Варшавський договір 1920 року: українська оцінка

Петро Кралюк 1 жовтня, 00:00
варш
Ю.Пілсудський і С.Петлюра на вокзалі в Станіславі (Івано-Франківську). 1920 р.

Читайте також

 

Останнім часом відносини між Польщею та Україною на "історичному фронті" складаються не найкраще. Та все ж іноді сторони ніби шукають порозуміння. 

Принаймні польські історики й політики намагаються подавати Варшавський договір, підписаний Юзефом Пілсудським і Симоном Петлюрою 21 квітня 1920 р., як своєрідний приклад "польсько-української співпраці". Чи справді це так? І чи може цей договір стати для нас таким прикладом?

У книжці "Польща: нарис історії" (видання 2015 р.), що її підготував Польський інститут національної пам'яті, певну увагу приділено польсько-українському союзу 1920 р. Зокрема, читаємо в ній таке: "У квітні 1920 р. Польща й уряд Української Народної Республіки підписали військовий союз, суттю якого була спільна боротьба за витіснення більшовиків з України й утвердження незалежності УНР зі столицею в Києві. Наступ, що розпочався 25 квітня (т. зв. Київський похід), попри початкові успіхи і здобуття Києва, захлинувся. Польсько-український союз 1920 р. оцінюють в Україні невисоко. Його критики вказують на цинічне використання Польщею складної ситуації Петлюри для здобуття значних поступок у територіальних і політичних питаннях, протекціоністське трактування української сторони сильнішим партнером і на необґрунтований оптимізм щодо мілітарної сили польської армії. Не заперечуючи цих обставин, можна, однак, подивитися на союз Пілсудського—Петлюри як на спробу порозуміння і співпраці "попри все" й задля вищої мети, якою була свобода обох народів. У цьому контексті, можливо, слід повернутися до цих подій як до символу тяглості прагнень до польсько-української співпраці, а водночас важливої вказівки, що спроби порозумітися без визнання певної рівності обох сторін були, є і будуть приречені на поразку". 

Ці міркування відносно адекватно відображають ситуацію з оцінками Варшавського договору як поляками, так і українцями. Польська сторона трактує договір не просто позитивно, а навіть як певний зразок польсько-українського порозуміння. Натомість українська сторона більше схильна трактувати його негативно, вказуючи на цинізм польських оцінок. Звісно, і одна, і друга обстоюють "свою правду", що зумовлена національними інтересами.

Порозуміння наприкінці 1919-го  — першій половині 1920 р. між польською і українською сторонами різко негативно оцінюється в численних статтях і працях провідних українських політиків періоду Визвольних змагань 1917–1920 рр. Насамперед — галицьких політичних діячів, що цілком зрозуміло. Адже за Варшавським договором землі Західної України, зокрема Галичини, переходили під владу Польщі. Тому галицькі політики трактували його як зраду національних інтересів. Ісаак Мазепа, який очолював уряд УНР періоду Директорії від серпня 1919-го  до травня 1920 р. (тоді, коли велися перемовини про польсько-український союз і, власне, відбулося його укладення), так писав про реакцію галичан на згаданий договір: "…коли був підписаний Варшавський договір і Наддніпрянська армія почала похід на Україну спільно з поляками, всі вони, за винятком М.Ганкевича, стали казати, що дальша боротьба з большевиками безвиглядна і що, мовляв, режім польський у Галичині далеко гірший, ніж режім на Наддніпрянській Україні під совітською владою.

Приблизно такими самими настроями в той час жили майже всі українці в Галичині".

Негативно оцінювали польсько-український союз і багато інших провідників УНР — наприклад конкурент Симона Петлюри Володимир Винниченко. У третій частині своєї книжки "Відродження нації" він писав про укладену 2 грудня 1919 р. угоду між Петлюрою і польською стороною, що передувала Варшавському договору 1920 р., як про останні конвульсії "отаманщини": "Отаманщина в лиці С.Петлюри й його "ідейного" підлизи "соціальдемократа" А.Лівицького робила ще заходи в Варшаві для врятування
своєї влади, оббивала ще пороги в польської імперіалістичної шляхти, канючила, випрохувала й навіть віддавала землю польським поміщикам на Поділлю й Волині… за польську поміч, були навіть спроби С.Петлюри й А.Лівицького скласти цілком правий уряд у Варшаві… і за допомогою поляків здобувати загублену владу. Але це вже були тільки останні конвульсії".

Попри відверту заангажованість і тенденційність Винниченка, все ж таки віддамо йому належне: у цьому випадку його оцінка не є безпідставною. Перед Петлюрою, чиє становище було на той час дуже хитким, стояло питання збереження влади, і він, не маючи належного опертя на внутрішні сили, змушений був вдаватися до сил зовнішніх. І знайшов союзників, якими стали поляки. При цьому ладен був іти їм на значні поступки. Тож "пророцтво" Винниченка, що союз із поляками — це останні конвульсії "отаманщини", справдилося. Інша річ, що ті конвульсії не без допомоги польських союзників затягнулися.

Правда, у своїх міркуваннях Винниченко не враховує іншого питання. На той час УНР як державно-політична структура деградувала. Микита Шаповал, що певний час працював міністром земельних справ в уряді Директорії (грудень 1918 — лютий 1919 рр.), писав із цього приводу:

"1. УНР зникла фактично і юридично ще восени 1919 р.

2. Директорію скасовано тоді ж.

3. Петлюра вживав назву "голови Директорії", як і титул УНР, далі цілком противозаконно…"

За всієї різкості оцінок Шаповал загалом мав рацію. У час підготовки й укладення Варшавського договору "головний отаман" міг би сказати: держава (УНР) — це я. Тому збереження влади Петлюри у певному сенсі було й збереженням УНР. Поляки, підтримавши "головного отамана", ніби давали шанс і державі. Питання, однак, було в тому, чи вдасться цей шанс реалізувати.

Переговори Петлюра і Пілсудський вели таємно. Про них не мав достатньої інформації навіть тодішній голова уряду УНР Ісаак Мазепа. Про це він написав у мемуарах:

"…на другий день в Бершаді я одержав від М.Шедлуна з Камянця дуже тривожного листа в справах наших переговорів у Варшаві. Це був перший лист "з-за кордону", який я одержав за всю свою подорож до армії. В своєму листі Шадлун повідомляв мене, що 15 квітня з Варшави приїздив до Камянця А.Лівицький для наради з політичними партіями та членами уряду в справі проекту договору, запропонованого поляками. Як видно з тексту цього проекту, доданого до листа, зміст його рішуче розходився з директивами, які мала наша місія від уряду. Так, напр., в проєкті говорилося про військову конвенцію з Польщею, про кордон по Збруч, про урегулювання юридичного становища польських землевласників на Україні й навіть згадувалось про кордони Польщі з 1772 року, немов би український уряд визнавав "історичні права" Польщі на ці території.

Ці інформації Шадлуна були для мене наче громом з ясного неба. Я був дуже ними занепокоєний. Знаючи А.Лівицького як гнучкого опортуніста, я боявся, що він піде на великі уступки полякам. Правда, Шадлун писав у своєму листі, що представники соціялістичних партій у Камянці (українські соц.-демократи і соц.-революціонери) висловилися категорично проти підписання такого договору. Але він не зазначив, як поставилися до цього проєкту представники інших українських партій. Повідомляв, що Лівицький 18 квітня виїхав назад до Варшави.

Моя тривога зросла ще більше після того, як я того ж дня довідався з большевицьких газет, що поляки "разом з Петлюрою" почали наступ на Україну. Я зараз же подумав, що це, очевидно, наслідок підписання Лівицьким того договору, про який писав у своєму листі Шадлун. Але в душі я все ще продовжував вірити, що ні Петлюра, ні Лівицький не підуть на підписання такого договору.

Так в повному незнанні того, що сталося в Варшаві, наша армія почала свій останній марш, щоб пробитися на захід через большевицький фронт".

Про те, що Варшавський договір готувався таємно і не був відомий багатьом очільникам УНР, писали також інші свідки тогочасних подій. Зокрема згадуваний Микита Шаповал вважав, що договір із поляками готувався в глибокій таємниці, а про існування дипломатичних актів "ніхто не знав, опріч кількох змовщиків".

Такий стан речей, коли керівник держави не має нормальної комунікації з іншими державними очільниками, видається дивним. Хоча це можна списати на дезорганізацію структур УНР. Проте і так було зрозуміло, що союз Петлюри з поляками (тим паче на умовах, які передбачалися) не буде підтриманий багатьма керівниками Української держави і може призвести лише до розколу й непорозумінь.

Юрій Тютюнник, який у той час був одним з провідних військових діячів УНР, так оцінював зближення Пілсудського і Петлюри: "Для політично-активного українського громадянства так звана польсько-українська концепція чи українське полонофільство було громом з ясного неба і залишається загадкою понині. Даремна праця шукати ідеологічних підстав чи обґрунтування того полонофільства… коли українське громадянство не стало перед фактом союзу: Петлюра—Пілсудський". 

Звісно, треба враховувати те, що цитовану книжку "З поляками проти України" Тютюнник опублікував у той час, коли він пішов на співробітництво з радянською владою і його поглядам були притаманні антипольські настрої. Наприклад, він писав: "Поляки полюбили Україну, як кіт любить сало. Ласий шматок, і хочеться їм цілого того шматка прибрати до своїх рук. А коли останнє не поводиться, то вони намагаються хоч невеликий кусник урвати для себе. Краще трохи, ніж зовсім нічого. Є то послідовний ворог Української державности як такої, незалежно від форми політичної влади". Попри тенденційність згаданої книжки, чимало наведених у ній фактів та міркувань перегукуються з тим, що писали й інші українські автори, опинившись в еміграції.

Ісаак Мазепа, уперше зустрівшись з Юзефом Пілсудським 16 травня 1920 р., сказав, що з ним можна було б домовитися на значно почесніших для українців умовах. Чи справді це так — гадати не будемо. Але те, що про умови Варшавського договору 1920 р. в середовищі українських політиків була негативна думка, — факт.

На що розраховував Петлюра? Очевидно, на те, що цей союз матиме позитивні результати і дасть змогу зберегти УНР. Відтак "головний отаман" виглядатиме як переможець. А переможців не судять.

Не виключено також, що Варшавський договір не зводився лише до польсько-українських відносин, а мав ширший — міжнародний контекст. Так, Петлюра під час зустрічі з Мазепою заявив: "Наш договір з поляками підписаний при активній допомозі Франції". Це видається цілком вірогідним, бо саме тоді на Заході шукали військово-політичні сили, які згодилися б якнайактивніше боротися проти більшовизму. Помітне місце в цих планах відводилося Польщі. Тому союз поляків з антибільшовицькими силами лише вітався. Можливо, Петлюра, підписуючи цей договір, сподівався, що західні держави визнають УНР і нададуть їй підтримку.

Назвати спільний наступ польських та українських сил наприкінці квітня —початку травня 1920 р. успішним проблематично. Хоча союзникам і вдалося очистити значну частину Правобережної України від більшовиків, однак основні сили противника (12-та й 14-та армії) не були розгромлені. Більшовики, обороняючись, уникали масштабних боїв. Не вибухнуло й повстання у більшовицькому тилу, на що сподівалися Петлюра і його соратники. Водночас українське населення Правобережної України зазнало з боку польської армії масштабних реквізицій. Це породжувало негативне ставлення до неї, а відтак і до Петлюри як союзника поляків. Тютюнник не без іронії писав: "Пілсудський виявив не аби-які господарські здібності. Потяг за потягом пихтів з України, вивозячи цукер, борошно, збіжжя, худобу, коней і все инше, чим багата Україна".

Наприкінці травня 1920 р. більшовицька Червона армія перейшла в контрнаступ. Протягом літа і аж до початку жовтня тривали кровопролитні бої між більшовицькими силами з одного боку і польськими й українськими — з іншого. Червоноармійцям вдалося вийти до Львова і Варшави. Виникла загроза знищення не лише УНР, а й Польської держави. Проте катастрофи вдалося уникнути. Більшовицькі війська були відкинуті назад. У цих умовах українцям довелося воювати не так за свою державу, як за Польщу. Не скажемо, що внесок армії УНР став вирішальним, але таки був істотним. Хто знає, як би розгорталися події, коли б не було польсько-українського союзу.

У ситуації, що склалася на осінь 1920 р., польська сторона вирішила відмовитися від Варшавського договору. 12 жовтня 1920 р. у Ризі було укладено договір про перемир'я й прелімінарні умови миру між Російською Соціалістичною Федеративною Радянською Республікою та Українською Соціалістичною Радянською Республікою з одного боку і Польщею — з іншого. А 18 березня 1921 р. сторони підписали Ризький договір, який формально поклав край польсько-радянському збройному конфлікту і санкціонував поділ українських і білоруських земель між Польщею і Радянською Росією. За цим договором Польща отримала західноукраїнські землі, які раніше їм "віддавав" Варшавський договір.

Укладення Ризького договору багато українських політиків сприйняло як зраду з боку поляків. Згадуваний Микита Шаповал писав: "…весь "союз з поляками" — діло Петлюри і його особистих прихильників з соціял-демократів, радикал-демократів, "безпартійних" кількох з генералів і, нарешті, поляків.

…Весь похід на Україну був ганебним нападом на народ з боку осіб, що за всяку ціну захотіли мати владу над Україною…

Політичне мошенство, шарлатанство, зрадливість — ось до чого докотився отой петлюрівський уряд. Вони зрадили революцію. Українська революція вмерла ще 1919 року. Пізніш виступала вже петлюрівщина, як типова контр-революція, в змові з польською шляхтою, поміщиками, проти інтересів народу".

Якщо відкинути певну радикально-соціалістичну фразеологію, приблизно так само трактувало цей польсько-український союз чимало тогочасних українських політиків. На це в них було достатньо підстав.

І хоча Пілсудський 15 травня 1921 р. вибачився перед інтернованими українськими вояками, це вибачення практично нічого не означало. Тим паче що польська влада поводилася з інтернованими не найкращим чином. Тютюнник, приміром, писав: "Умови життя в таборах, розчарування своїх в союзниках та в їх "культурності", безвиглядність становища доводили слабіших людей до божевілля або самогубства, як-то трапилося в 40 Київській дивізії з лікарем С., що вжив стрихніну. Гарячі характери пробували боротися, але їх поляки або розстрілювали, або засилали до табору Домб'є, що звався "Табором смерти". В той табор попадали і всі ті, що не погоджувалися з Петлюриною політикою — як, наприклад, Гавришко з товаришами. Нарешті, доля тисячі людей, які прислужилися Польщі відвоюванням для неї Галичини, залежала від примхи трохи не кожного капрала з таборової охорони".

Не зайво також згадати, що в наступні роки Польща під керівництвом Пілсудського проводила жорстку репресивну політику щодо українців. На совісті цього діяча і полонізація українського шкільництва, і ганебна пацифікація, і концтабір Береза Картузька, через який пройшло чимало українських діячів. У 1920-х рр. радянська Україна, де проводилася політика українізації, для українців виявилася привабливішою, ніж міжвоєнна Польща. Тому не дивно, що деякі українські діячі втікали тоді з Польщі до радянської України. За що й поплатилися: в 1930-х рр. та еміграція закінчилася для них трагічно.

Варшавський договір, за великим рахунком, виявився корисним лише для поляків. Вони отримали союзника, який допоміг їм відстояти незалежність. Українцям же, як на перший погляд, цей союз нічого не дав. Звідси й такі негативні оцінки Варшавського договору у спогадах українських діячів періоду Визвольних змагань. Адже писали вони їх після загибелі УНР. Цей негатив перейшов і в сучасну українську історіографію.

Та попри позірну безрезультатність для українців Варшавського договору, він усе ж таки мав для них один позитив — зберіг на деякий час УНР. Українська армія ще майже рік боролася з більшовиками. Це показало останнім, що український національний рух є силою, з якою слід рахуватися. Чи не було це однією з причин згадуваної українізації радянської України в 1920-х рр.?

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 26.10
EUR 28.01