На край світу — за корону. 35 років Фолклендській війні

Аріадна Войтко 24 березня, 23:01
123

Читайте також

Цю війну вела жінка, яка перед тим їздила в метро, ходила по крамницях, а на сніданок смажила родині яєчню з беконом. 

Посада прем'єр-міністра змінила її мирне амплуа. Опинившись на передовій світової дипломатії, вона переконалася в тому, що друзі не завжди поводяться як друзі, а опоненти — як вороги. Ця оповідь — про локальну війну, яка виявилася не такою й локальною. А нещодавно розсекречені документи про неї містять і уроки для України в її боротьбі з російською агресією.

Обіймаючи посаду очільника уряду, Марґарет Тетчер — перша британська жінка-прем'єр — уявляла, як підніматиме занедбану країну, як запровадить нові економічні закони, як поліпшить життя своїх громадян. Вона дуже чітко уявляла собі жорстке протистояння у парламенті, але аргументації зі зброєю в руках — ніколи. Однак їй, як і королеві Єлизаветі І 500 років тому, довелося сформувати воєнний кабінет. Правда, Єлизавета І посилала свої кораблі проти іспанської армади зовсім близько — на Ла Манш, а Тетчер — у найдальшу південну Атлантику, на Фолклендські (Мальвінські) острови. Вони на той час належали британцям уже 149 років, а на 150-ту річницю Аргентина вирішила повернути їх собі.

Ці землі 1592 року відкрив британський дослідник капітан Джон Дейвіс. Там жили англійці, французи й іспанці, які займалися китобійним промислом. Острів Південна Джорджія відкрив 1775 року Джеймс Кук, відразу ж оголосивши його британським. Архіпелаг із майже 200 островів, розташований за 500 км від аргентинського узбережжя, названо на честь графа Фолкленда (Ентоні Карі) — у 1694 році міністра військово-морських сил Британії. Чарльз Дарвін, який під час експедиції на кораблі "Біґл" 1834 року відвідав цей архіпелаг, писав, що половина тамтешнього населення — це повстанці-втікачі і вбивці. У різний час острівні землі перебували під протекторатом Франції, Англії, Іспанії та Аргентини, аж поки 1832 року Британія офіційно оголосила про свої права на ці заморські території — колонію корони. 

В Аргентині сьомий рік поспіль правила військова хунта, яка у березні 1976 року скинула президента Ісабель Мартінес де Перон (третю дружину генерала Хуана Перона, з якою він побрався після смерті Евіти), заарештувала всіх міністрів і запровадила в країні воєнний режим. За час її правління в Аргентині було знищено і зникло безвісти майже 30 тисяч людей. Очільника хунти генерала Хорхе Віделу прийматимуть у вашингтонських кабінетах, а американські генерали й адмірали відвідуватимуть Буенос-Айрес. Як свідчать документи, тодішній держсекретар США Генрі Кіссінджер 6 жовтня 1976 року зустрівся в готелі "Уолдорф-Асторія" (Нью-Йорк) з міністром закордонних справ Аргентини адміралом Сезаром Ґазетті. Під час розмови міністр пообіцяв очільникові американської дипломатії припинити діяльність терористичних угруповань іще до кінця року. "Для нас головне — щоб вам усе вдалося, — довірливо казав Кіссінджер. — Може, це й старомодно, але я вважаю, що друзів потрібно підтримувати. Однак ми тут, у Штатах, не розуміємо вашої громадянської війни. Ми чуємо про проблеми з правами людини, але не знаємо, в якому контексті це відбувається. Що швидше ви досягнете в цьому успіху, то краще". (1978 року Кіссінджер, уже як приватна особа, прибуде до Аргентини на чемпіонат світу з футболу на запрошення диктатора Х.Відели.)

Причинами вторгнення Аргентини на Фолкленди стали галопуюча інфляція (600%) і падіння виробництва на 20%. Як результат — у країні почалися протести. Населення вирішили заспокоїти поверненням Мальвін. У цих умовах черговий диктатор генерал Леопольдо Ґальтієрі (який змістив Віделу і пробув при владі усього чотири місяці) планував виграти вибори 1984 року, щоб згодом продовжити своє президентство аж до 1987-го. До того ж біля узбережжя островів було знайдено поклади нафти, що в дев'ять разів перевищували запаси Аргентини у Північному морі. 

Нещодавно розсекречені документи свідчать, що Сполучені Штати намагалися не доводити цей конфлікт до війни і перемовинами досягти врегулювання між Британією і Аргентиною. 

Ґальтієрі у США був відомий давно, ще з часу його навчання у військовому таборі для латиноамериканців у штаті Джорджія. Він вважався людиною, яка здатна зупинити комунізм на своєму континенті. 1981 року генерала як політика, який допомагав Штатам боротися з сандіністами в Нікарагуа, навіть приймав президент Р.Рейґан.

Дипломатичні маневри

"Човникова дипломатія" держсекретаря США Александра Хейґа, який за два березневі тижні 1982 року чотири рази подолав відстань від Лондона до Буенос-Айреса, провівши по дві зустрічі з кабінетами Тетчер і Ґальтієрі, мала на меті зупинити ворогуючі сторони перед червоною лінією. Перша зустріч А.Хейґа на Даунінг-стрит з прем'єром М.Тетчер, міністрами й адміралами тривала п'ять годин. Результат — нульовий. "Прем'єр-міністр іде напролом, — зробив висновок Хейґ. — Вона готова застосувати силу". Після завершення зустрічі Тетчер провела для гостей екскурсію будинком №10 і познайомила з усіма історичними особами, портрети яких прикрашали його стіни. Біля портрета В.Черчилля, вона сказала держсекретареві: "Знаєте, чому таких наших діячів пам'ятає історія? Бо вони вигравали війни". 

"Тетчер відчуває себе не лише Нельсоном, а й Веллінгтоном", — пише в Білий дім своєму шефу Роберту Макфарлейну (заступникові радника з питань нацбезпеки) очільник відділу Європи РНБ Джим Рентшлер. 

"Якщо Тетчер не збереже свого обличчя і честі нації, завершиться її кар'єра і як лідера Консервативної партії, і як прем'єр-міністра, — прогнозувало ЦРУ. — Її невдале лідерство не витримає марної "подорожі в нікуди".

Штати схиляли Британію до перемовин, та щоразу їхнім результатом мала б стати здача інтересів країни. А цього Залізна леді не могла допустити — вона тричі відкидала американський план.

У Паласіо Сан Мартін у Буенос-Айресі Хейґ також ніяк не міг знайти порозуміння. Міністр закордонних справ Коста Мендес і його колеги протягом дня детально обговорювали це питання з американцями, але ввечері відкидали весь вироблений конструктив. Наступного ранку все починалося знову. У щойно опублікованих тогочасних документах ЦРУ ідеться не лише про активні пошуки можливостей запобігти військовому протистоянню; Аргентині рекомендували вступати у конфлікт з Британією тільки якщо вона впевнена у своїх силах. Існував і "план Б" — видати фолклендцям по 100 тис. дол. компенсації і протягом трьох років переселити їх (дві тисячі людей) до Шотландії або до країн Британської Співдружності, якщо вони не захочуть жити за аргентинської влади.

"La guerra de Las Malvinas"

Та попри всі перемовини наприкінці березня 1982 року американські супутники передали інформацію про активне пересування великої кількості аргентинських військ суходолом; на окремих знімках було видно, як на аеродромах стояли літаки з відкритими вантажними відсіками. Командувач ВМС адмірал Хорхе Анайя, плекаючи кар'єрні плани, тиснув на Ґальтієрі і запевняв його, що все вдасться, бо Британії доведеться змиритися із цим як з доконаним фактом. На початок березня хунта вже мала план захоплення островів. 

19 березня на острів Південна Джорджія (майже за 1500 км від Порт-Стенлі, столиці островів), де жителі займаються риболовлею і вівчарством, прибув аргентинський бізнесмен Давідоф із 40 колегами, які займалися нібито збором брухту. Вони запропонували місцевим розрізати стару китобазу й продати їм на брухт. Та насправді це були військові на чолі з розвідником-диверсантом Альфредо Астісом (якого згодом визнають воєнним злочинцем), і вже 20 березня на будинку Британської Антарктичної дослідної станції майорів аргентинський прапор. Непорядок! Там може бути лише британський "Юніон Джек"! Астісу і його групі наказано зняти прапор і покинути острів. Прапор вони зняли, та виїздити відмовилися. Тоді губернатор Рекс Гант посилає туди єдиний сторожовий корабель — антарктичне дослідне судно "Ендьюренс" із 22 морськими піхотинцями, щоб вигнати Астіса з поплічниками. Наступного дня групу диверсантів заарештували, але їм на підмогу прибуло ще 100 озброєних земляків, які влаштували перестрілку.

А в цей час аргентинська армія розпочинає операцію "Розаріо", або La guerra de Las Malvinas — війну за Мальвіни: 2 квітня 1982 року о 4.30 ранку на Фолклендах висаджуються дві тисячі морських піхотинців — так почалась окупація островів. Вулиці заполонили амфібії, наполохані батьки забирали дітей додому. Губернатор зміг протиставити армії агресора лише 40 морських піхотинців і 23 поліцейських. "Мальвіни наші!" — оголосив Ґальтієрі о 9.30 ранку, і Буенос-Айрес відгукнувся масовими гуляннями. Порт-Стенлі відразу ж перейменували у Пуерто-Аргентино, а офіційною мовою оголосили іспанську. 

А на Даунінг-стрит почався хаос. Однак М.Тетчер відразу ж сформувала воєнний кабінет (уперше після Другої світової війни). Ситуація потребувала не слів, а дії. Це — війна! 

2 квітня Британія розриває дипломатичні відносини з Аргентиною, а вже 3 квітня Рада безпеки ООН ухвалює резолюцію №502 про негайне припинення бойових дій, повне виведення Аргентиною військ і право Британії на самозахист: Десять голосів — за, Панама — проти, Іспанія, Китай, Польща, СРСР — утрималися. Чого коштувало ухвалення цього документа, дуже добре нині розуміють українські дипломати. Напередодні М.Тетчер не випускала з рук телефонної слухавки — дзвонила світовим лідерам. Першим запропонував їй підтримку президент Франції Франсуа Міттеран — зателефонував, щоб сказати про це особисто, незважаючи на постійні протиріччя між ними щодо майбутнього бачення Європи. А король Йорданії Хусейн, привітавшись із прем'єр-міністром, одразу запитав: "Чим я можу допомогти?" Штати також схвалили цю резолюцію ООН. "Хіба ж це не логічно?" — здивуєтеся ви. Не зовсім, адже їхній представник в ООН Джин Кіркпатрик була цілковито на боці Аргентини. (У день початку агресії посол Аргентини у Вашингтоні влаштував пишну гала-вечерю на честь посла Дж.Кіркпатрик.) 

Президент США Р.Рейґан майже годину вмовляв Ґальтієрі по телефону не починати вторгнення — дарма. Він намагався балансувати: "…зрозуміло, як важко буде досягти компромісу, який дозволив би дати Меґґі досить ресурсів, щоб просуватися вперед, і водночас витримати випробування на "рівноправність" з нашими латиноамериканськими сусідами". Та в особистому листі до леді Тетчер, з якою в нього склалися досить приязні стосунки, запевняв: "Дорога Марґарет, я хочу, щоб ти знала, як ми цінуємо нашу співпрацю у подоланні викликів у різних куточках світу. Ми зробимо все, що зможемо, аби тобі допомогти. Щиро, Рон".

Білий дім розколовся у ставленні до конфлікту: Пентагон був за те, щоб підтримати Британію. Його очільник Каспар Вайнбергер запропонував навіть позичити Британії авіаносець "Іво Джима".(1988 року Єлизавета ІІ за плідне співробітництво у військовій галузі, зокрема під час фолклендської кампанії, посвятить Вайнбергера в лицарі.) А Держдеп і ЦРУ були за дружбу з Аргентиною! Цю потужну групу "латиністів" очолювала антикомуністка Дж. Кіркпатрик, яка вважала, що в інтересах США було підтримати не Британію, а Аргентину, яка не дозволить поширитися комунізму в Латинській Америці. Інакше хунта почне шукати зближення з СРСР, чого допустити не можна. У ті дні головними політичними персонажами стають і досвідчені британські дипломати — посол в ООН сер Ентоні Парсонз і посол у США сер Ніколас Гендерсон. Навіть СРСР не ветував тоді резолюції ООН, чого дуже остерігалися британські дипломати. Хоча Британія на дипломатичному фронті й перемогла, агресора це не зупиняло. 

"Rule, Britannia! Britannia, rule the waves!"

На той час у М.Тетчер справи складалися кепсько: вона вже третій рік була прем'єром, однак реформи в економіці ще не спрацювали, її рейтинг падав — виграти наступний строк у ще більш зубожілому суспільстві у Меґґі не було жодних шансів. Війна, що замаячила на обрії, в цій ситуації видавалася катастрофою, але Тетчер вирішила не відступати, а мужньо прийняти виклик. Ставки були дуже високі, бо, як відверто застерігали спецслужби, вести війну так далеко від своєї країни дуже ризиковано. Та коли надійшли перші повідомлення про бої на Фолклендах, коли в аргентинських газетах з'явилося фото з обеззброєними британськими командос, які лежали долілиць, Тетчер мала ухвалити рішення — інакше поразка і відставка.

3 квітня з британських портів Портсмута і Плімута, а також з Гібралтару до південної Атлантики вирушає військова армада: п'ять субмарин, півсотні кораблів, з боку ВПС — 30 винищувачів і понад 100 гелікоптерів. Плюс 9 тисяч вояків. Британські війська на війну доправляв океанічний лайнер Queen Elizabeth ІІ. Операція під кодовою назвою "Корпорет" розпочалася, командував нею 59-річний адмірал сер Генрі Ліч. А бійців надихала патріотична пісня Rule, Britannia! — гімн військових моряків.

Війну з Аргентиною, в яку вступала Залізна леді, не підтримували ні президент США Р.Рейґан (могла змінитися геополітична ситуація, а тому з хунтою краще домовитися), ні Папа Іоанн Павло ІІ (СРСР може посилити свій вплив у регіоні постачанням зброї). На особисте прохання Папи про пошуки прийнятного компромісу Тетчер відповіла: "Не може бути компромісу між правильним і неправильним". Та ще й СРСР устами ТАСС попереджав, що не потерпить втручання у своє судноплавство у південній Атлантиці. Не було спільної думки з цього питання і в парламенті. "Побачимо, з якого металу зроблена ця Залізна леді!" — кепкували лорди й пери, які пропонували відмовитися від війни і розпочати мирні переговори з агресором, що в подальшому призводило до здачі територій. То що — обрати ганьбу? М.Тетчер пам'ятала вислів В.Черчилля і добре знала: обереш ганьбу — матимеш і ганьбу, і війну. "Ми будемо захищати кожен акр землі, де загрожуватимуть англійській короні", — оголосила вона війську і народу своє остаточне рішення. 

5 квітня подає у відставку міністр закордонних справ лорд Пітер Каррінґтон — він узяв на себе відповідальність Форин офісу за недооцінку загрози конфлікту з Аргентиною, хоча березневі депеші посла в Буенос-Айресі Ентоні Вільямса прямо про це попереджали. Його місце посідає вчорашній міністр оборони лорд Френсіс Пим, якого Тетчер знала вже давно, але з яким не завжди знаходила порозуміння, зокрема (іронія долі!) щодо скорочення оборонного бюджету на 1982 рік, як вона це вже робила останні два роки. Пим вважав, що фінансування армії не можна скорочувати на 500 млн. фунтів, на чому наполягала Тетчер. Та попри існування в уряді воєнного кабінету, менеджмент війни звели до мінімуму. Прем'єр вирішувала всі питання з трьома адміралами — "лицарями в золотих аксельбантах", як назвав їх журналіст-історик Ендрю Марр: сером Теренсом Люїном — реальним головнокомандувачем збройних сил (бо за посадою ним є королева), сером Генрі Лічом — командувачем ВМС і сером Джоном Філдхаусом — командувачем Фолклендської кампанії. Їм Тетчер вручила свою подальшу політичну долю. Т.Люїн рішуче сказав тоді членам воєнного кабінету: "Ми маємо бути готові до жертв. Але ми не програємо. Єдине, що може змусити нас програти, це втрата самовладання". 

Дізнавшись, що уряд посилає війська до південної Атлантики, королева Єлизавета ІІ запросила М.Тетчер на аудієнцію: "Наш син принц Ендрю, військовий льотчик з авіаносця "Інвінсибл",теж вирушає на Фолкленди. Його дідусь король Георг VІ брав участь у Ютландській битві, тому не може бути жодних питань — член королівської родини не відрізняється від решти військовиків". 

Американські дипломати припускали, що з наближенням британських кораблів хунта схаменеться, адже сили були аж надто нерівні. Але в ті дні агресор отримав запевнення Москви, що СРСР допоможе (в обмін на зерно) кораблями, літаками і ракетами наземного базування. Ба більше, аргентинці почали шантажувати США: якщо Британія потопить хоч один їхній корабель, розлючений натовп почне свою помсту з американського посольства. 

США довго вагалися і формально не підтримували жодної зі сторін: сваритися з аргентинцями вони не хотіли, а з Британією мали давню дружбу плюс Атлантичну хартію. З початком кампанії вони надали англійцям свою військову базу на острові Вознесіння, на півдорозі до Фолклендів, чого не зробила жодна країна. За лаштунками Штати сприяли розвідувальною та метеоінформацією з супутників, надавали політичну підтримку.

Та, за словами тодішнього міністра оборони сера Джона Нотта, найбільшим їхнім союзником у перші дні конфлікту стала Франція. Президент Ф.Міттеран без вагань почав допомагати своїй сусідці — зброєю, літаками, амуніцією і навіть вояками. "Франція тихо постачала МІ-6 безцінну розвідувальну інформацію, — напише у своїх спогадах Дж. Нотт, — а Америка наполягала на домовленостях з Ґальтієрі".

З початком боїв англійцям надійде підтримка й від президента Чилі Ауґусто Піночета, при тому, що його країна теж формально зберігала нейтралітет. Завдяки чилійським радарам британські війська вчасно отримували важливу розвідувальну інформацію. "Британія ж була членом НАТО, — скажете ви, — то чому було не звернутися до альянсу?" А тому, що cт. 6 Статуту НАТО встановлює координатні обмеження для дій альянсу, оскільки збройним нападом вважається, зокрема, напад "на острови під юрисдикцією будь-якої зі Сторін, що розташовані в зоні Північної Атлантики на північ від Тропіка Рака". Проте країни НАТО допомагали Британії на двосторонній основі. З початком війни на ходу довелося змінювати й світову військову логістику, адже тривала холодна війна, і частина британських кораблів перебувала в Арктиці та інших морях. Потрібен був не лише час для перебазування, а й домовленість з партнерами по НАТО, чим вони замінять королівський флот.

Свобода перемогла географію

Поки тривали дипломатичні перемовини, британська армія подолала 13 тисяч кілометрів і 22 квітня прибула в район воєнних дій, де вже 25 квітня потопила аргентинську субмарину "Санта Фе" і повернула під свій контроль Південну Джорджію. А 30 квітня США відкрито оголошують про свою військову підтримку Британії, її право на острови і про санкції, які запроваджують проти Аргентини. Допомога США королівству протягом війни стала життєво важливою. 

2 травня торпеда, випущена з британської атомної субмарини "Конкерор", відправила на дно єдиний аргентинський крейсер "Генерал Белґрано". На його борту загинуло
368 моряків. Втрата величезна! І тоді проти Британії об'єднується чи не вся Латинська Америка. Виникала нова геополітична ситуація, і Білий дім негайно починає консультації з послами цих країн у Вашингтоні. А посол в ООН Парсонз доповідає ситуацію особисто генсеку Пересу де Куельяру.

Через день аргентинці у відповідь топлять британський есмінець "Шеффілд" із 20 моряками, а з корабля "Інвінсибл" злітають 12 винищувачів "Харрієр" і починають бомбити наземні війська. Конфлікт переростає у війну, яку підтримують 79% британського населення. А адмірал Х.Анайя, почувши свист куль, спрямував свій корабель до берега і більше не з'являвся у зоні бойових дій.

Британські воїни гідно захищали корону, але Бі-Бі-Сі вперто відмовлялася називати в репортажах вояків "нашими хлопцями" — обмежувалася нейтральним "британські війська". "Ми — не Британія, ми — Бі-Бі-Сі", — відповідали на закиди журналісти. Натомість хунта контролювала абсолютно всі медіа, її пропагандистська машина працювала на всю свою потужність — по суті, вона стала механізмом війни, як бомби чи кулемети. У листівках, що їх розсипала хунта, вона кожну подію трактувала на свою користь, власних вояків виставляла лише героями. Натомість британців — дикими піратами, а М.Тетчер — хижим вікінгом, вампіром і навіть нацисткою. За словами військового психолога Герберта Фрідмана, світова громадська думка нерідко схилялася на бік Аргентини, настільки жалісними були статті про неї і настільки по-звірячому виглядали британці. Армію преса залякала тим, що британці знущаються з полонених, а гурки (вихідці з Непалу в британській армії) їх їдять! (Не нагадує "розіп'ятих хлопчиків" з російської пропаганди?) Налякали навіть самих себе, бо хунта звернулася до Непалу з проханням відкликати гурків.

У найгарячішу стадію війна ввійшла в другій половині травня, коли за тиждень аргентинські бомбардувальники потопили чотири британські кораблі, а британці знищили дюжину аргентинських літаків. Найзапекліші бої точилися за міста Ґуз Ґрін і Дарвін.

Така вправність і потужність аргентинської армії навіть сьогодні здивувала б. Однак резонне пояснення знаходимо лише через 30 років. Тодішній прем'єр Ізраїлю Менахем Беґін у дні конфлікту допоміг Аргентині літаками "Міраж", ракетами "повітря—повітря", протитанковими мінами, мінометами, бомбами, автоматами, а також радарами і пальним для літаків. Кажуть, Беґін давно "мав зуб" на М.Тетчер, яка називала абсурдною його політику на західному березі річки Йордан; а тут така нагода… Через кілька днів після початку конфлікту провели таємну військову операцію: з Буенос-Айреса вилетів пасажирський "Боїнг-707", який приземлиться в ізраїльському аеропорту ім. Бен-Гуріона. Назад літак повертався вже в Перу, з пасажирами і з повним вантажним відсіком зброї. Через Перу (з санкції президента Фернандо Белаунде Террі) з Ізраїлю йшла вся необхідна Аргентині зброя. Крім двох таких "цивільних" рейсів до Ізраїлю, було ще чотири — до Лівії. Так у конфлікт поступово втягувалося щораз більше держав, а обсяги продажу зброї в країнах третього світу інтенсивно зростали.

Наприкінці травня стало зрозуміло, що Британія перемагає. Тоді державний секретар США А.Хейґ шле лорду Пиму листа з пропозицією проявити великодушність: не принижувати аргентинські війська і не примушувати їх здаватися. Крім того, пропонувалося укласти мирну угоду, яка передбачала б спільне британсько-аргентинське управління Фолклендами, а до того ввести туди американсько-бразильських миротворців (за інформацією розвідки США, Аргентина збиралася звернутися до СРСР і Куби з проханням про військову допомогу), та Залізна леді відкидає ці пропозиції.

І хоча війна ще триває, Лондон готується до важливої події — офіційного візиту президента Р.Рейґана, який починається 4 червня. Саме в ці дні він проведе зустрічі з Її Величністю і М.Тетчер, а також виголосить у британському парламенті промову, суголосну фултонській промові В.Черчилля: "Комунізм опиниться на смітнику історії". Сам Рейґан назве цей візит "дуже сердечним", Аргентині не порушити британсько-американського партнерства.

"War is over"

14 червня, після двотижневої облоги Порт-Стенлі, останній аргентинський гарнізон було розгромлено, його захисники підняли білий прапор, а потім масово кидали зброю й тікали. Опівночі акт капітуляції підписали генерали Джеремі Мур і Маріо Менендес. Війну закінчено. Того ж дня М.Тетчер у переповненій залі Палати громад оголошує про перемогу. "Велика Британія знову велика", — захоплено тисне вона руки лондонцям дорогою до Вестмінстера; а натовп на вулицях радісно співає "Rule, Britannia! і God save the Queen". А в Буенос-Айресі холодну зимову ніч розривали крики розлюченого натовпу, що йшов до президентського палацу: "Народ не здається! Геть зрадників!" — вони вимагали відставки уряду Ґальтієрі.

У ході 74-денної війни, в якій узяли участь 28 тисяч британських вояків і понад сотня кораблів, було втрачено не лише судна і літаки, а й життя 255 британців і трьох жінок-фолклендок. Родині кожного зі своїх загиблих вояків Тетчер написала особисті теплі листи співчуття. З аргентинського боку загинуло 668 осіб, 960 узято в полон.

Шостого липня М.Тетчер оголошує парламенту про створення комісії під керівництвом авторитетного вченого і дипломата лорда Олівера Френкса для "розбору польотів": що під час війни було зроблено правильно і неправильно, як поводилися урядові й військові чиновники, чи вчасно розвідка інформувала уряд. Генерали й адмірали обґрунтовували перед членами комісії слушність своєї тактики, а посли й військові аташе доповідали про свої дипломатичні зусилля напередодні й під час війни. У "Доповіді Френкса", оприлюдненій у січні 1983 року, загалом схвалено всі дії уряду. Претензії висунуто лорду Каррінгтону (бо за три тижні до початку війни адекватно не відреагував на сигнали про загрозу) і розвідці (пасивно діяла в ситуаціях, що потребували особливої уваги). 

Не все британське суспільство підтримувало цю війну — архієпископ Кентерберійський Роберт Рансі молився і за загиблих британців, і за аргентинців! А на поминальній службі в соборі Св. Павла 26 липня, де була присутня й монарша родина, у його проповіді жодного разу не прозвучало слово "перемога". Та їй раділи сотні тисяч британців — улітку, коли зустрічали вояків у південних портах Британії, і 12 жовтня, коли вздовж столичних вулиць вітали парад переможців, у якому взяли участь 1250 військових і який з трибуни перед Меншн-хаусом (у самому серці Лондона) приймали прем'єр-міністр М.Тетчер, лорд-мер Лондона сер К.Лівер і головнокомандувач адмірал сер Т.Люїн. Урочистості завершилися у старовинному Ґілдхоллі, де військовиків частували шампанським і святковим ланчем. Промова прем'єра там завершилась історичною фразою: "Ми горді бути британцями".

На початку січня 1983 року року М.Тетчер із чоловіком відвідала відвойовані Фолкленди, де їх радо вітало місцеве населення. Відтоді на островах 10 січня відзначають День Марґарет Тетчер, яка довела, що ці острови таки британські. А хунту в Аргентині було повалено вже до кінця 1983 року: Ґальтієрі усунули від влади і засудили за порушення прав людини та провальну воєнну акцію на Фолклендах. Диктатора і 39 його генералів, адміралів і полковників суд позбавив усіх військових звань. 

Політично ризикований хід Тетчер не лише виправдав себе, а й приніс їй славу переможця у війні; цим може похвалитися не кожен очільник британського уряду. А скептики у парламенті й суспільстві тоді зрозуміли, що вона виявилася лідером і політиком дуже крутого замісу — Залізна леді продемонструвала, що її воля зі сталі високої марки. Її популярність різко пішла вгору, вона легко виграла наступні загальні вибори, після яких проводила болючі, але ефективні реформи в економіці. А Даунінг-стрит після Фолклендів почала оновлювати і модернізувати свою воєнну доктрину, ще в перші дні війни уклавши угоду зі США про закупівлю балістичних ракет "Трайдент". Армія у 1983 році отримає на свої потреби 950 млн фунтів (1982-го — 450 млн).

Після цієї локальної, важкої, але переможної війни леді Тетчер стає й авторитетним світовим лідером. Упродовж кількох років після Фолклендів вона сягає вершини своєї політичної популярності, бо саме на цей період припадають найбільш кардинальні зміни як у Британії — коли тетчеризм починає давати позитивні результати і країна розквітає, так і на світовій арені — коли зазнає краху комунізм. 

…За останні десять років майже всі кораблі, які воювали на Фолклендах, а згодом у Югославії та Іраку, продано Туреччині на брухт. Їм на зміну ідуть авіаносці нової генерації — "Королева Єлизавета ІІ" і "Принц Уельський". Невже для нових Фолклендів? Нинішній президент Аргентини Маурісіо Макрі — за серйозне відновлення відносин із Заходом, зіпсованих при Крістіні Кіршнер, яка оголосила повернення Мальвінських островів пріоритетом своєї політики, уклавши 2015 року угоду з Китаєм на постачання зброї. За добрі відносини з Росією Аргентина з 2010 року отримала від неї військові гелікоптери Мі-17, чотири вживані кораблі типу "Нефтегаз", а 2014-го — 12 винищувачів Су-24 Fencer (в обмін на пшеницю і яловичину, потреба в яких виникла через санкції за окупацію Криму). До речі, на резонну вимогу Даунінг-стрит до Росії повернути Україні незаконно анексований півострів, московські політики відповіли: "Росія має більше прав на Крим, ніж Британія на Мальвіни" (?!), підкреслено вживаючи іспаномовну назву цих територій. 

Перервані дипломатичні відносини Британія і Аргентина відновлять 1990 року, але й досі їх навряд чи можна назвати дружніми, при тому, що Лондон щороку відвідує понад 100 тисяч аргентинців. Тому Британія збільшила свій військовий гарнізон у Порт-Стенлі до 1200 осіб, зміцнила його літаками "Тайфун", гелікоптерами, ракетами "земля—повітря", кораблями.

У січні 2015 року, в День Маргарет Тетчер, Фолкленди, де нині живе майже три тисячі людей, відвідав сер Марк Тетчер — там відкривали пам'ятник його матері, яка три десятиліття тому не вагаючись ризикнула власною кар'єрою перед загрозою короні. М.Тетчер прагнула повернути Британії світову славу, знову зробити її світовою потугою, і вона цього досягла. Тому коли 1991 року іракські війська вторглися в Кувейт, Тетчер у телефонній розмові з президентом Дж.Бушем-старшим була лаконічна: "Тут нема чого й вагатися…"

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 26.76
EUR 28.75