Бабин Яр: минуле й сьогодення. Виклики пам'яті

яр_3
Бабин Яр. Фото з німецької плівки. Початок жовтня 1941 р.

Читайте також

Спроби нотаток, або роздуми про тяжку історію напередодні 75-х роковин трагедії

Останні чверть століття, за часів суверенної України, вже склалася певна традиція вшанування пам'яті жертв Бабиного Яру, яку фактично неможливо було уявити в часи радянського режиму (до 1991 року) в Києві та інших місцях масових вбивств українських євреїв в роки Другої світової війни і нацистської окупації України. 

В ті часи важко чи майже неможливо уявити собі правдиву культуру пам'яті про моторошні злочини гітлерівської Німеччини проти євреїв, українців, ромів, поляків, росіян, представників інших народів та етнічних груп, військовополонених, родичам яких часто-густо заборонялося приходити на місця масових вбивств. Вони побоювалися передавати пам'ять про близьких, замордованих нацистами, своїм дітям. 

Така ситуація страху та вимушеного забуття в післявоєнній Україні стала наслідком політики пам'яті радянської влади про Другу світову (Велику Вітчизняну в тодішніх термінах), сформованої ще під час війни Сталіним та його оточенням. Згідно цієї політики всі жертви нацизму (мовою радянської ідеологічної машини — фашизму) маркувались евфемізмом "мирні радянські громадяни" чи "радянський народ". Влада забороняла виокремлювати загиблих за етнічною, національною, релігійною ознакою, передовсім це стосувалося євреїв. Так жертви Бабиного Яру визначалися виключно як радянські громадяни. Таким тоталітарним брехливим політичним концептом у свідомості декількох післявоєнних поколінь спаплюжували пам'ять про жахливу кількість вбитих євреїв на теренах України. 

В Україні сучасній правдива пам'ять, зокрема про події в Бабиному Яру, переживає процес доволі складного, часом болісного формування, та часто-густо носить суперечливий характер. Активізується ця пам'ять в українському суспільстві та державі, зазвичай, напередодні сумних дат, комеморативні практики стають активнішими, всілякі державні органи видають розпорядження про заходи по вшануванню… активізуються ЗМІ, політична, культурна, освітня сфери тощо. Після їх відзначення інтерес до подій минулого, увага та повага до культури пам'яті відкладається до наступних роковин. На жаль, це дивним чином нагадує нам підходи тоталітарного комуністичного режиму — бажання залишатися в тенетах забуття. 

Для держави та значною мірою сучасного українського суспільства робота на місцях пам'яті, зацікавленість власною історією, трагічними подіями минулого, не є мейнстрімом. Можливо, в цьому небажанні знати і пам'ятати важке минуле полягає одна з причин трагічних подій української модерної історії, зокрема останніх двох років і військового конфлікту на Сході країни? Я переконаний, мій досвід в царині досліджень та викладання історії Голокосту допомагає усвідомити та відчути, що безпека України сьогодні полягає не тільки в укріпленні обороноздатності збройних сил, газовій незалежності чи вирішенні важливих економічних проблем держави. Також вона полягає в неупередженому підході до усвідомлення уроків минулого, у відповідальності за пам'ять. 

Хто сьогодні знає правду про неймовірно жахливі і трагічні події в Бабиному Яру, про людей вбитих там 75 років тому? Хто пам'ятає про місце та злочин, який там стався, як про частину власної, національної української історії або інакше? Що зараз відбувається на теренах Бабиного Яру? Чи планують нарешті створити Музей історії Бабиного Яру? Про це варто поміркувати. 

Трохи історії. Спираючись на німецькі та радянські документи, Бабин Яр в Києві — одне з наймоторошніших місць масових убивств нацистами євреїв Східно-Центральної Європи в роки Другої світової війни. Саме тут, в Києві стався один з найстрашніших актів Голокосту, коли військові забирали життя у цивільних. 29-30 вересня 1941 року в Бабиному Яру каральні підрозділи СС (а саме айнзатцгрупа "Ц", німецький поліційний батальйон "Південь" та їх поплічники) вбили 33771 людину. Це були виключно євреї: жінки, чоловіки, діти, люди похилого віку… 

яр_2
Оголошення німецької окупаційної влади про збір усіх євреїв Києва. 28 вересня 1941 р.

Протягом двох років (1941–1943) німецька окупаційна влада та її каральні органи перетворили Бабин Яр на місце постійних убивств. За цей період окупанти насильницьки забрали життя близько 100 тисяч людей…Вбивали двічі на тиждень. Останні розстріли сталися 4 листопада 
1943 року, за два дні до звільнення Києва від німецької влади військами 1-го Українського фронту Червоної Армії. Жертвами нацистів, крім євреїв були військовополонені Сирецького концентраційного табору, хворі психіатричної лікарні, українські націоналісти, роми, цивільні мешканці Києва різних національностей. За даними поточних історичних досліджень, ми сьогодні надто обережно можемо сказати приблизно про сто тисяч вбитих, серед яких орієнтовно 65–70 тисяч євреїв, решта — інші жертви нацистів. 

Крім документів двох репресивних антилюдських режимів, про Бабин Яр залишилися свідчення тих, хто пережив цю трагедію, тих, хто був свідком злочинів німецької влади в Києві. Після війни, незважаючи на ідеологічну заборону пам'ятати правду, радянську цензуру текстів, що логічно витікала з цієї заборони, з'являлися літературні твори про трагедію Бабиного Яру. На мій погляд, саме свідчення людей, які пережили та бачили цей справжній кінець світу, в змозі наблизити нас до розуміння того, що сталося тоді, до справжніх емоційних рефлексій, емпатії до людей, які опинилися перед обличчям смерті, смерті невимовно страшної… Ми маємо сьогодні хвилюватися і переживати, читаючи ці тексти, вчитися співчувати, інакше ми будемо приречені на інше… Падіння людини, як це відбулося восени 1941 року в Бабиному Яру, може статися просто завтра, чи навіть вже сьогодні…

яр
Радянські військовополонені розчищають Бабин Яр, жовтень 1941 р.

Тому я хочу навести дві розлогі цитати з текстів, які були одними з найперших, присвячених трагедії Бабиного Яру та загалом жертвам Голокосту в Україні. Це нарис відомого радянського, єврейського письменника з Бердичева Василя Гроссмана "Україна без євреїв", що побачив світ 25 листопада 1943 року в газеті "Ейнікайт" мовою їдиш. Та вражаючий своїм болем нарис киянина, єврейського письменника Іцика Кіпніса "Бабин Яр. До Третьої річниці", що з'явився 1944 року також мовою їдиш. Їх переклали російською, а невдовзі заборонили. Тільки після розпаду СРСР, за часів незалежної України з'явилася можливість їх прочитати… 

Спочатку Іцик Кіпніс: 

"…Пройдем весь этот путь. Пройдем теми улицами, что были до краев полны еще живыми нашими братьями и сестрами. Они шли с Подола и Демиевки. Шли с Куренёвки и Шулявки. Большая и Малая Васильевские предательски выпускали из своих дворов целые семьи и одиночек, молодых и пожилых, маленьких детей и стариков. На Львовской все они стекались как бы в одну реку, реку резни и гибели. Они шли обманутые и опустошенные, плотно сбившись в кучки, они нагоняли ужас на тех, кто смотрел им вслед, хотя некоторые из них были одеты во все лучшее, что у них было. Ведь столько людей выгнали на улицы, такую массу народа, можно сказать — весь народ! 

Где же были ваши сердца в этот час, сестры мои и тысячи деток моих? Да буду я искупительной жертвой за вас!

…Вот почему мне хочется, чтобы теперь, три года спустя, мы шли туда пешком…

Неполных четыре года прошло, как мы не были дома. И теперь мы встретились все вместе в этот траурный день в этом печальном шествии. Съехались и сошлись со всех концов страны в освобожденный Дом. И родной город, как мать наша, должен нас обнять, приободрить и вернуть к жизни. Путь был тяжел и тернист, а время разлуки пропитано горечью и болью утрат. 

Так чисты небеса, так приятны теплынь и богатство осенних красок, золотые листья на деревьях и на земле, как грустные прощальные приветы уходящему лету! Неужели и при немцах город так сиял? Не может быть! А дорога к Бабьему Яру три осени тому назад? Неужели солнце не померкло при виде всего того ужаса?…"

яр_1
«Пам’ятник радянським громадянам і військовополоненим солдатам і офіцерам Радянської армії в Бабиному Яру». Відкритий 2 липня 1976 р.
Василь Артюшенко, DT.UA

Мені важко коментувати цей текст, справді дуже важко, серце болить, а я просто божеволію…Сьогодні сонце також світить над Києвом, ми маємо продовжувати жити, але якнайчастіше перечитувати це…

Василь Гроссман:

"….Безмолвие. Тишина. Народ злодейски убит. Убиты старые ремесленники, опытные мастера: портные, шапочники, сапожники, медники, ювелиры, малЯры, скорняки, переплетчики; убиты рабочие — носильщики, механики, электромонтеры, столЯры, каменщики, слесари; убиты балаголы, трактористы, шоферы, деревообделочники; убиты водовозы, мельники, пекари, повара; убиты врачи — терапевты, зубные техники, хирурги, гинекологи; убиты ученые — бактериологи и биохимики, директора университетских клиник, учителя истории, алгебры и тригонометрии; убиты приват-доценты, ассистенты кафедр, кандидаты и доктора всевозможных наук; убиты инженеры — металлурги, мостовики, архитекторы, паровозостроители; убиты бухгалтеры, счетоводы, торговые работники, агенты снабжения, секретари, ночные сторожа; убиты учительницы, швеи; убиты бабушки, умевшие вязать чулки и печь вкусное печенье, варить бульон и делать струдель с орехами и яблоками, и убиты бабушки, которые не были мастерицами на все руки — они только умели любить своих детей и детей своих детей; убиты женщины, которые были преданы своим мужьям, и убиты легкомысленные женщины; убиты красивые девушки, ученые студентки и веселые школьницы; убиты некрасивые и глупые; убиты горбатые, убиты певицы, убиты слепые, убиты глухонемые, убиты скрипачи и пианисты, убиты двухлетние и трехлетние, убиты восьмидесятилетние старики с катарактами на мутных глазах, с холодными прозрачными пальцами и тихими голосами, словно шелестящая бумага, и убиты кричащие младенцы, жадно сосавшие материнскую грудь до последней своей минуты. Все убиты, много сотен тысяч — миллион евреев на Украине. Это не смерть на войне с оружием в руках, смерть людей, где-то оставивших дом, семью, поле, песни, книги, традиции, историю. Это убийство народа, убийство дома, семьи, книги, веры. Это убийство древа жизни, это смерть корней, не только ветвей и листьев. Это убийство души и тела народа, убийство великого трудового опыта, накопленного тысячами умных, талантливых мастеров своего дела и интеллигентов в течение долгих поколений. Это убийство народной морали, традиций, веселых народных преданий, переходящих от дедов к внукам. Это убийство воспоминаний и грустных песен, народной поэзии о веселой и горькой жизни. Это разрушение домашних гнезд и кладбищ. Это уничтожение народа, который столетиями жил по соседству с украинским народом, вместе с ним трудился, деля радость и горе на одной и той же земле…"

яр_2
Пам'ятник Менора в Бабиному Яру. Встановлений у 50-у річницю першого масового розстрілу євреїв, 29 вересня 1991 р.
Василь Артюшенко, DT.UA

Київські євреї, євреї України були складовою українського суспільства…Не тільки були. Ті, хто сьогодні живе в Україні, сучасна єврейська громада також є складовою нашого суспільства та поділяє його долю… Таким чином, історія Бабиного Яру — частина української національної історії. Мабуть тільки так, а тоді вшанування пам'яті євреїв та інших жертв Бабиного Яру має стати завданням держави, суспільства. Тому що це — власна історія. 

Зрозуміло, що Меморіальний заповідник на теренах, де відбувалися розстріли, можливо майбутній Музей історії Бабиного Яру в першу чергу мають опікуватись державою. Проте, на мою думку, якщо українське суспільство за 25 років зробило доволі серйозні кроки в царині увічнення пам'яті, дослідження та викладання історії Бабиного Яру, державі ще треба довести свою чесну готовність взяти відповідальність за пам'ять про минуле. А збереження та поширення правдивої пам'яті про Бабин Яр має стати для українських державних інституцій лакмусовим папірцем їх спроможності щось зробити для України.

яр_3
Пам’ятник знищеним у Бабиному Яру дітям. Встановлений 30 вересня 2001 р.
Василь Артюшенко, DT.UA

Історія Бабиного Яру потребує нашої спільної відповідальності. Держава сьогодні не забороняє наукову, освітню чи громадську діяльність у царині пам'яті про Голокост, проте вона і не виступає ініціатором таких заходів та реально їх не підтримує, хоча водночас майже завжди декларує цю підтримку. Що красномовно демонструє відсутність державної політики пам'яті про жертв Другої світової війни в Україні. Це — виклик історичній спільноті України, нашому суспільству. Сприяти усвідомленню трагедії Бабиного Яру як універсального символу, пам'ять про який має бути збережена задля кращого розуміння природи тоталітарних режимів та людського суспільства.

яр_4
До 75-ї річниці трагедії у Бабиному Яру встановлено пам'ятник ромам

Насамкінець. Бабин Яр — місце у Києві, яке донині залишається сумним символом політики геноциду нацистської Німеччини. Прикладом маніпуляцій з історичною пам'яттю, притаманних Радянському Союзу. Яскравим свідченням нинішнього стану пам'яті про Другу світову війну в сучасному українському суспільстві.

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
10 коментарів
  • Іван Яровий 10 октября, 07:43 А відповідати за злочини давніх злочинців я можу в одному випадку: коли відтворю в собі архаїчні способи світосприйняття. Як фашисти, наприклад, відтворили, або євреї, або ті, хто не здатен на самостійне осмислення. Але відтворювати цю архаїку у своїй душі я не буду. Все ж таки надворі 2016. Тому, я є адекватним своєму часу і, отже, перебуваю поза межами відповідальності і вини. А почуття в мене одне від цих убивств у Бабиному Яру: я ненавиджу вбивць, отих - конкретних. Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Іван Яровий 10 октября, 07:32 Хочу ще раз наголосити, що ця архаїка колективної відповідальності принципово розходиться з основоположними цінностями європейської цивілізації. А це цінність не якогось розчиненого в колективі індивіда, а, навпаки, індивіда, який є особистістю, що особисто відповідає за те добро і те зло, яке вона "сіє" навколо себе. Звідсіля і принцип індивідуальної відповідальності, що знайшов своє відображення і рівні права (справді, у нас же сестру за злочин брата до в'язниці не саджають), і на рівні моральних цінностей, які мають індивідуалізуючу християнську основу (христянський Бог - це особистий Бог кожного, хто у нього увірував. І вірюючий особисто відповідає перед Ним за свої діяння, від нього не сховаєшся. Родичі: батько, мати, брат і дід з внуком також самі відповідають перед Ним особисто, а я за тих предків, яких і в очі не бачив не відповідаю. Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Іван Яровий 10 октября, 07:30 А значить і я винний. А значить і я повинен каятися за злочинні конкретні дії деяких українців з минулого. А як ще можна пояснити мою особисту необхідність каяття через десятиліття після скоєння злочинів? Тому, коли я говорю, що я, так само як і ви, ненавиджу злочинців, які вбивали євреїв, що я на вашому боці, мені у відповідь: нє, ми тебе не приймаємо. Ми вже вирішили, що ти на боці поліцаїв, бо ти пов'язаний з ними національною сутністю, а вона злочинна. Отже, не проклинай, а кайся. Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Іван Яровий 10 октября, 07:29 Богдан Огульчанський, да ви хвошист, батєнька. Так значить, реанімуємо принципи колективної відповідальності? Та за такі Ваші думки навіть Сталіну соромно стало б ("Син за батька не відповідає"). Ох вже ця мода на "каяття"... А логіка у Ваших пропозиціях зовсім не християнська, а дуже вже язичницько-печерна. І глибинним уявленням, на якому базуються Ваші погляди, є доособистісне бачення причин людських діянь. Себто, це не оця конкретна людина приймала рішення піти в поліцаї і вбивати мирних жителів, ну і, відповідно, тоді саме ця конкретна людина і повинна відповідати за свої діяння перед людським судом чи своєю совістю, а щось інше. Приміром "національна сутність" чи якесь інше родове начало - "українська кров", наприклад. Справді, якщо уявлення про те, що така "українськість" стає причиною злочинних дій, то тоді і я - людина, що народилася через 30 років після 1945 - стаю винним, бо я також українець. Тоді і в мені тече по жилах оте "злочинне" начало. А значить і я винний. Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • djuiceman 2 октября, 11:57 "29–30 сентября 1941 г. в Бабьем Яре карательные подразделения СС (а именно айнзатцгруппа "Ц", немецкий полицейский батальон "Юг" и их помощники) убили 33 771 человека" - это значит в день получается около 16 тысяч человек. А в час если расстреливать круглые сутки без перерыва выйдет 600+ человек. И еще после таких расстрелов надо куда то девать трупы.Кто из читателей был на войне, обьясните можно ли в день расстрелять хотя бы 3000 человек даже стреляя из пулемета прямой наводкой? Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • 1267890kkkk 29 сентября, 10:31 Да фашизм - это страшно , как и сталинизм - тоже ведь миллионы жизней забрал .Но я одного никак не могу понять , почему во все века этих евреев везде гнали , что есть такого в этой нации , что их везде ненавидели??? Ведь Гитлер - не первый отметился в гонениях на евреев. Да их и сейчас ненавидят , посмотреть на наших евреев при власти - кернес и добкин в Харькове , депутаты - евреи . олигархи Пинчук . Фирташ - хитрые , наглые и подлые , и уже особо и не удивляешься этому холокосту... Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Sergeeo Horbatuyc 29 сентября, 09:52 Да крик души. С прискорбием сообщая, что в целом в украинском обществе необходимо сначала избавится от бытового росейского национализма, который припятствует общественной памяти миллионов жерт Голодомора, а через него и всего остального. "Голодомор" - это своебразный "маркер", "тест",для украинского общества. Без него небудет и всего остального -госудаства в целом. Это как нет Израиля, без памяти о Холокосте. Так нет Украины без памяти о Голодоморе.Таже проблема и с Голодломором -поговорили в "ноябре" - и забыли.. Почти бесперстпективно человека утверждать, что он должен думать о ближнем, если этот человек и о себе подумать не хочет Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Богдан Огульчанський 26 сентября, 11:18 "Що красномовно демонструє відсутність державної політики пам'яті про жертв Другої світової війни в Україні" - саме так. Згадувати злочини проти людськості в минулому України необхідно не для того, щоб кон'юктурно звалити вину на тих, кого звинувачувати зараз політично доцільно, а для того, щоб прийняти спільну відповідальність від імені України та її народу. І в майбутньому необхідно буде - чесно і по-християнськи взяти частку вини на себе. Адже невинні жертви Бабиного Яру, на жаль, гинули також і від рук своїх співвітчизників, які йшли на службу до нацистів.
    Yury Stowisim 29 сентября, 09:59
    Німці стріляли, а українцям треба каятися! - пише Огульчанський. "Взяти частку вини на себе". Від чийого імені українці повинні каятися? Від імені ІІІ Рейху чи Рейхскомісаріату Україна? От євреї не хочуть каятися за дії співвітчизників з ВЧК-ОГПУ-НКВД... І правильно роблять, бо держава Ізраїль постала лише 1948 року. А Україна й поготів, лише 1991 року. Але євреї хочуть від нас асиметрії. Винний не ІІІ Рейх, а нація українців, як така. А євреї, як нація, ні в чому не винні. Винен СРСР і його каральні органи. Але коли жертви розглядати в площині "нація проти нації", то євреї почали перші і виходить свій Бабин яр отримали цілком заслужено. Отака виходить єврейська логіка. З чим у автора можна погодитись, так це те, що всі події, пов'язані з Бабиним яром треба вивчати. Бо зараз ніяких документів практично нема. Все, що ми знаємо: -німці вивели євреїв Києва в Бабин яр і там розстріляли;
    Yury Stowisim 29 сентября, 10:01
    -потім перед приходом Червоної армії трупи (всі 100000) спалили, попіл діли невідомо де, сліди печей не знайдено; -всі можливі рештки знищилися під час Куренівської повені. Оце і всі факти про Бабин яр.
    Відповісти Цитувати Поскаржитись
Реклама
Останні новини
USD 25.90
EUR 27.56