Любов і німці

123
Німці і київські дівчата на руїнах Свято-Успенського собору Києво-Печерської Лаври, 1942 р.

Читайте також

Амурні справи і проституція в окупованому Києві.

Війна — це не лише смерть, каліцтва та поламані долі. 

У горнилі лихоліття знаходиться місце й коханню. І не тільки високому почуттю, оспіваному у творах мистецтва, а й тимчасовим, швидкоплинним тілесним утіхам, добутим силою, купленим за гроші або виміняним за їстівне. Люди в екстремальних умовах, чиї тонкі волосини життя у будь-який момент міг обірвати бог війни, не гребували простими радощами життя.

Три чверті століття тому в Києві порядкували нацисти. Кількасот тисяч жителів міста, що залишилися в окупації, боролися за виживання. Голод і холод, облави й розстріли, вивезення на примусові роботи до Німеччини — це неповний перелік тогочасних жахів. Про вступ німецьких військ до столиці й знайомство з ними киян, а також культурне життя за окупації читайте в DT.UA №33 (16.09.16 р.) і №1 від 13.01.17 р. 

Німці очима киянок

Очевидці, які пережили нацистську окупацію в Києві, згадували, зокрема, й про амурні справи.

У вересні 1941 року в місто ввійшли німці. І люди зі здивуванням відзначили, що солдати гітлерівської армії мали значно привабливіший вигляд, ніж радянської. Як пише письменниця Докія Гуменна в романі "Хрещатий яр", Київ заполонили акуратні й випещені вояки. Поводилися дисципліновано. А зовсім нещодавно на лівий берег відступило жалюгідне неорганізоване військо: радянські солдати були брудні, стомлені, в розхристаних шинелях.

Жителі міста з цікавістю розглядали чужинців, намагалися з ними зазнайомитися. Виявилося, що в багатьох киянок ставлення до окупантів зовсім не вороже — без ненависті й зневаги. Навпаки, вони сприймали німецьких вояків як привабливих чоловіків. Ось що пише Докія Гуменна: "Вулиця розцвілася людьми, дівчата оточують молодих і струнких білявих юнаків у блідозеленавих уніформах, а як говорити з ними не вміють, то всовують їм у руки записочки. Вояки з цікавістю на них розглядаються, вони на вояків. Так оце той кум, що два місяці гуркав під київськими ворітьми? Сказати б навіть, що німецькі солдати менше цікавляться дівчатами, ніж дівчата ними".

"Німці визирали з машини, прогулювалися вулицею — чисто виголені, свіжі та дуже веселі. Будеш свіжим і веселим, якщо в них піхота, виявляється, не йшла, а їхала! — зауважує Анатолій Кузнецов у романі "Бабин Яр". — Дівчата захихотіли, ніяковіючи, і всі довкола підсміювались і усміхалися" (переклад з російської Сергія Батурина).

123
Німецький офіцер і київська дівчина

І легковажність, і голод…

Києвознавець Дмитро Малаков проілюстрував свою книжку "Оті два роки… У Києві при німцях" малюнками старшого брата Гоги. Майбутній заслужений художник України Георгій Малаков під час окупації був підлітком, але й його спостережливе око завважувало близькі стосунки місцевих дівчат із чужинськими солдатами. Окремі сюжети він використав у своїх ілюстраціях. Ось що пише Дмитро Малаков: "Були в Києві й дівчата, які шукали й легко знаходили контакти. І народжувалися білявенькі дітки, і пісенька на дивному, зрозумілому киянам українсько-російсько-німецькому суржику:

Їхь тебе чекала.

Варум ти не прийшов?

Я не такая фрау,

Щоб ждати драй часов!

Нах хауз я тікала,

Бо з неба вассер йшов…

Якось Гога сидів на тоді ще відкритих небу схилах Дніпра з приятелем Віктором Чорноволом; гортали сторінки "Meine Bundesgenosse" (мій союзник). Неподалік піднімалася вгору парочка: київська модниця і німець. Цей кавалер допомагав дамі, підпираючи її під сідниці. Сцена запам'яталася, і Гога з часом зі смаком її зобразив у деталях".

Не тільки цікавість спонукала молодих киянок знайомитися з німецькими солдатами й офіцерами. Коли в місті стало сутужно з продовольством, чимало дівчат продавалися воякам просто за харчі. Ще один тодішній підліток Анатолій Кузнецов став автором такої сцени:

"Ми з Шуркою вийшли з кіно похмурі, як гієни. Тротуарами прогулювалися німецькі солдати, обнімаючи місцевих повій. Дівчата були оформлені за останньою модою: довге волосся, закручене великими завитками, недбало спадало на плечі, руки обов'язково у кишенях. Дві пари перед нами розпрощались, і ми почули таку розмову: "Що він тобі дав?" — "Дві марки, мандаринку й цукерок". — "Мені три мандаринки".

"Наші жінки — свині"

А ось письменник Аркадій Любченко, якому на початку війни було за сорок, на відміну від юнаків, не обмежується спогляданням. Він порушує моральний бік справи. Його запис від 13 липня 1942 року пронизаний гнівом і осудом: "Більшість наших теперішніх жінок і дівчат — свині. Просто — свині. Досить уже того, як вони заподатливо липнуть до німців і з перших же днів у найгірший спосіб узялися "репрезентувати" націю. Все це, виховане ще большевизмом, без міцних моральних і національних засад, ні чорта не варте — його слід було б знищити, випекти з життя, як пошесть, як гангрену. Про цих жінок і дівчаток ми ще будемо в свій час рішуче говорити, і наш присуд має бути найсуровіший. Це — гидотна гнилизна, струп. До всіх болів мого народу — ще й цей, соромом пройнятий біль!"

Однак уже за рік, перебуваючи за сотні кілометрів на захід від Києва, Любченко трохи пом'якшить своє ставлення до українського жіноцтва в окупації. 14 липня 1943 року він запише: "До речі, нарікав я колись на міських укр. дівчат, що вони не бережуть дівочої чести в поведінці з німцями. Але те, що в цьому напрямкові роблять польки, виходить справді по-за межі всякої критики. В цьому я вже безпосередньо, наочно тут переконався".

Слід зазначити, що сам Аркадій Любченко під час війни теж не гребував тимчасовими любовними зв'язками. Причому свої сексуальні пригоди описав у тому ж таки щоденнику. Правда, на той час письменник був уже розлучений. Проте його амурні походеньки ускладнювалися присутністю сина, який залишився з батьком, і хворобою, яка наприкінці війни й звела в могилу талановитого літератора.

Будинки розпусти

Докія Гуменна (їй на початку війни було 37 років) у "Хрещатому яру" згадує, як в українській столиці організовували будинки розпусти, кого брали "на роботу", які покарання застосовували за непослух: "Моральність київських жінок абсолютно обходить німецьку цивільну владу. В місті відкрито три важливих цивільних заклади упорядкованого, цивілізованого світу — три будинки розпусти з вивіскою "Нур фур дойче". Добирати до нього відповідний штат — нелегка справа. Хоч які спокусливі умови праці, — ця невихована розпущена совєтська молодь воліє щодня брати шлюб і розвід, воліє мати дітей-безбатченків, а комфортабельним закладом гидує.

Одній миловидній жіночці з трьома дітьми запропоновано було розкішну пайку і прекрасну платню за те, що вона підробить два дні на тиждень. І вона відмовилась! Доводиться, при вербуванні до райху, вишукувати найкращих і комплектувати штат закладів. Але вони тікають звідти. Цими днями три пробувало втікти, то розстріляли тих, що їх пустили.

У зв'язку з цим наказано… Лікарням: коли приходить яка й заявляє, що хотіла б не мати дитини, а батько тієї дитини — німець, — ставити в паспорті штамп "повія". Кербудам: наглядати за мешканцями; як десь дуже часто веселяться, частенько туди заглядають військові, — кербуди повинні про те знати. Після кількох таких вечорів кличе домоуправа свою мешканку, за столом сидить німець (може той самий, що розважався?) і чемненько просить покласти на стіл паспорта. В ньому ставить штамп "повія". І так готуються кадри для цивілізованого закладу".

Про "це" німці думали навіть при втечі

Поведінка німецьких вояків і їхній зовнішній вигляд при вступі до Києва й відступі з міста відрізнялися. Зверхності поменшало, хоча "основним інстинктом" вони не гребували за будь-яких умов. Восени 1943 року сім'я Малакових жила на квартирі в місцевих мешканців у Ворзелі. Певний час там квартирували й солдати гітлерівської армії. Ось уривок з книжки "Оті два роки… У Києві при німцях": "Мотоцикліст на ім'я Фриц, родом з міста Хемніц, хвалькуватий і зухвалий молодик, від якого завжди віддавало коньяком і шоколадом, дивуючись з маминої неприступності, поважливо називав її "мадонна". Він одразу ж оточив пильною увагою вісімнадцятирічну Ніну, яка так недоречно розквітла на грибах і картоплі. Почав питати в п'ятнадцятирічного Гоги дозволу на "айн шпацірен" з Ніною: "Тільки навколо будинку". Гога делікатно, але досить рішуче щоразу відказував: "Найн". Фриц зітхав і повторював, що Гога — "не дипломат"… Балакучий базіка Фриц любив примовляти: "Гойте фарен, морген — капут!" (сьогодні їздиш, а завтра — капут).

(…) Старшим у них був гефрайте (єфрейтор) Франке, огрядний блондин, великий любитель, як виявилося згодом, порнографії…

Тими днями гефрайте Франке, маючи можливість спостерігати Гогине малювання (а воно тривало й за таких умов), звернувся до юного митця з довгою бундючною промовою. Він попрохав перемалювати йому, збільшивши з фотокарток й гідно розфарбувавши, оголених дівчат. Гога хутко виконав замовлення. Франке був у захваті і, багатозначно всміхаючись, вручив зніяковілому маестро дві рейсхмарки, п'ятдесят окупаційних карбованців і три червінці з портретом Леніна в овальній рамочці. "Час тепер нестабільний, — дипломатично пояснив гефрайте, — можлива зміна влади, тож гроші можуть знадобитися всякі". …Ті три червінці дійсно стали нашими першими грошима після визволення".

123
Гефрайте Франке сплачує Гогі гонорар за малюнки дівчат. Ворзель

При відступі німці зупинялись і в будинку Кузнецових на київській Куренівці. Автор "Бабиного Яру" згадує дівчат Шуру і Любу, які супроводжували генерала: "А ви ким тут, перекладачками?" — запитала мама. — "А! — махнула рукою Шура й засміялася. — Ми загалом при генералові, від самого Харкова відступаємо". — "Він із двома любить спати, — цинічно сказала Люба, жуючи пиріжка. — Гріємо його з двох боків, старий, уночі мерзне". Вони розреготалися".

Породжене війною насильство

В окупованому Києві своєю зверхністю і силою користувалися не тільки завойовники. У хаосі війни "розгулялися" й місцеві ґвалтівники, маніяки і навіть канібали. Про вбивцю, який виготовляв ковбасу з людського м'яса написав у "Бабиному Яру" Анатолій Кузнецов.

А Аркадій Любченко в щоденнику за 24 січня 1943 року занотував: "Голосна подія з людожерством на Подолі — молодий людожер виловлював молоденьких дівчат". І за чотири дні додає: "Вчора повісили наприкінці бульв. Шевченка й біля Хрещатика людожера Корнієнка. Він був одірвався, офіцер добив його з револьвера. Повідомл. в газеті, що він вчинив злочин людожерства над 16-літньою дівчиною на ґрунті сексуальному, спочатку зґвалтував її, потім убив і вирізавши шматок правого стегна, підсмажив та їв. Тут же спростовання, що ширшої організації людожерів, як це пішло настирною чуткою серед обивателів, нема. (Може й навпаки — тільки хотять паралізувати паніку й уяву про голод в Києві). Сам Корнієнко людина років 50–55, рудий, вусатий. Отакий дядя!"

Небагато залишилося свідків тієї страшної війни і, зокрема, подій, що розгорталися в захопленому нацистами Києві. Та, на жаль, те жахіття не назавжди залишилося в історії. Триває війна на сході України, де вже новітні окупанти знову грабують, ґвалтують і чинять розбій.

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
2 коментаря
  • spragly 5 марта, 05:27 Автор, піші ісчо, в тєму пойшло! Напіші й про совіцьких офіцерів гвалтуючих німкень. Для повноти картини.
    Vadim Melnik 7 марта, 15:37
    А ще треба про піндоських офіцерів (це я так по аналогії із совіцькими), англійських та інших, які гвалтують німкень, французьких, італійских жінок. Хіба такого не було? Було! То й про це треба написати. ))
    Відповісти Цитувати Поскаржитись
Реклама
Останні новини
USD 27.12
EUR 29.45