Хроніки Семена Підгайного

соловки
Соловецький табір особливого призначення — місце ув'язнення багатьох знаних українців

Читайте також

"Протягом багатьох років довелося мені зазнати безліч репресій, пригнічення та зневаги, а втім, ніякі більшовицькі тортури не зламали моєї волі, моєї сили та моєї любові до моєї розіп'ятої більшовиками Батьківщини", — так розпочав автобіографію 11 листопада 1941 року історик і письменник Семен Підгайний, повернувшись після тривалого ув'язнення до Харкова. 

Стислий життєпис був першою спробою об'єктивно висвітлити своє минуле радянської доби.

Поневіряння Підгайного по тюрмах вражає. Висмикнувши за безглуздим звинуваченням з робочого кабінету і передавши під пильний нагляд конвоїрів, ДПУ переміщало опального історика з однієї в'язниці до іншої: ростовської, таганрозької, харківської пересильної, московської "Бутырки" і ленінградських "Крестов", аж поки, нарешті, запроторило його на край світу, у Соловецький табір особливого призначення — місце ув'язнення багатьох знаних українців, репресованих на початку 
1930-х рр. і з особливою жорстокістю знищених у материковому лісовому урочищі Сандармох напередодні 20-річчя встановлення радянської влади.

Літературні портрети Підгайного, списані з невільників, є одним з безцінних і нечисленних джерел-літописів соловецького концтабору. Героями були академіки Матвій Яворський, Степан Рудницький, Михайло Слабченко, професори Федір Пущенко, Олександр Яната, літератори Микола Зеров, Павло Филипович, Микола Куліш, Євген Плужник, Олекса Слісаренко і багато інших митців, науковців, державних діячів, з якими автора звела доля. Написані на підставі власного, болісного як незагоєна рана, досвіду спогади були видані в еміграції під промовистою назвою "Українська інтелігенція на Соловках". Книжка стала інформаційним проривом і привернула увагу до автора.

123
Семен Підгайний

Здавалося б, про його драматичну долю вже все давно відомо з публікацій та біографічного твору "Недостріляні". А тим часом важливі подробиці "мирного" життя Семена Підгайного до арешту та заслання, які суттєво доповнюють життєпис, спливають з нещодавно віднайдених архівних документів. Восени 1941 року Підгайний писав:

"Народився (17 квітня, — І.Ш., О.Р.) 1907 року в станиці Ново-Мінській Кубанської області. З походження — козак. Батько козак, розстріляний більшовиками за участь в антирадянських повстаннях. Все господарство сплюндроване і розграбоване більшовиками. Всі родичі або розстріляні, або зіслані в Сибір чи Карелію.

Закінчив 1925 року середню школу. З 1925 по 1929 закінчив Київський інститут Народної освіти (Університет), історичний факультет. Вчився, маючи підроблені документи, що було виявлено при закінчені; був виключений зі складу студентів, але дякуючи протекції академіка Багалія, був наркомом Скрипником поновлений в правах".

123
Кадр кінохроніки

Соціальне походження або контрреволюційне минуле родичів було в 1920-ті роки неабиякою перешкодою для здобуття вищої освіти. Тому поширилася практика підробляти документи. Скористався цим у пошуках свого місця в радянському соціумі й Підгайний. Як свідчить листування, для того щоб відновитися в університеті, він мусив приховати своє походження, а під час навчання мав постійно доводити відданість державі — бути активним у громадському житті і не мати зв'язків з непролетарською сім'єю: "… всі свої роки навчання я завше йшов поруч з кращими товаришами, завше був витриманий і послідовний в своїй ідеології і не робив від правильної лінії збочення. З 1925 року я відірваний від дому і живу цілком самостійно, користувався стипендією, працював на посаді і з цього жив, ніяким способом я, власне, не користувався з батькового господарства. Я далекий був і є з будь-якою солідаризацією з антирадянською стихією і завжди вів боротьбу з нею, в яких би вона виявах не відбувалась. Я ніколи не відмовлявся від громадської роботи і на ній завжди був. Я був і до вишу, і в виші кращим товаришем у всіх відношеннях і тому тільки вступив до ЛКСМУ. Мені ніхто не може закинути жодного політичного зробленого мною ляпсусу протягом чотирьохрічного перебування в ІНО".

Проте цього було не досить. В умовах, коли всі установи були нашпиговані платними й добровільними "інформаторами", важко приховати окремі сторінки біографії. Як і інші навчальні заклади, Київський ІНО наводнили шпигуни, які, за влучним висловом Миколи Зерова, "розплодились у безлічі екземплярів":

Його стріваю я — 
і мало не щодня! —

В студентській постаті 
на темних коритарах

В повазі лекторській 
і в круглих окулярах,

Де тиша темних книг, 
де збори й метушня.

Юнака "вичистили" навесні 1929-го, коли він навчався на четвертому курсі. Компромат, що на нього надійшов, був, як на ті часи страшний. Новомінська сільрада характеризувала його батьків як куркулів. Викриття у своєму зверненні до НКО підтвердив і ректор Семен Семко: "Із інституту був виключений студент IV курсу (останнього) історичного відділу Підгайний, член ЛКСМУ. Вступив він як син незаможного селянина, весь час добре навчався. Інститут орієнтував його на наукову роботу. Виявилось, що батько його у 1922 році був розстріляний як заручник на Кубані (батько і він козаки). В заручники батько студента попав тому, що брат його був у банді. Господарство батька раніш і сім'ї зараз належить до середніх. У правлінні був лист про те, що батько був розстріляний як контрреволюціонер. Студент Підгайний доводить, що брат його після банди служив у Червоній армії та вступив у партію. Прошу вказівок щодо цієї справи".

Виключення з інституту ще не означало остаточного позбавлення права на здобуття освіти. Збираючи потрібні документи, доводячи свою лояльність радянській владі, відсутність зв'язків з непролетарською сім'єю, оббиваючи пороги державних закладів, Центральної (або свого інституту) комісії у студентських справах, вичищеним особам по кілька разів доводилося проходити всі кола пекла в реальному житті. Декому вдавалося домогтися відновлення в правах. Аналогічний шлях після влаштованого йому "чистилища" мав пройти і Семен Підгайний.

У своїх клопотаннях юнак виправдовувався: "Батько мій не був активним контрреволюціонером, а був розстріляний як заручник. Хоч я цього ствердити і не можу, бо сільрада ще такого не надіслала. Те, що я написав у анкеті "середняк" замість "бідняк", пояснюю своєю несвідомістю (коли я вступав до КІНО мені було 17 років). Те, що не сказав свою провину на пленумі колективу ЛКСМУ, пояснюю тяжким психічним станом моїм у той час; вже на другий день вранці я це визнав. Але основне й головне те, що я ні з батьком, ні з братом не маю нічого спільного, з батьком з дня розстрілу (7 років), з братом з 1923 року, коли він поїхав з Ново-Мінської. Коли був Червоний терор, мені було 14 років… Зважаючи, що я нічого спільного не маю з політично-ідеологічним світоглядом мого батька, а, навпаки, завше був, хоч скромним дуже, поборником за пролетарську державу і культуру, вважаю, що не буде великої шкоди Радвладі, коли мені буде дозволено закінчити ІНО".

У житті Підгайного доленосну роль відіграли і підтримка ректора, і клопотання Секції наукових працівників УСРР та особисто академіка Д.Багалія як голови Центрального бюро секції. Він неодноразово підтримував прохання про відновлення у правах студентів, які добре навчалися і мали нахил до наукової роботи.

Крім цього, за постановою колегії НКО та директивою наркома освіти М.Скрипника, студентів останніх курсів виключали лише в тих випадках, коли їх особисто викривали як контрреволюціонерів. Але відновитися у виші студент міг лише довівши, що повністю порвав зі своєю сім'єю…

Усі ці обставини й урятували кар'єру Семена Олександровича. Центральна комісія у студентських справах у складі Управління профосвіти 8 липня 1929 року ухвалила: "У зв'язку з тим, що Підгайний фактично закінчив інститут і правління надало йому позитивну характеристику, пропонувати відновити в правах студента".

123
Фото з січневого номера газети "Харківський робітник" 1935 року про ювілей университету

Відсторонення від улюбленої справи боляче вразило Підгайного. Навіть зустрівши після тривалої перерви колишнього ректора в концтаборі, він не оминув пережитих подій: "Ми зустрілись, як давні добрі знайомі. Одразу ж сказав, що він, власне, не дивується, чому я на Соловках: бо мені, мовляв, сюди давно слалась дорога, ще за його ректорування, коли мене звільнили з університету; але чого він тут, разом зі мною, — над цим він думає. Тоді я йому відповів, що він так само "по закону" на Соловках, бо: а) він українець, б) колишній член партії українських есерів, що перейшов потім до КП(б)У, в) що він не хотів мене виганяти з університету і зробив це під тиском спецвідділу, г) що мені відомо кілька подібних справ по університету і, нарешті, д) бувши головою Укрголовметодкому, а пізніше Укрцентрархіву, завжди провадив українську лінію. Не думаю, що мої аргументи справили на нього враження, бо лишився Семко смутний і розгублений, а закінчуючи розмову, сказав: "Якщо все те, про що ви говорите, є істина, то тим гірше для фактів, а я думаю, що це, мабуть, не так".

А Підгайний тим часом переїхав до Харкова і до арешту 17 січня 1933 року працював науковим співробітником Історичного музею Слобідської України, займався науковою та викладацькою роботою.

Звинувачення Підгайного у членстві в міфічному "Союзі Кубані й України" були пов'язані з переслідуванням за контрреволюційне минуле. Репресований запам'ятав слова відомого чекіста Євдокімова: мовляв, контрреволюцію він увібрав з молоком матері. Подробиць цієї кримінальної справи і нині не знаємо. Але відомо, що репресіям було піддано інтелігенцію з лав чималої української "національної меншини" на Північному Кавказі. Це насамперед викладачі Кубанського інституту народної освіти імені М.Скрипника професор-мовознавець Іван Шаля, доцент Петро Гребінник, історик Сергій Грушевський. Водночас тисячі сімей станичників-українців були примусово виселені в північні райони СРСР.

У книжці "Недостріляні" слідчий "згадував всіх і вся, вимагав, стукаючи по столу, щоб я запам'ятав, що на Кубані ніяких українців нема, що Кубань поспіль руська, що там були лише куркулі-саботажники, петлюрівці, бандити і що я один з тих, що туманив порядних людей і що ця, як він казав, "зараза" йде з Харкова і Києва". Кримінальна справа лише втілювала політичні рішення, викладені в постанові 
ЦК ВКП(б) і РНК СРСР від 14 грудня 1932 року "Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі та у Західній області" щодо згортання українізації, викорінення контрреволюційних елементів шляхом арештів, ув'язнення на тривалий строк, застосування вищої міри покарання до найбільш злісних ворогів.

Тільки 6 лютого 1941 року Семен Підгайний повернувся на Слобожанщину, але як репресованому йому відмовили у праві проживати в обласному центрі і прикріпили до районного міста Ізюм. Там працював бухгалтером в артілі "Культпраця", аж поки з наближенням фронту, 1 листопада, його відправили рити окопи, звідки він утік і подався до Харкова, куди дістався за три дні, але, як з'ясувалося, не назавжди. Виїхав до Німеччини, потім до Канади, де заснував "Союз українців — жертв російського комуністичного терору". До 1955 року очолював Світову федерацію політв'язнів. За його ініціативою видано The Black Deeds of the Kremlin: A White Book (Білу книгу про чорні діяння Кремля) — англомовний двотомник задокументованих свідчень про тюрми, заслання, розкуркулювання і голодомори. Як відомо, в еміграції все подальше життя Підгайного докорінно не змінилося, а було тісно пов'язане з минулим.

Помер Семен Підгайний 14 листопада 1965 року в Торонто.

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 26.67
EUR 28.94