приїжджали — машину коло мосту лишили, сюди пішки прийшли, але провідали. І батюшка після Гардані добрався, дякувати Богу, хату освятив. Оце від нового року всі гості. Добре, що телевізор показує і радіо балакає. 

Слабість наздогнала Ганю в сімдесят. Мусила корову продати, бо з ціпком ходити за нею вже не годна. Та й тиск скаче. І серце чути. А це вже й нирки. Так каже лікар, бо Ганя лише відчуває, що крижі дуже болять. Третій рік поспіль лягає в лікарню. Дільничну в селі торік закрили, то восени вже поклали в районну. А звідти лікар посилає у Хмельницький на УЗД — бо в них, каже, апарат неважний, і діагноз під знаком питання. А як вона в тому Хмельницькому до лікарні доб'ється, як ніколи там не була? 

Ганя розповідає мені все це по телефону (яке таки добро, ці мобільні, — хоч поговориш із кимось), сміючись і плачучи. Плаче, бо болить. Пропоную допомогти — відмовляється категорично: "Тільки взнай, скільки це варто". Кажу, що краще обстежитися зараз, бо з 1 липня, аби потрапити до вузького спеціаліста, вже буде потрібна угода з сімейним лікарем, якого вона ще має для себе вибрати. "Та як до нього добратися, щоб вибрати? І хіба я їх знаю? — дивується Ганя. — Вже забула, коли доктора тут бачила". 

Таких Гань у подільських селах тисячі. І в десятках сіл, особливо на півдні Хмельниччини, де місцевість горбиста, доріг нема як поняття: ще влітку так-сяк можна вибратись, а як дощ хляпне чи випаде сніг — сиди в хаті капицею. Скільки в області кілометрів такого-от внутрішнього сільського бездоріжжя, жодна статистика не рахує: це клопіт місцевої влади, яка ним ніколи не переймалася, бо за що ті дороги будувати. 

Проте реформа на це не зважає. Вже нинішнього року має відбутися модернізація первинної медичної допомоги шляхом оптимізації мережі та реструктуризації лікувально-профілактичних закладів. Відтак годилося б насамперед проінформувати всіх, кого реформа стосується — а вона стосується кожного, — про її мету і послідовність кроків з її втілення. Та інформаційної кампанії як такої в області немає ніде, крім хіба у звітах департаменту охорони здоров'я Хмельницької облдержадміністрації: навіть у міських медичних закладах — жодного плаката, буклету, брошури, що вже казати про сільські. Якби не журналісти, які з власної ініціативи намагаються донести до населення бодай якусь інформацію, то медична реформа тут скидалася б на секретний рейд по ворожих тилах.

Але ж і полювання на цю інформацію іноді нагадує подвиг розвідника. "Я вже два інтерв'ю дав журналістам, що, втретє буду повторювати?" — такою була перша реакція директора обласного департаменту охорони здоров'я Якова Цуглевича на пропозицію кореспондента DT.UA зустрітися. Розмовляти з лікарями ще важче. Стосовно реформи вони обмежуються лаконічним: "Та вона ще лише на папері", а стосовно всього іншого — переважно скаржаться: "Таке враження, що мета всіх змін у медицині — добити те, що є, і таким чином зараз зменшити витрати, а згодом — що можна приватизувати". Співрозмовники просять не називати прізвищ: "Ми ще працювати хочемо". Медицина з її чинною структурою — галузь суворої субординації, де верхи на низи мало зважають. "Ніхто нас у районі не скликає, нічого не розказує й не пояснює, — каже мені сільський лікар. — Хіба що "одобрямсу" треба — тоді кличуть тих, хто ніколи нічого проти не скаже". 

Не секрет, що чиновники схильні наслідувати поведінку вищих посадовців. 23 січня, до прикладу, в Хмельницькому була заступник міністра охорони здоров'я Оксана Сивак. Родом вона з Галузинець Деражнянського району, тож на брифінгу після візиту журналісти чекали від землячки якщо не аналізу стану справ у медицині області, надто сільській, знайомій їй із дитинства, то бодай переліку можливостей, які відкриває перед нею реформа. Проте за 7 хвилин блискавичного брифінгу між загальними фразами на кшталт: "Ми працюємо над тим, щоб у лікаря була мотивація бути лікарем, а у пацієнта — бути пацієнтом саме цього лікаря" — прозвучала тільки одна цифра, яка, власне, характеризує готовність (тобто неготовність) області до реформи: Хмельниччина забезпечена лікарями сімейної медицини, які є основою запланованих змін, усього лише на 62%. Та цей факт, про який заступник міністра, власне, й сама вперше почула на брифінгу від директора департаменту, не спонукав керівників галузі пояснити, як же, фактично, половина від необхідної кількості лікарів забезпечать упродовж найвідповідальнішого для реформи 2017 р. первинну медичну допомогу. 

Хоча реформа, як і кожне нововведення, потребує докладних пояснень. Замість розповісти, як саме укладатимуть селяни угоди з лікарями, Я. Цуглевич усміхається: "Не хвилюйтесь, усі підпишуть". Цікавлюся, чи є в області план медичної реформи — що буде робитися, коли, хто за це відповідає. "Є, — запевняє Яків Миколайович. — От коли все зробимо — побачите". 

Коли 13 лютого у Хмельницькому в рамках всеукраїнського туру "ЗміниТИ: взаємодія заради змін" побувала в.о.міністра охорони здоров'я Уляна Супрун, розмова в усіх аудиторіях теж ішла переважно про те, що має бути. Про те, як це зробити, якось не встигали поговорити. 

З кого вибирати?

"О, ви вже бігаєте?" — відчиняю хвіртку до сільської сусідки — 80-річної вчительки-пенсіонерки. Восени вона впала й пошкодила стегно, — традиційна, на жаль, травма літніх жінок. Поки доїхала до районної лікарні, розізнала, що з рентгенівським знімком краще звертатися до молодого хірурга — бо старший усіх посилає на операцію, а це 4 тис. грн, не менше. Та тільки підійшов молодий — як і старший тут як тут: "Та-ак, перелом стегнової кістки, треба оперувати, вставляти штирі". В неї саме небіж гостював, — узяв знімок і зателефонував уже з міста: "Сказав травматолог три місяці не навантажувати ногу, пересуватися на милицях, — і все минеться". Вона так і зробила. Тепер ось ходить по подвір'ю — навіть без ціпка. Розповідаючи всім, хто її провідує, історію свого зцілення, щоразу завершує сумну бувальщину однаково: "А якби не було в ту хвилину племінника? А якби серед його знайомих не було кваліфікованих медиків?" 

Вибір лікаря — завжди проблема. Для села — особливо. Бо стосується не лише вузьких фахівців, яких у районі на пальцях перелічити, а взагалі лікарів, яких фізично немає в селі, — то з кого ж вибирати? Адже, за підрахунками, до 80% звернень пацієнтів має бути на первинному рівні. 

На папері ситуація, на перший погляд, виглядає обнадійливо. Первинну допомогу в області надають понад 800 лікарів. Навантаження на одного дільничного лікаря — 1200 пацієнтів у селі і
1500 у місті (після реформи має бути 2000). Проте укомплектовано лише 82% штатних посад — а сімейних лікарів усього 62%. Із 218 лікарських амбулаторій, які функціонують в області, 151 розміщена в сільській місцевості. Проте в 16 з них немає лікарів; у 22 немає транспорту (транспорт з усіх ахіллесових п'ят подільської медицини чи не найболючіша), — а понад третина сільських медиків уже давно пенсійного віку; чимало з них доїжджають до сіл, у яких працюють, — хоч, в ідеалі, лікар повинен тут жити. Обласний департамент охорони здоров'я, з одного боку, покладає надії (і, відповідно до урядової концепції реформи місцевого самоврядування та територіальної організації влади, — й відповідальність) за медичні кадри на місцеву владу, яка мала б "використовувати програму "місцевих стимулів" шляхом надання з місцевих бюджетів надбавок до заробітної плати медикам, оплати комунальних послуг, забезпечення їх житлом, пільговим проїздом, виділенням кредитів на будівництво житла, навчання майбутніх медиків та інших механізмів". З іншого — нарікає на неефективність центрів первинної медико-санітарної допомоги (ПМСД), створених об'єднаними територіальними громадами (торік в області таких виникло три). Адже кожен центр вимагає, щонайменше, 12 посад і, обслуговуючи всього 5—7 тис. населення, забагато витрачає на утримання цих посад, замість використовувати кошти на нове устаткування, транспорт, ліки тощо.

Проте чиновники все-таки схиляються до створення в усіх районах і містах Хмельницькому та Кам'янці-Подільському центрів ПМСД: так доцільніше, бо дешевше. Зараз більшість селян відвідати лікаря можуть лише в райцентрі: дільничні лікарні залишилися лише ті, які віддалені від райцентрів. Фельдшерсько-акушерські пункти, яких в області 887, обслуговують невеликі села чи частини великих сіл і лікарської допомоги не надають. А селянам було б ліпше мати лікаря під боком: ну правда, якщо вже назвали його сімейним — то й має бути сімейним. Тож в області є потреба у ще 28 лікарських амбулаторіях у сільській місцевості та близько 40 — у містах і районних центрах. На фінансування всіх центрів ПМСД виділено 29% від загального обсягу бюджету охорони здоров'я територій. Цього мало. Розрахунок на місцеву владу, даруйте за тавтологію, не має під собою жодних розрахунків, бо важко показати в цифрах добру волю місцевих посадовців та благодійників: ось торік у Хмельницькому профінансували медичні заклади, за словами Я.Цуглевича, "ого-го як", у Білогірському районі виділили 9 квартир для сімейних лікарів, по 2—3 млн грн позабюджетних коштів спрямували на потреби лікарень у Волочиському, Теофіпольському, Красилівському районах. Але це спорадичні дії. Планувати ж важко — і тому, що процес децентралізації не завершений, і тому, що в різних громад дуже різні фінансові можливості.

Утім, і сьогодні оптимістичні тільки розмови про фінансування. Реальність же наприкінці січня, під час нашої зустрічі з директором департаменту охорони здоров'я, була така: "Поки що дали тільки на зарплату й енергоносії — і все". 

Що вибирати?

— Хочу порадитися, — звертається Люда, — де чоловікові операцію робити? В райлікарні це 5 тис. — бо ж, крім хірурга, й анестезіологу треба, в обласній — 8, у приватній у Хмельницькому — 12, але там уже мені не треба бути сиділкою, вони все самі. Це — тільки за роботу, а ще всього ого-го, я вже скрізь розпитала… 

Сьогодні в лікарнях, які переважно поки що державні й утримуються з бюджету, тобто за наші з вами податки, практично за всі послуги беруть гроші. І через касу, і в кишеню. Тому, коли людина дізнається, що серйозно хвора, то перше питання для неї — за що лікуватися. І нерідко не лікується, бо — ні за що. 

Байдужість і хабарництво, якими наскрізь пронизана вітчизняна медицина, — ось що, на думку пересічних громадян, мала б знищити реформа. Рядові медики переконані: найголовніше її завдання — забезпечити галузь матеріально: гідною зарплатою, умовами праці для персоналу, сучасним обладнанням, транспортом, ліками тощо. Організатори медицини, звертаючи увагу на відсутність сьогодні в держави можливостей утримувати системно вибудувану, розгалужену, досі досить доступну для населення, але надто витратну ще радянську мережу охорони здоров'я, все ж воліли б не ламати, а реорганізувати її: не просто скоротити, а насправді оптимізувати кількість медичних закладів, лікарів і персоналу; перекрити безліч дір витікання коштів; забезпечити абсолютно прозору фінансову діяльність закладів охорони здоров'я; вгамувати нестримні апетити фармації; підвищити відповідальність усіх — від головного лікаря до прибиральниці. Всім зрозуміло, що зміни вкрай необхідні. Незрозуміло тільки, чому уряд так легковажно підходить до впровадження цих змін. Без серйозних розрахунків, плану, фінансових, організаційних і кадрових ресурсів оголосили переворот у галузі, від якої залежить здоров'я нації. 

Адже медична реформа — це справа не лише міністерства охорони здоров'я, а всього уряду, — все взаємозалежне в цьому процесі. Вона неможлива без хороших доріг, модерного устаткування, спеціального транспорту, кадрової політики, сучасної освіти — та навіть справедливого суду. Без грошей у людей, зрештою, — і таке буває, коли не працює економіка. Та головне — щоб усе робилося не для гранто- й кредитодавців і не для обраних у Феофанії, а для реальних людей з реального життя. Для яких доступність медицини часто, в буквальному сенсі, означає життя.

Ось тільки доступитися до неї сьогодні їм важко. І поки що не видно, як реформа зробить її доступнішою вже до кінця нинішнього року. 

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 26.73
EUR 28.60