Тактика "випаленої землі", або Як компартія 1941 р. керувала евакуацією

Костянтин Нікітенко 17 червня 2016, 00:00
Эвакуация
Одеський порт, липень 1941 р. Евакуація

Читайте також

22 червня виповнюється 75 років від початку німецько-радянської війни. 

У наших північних сусідів, як завжди, відбуватимуться "зустрічі ветеранів" (майже столітніх дідусів, яких привезуть з усіх усюд), розливатимуть "наркомівські" 100 грам, розповідатимуть про "народ-переможець" (згідно з цинічною заявою Путіна від грудня 2010 р., виключно російський), українці ж представлятимуться (допоможуть ЗМІ і кінофільми) як зрадники й колаборанти.

Про те, що ж відбувалося на українській землі під час трагічного відступу радянських військ 1941 р., відомо не так уже й багато. Звісно, в СРСР ця тема була "непопулярна". Одразу зауважимо, що з евакуацією населення і промислових об'єктів радянське керівництво зовсім не квапилося. 24 червня ЦК ВКП(б) та РНК СРСР затвердили постанову про створення Ради з евакуації. Тільки 26 червня в УРСР було створено комісію з евакуації. 27 червня з'явилася нарешті постанова ЦК ВКП(б) і РНК СРСР "Про порядок вивезення і розміщення людських контингентів та цінного майна". А мобілізаційний план на третій квартал 1941 р. ухвалили тільки 30 червня. На той момент СРСР уже втратив територію значно більшу, ніж Британія, і евакуювати щось із захоплених теренів, навіть за наявності найкращого плану, було неможливо.

Згідно з прийнятими постановами, першочерговому вивезенню в тил підлягали підприємства з виробництва продукції стратегічного призначення, сировини, техніки, верстатів, продуктів харчування, а також худоба тощо. Серед цивільного населення пріоритет віддавався партійній номенклатурі та чоловікам призовного віку.

Було проведено величезну роботу. Лише на підготовці до вивезення заводу "Запоріжсталь" працювало близько 9 тис. людей. У стислі терміни робітники й інженери демонтували та відправили в тил устаткування з десятків промислових об'єктів країни. Були евакуйовані металургійні заводи ім. Петровського (Дніпропетровськ), ім. Дзержинського (Дніпродзержинськ), Нікопольський коксохімічний і Південнотрубний заводи, гірничорудні підприємства. Тільки з Києва вивезли обладнання 197 промислових об'єктів. Щоденно на схід вирушало 800—900 вагонів з обладнанням, матеріалами, сировиною. У вересні-жовтні 1941 р. з Харкова відправили в тил 320 ешелонів з устаткуванням, сировиною та матеріалами; евакуйовано 26 тис. робітників 34 великих заводів і фабрик.

Однак евакуація здійснювалася з великими ускладненнями. Стислі терміни, відсутність навіть орієнтовних довоєнних планів, швидкий наступ Вермахту, а також практично повне панування ворожої авіації в повітрі — все це призводило до великих втрат. Деякі промислові об'єкти взагалі дісталися німцям неушкодженими, — на них не розпочали навіть демонтажу обладнання (така ситуація була характерна для Сталінської області). Пріоритетне значення надавалося військовим вантажам — перевезенню бійців, техніки, набоїв (що цілком логічно в умовах бойових дій). Часто для вивезення як обладнання промислових об'єктів, так і їхніх працівників не залишалося вже вагонів, вантажівок, пального і персоналу. Так, наркомат земельних справ замовляв 72 тис. вагонів для вивезення зерна, але отримав усього 15 тисяч.

Неузгодженість у діях воєнного і партійно-господарсього керівництва також значно ускладнювала, а іноді й унеможливлювала ефективну роботу. Приміром, в Одесі вирішили, що евакуація відбуватиметься переважно морським шляхом. Але військові вже замінували акваторію порту, що повністю паралізувало його роботу. Пізніше проходи таки відкрили, однак усі сили кинули на організацію оборони міста, тож транспортні кораблі вирушали в рейс без будь-якого захисту авіації, що призводило до величезних втрат. Німці, розважаючись, їх бомбили й топили. Зокрема, влітку 1941 р. німці потопили пароплави "Новороссийск" і "Каменец-Подольск", теплохід "Аджаристан", у жовтні — пароплави "Чичерин", "Ураллес", "Большевик". У листопаді затонули: теплохід "Рот Фронт" і пароплав "Ингул". Мабуть, найбільшою трагедією стала загибель пароплава "Ленин".

Загинуло приблизно дві тисячі пасажирів, однак точну кількість загиблих встановити неможливо. Судно було переповнене, чимало людей узяли на борт без обліку. У цей важкий час керівництво Чорноморського пароплавства керувало діями своїх підлеглих з… Ростова-на-Дону, куди воно вже перебралося подалі від війни. Організовували вивезення в тил по телефону! Як наслідок: великі втрати — і людські, і матеріальні. Багато кораблів довелося затопити в морі, щоб не дісталися ворогу. Під час відступу Червоної армії було підірвано пароплави: "Войков", "Плеханов", "Псков", "Петр Великий", буксирні катери "Ульянов" і "Форос" та інші. Тільки завдяки героїзмові тисяч солдатів і матросів, робітників та інженерів удалося вивезти з Одеси близько 200 тис. тонн вантажів.

Ворог захопив чималу частку промислово-технічного потенціалу республіки. Так, з радгоспів УРСР вдалося евакуювати всього 3182 трактори, а 1187 — передати на потреби армії. Понад 10 тис. машин вивезти не встигли, — їх захопив ворог. До речі, основна частина техніки йшла своїм ходом, що істотно впливало на кінцевий результат. Через поломки в дорозі, брак пального та нальоти німецької авіації тисячі машин назавжди залишилися на дорогах України.

Евакуації підлягали установи культури, науки, освіти, охорони здоров'я. Було вивезено в тил 40 театрів, Київську й Одеську кіностудії, понад 70 вишів, 276 училищ та шкіл фабрично-заводського навчання, деякі технікуми. Загалом евакуйовано майже 3,5 млн людей.

Але ж і мільйони людей були залишені на окупованій території. Про їх евакуацію ніхто не встиг чи не захотів подбати. Прості люди, особливо селяни, евакуації взагалі не підлягали. Так, у шести областях України було заплановано вивезти в тил усього 57 тис. родин колгоспників (та й то насамперед партійного активу). Але через труднощі з транспортом з усієї цієї кількості вдалося переправити у тил тільки 10 тис. Решта мусили повернутися додому.

І все це відбувалося в умовах тактики "випаленої землі". Зерно вивозили, продукти знищували. Навіть худобу гнали в евакуацію через засіяні поля, щоб знищити урожай. Майбутнє людей під німцями бачилося максимально непевним і тривожним. Зрозуміло, дехто спробував залишити собі худобу. Чимало худоби гинуло в дорозі. Хіба не логічно було хоч щось роздати людям, якщо вже не подбали про їх евакуацію?! Але НКВД керувався своєю логікою. З такими "мародерами" органи безжально і нещадно розправлялися. Тільки у Ворошиловградській та Харківській областях відібрали "незаконно" привласнених цивільним населенням 860 коней, 516 корів, 105 свиней.

Олександр Гольдфанбейн, директор центрального універмагу Одесі, член ВКП(б), який ніколи раніше не мав конфліктів із законом, напередодні захоплення міста німцями, коли шансів на вивезення майна вже не залишалося, замість того, щоб знищити товари на складах, — спробував їх роздати невеличкими партіями працівникам універмагу, покупцям та випадковим перехожим. Хтось доніс в органи НКВД, і Гольдфанбейна заарештували. Показово: в архівній справі немає жодної згадки, що директор універмагу хоч щось з товарів узяв особисто для себе (в умовах воєнного часу в нього, гадаємо, знайшлося б для такої крадіжки чимало можливостей) — усе роздав людям, яких кидали напризволяще, на поталу окупантам. Утім, слідство, як і засідання трибуналу військ НКВС по Одеській області у цій справі, було надзвичайно коротке: згідно із законом від 7 серпня 1932 р. "Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності" (того самого, який у народі назвали "про п'ять колосків"), Олександра Гольдфанбейна засудили до вищої міри покарання — розстрілу. Втім, вирок усе ж таки пом'якшили і замінили на 10 років ув'язнення.

Натомість прості люди спостерігали, як численні представники партійного і господарського активу вивозили сім'ї та майно. Як їхні дружини вивозили картини, меблі та коштовності. Замість того, щоб подбати про евакуацію людей і підприємств, більшість радянської номенклатури зосередилася на вивезенні в далекий тил майна та родичів.

Наприклад, в Одесі, де містилося 92 підприємства союзного і близько 350 заводів та фабрик республіканського значення, евакуацію на значній частині їх довелося проводити рядовим працівникам, полишеним напризволяще. Керівники заводів (показово — всі члени ВКП (б)) ганебно тікали в тил, зникали в невідомому напрямку разом зі своїм майном і дружинами.

Приміром, Л.Пєтліцин (партійний стаж аж із 1918 р.!) директор Одеського лікеро-горілчаного заводу, а також секретар парторганізації того ж заводу Ш.Штівелтман питаннями евакуації не переймалися, а натомість, прихопивши з собою чималі кошти, втекли з міста. Лише за період із 13 серпня по
12 вересня 1941 р. з міста втекли у невідомому напрямку, абсолютно не переймаючись питаннями ані евакуації, ані оборони міста (як зазначено в тогочасних документах, "дезертирували"): Б.Розенквіт — директор заводу ім. М.Калініна, Ш.Гендельман, директор шкіряного заводу, Г.Лейзерович — директор заводу ім. 10-річчя Жовтня, Я.Крохмальніков — директор взуттєвої фабрики, М. Вайскран — директор шапкової фабрики, П.Панкова — директор головпоштамту, М.Ватіс — директор водоканалтресту, та багато інших (у списку, переданому Одеським обкомом КП(б)у до Одеської облпрокуратури "для розшуку і передання суду ревтрибуналу", лише за вказаний місяць значилося 166 прізвищ відповідальних працівників). Та й із самою прокуратурою не все було гаразд, коли навіть П.Коробейнікову — прокурора Ільїчівського району — довелося роками розшукувати по всьому СРСР. Мабуть, найганебнішим вчинком, який призвів не лише до втрати вчасно не евакуйованого майна, а до страшної трагедії, стала втеча директора Одеського дитячого будинку С.Шилкондера. Декілька сотень діточок були покинуті напризволяще… Автомобілі, надані для евакуації, везли у глибокий тил родини чиновників.

Наголосимо: всі вищеназвані боягузи, дезертири і зрадники були членами ВКП(б) з чималим стажем. Зрозуміло, що шукати як у їхній довоєнній партійній кар'єрі, так і в обставинах зради якесь ідеологічне підґрунтя марно. Вони — яскраві продукти сталінської моделі суспільства — культу посередності. Безпринципність, уміння легко зрадити близьких стали запорукою виживання. Система виховувала функціонерів, які, як хамелеони, були навчені задля виживання легко змінювати переконання. Жадоба наживи та безмірне боягузтво — ось що рухало цими людьми. Героїзм і самопожертва багатьох воїнів компенсували зраду партійних "вождів".

Можна згадати й випадок, коли під час оборони Одеси наприкінці серпня 1941 р. фортифікаційний батальйон особливого призначення раптом утратив своїх командирів. Куди ж поділися офіцери? Начальник штабу батальйону І.Файнман, комісар Д.Шиндер, а також завідувач їдальнею З.Гольдринг, кинувши і свою зброю, і своїх бійців напризволяще, вчинили дезертирство. У цивільному одязі їм вдалося пробратися на пароплав, що вирушав в евакуацію. Втім, група самотніх чоловіків призовного віку, без жінок, дітей та речей, привернула увагу матросів: зрадників-комуністів виявили.

Партійне керівництво Горлівки на Донбасі підірвало хлібозавод і знищило склади з борошном, після чого в паніці втекло, задовго до підходу німців, рятуючи свої шкури, абсолютно проігнорувавши питання евакуації населення. А інколи, навіть за найпалкішого бажання, врятувати людей від окупації не було жодної можливості. Організація евакуації відбувалася виключно на папері, тільки для того, щоб потім відзвітувати з папірцями у руках: "Зробили все можливе!" Реальних же кроків і дій, необхідних для порятунку людей, ніхто не робив. Приміром, наказ евакуювати людей по селах навколо Красного Лиману був (чіткий і конкретний — за 24 години!), але при цьому жодного транспорту не надано. Тим часом із зазначених населених пунктів армія погнала на схід усю велику рогату худобу, знищила склади зерна, насіння тощо. Населення не просто було залишене під німцями, а ще й, фактично, позбавлене продуктів харчування.

Це викликало велике невдоволення людей. "Коні важливіші, ніж люди?!" — обурювалися вони. Селяни кидалися на представників партійно-господарського активу, били міліцію. Щоб виправити ситуацію, в район терміново прибули представники НКВД. Бунтівних селян розстріляли. Енкаведисти швидко вирушили в евакуацію, а села регіону так і залишилися покинутими напризволяще… І як мешканці таких сіл зустрінуть радянських партизанів!?

Хаос посилювався ще й тим, що офіційні повідомлення про здачу ворогові того або іншого населеного пункту свідомо "запізнювалися" на досить тривалий час (так "боролися з панікою"). Фронтові зведення подавали максимально розпливчасто-неконкретно. Як зазначав у щоденнику професор Добротвор: "Наші інформзведення майже не слухають. Вони, слід сказати, обурливо погано складаються… Ми, припустімо, віддали Орел або Маріуполь, про це більше нічого, а далі описують детально дії якого-небудь партизанського загону (вбили двох німців) і т. ін.". Тож інколи навіть вищі партійні керівники районів не знали справжнього стану справ на фронті. Таким жахливим прикладом може стати здача німцям Маріуполя (міста, в якому розташовані стратегічні заводи і підприємства, зокрема металургійні комбінати "Азовсталь" та імені Ілліча, що з початку війни виготовляв броню для танків Т-34, тощо). 8 жовтня 1941 р. в Маріуполі тривало засідання партійно-господарського активу, на якому лише обговорювали питання оборони, можливе знищення промислових об'єктів і т. ін., а на центральній площі вже розверталися німецькі танки. У паніці весь актив чкурнув степом якомога далі. Лише військовий комісар М.Голубенко і начальник військового відділу міськкому Д.Молонов виконали свій обов'язок до кінця — залишилися вірними присязі та Батьківщині. У нерівному бою вони загинули…

Буквально в останні хвилини робітники відчайдушно спробували щось знищити, але, загалом, німці отримали багату здобич: техніку, устаткування, сировину, зброю тощо… Так, лише в Маріупольському порту знайшли такі трофеї: пароплав "Волго-Дон", плавучий кран "Муромец", винищувальний катер "Красный партизан", навчальне судно "Товарищ", а також декілька барж, навантажених металом, і катерів. Відчайдушно спробував вирватися з порту криголам "Соломбала", втім, він був розстріляний і потоплений німецькими танками. Решта суден дісталися німцям неушкодженими разом із командами. Переляк парткерівників міста, які ганебно втекли, а також "боротьба з панікою", що забороняла вчасно повідомляти про здачу міста, спричинили наступного дня ще одну трагедію. Буксирний катер, команда якого нічого не знала про те, що в місті вже понад добу господарює ворог, привів до порту баржу, на борту якої перебувало 350 евакуйованих пасажирів. Багатьох із них німці одразу розстріляли…

Досить часто "ідейні ленінці", вже не вірячи в перемогу Червоної армії, спішно перефарбовувалися. Ці "активісти" знищували партбілети або раптом терміново писали заяви на вихід із партії, іноді під відверто несерйозним приводом. Приміром, у Макіївці один із кандидатів у КПРС заявив: "Я залишив удома кандидатську картку, дитина її порвала, тому прошу вивести мене з партії". Інший партієць на пропозицію сплатити членські внески відповів: "Я що, дурень? Навіщо я взагалі вступив у партію?". Зазначимо, що іноді такі персонажі непогано пристосовувалися і до умов життя під німцями. Спочатку вони "не за страх, а за совість" служили Сталіну, а пізніше з не меншим натхненням ставали на службу і до Гітлера. На Ворошиловградщині, у місті Лисичанську, відповідальні посади при німцях обняли саме старі більшовики. Бургомістром став партієць із великим стажем М.Ткаченко, а поліцію очолив екс-комуніст П.Котляров.

На жаль, історія повторюється. Україна мала можливість побачити, як чимало активістів КПУ (не кажемо вже про "партію влади" — регіоналів) брали активну участь у сепаратистських шабашах під гаслами "Путин прийди!", агітували за знищення державності, закликали вбивати українців. Непокаране зло, розтиражовані міфи й легенди замість історії, та й самі курси історії України, які часто в Донецьку або Луганську читали відверті українофоби (чимало їх негайно переметнулися на бік ворога і тепер зі щирим натхненням викладають дітям фейкову "Историю Новороссии"), позбавляли людей права знати свою правдиву історію. Повага до свого минулого є ознакою моральної зрілості народу.

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
3 коментаря
  • Владимир Шевченко 3 октября, 08:29 А что здесь удивительного? Наплевав на Карла Маркса, коммунисты Украины тянули страну в самую уродливою империю в истории человечества-- капиталистическую Россию--тюрьму народов .В 75% стран Евросоюза правят социал демократы, в Италии к власти демократическим путём приходили коммунисты, во Франции --социалисты. Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • kresliar 26 июня, 07:01 кацапи і сьогодні не гребують вивезти заводи і виробництва.. халява і грабіж -тоте в москалів в крові з часів улуса джучієвого. Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Мирон Дудник 23 июня, 19:21 Костя витрусив з голови сім не повних мішків вовни і думає, що піймав бога за бороду, а насправді ж тримає в руці долар кинутий дядьком Семом за те що Костя лизнув йому там де треба. .. Відповісти Цитувати Поскаржитись
Реклама
Останні новини
USD 26.76
EUR 28.75