Михайло Кальницький — про податки, акцизи, дореволюційну медицину та її благодійників

Наталя Лагодинська 5 листопада, 00:00
МЕ_1

Читайте також

Мабуть, не знайти у світі такої людини, котра б у своєму житті не мала справи з податками. 

Майже щодня ми ходимо в магазини і сплачуємо податок на додану вартість, наприклад. А в часи Київської Русі, коли податкова система на наших землях тільки зароджувалася і магазинів ще не було, збирали данину. Найпопулярнішим способом збирати данину тоді було полюддя, тобто, сучасною мовою, адміністративно-фінансова поїздка князя територією підвладних племен. Що було далі, як змінювалася система оподаткування в період з ХVIII до початку XX ст. і якою була безплатна дореволюційна медицина, розповів Михайло Кальницький — відомий києвознавець, історик і літератор.

МЕ_7
Михайло Кальницький

— Як розвивалася система оподаткування в Російській імперії у XVIII–XIX століттях?

— Перша філософія податків мала своє втілення в так званому "подушному" оподаткуванні. Його застосовували в Російській імперії досить довго. Фактично, піонером подушного був Петро I, прихильник філософії пріоритету держави, який запровадив цей прямий податок 1724 р. Він збудував імперію, а імперія мала утримувати армію. Яким коштом? Коштом населення. І тому податки розраховували так: приблизно уявляли собі, скільки потрібно витрачати на армію, і приблизно уявляли собі кількість населення, яке має платити податки, поділивши першу цифру на другу, отримували суму податку. 

— Хто платив податки?

— Це теж важливе питання. У часи Петра I, коли призначали платників податків, вважалося, що є певні категорії населення, з яких податки брати не варто. Це дворянство і духовенство. Але з дворянства податків не брали, оскільки цар вимагав, щоб усі свої сили дворянин клав на державну службу. А духовенство, відповідно, дбало про державу перед небесами, отож його теж не можна було чіпати. Духовенство певний час володіло величезними земельними ресурсами і було звільнене від податків, потім Катерина II ліквідувала значну кількість монастирів і провела часткову секуляризацію монастирського майна. Побачивши, що багато земель випадає з державного обігу, імператриця ці ресурси конфіскувала на користь держави. Та це було згодом. Загалом, платили селяни, міщани, робітники, купці, тобто люди інших прошарків. Отже, дворяни, духовенство й чиновники податків не платили. Слід зазначити, що купці спочатку сплачували "подушне", але у другій половині ХVIII ст., після впровадження гільдій, стали неоподатковуваними, бо сплачували гільдейський збір.

— А якщо люди ухилялися від сплати податків, що їх чекало?

— Якщо справді хтось ухилявся від сплати податків, до нього застосовувався так званий "правёж". Це означало, що людину починали або бити, або позбавляти майна. Якщо людина ухилялася злісно, то її просто виганяли з хати й відбирали житло. Досить жорстоко. Певна річ, у період дії "правёжа" виникало соціальне напруження. І тому, коли на престол сходив новий монарх, часто він насамперед "дарил недоимки", як у творі Миколи Некрасова "Железная дорога".

— Таким чином, кожна людина платила самостійно, якщо входила до складу товариства?

— Коли було запроваджено фіскальну систему, то, звісно, виникла потреба в обліку людей, котрі, власне, є платниками податків. Завдяки цьому від часів правління Петра I почалися переписи населення. Так звані "ревізії". Вже на межі XVIII–XIX століть ця система набула такого солідного вигляду, що навіть у нас в архівах можна знайти близько десяти "ревізій" періоду 1800–1850 рр., коли вони проводилися регулярно, приблизно кожні 6–7 років. У результаті, буквально все населення, і не тільки платники податків, було розписане. Кожна персона не просто сама по собі висіла в повітрі, вона мала бути приписана до якогось місцевого товариства. Якщо селяни — то до селянських товариств, міщани — до міщанських товариств, купці, — відповідно, до купецьких товариств…

— Щось схоже на профспілки?

— Приблизно. Якщо товариство не збирало потрібної кількості грошей, починалася кругова порука. Наприклад, деякі кріпаки були на відкупі, тому платити за себе самі. А хто не був на відкупі, за тих поміщики платили.

— А чи був уже тоді документ, який би регламентував податкову систему?

— Просто було визначено конкретні норми, скільки з кого потрібно взяти. Загальна сума державних витрат, насамперед на армію, ділилася на кількість платників податків, у результаті (за Петра I) виходило менше, ніж один рубль, на рік. На той час це були дуже великі гроші. Вже за правління імператора Олександра I подушне становило два чи три рублі на рік.

— Скільки ж протримався подушний податок?

— Подушному оподаткуванню було покладено край у 1880–1890 рр. А чому, власне кажучи, було вирішено покласти йому край? Мабуть, тому, що загалом фіскальна система, оця постійна проблема з бранням усіх на облік, потребувала стільки грошей, що вирішили за краще відмовитися від неї взагалі. І тому перейшли на інший варіант оподаткування: від певних операцій. Звісно, і до цих персональних податків існували й податки з торгівельних операцій, податки з майна. Зародилася ще одна форма податків — у вигляді акцизу. На ті або інші ліквідні товари, на які тримався особливий попит. Наприклад, наприкінці XIX ст. була горілчана монополія. Це акциз, який надавався комусь конкретно. Тобто людина сплачувала державі значну суму і за це отримувала монополію на продаж товару.

— Акциз виконував більше негативні чи більше позитивні функції?

— Коли його видавали приватним особам, то, мабуть, більше негативні. Бо виходило так, що держава сприяла комусь загрібати гроші, і вони йшли повз державну скарбницю. Отримувачі ж акцизу серйозно цим зловживали.

— А приватні особи не мусили звітувати, як тепер?

— Чиновники приблизно знали, скільки вони можуть узяти з цих приватних осіб, але якщо й брали, то після того вже їх не турбували. Тим більше що держава бачила: краще не комусь віддавати, а забирати у власну монополію. Тобто собівартість горілки була в багато разів нижча, ніж ціна, за якою її продавали. Так було, є і, мабуть, буде. Самогонщики вже тоді не сиділи склавши руки...

— Як ви гадаєте, є податки, які тепер, у сучасних умовах, просто трансформувалися, але по суті не змінилися?

— До радянських часів податки спрямовувалися на операції, які давали прибутки. Або на якесь прибуткове майно. Наприклад, податок на нерухомість. Людина володіла землею, будинками, отже ця нерухомість мала давати податки. Коли Олександр II проводив свої реформи, зокрема реформу самоврядування, то в період його правління досить серйозні повноваження отримали місцеві органи. До речі, нинішня ситуація істотно інша, бо тепер на місцевому рівні не отримують стільки податків, скільки отримували в ті часи, скажімо в Києві. Київська міська дума отримувала левову частку податків з нерухомості. Але всі знали, що вона отримує ці податки й водночас відповідає за певні витрати на потреби міста. Не було так, що всі платять до центральної скарбниці, а звідти потім роздають, кому потрібно. А тут усі знали: місто займається благоустроєм, місто отримує свої податки. І місто мало змогу регулювати певну ставку оподаткування. Саме нерухомості. Важливо, що платник податків до держскарбниці був наділений не тільки певними обов'язками, а й правами. Скажімо, в частині тодішньої виборчої системи. У виборах до місцевої думи брали участь виключно платники податків…

— Як податки надходили до державної скарбниці?

— Іноді надходили за фактом операції. Був так званий гербовий збір. Будь-яка операція, що реєструвалася державними органами і давала комусь певні преференції, будь-які торгівельні операції, які захищала держава, автоматично потребували сплати податків у вигляді гербового збору. Сам акт цієї операції був написаний на папері, який треба було купити за певну ціну. 

— Чи були в ті часи загалом безглузді форми оподаткування?

— Були цікаві. Зокрема податок на розкіш. У деяких державах його запроваджували окремо, наприклад на утримання екіпажів чи утримування якихось особливих палаців. В Російській імперії був податок на картярські ігри. Вважалося, що коли людина грає на гроші, то вони в неї зайві, і тому хай ділиться з державою. Причому картярські ігри оподатковували не просто так, а на користь конкретної благодійності. В Російській імперії існувала монополія на друкування гральних карт, яка належала Імператорському виховному будинку, такій собі благодійній структурі. Тільки вона мала право випускати гральні карти. Для домашнього вжитку можна було використовувати зроблені власноруч. Проте коли грали в якихось громадських установах, насамперед у клубах (існували клуби, які прописували у своїх статутах навіть систему гри), там був такий порядок: якщо за зелений стіл сідала нова компанія, вона не могла використовувати колоду, якою вже грали. Грати треба було тільки новою, з печаткою Імператорського будинку! Потім ці карти продавали (йшов податок від їх купівлі). Іноді форма податків регулювалася залежно від того, до кого її застосовували. Була категорія населення, на яку накладали вищу суму податків. Євреї, наприклад. Бо вважалося, що вони люди непевні. Для єврейських спільнот існувала дуже цікава форма оподаткування — коробочний збір. Так називався податок на використання кошерних продуктів. Зокрема м'яса. В Києві був акциз на це. Певна річ, кошерне м'ясо мало готуватися за спеціальною технологією у присутності релігійних представників. Інакше воно вважалося непридатним для вживання українськими євреями. І в Києві існував такий загальноміський податок на всю єврейську громаду. Як цей податок повертав собі власник монополії? Просто отримував свій відсоток від продажу кошерного м'яса. І за рахунок цього повертав собі гроші й мав певний дохід. Але зверніть увагу: такий податок працював як прогресивний. Бідні люди м'яса зазвичай їли мало, відтак і менше платили акцизу. Багаті люди, в яких не було проблем із купівлею м'яса, їли і платили більше. Тому це досить справедливий варіант оподаткування. І не треба бігати за кожним євреєм…

— Як змінилася ситуація в радянську епоху?

— До революції ті, хто отримував якісь прибутки, мусили сплачувати до державної скарбниці. У радянські часи приватну власність, фактично, скасували. Але в період НЕПу, коли трохи повернулася приватна власність, діяла дуже жорстка система нерівних податків. З людей робітничо-селянського походження брали одні податки, з непманів — інші. Цими податками придушували непманів, коли вони трохи пожвавили економічну картину в Україні. Держава з допомогою підвищених податків витісняла конкуренцію з боку приватних підприємців.

— Власне, які форми податків були популярні в радянські часи?

— Був податок на малосімейність. Якщо в когось немає дітей, чоловік та дружина платили додатковий податок. З'являлися діти — припиняли. Фактично, той самий стимул, що й тепер, але з іншим механізмом. Це була явна форма податку. А була і неявна. Вона полягала у формуванні державних тарифів. Були особливі податки на ідейність. Звичайно, всі члени комуністичної партії платили досить великі партійні внески. І за ці гроші партійці отримували преференції у вигляді різних можливостей — матеріальних та професійних. Молодь платила. Хоч дві копійки на місяць, але платила. Це комсомольські внески. Профспілкові внески також платили. Та іноді ці внески поверталися путівками. Я колись отримав пільгову путівку і порахував, що вона компенсувала мої внески років за 10. Крім того, існували смішні податки на утримання різних товариств. Наприклад, на товариства охорони природи, Червоного Хреста, ритуальних послуг. Вони всі існували на добровільно-примусові членські внески.

— Після згадки про Червоний Хрест неможливо оминути тему дореволюційної безкоштовної медицини. Якою вона була?

— Коли людям була важлива думка професіонала, вони після прийому залишали або пляшку коньяку, або ще щось. Пам'ятаєте репризу Жванецького? "Конечно, всё это бесплатно. Вы можете не платить, но лучше заплатить". Але, звісно, до революції безкоштовна медицина була більш реальною. Вже в радянські часи все це перетворилося на безкоштовну фікцію. Як і освіта. Платили репетиторам. На якісь шкільні потреби і т.п. Так само будь-яка людина могла прийти до поліклініки, отримати там мінімальну медичну допомогу, але хто переживав за результат, той платив.

— Були якісь благодійники, благодійні фонди?

— Так, до революції саме ця система працювала дуже добре. І були справді реальні безкоштовні лікарні. Комерційні лікарні були теж, їх керівники й не приховували, що вони комерційні. Там можна було приймати сонячні ванни з видом на Софійський собор. Були безкоштовні палати, і бідних людей могли прийняти. Причому їм надавали кваліфіковану допомогу. Приходили професори, і для них така добродійність була справою честі. Кожен із відомих лікарів вважав за свій моральний обов'язок витратити свій час на безкоштовну допомогу.

— Яка зарплатня до революції була у лікарів?

— Приватні лікарі отримували зарплатню залежно від популярності, практики. Згадаймо, як про це пише класик. У О.Купріна, в нарисах "Киевские типы", докладно описано цей момент: "На прощание пациент очень крепко жмет руку доктора, оставляя в ней рублевую бумажку, причем оба стараются не встретиться глазами. Но так как пальцы молодого врача не приобрели еще достаточной ловкости ("опыт, опыт самое главное"), то бумажка падает на пол, и врач, покраснев, тщательно наступает на нее ногой. Но опыт все-таки самое главное. Проходит год, другой. В приемной молодого врача уже дожидаются иногда по двое, по трое посетителей за раз; желтые бумажки заменяются зелеными, несравненно искуснее переходящими из рук в руку. Вскоре приемная оказывается тесной для посетителей. Доктор меняет старую квартиру на новую да кстати приобретает и новую дверную дощечку, на которой звание врача заменяется званием доктора, а бесплатный прием бедных исчезает бесследно. Наступает тот период, когда доктор уже может считать себя достаточно умудренным опытом…"

Звісно, були благодійники які дуже багато робили для медицини, засновували і будували лікарні. В Києві працювали дві найвідоміші лікарні: для чорноробів та євреїв. Ту, що для євреїв, було засновано ще 1860 р. Тепер це обласна лікарня на Багговутівській вулиці. Її заснували єврейські меценати. Вони займалися будівництвом, забезпечували інвентарем, платили зарплатню лікарям. Але деякі лікарі погоджувалися певний час працювати там безкоштовно. Навіть було так: деякі єврейські родини будували й утримували певні корпуси лікарні. Корпус нервових хвороб утримувала родина Френкелів, очних — родина Заксів, інфекційний — Лазар Бродський.

Лікарню для чорноробів заснували вже християни, насамперед Нікола Терещенко, який власним коштом будував корпуси. Йому допомагали Михайло Дегтярьов та Микола Попов. Усі троє, до речі, отримали за це звання почесного громадянина міста Києва. Лікарня для чорноробів — це тепер усім відомий "Охматдит". Старі його корпуси — корпуси для чорноробів. На території "Охматдиту" стоїть пам'ятник Н.Терещенку.

Була лікарня Бабушкіних, на вулиці Тверській. Ще недавно в тій будівлі розміщувався пологовий будинок залізничників, але тепер там, здається, прокуратура. Однак не тільки заможні громадяни, а й пересічні кияни мали змогу взяти участь у благодійності. Відома лікарня Ліхарьової, на Парковій дорозі. Ліхарьова — дружина чиновника, вона заснувала товариство, члени якого сплачували членські внески. Саме на них і утримували лікарню. Спеціально на цю лікарню виділив гроші відомий мільйонер Лев Бродський. У лікарні була в пошанівку одна традиція. Чиновники давали гроші на ліжка в палатах. Тому завжди біля ліжка висіла табличка, на якій зазначалося прізвище благодійника. У ті часи бідняк міг отримати свідоцтво про свою бідність і з цим свідоцтвом піти до лікарні, в якій частина ліжок були безкоштовними. Якщо знаходилося вільне ліжко, людину приймали, розміщували й лікували…

— Система приватної благодійності була справді прозора?

— Так, щороку друкувалися звіти. Будь-хто міг із ними ознайомитися. Тоді закони приймали і все прогнозували на 10–20 років наперед. 

До революції людину-благодійника могли взяти в державну установу. Нікола Терещенко (як відомо, 1881 р. він виділив 23 тис. руб., а це насправді великі гроші, на будівництво Маріїнського дитячого притулку в Києві) навіть дослужився до таємного радника — чину, який прирівнювався до генерал-лейтенанта чи віце-адмірала. Ці чини автоматично надавали спадкове дворянство. Така собі форма заохочування… 

У радянські часи приватну благодійність скасували. Вважалося, що радянська влада сама про всіх дбає. 

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 25.90
EUR 27.56