Після "Золотого вересня"

Портрети в українському інтер'єрі: конфлікт ідеологій

Якщо минуле і не здатне розв'язати проблем сьогодення, то принаймні може допомогти побачити їх в іншому світлі, ніж підказують наші задавнені кривди.

Так сталося, що Львів 1939–1945 рр. - місто, в якому починає панувати страх. Страх сковує митців, які не можуть реалізувати власних задумів. Офіційне мистецтво означатиме колабораціонізм, підпільне не матиме такого широкого розголосу, проте воно постійно існуватиме в умовах тонкого маневрування між самореалізацією та страхом можливого ув'язнення. Не менш показові у ключі польсько-українського діалогу, який набув стадії загострення, історії Михайла Марченка, ректора Львівського університету імені Івана Франка (призначення від 16 жовтня 1939 р.), та Михайла Рудницького, одного з найяскравіших перекладачів Вільяма Шекспіра і блискучого знавця зарубіжних літератур.

Саме на період ректорства М.Марченка припадає карколомна трансформація університету, який із польського університету Яна Казимира перетворився на радянський університет імені Івана Франка (на початку 1940 р. протягом кількох тижнів на будинку висіла табличка "Український державний університет ім. І.Франка", як зауважує у праці "Відвага і страх" Оля Гнатюк (с. 159) - тут і далі цитую зазначену працю. - Д.Д.). Історія про боротьбу за прикметник "державний" у назві Франкового університету - окрема тема для розмислів про війну ідеологій. Проте історія життя М. Марченка показова з точки зору розуміння трагедії людини, котрій випало жити на перехресті відваги і страху. Ідеологічна система координат - як ліки: одна доза породжує в людині опір і спонукає до відваги, а інша доза - притлумлює все людське і примушує стати рабом страху. Така модель поширюється на все суспільство, і воно в умовах гіпертрофованого страху шукає жертву, яку в разі потреби можна покласти на ідеологічний вівтар. Жертвою зазвичай стає "чужий" серед "своїх" або "свій" серед "чужих".

Михайло Марченко

М.Марченко постає виконавцем волі радянської ідеологічної машини, яка з часом зжирає і його самого. Чому так стається? Навряд чи можливо знайти однозначну відповідь. Лише зауважу, що нащадок "чорноробів" Михайло Марченко - дід правозахисника Валерія Марченка, для якого "заперечення більшовизму стало формою існування" (с. 170). Промовиста деталь: діти таки не відповідають за помилки батьків і дідів, кожна приватна історія може містити полярні сторінки, на яких різні представники покоління могли належати як до інструментів Системи, так і до механізмів її поборення. Тож політика взаємного вибачення, роботи над збереженням пам'яті про всіх жертв катастрофи не повинна бути заміщена політикою взаємного звинувачення та ультиматумів, які жодним чином не сприяють утвердженню історичного знання.

Михайло Марченко та його внук - Валерій Марченко - політичні опоненти, представники двох антагоністичних систем світосприйняття. Проте такий погляд на дві постаті також видається спрощеним. Людина не одновимірна. М.Марченко - жертва радянської системи й маріонетка у політичних іграх. Скільки було таких маріонеток на початку ХХ ст., які потім гинули від рук ідеологічної машини?! "Восени, 17 вересня 1939 р. Михайло Марченко у складі Політуправління разом із совєтськими військами перетнув кордон "панської Польщі". Як політрук виступав на мітингах у галицьких і волинських містечках. Тоді на партійця і звернули увагу; за тиждень від отримав від політичного керівника Українського фронту, першого секретаря ЦК КП(б)У Нікіти Хрущова спеціальне завдання: приготувати рапорт щодо зайнятої території - Західної України..." (с. 177). Віддане служіння радянській ідеології і спричинилося до пропозиції, яку Марченко отримав від Йосипа Лисенка та Михайла Бурмистенка: обійняти посаду ректора університету. Але ідеологія не визнає вагання, вияв людяності з часом помічається служниками ідеології, "своєї" чи "чужої". Зрештою, "своя ідеологія" - поняття оксюморонне; своєю вона ніколи не може бути, бо завжди прагне зробити спершу рабом, а потім - і зжерти свого раба. Співіснування з ідеологією - вимушена стратегія боротьби за виживання, коли обставини складаються так, що індивід, не прийнявши правил гри, буде фізично знищений. Це розумів і інший герой статті - непересічний літературний критик і перекладач Михайло Рудницький, автор оригінальної версії українського Шекспірового "Гамлета".

Михайло Марченко, керівник секції історії доби феодалізму Інституту історії академії наук УРСР, стає першим українським ректором величезного університету. Ворог поляків і українофіл, Марченко з часом стає жертвою середовища, яке патологічно хворе на страх. "Мабуть, 1941 р. колеги відчули, що настав час помсти <…>. Автор доносу, Микола Петровський, давав історичну інтерпретацію Переяславській Раді згідно зі сталінським тлумаченням, натомість Михайло Марченко набагато критичніше оцінював її наслідки для України. Арешт став питанням часу..." (с. 166). Хочу звернути увагу на тему дисертації М.Марченка: "Боротьба Росії й Польщі за Україну...". Формулювання промовисте, з огляду на те, що нинішня баталія з приводу осмислення та оцінки Волинської трагедії вписується в канву ідеологічних і неоколоніальних моделей "боротьби за Україну", зокрема й через утвердження вектора "проти України". Польські політики маргіналізували українське питання, не звертаючи уваги на трагедію українців, які, з позицій неоімперського погляду, визначені як "кати", відповідальні за геноцид поляків. Будь-яка одновимірність оцінки свідчить про її вписаність в ідеологію.

Історія Михайла Марченка показова: вона свідчить, як людина, потрапляючи в жорна ідеологічних систем, програє. Марченка звинувачують, що він потурає "контрреволюційним настроям і провадить в університеті націоналістичну політику. <…> антипольська діяльність і проукраїнська позиція Марченка не узгоджувалися з совєтською політикою" (с. 164). Можливо, націоналістична політика (хоча науковий шлях М.Марченка свідчить, що він не був відвертим борцем із радянським режимом) стала своєрідною відповіддю на польську політику в університеті, який іще вчора був цілковито польським науковим осередком.

Михайло Рудницький

В університеті чинили опір українізації: на філологічному факультеті "на українську мову перейшли тільки новостворені катедри української літератури та мови. В інших університетських підрозділах такої вимоги дотримувалися одиниці з-посеред старої професури" (с. 267). М.Рудницький працює в університеті в один час із відомим польським критиком і літературознавцем Боєм-Желенським, який також у листопаді 1939 р. обійняв посаду професора кафедри французької літератури. Якщо про "Боя" складають легенди, його лекції мають величезний попит і викликають зацікавленість, то такого не можна сказати про лекції М.Рудницького, непересічного знавця європейських літератур, але - українця, що працює в умовах "підозри" до українізації.

Отже, аналіз життєвих доль 1939–1945 рр. дає можливість говорити про біль, завданий як з одного, так і з другого боку. І в координатах не фахової наукової розмови, а в площині маніпуляцій такі факти можна перетворити на скриню Пандори, даючи поштовх черговим конфліктам. Минув час, сформувалась історична дистанція, яка потрібна, щоб не роз'ятрювати давні рани, а, проговоривши їх, дійти консенсусу. Історія - це факти, доконані події, яких уже не змінити. Змінити можна ставлення нащадків. Історії про Михайла Марченка та Михайла Рудницького свідчать про неодновимірність історичної реальності міжвоєнного часу. Тож сьогодні доцільно говорити про "асиметричну відповідь" в українській політичній реальності стосовно історично неадекватного польського рішення про волинську трагедію та воїнів УПА. Важливо піднятися над реальністю образ та взаємних звинувачень і, реконструювавши понищені ідентичності тих, кому випало жити в час ідеологічних протистоянь, вдатися до політичних кроків назустріч адекватному майбутньому, в якому не буде непроговорених травм, натомість буде пам'ять і повага до минулого.