Коліївщина: гібридна війна ХVIII століття Як поміняти "шило на швайку", або Танці під чужі інтереси

Ігор Суховий 21 квітня, 16:51
123
Табір гайдамаків. Художник Ю.Коссак

Читайте також

14 квітня 1768-го вважається початком спротиву українців інородцям та чужій вірі, що має назву Коліївщина.

Чи було повстання гайдамаків стихійним і які мало наслідки — ці питання ще довго будуть приводом для суперечок істориків. Ясно одне, українці повинні колись навчитися думати, переосмислювати події минулого, навіть коли лють пече їм очі. Подумаймо про події минулого й нині, тим більше що наступного року відзначатимемо круглу дату однієї з них. Але вже сьогодні можна констатувати: той вихід під проводом Залізняка і підбуреного Гонти відбувся за принципом: почнемо, а далі побачимо…

У підсумку пращури поміняли "шило на швайку". Теж традиція за будь-якої влади. Доведені до відчаю, ми твердо обіцяємо всім залити сала за комір. Погроз вистачає і нині. Як від тих, хто явно й потайки тужить за "папєрєднікамі", так і тих, хто впевнено бачив себе безтурботним європейцем. Є й окремі випадки з історії хвороби. У Дніпрі вже й патріоти сумніваються, що в усіх бідах винні виключно "русские медведи". А нещодавно почув нарікання літніх людей в автобусі: то молодь хоче до Європи, а ми не бажаємо ставати католиками (?!). Дивні страхи вчорашніх атеїстів, які шукають свій храм хіба що на Різдво й Великдень.

Давні часи комусь здаються іншими: драматичними, але за твердістю віри — непохитними. Але в монастирях і тоді траплялися дива, які богоугодними назвати важко.

Пиха розуму завада

Радянські ідеологи старанно доводили, що Коліївщина була явищем соціальним: повстанням знедолених проти гнобителів. Щось на зразок побрехеньок про жовтневий переворот 1917 року. Характер національного виступу допускався лише претензіями до панської Польщі, яка довела українських посполитих до відчаю. Насправді ж, іще до збройного протистояння, з картини олією проступають довгі російські вуха. Це на згадку тим пастирям, які й нині повчають, що Російську імперію і наше спільне існування хтось навмисне демонізує.

Від самого початку те зіткнення було інспіроване російським престолом. Мета подвійна: послабити Річ Посполиту, яка сама переживала гостру кризу влади, й остаточно прибрати наші землі до "братніх" лапищ. На користь задуму діяли й знахабнілі польські магнати, які чимдалі більше зневажали права наших пращурів. Та ще до того, як заревуть гармати, слід визначитися з назвою різанини, яку й досі багато хто дослідників подає як взірець героїчного патріотизму.

Чужинські історіографи довго нав'язували думку, що Коліївщина має походження від кілка. Слушний образ для Росії, де "чернь неслась на мироедов с вилами да кольями…" До рідних гіпотез довго не прислухалися, а різниця очевидна, і насамперед у звичаях. Видимі вороги Коліївщини — польська шляхта й євреї-орендарі — презирливо називали наших міщан і селян салоїдами. Наддніпрянці й поліщуки ображалися не дуже, бо фахівців із забивання свиней поважали в кожному містечку й хуторі. Втім, результат праці коліїв цінували й самі пригноблювачі, які залюбки закусювали горілочку запашним сальцем. Аж поки інструмент не став зброєю помсти.

Вибухове невдоволення визрівало на крутому замісі правового свавілля й протиріч між віросповіданнями. І нині на міжконфесійному проекті "Сходи", який веду в Дніпрі, священики погоджуються, що найкривавіші конфлікти мають релігійний підтекст. Тому й шукаємо миру і порозуміння між усіма конфесіями. Якщо ж Коліївщину порівнювати з нинішніми подіями в Європі, то аналогії напрошуються самі. Ще під час перших жорстоких діянь загону Залізняка, далеко від Холодного Яру, з намови й за щедрі гроші з Петербурга було створено "Радомську конфедерацію". Вона розпочала спершу пропагандистську, а потім і гарячу війну з конфедерацією, яка мала назву від міста Бар, що й нині квітне на Вінниччині. З українського погляду, остання була більш реакційною, бо утискала православних саме в Україні. Насправді ж Росія діяла виключно у власних інтересах, штовхаючи українців і поляків до прірви разом.

123
Катерина II. Портрет Ф.Рокотова

Катерину II дуже тішив безлад у самій Польщі та її великі проблеми в Україні. Гарантував їх можливий або фактичний резидент Мельхіседек Значко-Яворський — ігумен Мотронинського монастиря. Священики й історики мають різні погляди на його діяльність поза церковним каноном. Проте насторожують часті відвідини отцем Мельхіседеком Санкт-Петербурга. А факти тривалого гостювання Максима Залізняка в ігумена ще до початку гарячої фази Коліївщини вибудовуються в стрункий ланцюжок…

Дивні зустрічі, жорстокі справи

Сам отаман гайдамаків розповідатиме про цей період монастирського "послушанія" дуже цікаві речі. Зокрема — про зустріч із запорожцями на чолі з Йосипом Шелестом, який привіз настанову від кошового Січі негайно йти на Польщу. Та далі делегація січовиків у монастирі трохи, прости Господи, "розслабилася", і за сваркою Шелеста було вбито. Ще один залізний факт: листа з повноваженнями небіжчика ніхто вже ніколи не побачить, аж раптом з'явиться не рядовий козак Максим Залізняк, а цілий полковник Низового війська Запорозького!

Хижим птахом він на чолі семисот бувалих запорожців і з трьома сотнями прибулих звідусіль повстанців вилетить з Холодного Яру й закружляє по закляклих від жаху містечках… На жаль, мало був схожий на сизокрилого орла наш отаман, коли все викладав на допиті російським слідчим вже після придушення Коліївщини. А про "золоту грамоту" від Катерини II, передану через мотронинського ігумена, навіть не обмовиться. Знав, що це не полегшить його становища, а вирушити до Сибіру в кайданах однаково доведеться.

Така російська ласка до виконавців її геополітичних забаганок. Сама імперія була в захваті від руйнування ледь жевріючого європейського вектора українців, тішилася димом пожеж, який стелився над містами з Магдебурзьким правом… Низку прямих аналогій з нинішніми російськими мріями можна множити й далі. Але час повертатися до підсумків, якими пишаються, а надто на Черкащині, й нині.

Коли тьмяніє золото

Хай яким трагічним став фінал Коліївщини для Залізняка, доля якого після заслання точно не відома, та з карою уманського сотника надвірного козацтва Гонти його не порівняти. До зустрічі з Іваном Гонтою в Умані Максимове військо пройде шляхом кривавої помсти через Медведівку, Жаботин, Корсунь, Богуслав, Канів, Лисянку… Знав би отаман тоді, що після розгрому повстанців лисянські дівчата заплітатимуть у коси чорні стрічки сто років поспіль. Так покоління наречених згадуватимуть майже всіх чоловіків містечка (сімсот душ!), яких показово стратять за участь у Коліївщині. Але Залізнякові не було діла до жіночих сліз. До Умані з її валами й гарматами він підійшов уже маючи до двох тисяч вояків. І тут українській справі посприяв Іван Гонта. Він щиро "віддячив" Потоцькому за даровані йому за вірну службу два села: Розсішки й Орадівку. Гонта і ще один сотник перейшли на бік повстанців разом зі своїми козаками. Умань була приречена, як і всі втікачі, що шукали порятунку за її валами. А далі тільки некрофіли можуть захоплюватися подробицями вчиненої там різанини. З іншого боку, думки про статистику жертв Коліївщини за весь її перебіг розходяться. Українські історики вважають думки іноземних колег про 200 тисяч закатованих мирних жителів значним перебільшенням.

123
Максим Залізняк. Портрет невідомого художника XIX ст.

На урочистому святкуванні взяття Умані сталися дві знакові події: Гонта з сотника перетворився на полковника, а Залізняк і поготів виріс до гетьмана Правобережної України! За лічені місяці після гостювання в Мотронинському монастирі. Можливо, тоді й залунала пісня "Ой літа орел"… Тим часом російський генерал Кречетніков вільно гуляв нашою батьківщиною і вже уявляв саркастичну посмішку своєї "матушки- императрицы". Веселитися було чого: на смерть перелякані польські парламентарі звернулися за допомогою… до Санкт-Петербурга. За наказом Катерини II військо Михайла Кречетнікова підійшло до Умані. Новоспечений гетьман Залізняк занепокоєння не виявив — чого поганого чекати від союзників? Тим часом російський полковник Гур'єв запросив його з Гонтою та іншу старшину на польовий бенкет. Завершилося "чаювання" в командування дружнього війська тим, що вранці гостей забили в колодки…

Не перша повчальна історія для українців, які танцюють під чужі інтереси. Доказ — гетьманська булава Залізняка, яку він здійняв під фальш величальної: "Нема в нього ні оселі, ні саду, ні ставу…" А козаки під оковиту улесливо підтягували: "…Скрізь золотом слава!" Тим часом їхньому отаману вже зв'язали крила в розташуванні історичного ворога України.

Великі месники і дурні геополітики

…Я й сам не міг відірвати очей від Мотронинського монастиря, стоячи перед ним на смарагдовому полі-килимі. Барельєф Значко-Яворського справив менше враження. Більше вразив німий свідок подій — дуб, який пов'язують з Максимом Залізняком. Фахівці нарахували дереву понад тисячу років. Справжнє диво природи! Об'їздив тоді всю Черкащину, слухав місцевих краєзнавців, які натхненно оповідали про козацьку добу й завзяття своїх гайдамацьких пращурів. Тільки Умані так і не дістався. Може, й слушно, бо тоді, мало обізнаний, не зміг би осягнути масштабу збентеження гайдамаків, підступно оточених тут росіянами.

З уже непотрібними повстанцями розправилися швидко й показово. Для наочності їх розсилали по всій Україні. З Івана Гонти три дні по живому дерли шкіру на Житомирщині в Кодні, де його потім четвертували. Народний фольклор за звичаєм звеличив стоїчне презирство й посмішки під час мученицької смерті. Менше уваги було приділено великій родині Гонти, яку нещадно сікли й мучили на очах у витріщак…

123
Іван Гонта. Художник С.Васильківський

Немає сумніву, що дісталося й моїм землякам-пращурам, які рвонули до лав повстанців від Чорного лісу до пониззя Дніпра й берегів Самари. Тут теж ставили шибениці, щоб затямили не лише міщани, а й січовики. Максима Залізняка й кілька десятків відчайдухів доправили до Васильківського межового форпосту під Києвом. Там гайдамаки фактично мали прощатися з Україною перед далекими сибірськими мандрами. Випалення на лобі тавра "Вор" і вирвані ніздрі в'язням теж були забезпечені.

Ще одну ватагу полонених запроторили аж до прикордонної Балти, де під час Коліївщини зчинився міжнародний скандал. У гонитві за вражими ляхами гайдамаки дісталися берегів Дунаю, де теж навалили гору трупів. От тільки половина Балти належала Туреччині, яка дуже обурилася. Теж не нове діло для України з тогочасними умовними кордонами. Небезпечно для життя було перетинати без домовленості лише межі Вольностей Запорозьких. "Вража баба" Катерина II була підла, але дуже розумна. Вона знала: впаде Січ, не буде й вільних українців. Після придушення Коліївщини імператриця послідовно йшла до своєї мети.

Зрештою, українці потраплять у ярмо справжнього кріпацького рабства, а російська бюрократія запровадить тут глибокі традиції корупції. Руйнуючи через сім років на Наддніпрянщині останню Січ, з Петербурга не забули нагадати заарештованому Петрові Калнишевському, що розбійник Залізняк був "полковником Низового війська Запорозького".

Про підвищення батька Максима в Умані вже ніхто й не згадував. Не кращими дипломатами були й інші українські гетьмани і кошові. Наприклад, мій славетний земляк — непереможний і оспіваний Іван Сірко — своїми героїчними походами не раз зривав хитку рівновагу. Чим користувалися могутні й підступні вороги.

Отже, мораль історії очевидна: нині особливо важлива єдність українців, міцні кордони і потужні збройні сили, союзні європейській цивілізації. А ще, можливо найперше, — не лізти гуртом у полковники й гетьмани.

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 26.73
EUR 28.60