Бурштин нашої історії

Сотні вагонів, навантажених карпатським лісом, перетинають кордони України щомісяця, сотні гектарів поліських лісів копачі бурштину перетворюють на марсіанські пустелі, луганські й донецькі степи вкриваються вугільними копанками, з річок вимивається пісок, деградуючі українські чорноземи з року в рік не бачать сівозміни й засаджуються соняшником, рапсом або люцерною. Варварська псевдогосподарська діяльність давно вже стала ознакою сьогодення і вийшла за межі здорового глузду.

На цьому тлі губиться ще одна жахлива форма розграбування загальнонаціонального надбання - так звана чорна археологія. Наслідки діяльності копачів не так помітні широкому загалу, бо не мають, за винятком хіба що поодиноких випадків, широкого суспільного розголосу. Але масштаби цього злочину не менші, а може й більші, ніж вирубування карпатських лісів, розробка бурштинових родовищ або луганських копанок.

Земля України багата на свідчення давньої історії - за тисячі років через наші терени пройшли цивілізації й археологічні культури. Усі вони залишили тут сліди свого існування - археологічні матеріали й артефакти. Кожного сезону тисячі дослідників вивчають археологічні пам'ятки, отримуючи нову неоціненну інформацію про нашу історію.

Археологія - наука зі своїми законами, методологією та прийомами. Її специфіка проста: вивчаючи об'єкти історії, вона знищує їх - відновити ці об'єкти вже неможливо, можна лише реконструювати. Щоб зберегти інформацію, археологи фіксують і класифікують усі шари об'єкта (створюють його стратиграфію), наносять на плани місцезнаходження кожного предмета. Це дає можливість інтерпретувати знахідки різних епох, датувати періоди існування споруд. Знаходячи аналогії, науковці отримують інформацію про культурний взаємовплив, шляхи міграції, поширення технологій тощо. Чимало інформації дає вивчення ґрунту, кісток, монет, кераміки, залишків рослин, зерен…

Абсолютна більшість знахідок, з якими мають справу археологи, - це керамічні уламки горщиків. Міф про те, що археологи золото "лопатами гребуть", навіть породив археологічний анекдот: кожен археолог мріє опинитися в іншому місці, де тебе не знають, підійти до розкопу і, лускаючи насіння, запитати: "Ну що, золото знайшли?"

Навіть поняття "скарб" в археології і законодавстві різниться. Якщо згідно із законом скарб це лише знайдені предмети з дорогоцінних металів та каміння, то в археології це може бути знахідка з предметів праці або культу, що виготовлені з кістки, глини чи звичайних металів. Наприклад, дуже поширені скарби з інструментів, які майстри ховали перед нападом ворога на місто.

За польовим сезоном на археологів чекає тривала марудна робота з написання археологічного звіту, докладного опису колекцій, передачі матеріалів до музеїв. І, нарешті, публікація матеріалів досліджень.

Напевно ж, кожен археолог мріє знайти свою Трою або скіфську пектораль, відкрити нову археологічну культуру, розкопати той-таки скарб або унікальну споруду. Для більшості археологів це не лише праця, а й, скоріше, спосіб життя, яке вимірюється часовим відрізком - від експедиції до експедиції, від сезону до сезону. Археологію часто пов'язують з експедиційною романтикою - життя в наметах, посиденьки з гітарою під зоряним небом, нічне багаття. Археологія навіть створила свою субкультуру - експедиційні пісні, традиції, власні міфи й легенди. Тому перенесення на копачів, а по суті кримінальних злочинців, назви "археолог", хай навіть і "чорний", - значною мірою романтизує і їхню діяльність. Відповідно, речі треба називати своїми іменами - так званих чорних археологів слід називати злочинцями, копачами-стерв'ятниками від археології, що харчуються падаллю.

Копачі за допомогою металошукача знаходять предмет, який викопують з шару ґрунту найчастіше з метою продажу. Фактично цей предмет виривається з історії і втрачає 90% своєї інформативності, бо це робиться без відповідної фіксації, без будь-якої атрибуції (культурного чи хронологічного визначення), що унеможливлює подальшу реконструкцію. При цьому назавжди нищиться сама пам'ятка або її частина. Навіть розкопана згодом археологами, вона втрачає матеріал, який дозволяє докладно вивчити її. Частину знайденого копачі викидають відразу - їх не цікавлять предмети в поганому стані й предмети, яких вони не можуть інтерпретувати на місці. Середньовічні свинцеві торгові пломби або свинцеве ж покриття церковних бань можуть бути переплавлені на рибальські важки; предмети з міді або бронзи - здані до приймальних пунктів кольорових металів. На зламі ХХ–ХХІ ст. до Чернігівського історичного музею імені В.Тарновського працівники міліції передали давньоруський меч, власник якого, випробовуючи метал на міцність, рубав ним невеличкі деревця.

Розкрадачі археологічних пам'яток були завжди - від часів Стародавнього Єгипту, де, між іншим, проти чорних копачів споруджували смертельні пастки, до сьогодення. Автор цих рядків іще студентом брав участь у розкопках, які проводив Кримський філіал Інституту археології НАН України, - на керченській горі Мітридат досліджувалися кілька склепів, стелі яких були пробиті екскаватором під час будівництва водогону. Усі вони виявилися неодноразово розграбованими - в одному з них були іржаві відра й залишки лопат іще сторічної давності.

Але нині це своєрідне хобі набуло характеру епідемії, в цьому бізнесі задіяно тисячі людей. У роки відносного економічного зростання чимало представників потенційного середнього класу придбало собі металошукачі саме для таких, як багато хто з них вважає, недільних розваг. Чимало з них ставляться до цього майже так само, як до риболовлі, полювання чи збирання грибів. Більшість не знає про юридичну відповідальність і абсолютно впевнена у своїй безкарності. У соціальних мережах існують численні групи копачів (часто навіть побудовані за принципом земляцтв або районовані за областями), де люди обмінюються злочинним досвідом. Закон мовчить, бо на вершині піраміди розкрадачів нашої історії чимало приватних колекціонерів - від колишніх президентів і депутатів до суддів і бізнесменів.

Середньостатистичний інтернет-аукціон може змагатися з фондами більшості обласних історичних музеїв. Нова тенденція - приватні археологічні колекції, частина матеріалів до яких потрапила незаконно (довести це дуже просто, але ніхто цим не переймається). Їх уже відкрито виставляють у музеях з комерційною і навіть іміджевою метою.

Звісно, з одного боку добре, що люди акумулюють чималі історичні цінності, які не залишають меж країни. Як показує досвід, чимало сучасних музеїв започаткувалося з приватних колекцій. Найвідоміші приклади - колекції Ханенків і Тарновських. З іншого боку - таке колекціонування активізує ринок чорних копачів. Часом до їхніх рук потрапляють унікальні знахідки, повернення яких на Батьківщину має бути обов'язком і честю для поліції та спецслужб.

Серед найгучніших випадків минулого року - продаж на одному з аукціонів трьох срібних глечиків часів Римської імперії. Продавець - чорний копач зазначив місцем знаходження скарбу територію України (не локалізуючи місця детально). У червні 2016 р. на Одещині було знайдено, ймовірно давньогрецький, бронзовий шолом, продавець продав його за чималі гроші. Як і в багатьох інших випадках, правоохоронців ця оборудка не зацікавила. Один зі щасливих випадків, що набув міжнародного розголосу, - це історія з давньоруським мечем, конфіскованим на естонській митниці. 13 травня 2016 р. меч повернули в Україну.

Зухвалість копачів переходить усі межі. Перше, що бачать археологи на більшості поселень, - сліди грабунку - невеличкі ямки, звідки вже викопано якійсь металеві предмети.

Чи багато копачів притягують до відповідальності? На жаль, ні. Поліція, як і раніше міліція, не поспішає на такі виклики, бо часто не розуміє змісту самого злочину і не вміє збирати доказову базу. Хоча кілька гучних вироків з реальними строками ув'язнення прорідили б лави чорних копачів у десятки разів. Мало хто з менеджерів чи приватних підприємців ризикнув би провести кілька років за ґратами за своє, як вони вважають, хобі. Причому покарання, передбачене Кримінальним кодексом України (ст. 298. Знищення, руйнування або пошкодження пам'яток - об'єктів культурної спадщини та самовільне проведення пошукових робіт на археологічній пам'ятці), насправді достатньо серйозне. За умисне незаконне знищення, руйнування або пошкодження пам'яток - об'єктів культурної спадщини передбачається штраф до ста неоподатковуваних мінімумів або позбавленням волі на строк до трьох років. Ті самі дії, вчинені щодо пам'яток національного значення, караються позбавленням волі на строк до п'яти років. Якщо ці діяння вчинено з метою пошуку рухомих предметів, що походять з об'єктів археологічної спадщини, то вони караються позбавленням волі на строк від двох до п'яти років.

Пам'ятки розграбовують не лише в Україні, від цього більшою чи меншою мірою страждають усі країни. Навіть там, де пошук металодетекторами дозволено законодавчо (наприклад у Великобританії або Естонії), розграбування археологічних пам'яток не припинилося, хоча й зменшилося. Звісно, існують і випадкові знахідки. Тому, якщо до ваших рук потрапили якійсь археологічні цінності, будь ласка, обов'язково звертайтеся до відділення Охоронної археологічної служби України у вашому регіоні.

Що робити? Перше: слід констатувати, що розграбування археологічних пам'яток набуло масштабу загальнонаціональної катастрофи. Друге: маємо просто виконувати закон України, щоб кардинально зменшити кількість чорних копачів. Можливо, автор занадто категоричний, але ситуація з розграбуванням нашої історичної спадщини вимагає негайної реакції на рівні державних органів.

Сумна альтернатива - визнати себе культурною та історичною периферією сировинного типу. Де сировиною виступають не лише корисні копалини, а й історична пам'ять. Тим більше що історичний досвід є. Колись, іще наприкінці ХІХ ст., уряд напівколоніальної Персії продав французам концесійний дозвіл на археологічні розкопки з правом вивезення за межі країни 50% знайденого матеріалу. Схожа ситуація упродовж другої половини XIX ст. була в Єгипті й Греції. Чимало безцінних артефактів опинилося далеко від місця, де їх було знайдено. Згадаймо бодай Золото Трої, яке знайшов німець Генріх Шліман на території Османської імперії. Доля цього безцінного скарбу трагічна: через Грецію і Німеччину він як трофей потрапив до Москви.

Хто знає, скільки дорогоцінних знахідок нині вивозять з України? Бурштин нашої історії має добрий попит за кордоном. Але маємо схаменутися: скільки можна заплющувати очі на справді трагічну ситуацію?! Якщо ми не манкурти, перестаньмо, нарешті, торгувати історією своєї землі!