Стіна: безпека чи привид неподоланого минулого?

Що робить сільський житель, коли сусід зі злим поглядом колючих очей кожної весни на одну, а то й дві лопати посуває свій огород у твій бік?.. Будує паркан.

Набагато гірше, коли подібний норов мають деякі держави-сусіди. Геополітичним щастям природа наділила небагато країн (Австралія, Нова Зеландія, Велика Британія та ще кілька інших). У мові слово "стіна" одне з тих, які мають багато значень.

Матеріалізація проектів "стіна" почалася ще в сивій давнині. Першою і найбільш відомою в історії людства стала Велика китайська стіна завдовжки 8 852 км, завширшки 5–8 метрів і заввишки 6–10 м. По прямій довжина становить 2450 км. Значна частина її (750 км) і досі використовується як транспортна артерія. Спорудження стіни почалося в IV-III ст. до н. е, коли китайські князівства були змушені захищатися від набігів кочових народів Центральної Азії, яких вабили багатства Піднебесної, і тривало з перервами аж до середини ХVІІ ст. Стіна розділяла кочову Північ і землеробський Південь. Заради спокою й безпеки правителі Китаю не шкодували ні сил, ні хисту, ні грошей. На будівництво за наказами "синів неба" - імператорів - зганяли сотні тисяч людей.

Не всі правителі Китаю ставилися до стіни як чогось сакрального. Так імператор Тайцзун (VІІ ст.) розглядав її лише як елемент консолідації Китаю, а своє військо - значно "ефективнішою великою стіною". Останні, хто найбільше про неї дбав, були імператори з династії Мін (1368–1644 рр.). Стіна стала символом Китаю. Вона - не тільки грандіозна пам'ятка стародавньої архітектури, вона - матеріальний свідок становлення китайської цивілізації.

На іншому кінці світу найбільш шанованою і відомою є святиня євреїв - Стіна Плачу в Єрусалимі. Зводити її на місці Першого і Другого Єрусалимських храмів (перший зруйнували вавилоняни 586 року до н.е., другий - римляни 70 року н.е.) почав 19 року до н. е. цар Ірод Великий, а закінчив його внук цар Агриппа II. Вона є залишками величезного старовинного фундаменту на Храмовій горі, де дві тисячі років тому стояв Єрусалимський храм. Нині це фрагмент завдовжки 57 і заввишки 32 метри. З них над поверхнею землі видно лише 19 метрів. Стіна стала місцем для молитви й паломництва. За звичаєм євреї приходять до вцілілої частини головної святині, щоб оплакувати її руйнування. Універсальність Стіни в тому, що моляться тут не тільки євреї. Як символ вона єднає віруючих усього світу, кличе до миру, порозуміння, взаємодопомоги, покаяння й прощення, що не може бути одноразовою акцією, а лише важким і тривалим пошуком загальнолюдського співжиття через взаємоповагу й довіру. Храмова гора, що не раз ставала місцем розбрату й вибухів ненависті, є священним місцем також для мусульман і християн. Поряд зі Стіною Плачу - найстаріша у світі мечеть Аль-Акса й християнський храм Гробу Господнього.

Від древніх цивілізацій Сходу не відставала й Європа. Згадаймо хоча б вали, збудовані в І–ІІ ст. римським імператором Марком Ульпієм Траяном на Поділлі, у Бессарабії й Добруджі (Україна, Молдова, Румунія) для захисту рубежів Римської імперії від північно-східних варварів.

Першим, хто на початку ХХ ст. заговорив про стіну, був французький прем'єр-міністр Жорж Клемансо (1917–1920), якого, незважаючи на переможне завершення війни 1914–1918 рр., і далі турбувала безпека Франції, її місце у повоєнному світі. На Паризькій мирній конференції 1919 року він домагався, щоб на переможену Німеччину було накладено якомога більші репарацій, бо обіцяв французам, що "боші за все заплатять". Але німці платити не поспішали, а нові виклики європейському миру увиразнювалися дедалі чіткіше. Клемансо, будучи далекоглядним політиком, побачив у світових планах більшовицької Росії небезпеку, що насувалася на цивілізовану Європу. Щоб запобігти цьому, восени 1919-го він ініціює блокаду, створення "санітарного кордону" й стіни з "колючого дроту" навколо радянської Росії.

Виснаженим війною союзникам було не до "колючки". Однак стіна відчуження між більшовицькою Росією і Європою росла й міцніла. Морська блокада, до якої невдовзі вдалися країни Антанти, проявилася у висадці в портах Росії союзних військ Англії, США, Франції, Японії, що в радянській історіографії нарекли "інтервенцією 14 імперіалістичних держав". Насправді йшлося про взяття під контроль і охорону складів зі зброєю, яку в роки війни російській армії постачала Антанта. Нею цікавилися більшовики для боротьби з противниками нового режиму (внутрішньополітичний аспект) і за відновлення імперії в комуністичній іпостасі (зовнішньополітичний аспект).

Однак спроби союзників використати свої війська проти більшовиків наразилися на спротив своїх же солдатів. І не тому, що вони нібито співчували більшовикам, а тому, що, пройшовши крізь вогонь війни, солдати виявилися чи не найбільшими пацифістами і хотіли якомога швидше повернутися додому. Союзникам нічого не залишалося, як вивести свої війська з Росії. Як свідчить історія, логіка поведінки вцілілих у війні вояків завжди однакова. Влітку 1945 р. з Німеччини йшли ешелони фронтовиків на війну з Японією, між якою та СРСР 13 квітня 1941 р. було підписано договір про взаємний нейтралітет. На зупинках до них підходили жінки з навколишніх сіл і за харчі вимінювали нехитрий крам, який ті везли з Німеччини. Солдати здогадувалися/знали, куди їх везуть, були сумні й пригнічені. Адже замість зустрічі з батьківським домом і рідними, вимальовувалася реальна перспектива назавжди залишитися десь на сопках Маньчжурії…

Хоч як парадоксально, але на користь радянської Росії спрацювало й те, що ніхто з лідерів країн Антанти не вірив, що російський більшовизм запанував надовго. Неприродність і первісна простота проголошеного більшовиками суспільного устрою настільки були очевидними, що мало хто сумнівався: мине небагато часу, і все стане на свої місця. Упевненості в цьому західним політикам додавав і неп, який використовував ринкові інструменти для ліквідації спричиненої війною і жовтневим переворотом розрухи. Підтвердженням цього стала й Генуезька конференція 1922 р., яка стала спробою західного співтовариства відійти від блокади й узяти курс на налагодження торговельних та економічних зв'язків Європи з Москвою, щоб мати "можливість з Росії радянської зробити державу й господарство, з якими можна жити". Демаршу Заходу більшовики належно не оцінили. А щодо поставленого західними державами питання про повернення боргів (царських, Тимчасового уряду), то тут за всіх обставин завжди було є і буде святе правило: їх треба віддавати. Але Європа не врахувала того, що з більшовиками можна домовлятися лише тоді, коли це вигідно їм.

У провальній для Заходу ситуації лише Німеччина, ігнорована й принижена Версальським миром, скориставшись ідеями Генуї, шляхом взаємних поступок підписала з Росією Рапалльський договір, який несподівано для Заходу паралізував блокаду та ізоляцію обох держав-ізгоїв. Між ними почалося взаємовигідне співробітництво, насамперед у військово-технічній галузі. Для Німеччини воно стало єдино можливим (виходячи з умов Версальського миру), бо давало змогу підготуватися до наступного раунду досягнення цілей, поставлених у війні 1914–1918 рр., а Росії - забезпечило матеріально-технічну базу для того, щоб воєнним шляхом утверджувати комунізм у світі.

Після Другої світової війни міжсистемна стіна відчуження набрала, за словами В.Черчилля, характеру залізної завіси, що опустилася над Європою від Штеттіна на Балтиці до Трієста на Адріатиці і віртуально видовжилася на десятки років.

Ба більше, комуністи першими вдалися до будівництва стіни: не пам'ятної на честь К.Маркса, Ф.Енгельса, В.Леніна й вождів рангом дрібніших, а справжньої залізобетонної. У ніч на 13 серпня 1961 р. з'явилася сумнозвісна Berliner Mauer навколо Західного Берліна завдовжки 155 км,з колючим дротом, сигналізацією, самострілами тощо. Так звана захисна стіна від фашизму, яка мала зупинити масову втечу східних німців з полону комунізму, функціонувала до 9 листопада 1989 р. При спробах її подолати загинуло більш як 200 осіб.

Але особлива пристрасть до стін, не без загострення у світовому співтоваристві старих хвороб - тероризму, конфліктів, диверсій тощо, виявилася наприкінці ХХ - на початку ХХІ ст. Сорок країн світу збудували загорожі. Найбільше їх на роздоріжжі Азії, Африки і Європи - на Близькому Сході. Лідер тут Ізраїль, який оточив "стіною безпеки" (завдовжки 760 км) Палестинську автономію. Споруду заввишки 6–8 метрів складено з бетонних плит, посилено ровом, оснащено колючим дротом, системою відео та сенсорного спостереження. Схожі мури Ізраїль уже збудував або будує з Сирією, Ліваном, Йорданією, Єгиптом.

Російська агресія на пострадянському просторі, зростання потоків біженців спричинили стінний бум у країнах Центрально-Східної Європи. Приміром, Латвія, аби запобігти спробам нелегальних мігрантів проникнути в країну, зводить на кордоні з РФ стіну завдовжки 92 км і заввишки 2,5 метра. Її планується закінчити до 2018 року. Розпочала будівництво на прикордонно-пропускному пункті з Росією Стурскуг Норвегія (довжина об'єкта 200 м і висота 3,5 м). На кордоні з Калінінградською областю РФ Польща зводить "велику балтійську стіну" - це 45 км засік, паркана, колючого дроту. Відгородитися від Росії планує Естонія. Угорщина будує мур на кордоні з Сербією. Навіть США, єдина наддержава світу, маючи сухопутні кордони лише з двома країнами, взялися будувати стіну з Мексикою, яка обійдеться в 21 млрд дол.

2015 року на північ від Хутора Михайлівського так звану стіну Яценюка почала зводити Україна, що громадськістю сприймалося як створення чогось на кшталт лінії Маннергейма. Однак на фортифікацію такого типу потрібні значні кошти. І споруджуване нині на Чернігівщині, Сумщині й Харківщині звелося до ровів, насипів, парканів з сітки, системи електронного спостереження та сигналізації, веж для прикордонників і вогневих позицій для бойових машин "Тритон".

Увага сучасного неспокійного світу до стін зумовлена як традиційними викликами, що пов'язані з загрозами державному суверенітету, територіальній цілісності, національній ідентичності, цивілізаційним здобуткам, так і з новітніми, спричиненими крахом комунізму.

Не секрет, що гібридна агресивність сусідів, масові пошуки громадянами бідних країн, "озброєних" Декларацією прав людини 1948 р., роботи й кращих умов життя, знову зробили стіну популярним засобом захисту. На неї покладається чимало надій: захист від диверсій, тероризму, нелегальних мігрантів; зміцнення безпеки завдяки будівництву насичених перешкодами споруд, що водночас є специфічною демаркацією кордону: геометрично чітким позначенням його на місцевості.

З іншого боку, наявність стін звужує можливості транспарентності відносин, обміну культурними, економічними й технологічними досягненнями. Сама тенденція політики стін суперечить природному розвиткові сучасної глобалізації, дисонує з процесом формування єдиного світового господарства.

За всієї різноманітності підходів до проблеми стіни незмінно постають запитання: чи задумуються правителі й громадяни країн, від яких відгороджуються, над тим, чому це відбувається; чи бачать себе в наш освічений час у багатомірному дзеркалі світу у варварському образі?

Про що говорять стіни? Маємо чітку й однозначну відповідь. Їх зводять ті, хто хоче себе захистити. Хто нехтує міжнародним правом, чужими національними інтересами, той стін не будує. В історичному контексті ці стіни такі різні. Одні - Китайський мур і Стіна Плачу - велична традиція шанування й поклоніння, символи націй і цивілізацій. Нинішні, які певною мірою є гримасою часу, навряд чи здобудуть таку саму славу. Вони - субстанція страху, неспокою і зневіри, породження електронно-ядерного часу. З бетону й заліза, начинені електронікою й пастками, стіни існуватимуть/плодитимуться доти, доки привиди минулого, як ідоли зла, ненависті й агресії, не покинуть нездорову уяву тих, хто бачать себе вершителями долі світу. Отоді світ про стіни забуде.