Нашого цвіту — по всьому світу

Володимир Олійник 17 березня, 23:00
123
Галичани в Канаді, 1897 р.

Читайте також

Українська еміграція кінця XIX — першої половини XX століття.

До наймандрівніших у світі націй можна віднести щонайменше п'ять: євреї, вірмени, поляки, українці та цигани. 

Важко знайти на світовій мапі країну, де б ви не зустріли громадян українського походження. Українці є однією з найчисельніших національних діаспор. За найскромнішими підрахунками, осіб, які за своїм етнічним походженням частково чи цілком є українцями, проживає на теренах колишнього СРСР (без України) від 6 до 10 млн і понад 5 млн в Австралії, країнах Америки, Африки, Західної та Східної Європи. В умовах багатоетнічного оточення вони значною мірою зуміли зберегти свою національну самобутність: українську мову, народні звичаї, релігійні, культурні, побутові традиції. Хоча в умовах глобалізації процес асиміляції українців в іншомовному середовищі, схоже, дедалі стає невідворотнішим. Насамперед це стосується країн Північної та Південної Америки, багатьох регіонів Російської Федерації. 

Найбільше українців (за різними оцінками, від 2 до 5 млн) проживає на території саме Російської Федерації, понад 400 тис. — у Молдові (разом із Придністров'ям), близько 400 тис. — у Казахстані, близько 160 тис. — у Білорусі, близько 100 тис. — у Прибалтиці... Ще на початку 1990-х рр. у Магаданській області українці становили 16% усього населення, в Ямало-Ненецькому національному окрузі (нині — Ненецький автономний округ РФ) — близько 18%, у м. Кишиневі — близько 14%, у Кустанайській області Казахстану — 17%. Лише в Тюменській області РФ нині проживає понад 200 тис. українців. А як не згадати, що в 1926 р. у Шмаковському районі Владивостоцького округу українці становили 67%, Чернігівському — 70%, Калінінському районі Хабаровського краю — 75%, а на Північному Кавказі їх проживало 3 106 852. Проте більшість росіян українського походження на сьогодні не визнають свого родоводу і стали за переписом росіянами. Це особливо стосується Кубані, Далекого Сходу й Сибіру, а також великих міст неозорої Росії. 

А що вже казати про далекі Сполучені Штати Америки, де, за неофіційними даними (публікаціями американських учених), налічується близько 2 млн українців. Це становить майже один відсоток населення країни. Понад 1,2 млн українців проживає в Канаді, що поставило їх за чисельністю на п'яте місце. Кількісно в цій країні українців переважають лише канадці британського (англійці, шотландці, валлійці, ірландці разом узяті), французького, німецького та італійського походження.

Зазначимо, що еміграція є феноменом, який властивий історії багатьох народів, а українська еміграція є частиною світового процесу. Що ж змушувало українських селян, міщан, ремісників залишати рідні землі і йти світ за очі шукати кращої долі?

До переселення їх спонукала низка чинників, які часто-густо перепліталися. Та найголовнішими були соціально-економічні: саме через скруту люди залишали домівки і подавалися в далекі краї.

Масова еміграція українців за кордон — переважно до Північної та Південної Америки — розпочалася в другій половині ХІХ століття. Переселення охопило передусім ті українські землі, що входили до складу Австро-Угорщини (Галичина, Буковина і Закарпаття). Як уже зазначалося, безземелля й низький життєвий рівень селян були головним чинником масової еміграції, а наявність вільних земель на Американському континенті, сприятливі умови для їх освоєння, державна матеріальна підтримка переселенців визначили її головний територіальний напрямок. 

США можна вважати найпершою країною, до якої в 1870 р. подалися кілька десятків українців із Закарпаття працювати на вугільних копальнях Пенсільванії. За ними рушили галицькі селяни, бідняки з Лемківщини. Сюди ж потягся потік (хоча й значно менший) переселенців і зі Східної України.

У 1880-х рр. на першому місці серед привабливих для поселення країн були Бразилія й Аргентина. Із середини 1890-х найбільш принадними для поселення вважалися США і Канада. Далі — Австралія, Нова Зеландія, Гавайські острови, інші райони Тихого океану та Далекого Сходу. "Якщо в 1890—1900 рр. з Галичини емігрувало 78000 чол., то за перше десятиріччя XX ст. виїхало понад 224000 чол. Еміграція полегшила становище селян, оскільки вона дещо пом'якшила проблему аграрного перенаселення. Підраховано, що з 1890 по 1913 р. число емігрантів дорівнювало майже третині всього приросту населення за цей період", — зазначає український історик Ярослав Грицак. 

Оскільки уряди Канади, США, країн Латинської Америки виявляли зацікавленість в іммігрантах, то й транспортні компанії всіляко рекламували вигоди переселення на нові місця. Лише на західноукраїнських теренах діяли понад п'ять тисяч їхніх агентів, які розповсюджували серед місцевого населення численні листівки з рекламою принад заокеанського життя. Позаяк ці агенти отримували за кожного завербованого дорослого по 5 дол. і 2 дол. за кожну дитину (а це величезні гроші як на той час — кінець XIX cт.), то вони "зі шкіри пнулися", щоб загітувати якнайбільше довірливого люду.

Підігрівали емігрантську лихоманку й місцеві ентузіасти. Професор Львівської вчительської семінарії Йосип Олеськів за сприяння Товариства "Просвіта" 1895 року відвідав Канаду, після чого видав дві агітаційні брошури "Про вільні землі" та "О еміграції". Ці матеріали й усні виступи автора стали потужним засобом стимулювання еміграції до Канади. Еміграція "несподівано обернулася доброю стороною. Й американські емігранти, й європейські сезонні робітники велику частину заощадженого заробітку переказували додому. В результаті вперше у галицьких селян з'явилися гроші, на які вони почали скуповувати головне багатство — землю. Як правило, це була земля польських поміщиків, які після ліквідації панщини не могли пристосуватися до нових умов господарювання", — зазначає Я.Грицак. 

З кінця ХІХ ст. до 1920 р. до США переселилося 256,1 тис. українських емігрантів, у тому числі з Австро-Угорщини — 235 тис. та Російської імперії (переважно з Волинської, Подільської, Київської, Катеринославської та Херсонської губерній) — 5,4 тис. людей. За цей же період з Галичини й Буковини виїхало до Канади 135 тис. українців, до Бразилії — 47,3 тис., до Аргентини — 15 тис. За даними канадського дослідника Петра Кравчука, протягом 1895—1914 рр. лише зі Східної Галичини емігрувало понад 302 тис. людей.

Водночас українці, які проживали на території Російської імперії, майже не переселялися до Америки. Влада їх спонукала освоювати південні й східні регіони "єдіной і нєдєлімой".

У ХІХ ст. було здійснено кілька переселень українців на Кубань. Утім, цей рух мав циклічний характер і залежав від щорічних урожаїв. 1868 року газета "Кіевлянинъ" писала: "Говоря о тамошнем неурожае (йдеться про м. Прилуки Полтавської губернії. — В.О.), стремление к переселению до такой степени сильно между крестьянами и казаками, что они только об этом и мечтают. Во многих местах уезда целые села изъявили готовность. Общества избрали из среды своей по нескольку расторопных человек, снабдив их деньгами, и отправили для разведывания и узнания удобных мест для поселения, преимущественно на Кавказ, куда года два тому назад выселилось уже не малое число семейств вследствие вызова, разрешенного наместником Кавказа. Они-то извещают своих родственников и знакомых о привольном житие на местах, щедро одаренных природою. Желание к переселению обнаружилось не в одном только Прилукском уезде: оно существует и в других уездах и губерниях... Увлечение переселением до такой степени сильно, что многие зажиточные казаки и мещане желают продать свои хозяйства и идти на Кавказ… "Куда люди, туда и мы".

Переселенці, утворюючи поселення, брали назви тих місцевостей, з яких вони приїхали. На Кубані, де й так здебільшого проживали нащадки запорозьких козаків, з'явилися станиці Канівська, Кримська, Полтавська, Уманська, Батуринська, Березанська та інші. Особливо масові переселення на Кубань відбувалися після ухвалення 20 квітня 1868 р. закону, за яким на територіях Кубанського війська (утворене 1860 року в результаті злиття Чорноморського і частково Кавказького (Донського) лінійного козацтва) було надано право селитися і набувати майно без дозволу військового керівництва та станичної громади.

За даними першого Всеросійського перепису населення 1897 року, на Кавказі проживало 1305,5 тис. українців (за мовою спілкування; при переписі не враховувалися показники національної самосвідомості та походження населення), у тому числі на Північному Кавказі — 1270,6 тис., з них у Кубанській області — 908,8 тис. (47,7% усього населення), Ставропольській — 319,8 тис. (36,6%), Терській — 42 тис. (4,5%).

Коли було видано царський указ про розробку соляного озера Ельтон у Нижньому Поволжі, як фахівців у цій галузі "запросили" українських "чумаків" — кріпаків-утікачів, які з 1747 р. тут почали видобувати осадову сіль і доставляти її в міста Поволжя. 1889 року в 3-му випуску альманаху "Труды Саратовской архивной комиссии" про ці події повідомлялося: "Волости Саратовской губ. заселялись в основном беглецами от помещиков с Украины и Волыни в конце 18 века. Землями овладевали они по праву заимки, а с зачислением их в 1795 году в казенное ведомство, им было наделено по 15 десятин на душу и по столько же на пару волов. Такой прием надела объясняется родом возложенной на беглецов единственной повинности: они обязаны были чумацкою службою возить соль с Эльтонского озера в Саратов (за плату по 13 коп. меди с пуда) и в Камышин (по 7 коп.). У кого волов не было, те работали по добыче соли на озере (по 3 коп. за пуд). Такой порядок вещей продолжался до 1820-х годов, когда возка соли была прекращена, поселенцы уравнены с прочими казенными крестьянами, а земли, на которых стали селиться рядом и великороссы, приказано разверстать только по душам".

Уздовж "чумацьких" шляхів виникає багато українських слобод: Покровськ (нині — м. Енгельс), Миколаївка (нині — м. Ніколаєвськ), Красниківка та інші. 1797 року соледобуванням на озері Ельтон займалися жителі 17 українських слобід, а всього українці в Нижньому Поволжі заснували понад 60 населених пунктів із населенням 200,5 тис. 

З другої половини ХІХ ст. спостерігається значне зростання кількості українських мігрантів до Сибіру, Далекого Сходу, Казахстану і Середньої Азії. За оцінками української дослідниці Олени Ковальчук, протягом 1895—1897 рр. лише до Сибіру з дев'яти українських губерній переїхала на місця постійного проживання 161 тис. людей, з яких повернулися з різних причин на рідну землю
22,5 тис. За ревізією 1910—1917 рр., кількість українців у Сибіру сягнула 472,3 тис., у тому числі в західній його частині (Тобольська і Томська губернії) — 375,9 тис. українців (5,7% усього населення).

Попервах селяни, які мали намір оселитися в необжитих околицях імперії, отримували певні пільги. Вони звільнялися на 2—3 роки (залежно від регіону переселення) від сплати податків, на такий самий термін особи призивного віку — від служби у війську. Переселенці мали право на пільговий проїзд до місця переселення, їм надавалися позики й безоплатно земельні наділи.

1 червня 1882 р. державна рада Російської імперії затвердила постанову про організацію переселення до Південно-Уссурійського краю, згідно з якою передбачалося протягом 10 років переселити з південних губерній імперії на Далекий Схід 2500 родин (по 250 родин щороку). Водночас тимчасовому одеському генерал-губернатору Йосипові Ромейко-Гурку доручалося організувати заготівлю харчів, посівного матеріалу, сільськогосподарського реманенту, будівельних матеріалів, інших необхідних для переселенців предметів. Для влаштування побуту переселенців на місці було створено спеціальне переселенське управління під головуванням Федора Буссе — засновника Товариства вивчення Амурського краю.

123
Переселення в Уссурійський край. Мал. В.Навозова, 1880-е рр.

Також складено кошторис: "За перевозку 250 семейств из Одессы до Владивостока, принимая за основание, что каждая семья состоит из 5 человек, по 60 руб. за каждого — 75 000 руб. На покупку 250 четвертей овса, 125 четвертей гороха, 500 четвертей пшеницы и 150 четвертей проса, а также огородных семян (все для посева) — около 10 000 руб. Заготовление продовольственных припасов для переселенцев в течение первых полутора года по прибытии на место: муки 1½ пуда на душу в месяц, всего 33 750 пудов; крупы по 10 фунтов — 5 625 пудов и соли — обошлось около 75 000 руб. Для земледельческих орудий, а также чугунной посуды, кос, серпов ассигновано по смете 10 000 руб. и на покупку таких же предметов, а равно плотничьих и столярных инструментов для устройства во Владивостоке склада для переселенцев назначено 10 000 руб. Для постройки жилищ переселенцам (по 1000 руб. на каждого) определен кредит в
25 000 руб. Кроме того, для переселенцев заготовлено 2 000 колес для повозок, 40 мельничьих жерновов, обувь и платье. Таким образом, общий расход на 250 семей будет простираться от 175 тыс. до 200 тыс. рублей".

Крім того, уряд виділяв кожній родині робочу худобу та безвідплатно 15 десятин землі "по выбору ходоков от переселенцев". Уряд попіклувався і про дрібниці: "На каждую семью положено по 5 пудов разного железа, 20 фунтов листовой стали, по 5 кос и 5 серпов, по 3 топора, по 2 рубанка, 2 долота, дверные петли, заслонки к печам и пр." Автор постанови реально оцінював перспективи далекої подорожі, тому в кошторисі врахував природні людські втрати під час транспортування: "Принимая во внимание, что значительная часть этих переселенцев состоит из женщин и особенно детей, которые едва ли с успехом выдержат трудности пути, можно с уверенностью сказать, что на новом месте поселятся не больше двухсот семейств. Следовательно, поселение каждой семьи обойдется правительству в 1000 рублей". Зауважимо, що за 200 тис. руб., які уряд планував витрачати щорічно на переселенців, у ті часи в Південно-Західних губерніях можна було придбати 4 тис. десятин орної землі.

Потік переселенців з України на Далекий Схід проходив до 1883 р. через Сибір — де залізницею, де возами, а де і пішки. Багато людей не витримували сибірських морозів, злигоднів у дорозі і поверталися на Батьківщину. З 1883 р. переселенців почали відправляти з Одеси до Владивостока морським шляхом навколо Азії. Ось як описує в січні 1890 р. кореспондент "Кіевлянина" морські митарства переселенців на шляху до Владивостока: "На зафрактованном земским отделом министерства внутренних дел при посредстве Добровольного флота на французском пароходе "Кантон" прибыло во Владивосток 967 переселенцев из Черниговской и Полтавской губ. Из Одессы их отправили 1027. Дорогою умерло 63, родилось 3. Умирали дети до 5-летнего возраста включительно, страдая корью, развившейся от скученности и вообще от плохого санитарного состояния парохода во время пути. Умирают и теперь в переселенческих бараках. Уже во Владивостоке умерло более 40 детей. Не первый раз опыт показывает, что при таком огромном расстоянии (более 10 тыс. морских миль), которое пароход совершает лишь в 42—45 суток, проходя местности с разнообразными климатами, а главное — нездоровое Красное море — отправка на одном пароходе крупных партий невозможна без больших потерь. Да и сам пароход, несмотря на приспособления к перевозке пассажиров, в настоящем случае не был способен выполнить многих санитарных условий. Так, например, переселенцы жаловались на недостаток воды. Пароход едва мог давать опреснителями условное количество воды (1—2 литра в день на человека, из которых 1½ литра кипятку), а всякий знает, что в семействе, в особенности в дороге, при такой обстановке и употреблении солонины, такого количества воды далеко не достаточно. У некоторых из прибывших на "Кантоне" появляется уже желание отправиться обратно в Россию. Многих удерживает от этого перспектива ссуды. Переселенческое движение в Приморскую область в настоящем году выразилось цифрой 2 240 душ, в числе которых 30 семей кубанских крестьян, поселившихся в долине реки Леву".

1905 року було споруджено Транссибірську магістраль від Челябінська до Владивостока, і потоки переселенців на Далекий Схід перемістилися на залізничний транспорт. За оцінками члена-кореспондента НАНУ Федора Заставного, упродовж 1906—1917 рр. у Примор'я прибуло з України 102,6 тис. переселенців, у Приамур'я — 64,2 тис., що становило відповідно 61,2 і 49,8% від усіх переселенців у ці регіони. На нових землях українці засновують низку поселень і за традицією дають їм назви зі своєї Батьківщини, які збереглися й донині: Архипівка, Березівка, Грибівка, Іванівка, Ромни, Петропавлівка, Чернігівка, Слов'янка, Константинівка, Покровка, Кам'янка та ін. 

Охочих шукати кращої долі виявилося так багато, що в невдовзі уряд був змушений відмовитися від будь-яких пільг для переселенців. Але від ідеї освоєння нових земель імперія відмовлятися не бажала. Наприкінці липня 1890 р. "Черниговскіе губернскіе ведомости" повідомляли: "Черниговский губернатор объявляет населению Черниговской губернии, что в 1891 г. предположено министерством внутренних дел переселить в Южно-Уссурийский край 500 душ крестьян и казаков. Желающие переселиться должны иметь: по 100 руб. на душу без различия возраста на уплату за переезд от Одессы до Владивостока, по 600 руб. на семью для первоначального обзаведения имуществом на месте и по 1 руб. 8 коп. на каждый пуд багажа. Прошения о переселении подаются на имя начальника губернии по почте или через земского начальника, от которого можно получить все самые подробные сведения об условиях переселения и которому можно и словесно... сообщать о желании переселиться. Прошения подают на простой бумаге без оплаты их гербовым сбором. После 1 ноября 1890 г. прошения принимаемы не будут. Все деньги на переезд и обзаведение должны быть внесены не позже 1 декабря 1890 г., а к 1 февраля 1891 г. желающие переселиться должны быть вполне готовы в путь".

123
Українська демонстрація у Владивостоку, 1920 р.

Після встановлення в Україні радянської влади на українців чекало чергове випробування — заселення "колонізаційного фонду". У Постанові ЦВК СРСР від 30 липня 1926 р. зазначалося, що найважливішим завданням переселенських заходів має стати розвантаження перенаселених районів України і заселення Далекого Сходу, Сахаліну, Сибіру та Карело-Мурманського краю.

Планувалося протягом 1925—1931 рр. переселити з України 177 тис. дворів. З різних причин виконання цього задуму розтяглося на 15 років, а в звітах вже фігурували не "двори", а "особи". Упродовж 1926—1940 рр. з України було переселено на Далекий Схід, Північний Кавказ, Південний Урал, Поволжя та Карело-Фінську РСР понад 2885 тис. осіб. Натомість в Україну переселено з Білорусії, Горьковської, Західної, Івановської та Центрально-Чорноземної областей 221 464 особи.

Під час колективізації в 1930—1931 рр. у позасудовому порядку, за рішенням вищих державних органів, на заслання до Уралу, Східного та Західного Сибіру, Далекого Сходу, Якутії було примусово виселено з України понад 63 тис. родин заможних селян — так званих куркулів і підкуркульників.

Увесь повоєнний період в історії України можна охарактеризувати як друге "вселенське переселення народів", коли значна частина українського люду не з власної волі опинилася поза межами своєї Батьківщини, а ледь не кожний третій житель дістав статус спецпоселенця. Тільки з території західних областей наприкінці та після закінчення Другої світової війни до 1952 р. було вислано у віддалені райони СРСР 203 662 особи, у тому числі сімей учасників "банд націоналістичного підпілля", "бандпособників" (до них зараховували й духовенство УГКЦ) та членів їхніх родин — 182 543, куркулів та членів їхніх родин — 12 135, єговістів з родинами — 8 984 особи.

Масові міграції ХІХ — початку ХХ ст., Перша світова та громадянська війни, голодомори 1921—1922, 1932—1933, 1946—1947 рр., розкуркулення під час колективізації, сталінські репресії, німецько-фашистська навала, голокост, депортація членів ОУН—УПА та їхніх сімей, депортація поляків, німців, кримських татар, греків, болгар, вірмен, італійців, зрештою й українців, переселення на будови соціалізму, освоєння цілинних і перелогових земель, нафтородовищ, інших природних ресурсів Півночі, Сибіру та Далекого Сходу тощо докорінно змінили етнічний склад України. Місце депортованих народів зайняли здебільшого росіяни, що радикально вплинуло на демографічну ситуацію, відлуння якої ми відчуваємо й нині.

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
2 коментаря
  • Efim_Kaminskiy 16 апреля, 20:12 Добрий день, дуже зацікавила інформація стосовно кількості емігрантів до США з окремих регіонів України, особливо по Київській губернії. Поділіться будь ласка джерелами цієї інформації. Будемо дуже вдячні. Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Oleksandr Pechenyuk 24 марта, 23:11 відчуваємо Відповісти Цитувати Поскаржитись
Реклама
Останні новини
USD 26.55
EUR 28.89