Сіверська земля — перша жертва "Русского мира"

Василь Балушок 5 листопада, 00:00
сев
«Смутний час. Військо Самозванця». Художник С.Іванов, 1908 р.

Читайте також

Як відомо, російські "собиратели земель" заявляють про "исконную" належність територій на Сході України російській державі. Навіть заселення їх українцями подається як привласнення ними земель, споконвічно належних Росії, — Слобожанщина, мовляв, виникла на власне російських теренах, а про Донбас і поготів говорити нічого…

При цьому "за кадром" залишається цікавий факт: як свідчать історичні джерела, землі не лише майже всього сучасного українського Лівобережжя, а й суміжні області Росії, де нині розташовані міста Брянськ, Стародуб, Трубчевськ, Рильськ, Орел, Курськ, Воронеж, стали належати російській короні не так уже й давно. Це територія колишньої Сіверської землі, яка до початку XVI ст. входила разом із рештою тодішніх українських теренів до складу Великого князівства Литовського, і лише в 1500–1503 рр. була захоплена Московією. Але незабаром, з початком XVII ст., південно-західна половина її на півстоліття (до початку Хмельниччини) відійшла до Речі Посполитої, будучи в її складі знову об'єднаною з рештою українських земель. Саме ж населення тодішньої Сіверщини аж ніяк не було етнічно російським.

Адже проживали тут севрюки (севруки) — самостійна, хоч і близька до решти східних слов'ян, етнічна спільнота. Були севрюки нащадками літописних сіверян, проте на відміну від них розселилися з лісової зони у лісостеп і навіть у степові краї, де однаково трималися переважно заліснених річкових долин. Відповідно й господарство і побутова культура севрюків були вже адаптовані до проживання не лише в лісах, а й у лісостепу та степу. Севрюки заселяли майже все українське Лівобережжя, за винятком південних суто степових районів, а також прилеглі області сучасної Росії. Їхня територія включала землі у верхів'ях Сіверського Дінця і навіть верхнього Дону та річки Хопер, доходячи на північному сході до межиріччя верхньої Оки й Десни.

Севрюки займалися рільництвом і тваринництвом, розвивали ремесла, славилися своїми теслями-"добродеревцями", але особливо поширені в них були різні промисли — мисливство, рибальство і, найбільше, бортництво, тобто бджільництво. Севрюки поступово зближувалися з українцями (які тоді звалися русинами), оскільки тривалий час перебували разом із ними у складі спочатку об'єднання князівств Південної Русі, а з середини XIV ст. — Великого князівства Литовського. Династія чернігово-сіверських князів Ольговичів на завершальному етапі історії Київської Русі, включно з післямонгольськими часами, вела боротьбу з галицько-волинськими Романовичами за володіння південноруськими землями, періодично правила в Києві.
В результаті зближення севрюків з етнічно та культурно спорідненими русинами-українцями, вони поступово перетворювалися на субетнос останніх. Але ця спокійна еволюція на початку XVI ст. була перервана захопленням Сіверщини Московською державою.

Наприкінці XV ст. Московія завершила об'єднання російських земель у єдиній державі й перейшла до зовнішньополітичної експансії, першою жертвою якої й стала Сіверщина. Дієвим помічником Московії виступив один із сіверських князів — Василь Шемячич, батько якого Іван Дмитрович 1454 року перейшов з Московії у підданство Литви, за що отримав Рильське й Новгород-Сіверське князівства. От його син, підбурений московитами, вирішив повернутися в московське підданство, та ще й прихопивши всі володіння і спонукавши до такого ж кроку сусідніх князів Семена Івановича Бєльського і Семена Івановича Стародубського.

Їхній перехід у московське підданство спричинив Московсько-литовську війну і втрату в 1500–1503 рр. Великим князівством Литовським Сіверщини. Мотивувалася московська експансія, як і зрада згаданих князів, буцімто гоніннями на православну віру в Литві. Хоча насправді це була цілковита вигадка пропаганди московського князя Івана ІІІ, який шукав приводу для початку війни і відторгнення литовських територій. До речі, фінал цієї історії був для Василя Шемячича неочікуваним, але якоюсь мірою типовим: "вдячні" московити звинуватили його у зраді й кинули до в'язниці, де він
1529 року помер.

Після включення до складу Московії Сіверську землю почали цілеспрямовано заселяти етнічними росіянами — служилими людьми різних категорій (дітьми боярськими, донськими козаками) і селянами з внутрішніх районів країни. Метою переселення було створити на місцях опору для московської влади. Новопоселенців наділяли землями, які раніше належали севрюкам. З-поміж севрюків лише незначна частина потрапила до складу служилого стану, більшість же відтіснили на соціальну периферію, зарахувавши до категорії державних селян. Почалося їх закріпачення. У самих севрюків такий розвиток подій викликав активний спротив, першим проявом якого стала еміграція чи не більшості сіверського боярства на терени Литви (в Україну і Білорусь), що простежила українська дослідниця Олена Русина. У цих і подальших подіях проявилося несприйняття севрюками росіян як людей з незвичними традиціями та культурою, а також ворожість до чужої Московської держави. Адже ця держава силою зброї захопила їхню країну, а прибульці-росіяни відбирали за підтримки влади севрюцькі землі.

Тому під час вторгнення на початку XVI ст. до Московії військ Лжедмитрія І севрюки проявили своєрідний сепаратизм, приєднавшися до них. Про це, наприклад, московські посли до Польщі в 1606–1607 рр. князь Григорій Волконський і дяк Андрій Іванов повідомляли в Москву: "I в Северских i украинных городех севрюки люди простые, i в Московском государстве мало бывают… учали прельщатись, к тому вору, к богоотступнику приставати, и городы тому вору розстриге здались и в полкехъ". На нелояльну до Московської держави поведінку севрюків під час Смутного часу звертали увагу й поляки — учасники подій. Так, у щоденнику одного з них розповідається про підтримку Лжедмитрія боярством Сіверщини й участь останнього у повстанні Івана Болотникова 1606–1607 рр. (адже й ті бояри-севрюки, які не емігрували до Литви, у більшості не знайшли щастя в Московії).

Після розгрому загонів самозванців та інших повстанців, а також польсько-шведських інтервентів Смутного часу в 1613–1617 рр., московська влада розгорнула репресії проти волелюбних севрюків. Російський історик Антон Ракітін у цьому зв'язку зазначає: "У Смутний час Севрюки активно підтримували Лжедмитрія І, на що московська влада відповідала каральними операціями, аж до розгрому деяких волостей. (...) Підтримали Севрюки й отамана Івана Болотникова, так що війна ця досить часто зветься "севрюківською". Дослідник наголошує: "Москва, що дорожила кріпосним правом, ні в якому разі не приймала волелюбного духу Севрюків, постійно піддавала корінне населення Сіверщини гонінням і при кожному зручному випадку всіляко намагалася знизити їхню чисельність". Тепер і переселення сюди росіян, і наділення їх тут землею за рахунок севрюків стали масовими.

Тож не випадково севрюки й надалі продовжували бачити в поселенцях-росіянах "чужих". У російських документах севрюки звинувачуються в несумлінному несенні сторожової служби на степовому прикордонні, до якої їх, як знавців краю, залучала влада. А церковний історик архієпископ Філарет (Дмитро Гумілевський) у своєму "Історико-статистичному описі Харківської єпархії" наводить цікавий документ про те, як севрюки в 1643 р. виступили провідниками татар під час їхнього нападу на околиці заселеного в той час росіянами Чугуєва: "А подвели, Государь, под Чугуев тех Татар Севрюки, которые были на своих промыслах, Чугуевские да Белгородские гулящие люди, Афонька Батов да Васька Хватов".

Севрюки нападали на росіян-переселенців, перешкоджали їм обробляти землю, якою тих наділили, відібравши у місцевого люду. Наприклад, у 1663 р. зафіксовано напади севрюків на дітей боярських, поселених у Хотмизькому повіті (сучасна Бєлгородська область). Зокрема, їх, як сказано в одній із чолобитних, "путивльскiе севрюки, Андрей Уколовъ да Дмитрей Татаринъ съ товарищи, съ поместья сгоняютъ и всякiя налоги чинятъ, по полямъ сохи секутъ". Та все було марно, опір волелюбних севрюків було зламано, і на початок XVIIІ ст. згадки про них у документах зникають. Серед росіян же сучасних Курщини і Воронежчини Володимир Даль у ХІХ ст. зафіксував уявлення про севрюків як про понурих, суворих людей, буркотунів. Саме такими, судячи з цього, запам'яталися переселенцям з Росії ці місцеві жителі, які вороже ставилися до непроханих прибульців. (На території Слобожанщини та інших українських теренах доволі нечисленні тут севрюки були асимільовані переважаючою масою переселенців із Правобережжя, яких зірвали зі своїх місць Хмельниччина і Руїна. І хоч між українцями-русинами і севрюками теж іноді фіксувалися непорозуміння й спірні ситуації, таких гострих зіткнень, як із росіянами, у них тут не виникало.)

Так формувалася "исконная русскость" сучасних Брянщини, Курщини, Орловщини, Воронежчини, які спочатку ні політично, ні етнічно російськими аж ніяк не були. Як бачимо, сценарій захоплення сусідніх земель і перетворення їх на "исконно русские" Москва почала відпрацьовувати давно. І першою жертвою російської експансії стала близька етнічно й географічно до України Сіверська земля та її автохтонне населення — севрюки. Пізніше цей сценарій російська влада застосовувала багато разів і в багатьох землях та країнах у процесі їх захоплення і розростання Російської імперії. І він, як бачимо, практично не відрізняється від того, що нині бачимо в Криму й у Донбасі.

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
1 коментар
  • Генадь Побережний 18 ноября, 06:01 «Після розгрому загонів самозванців та інших повстанців, а також польсько-шведських інтервентів Смутного часу в 1613–1617 рр...» - навіщо послуговуватись московськими штампами щодо оцінок історичних подій, коли в українців є власний погляд на ті справи? Й досить називати царів Дмитрів (як Першого, так і Другого) Лжедмитрами, знов на московський копил, бо ким би вони не були за походженням, володарювали вони на Москві під іменами Дмитрій (Дмитро) І та Дмитрій (Дмитро) ІІ. Відповісти Цитувати Поскаржитись
Реклама
Останні новини
USD 26.13
EUR 27.96