ГЕТЬ ДОРОЗСЛІДУВАННЯ!

Поділитися
Отже, можемо себе привітати, Верховна Рада України прийняла зміни до Кримінально-процесуального к...

Отже, можемо себе привітати, Верховна Рада України прийняла зміни до Кримінально-процесуального кодексу України, знехтувавши змінами, які сталися в Україні протягом останніх 10 років під час переходу від «проклятого тоталітарного минулого» до світлого демократичного буття.

Законодавці зберегли у змінах до КПК такі норми, які залишилися ще з часів НКВС, як повернення кримінальної справи на додаткове розслідування (ДР) та на новий судовий розгляд.

Тоді як не існує у нашому кримінально-процесуальному законі інших таких норм, які б так нахабно і безсовісно утискали права людини і громадянина України, як додаткове розслідування і новий судовий розгляд.

Вони входять у кричущу суперечність зі ст. 62 Конституції України, відповідно до якої «...ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може грунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь».

У нашому житті все зовсім інакше.

Учинному ще з радянсь-
ких часів Кримінально-
процесуальному кодексі України повернення кримінальної справи на додаткове розслідування регулюється ст. 229, коли прокурор, отримавши справу від слідчого і затверджуючи обвинувальний висновок перед направленням справи до суду, виявляє, що вона в такому потворному вигляді, що судової перспективи не має.

Кримінальна справа, яка надійшла з прокуратури до суду, також може бути повернута на додаткове розслідування на стадії попереднього слухання справи, а також після початку судового процесу, відповідно до ст. 246 і 281 КПК.

Крім цього, повернення кримінальної справи на ДР і на новий судовий розгляд передбачене ст. 366, 374 КПК на стадії розгляду справи в апеляційному суді і ст. 396, 398 у касаційній інстанції.

Зміст цих статей у тому, що прокурор, суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій можуть повернути вивчену ними справу на додаткове розслідування у випадках:

1) істотної неповноти чи неправильності проведеного дізнання або попереднього слідства, які не можуть бути усунуті на судовому засіданні;

2) наявності у справі підстав для пред’явлення притягнутій до відповідальності особі обвинувачення, яке їй досі не було пред’явлене;

3) наявності підстав для притягнення до кримінальної відповідальності інших осіб, коли окремий розгляд справи про них неможливий;

4) неправильного роз’єднання чи об’єднання справ;

5) істотного порушення вимог кримінально-процесуального закону;

6) неправильного застосування карного закону;

7) коли висновки суду, викладені у вироку, не відповідають фактичним обставинам справи.

Майже на таких самих підставах апеляційна і касаційна інстанції можуть повернути розглянуту ними справу на новий судовий розгляд.

Зупинимося на такій підставі для повернення справи на додаткове розслідування, як істотна неповнота і неправильність дізнання та попереднього слідства, оскільки саме вони визначають, доведено події і склад злочину чи ні.

Ст. 368 КПК одностороннім або неповним визнає дізнання, попереднє чи судове слідство, коли:

1) не було допитано осіб, а також не було витребувано документи, речові докази чи інші матеріали для підтвердження або спростування обставин, які мають істотне значення для правильного вирішення справи;

2) не було досліджено обставин, зазначених в ухвалі суду, який повернув справу на додаткове розслідування чи на новий судовий розгляд, за винятком випадків, коли досліджувати їх було неможливо;

3) необхідність дослідження тієї чи іншої обставини випливає з нових матеріалів, поданих при розгляді справи в апеляційному суді;

4) не було достатньо повно з’ясовано особу обвинувачуваного чи виправданого.

Нехай читач уважно вдумається в перелічені вище пункти статей КПК і запитає себе: що ці пункти означають для простого громадянина України, який потрапив до рук правоохоронних органів?

А вони означають, що законодавці з Верховної Ради України дали в КПК індульгенцію дізнанню, попередньому слідству і судам на право слідчої і судової помилки стосовно громадянина, тобто на порушення такого конституційного права, як презумпція невинності.

Вони означають, що слідчий, пред’являючи обвинувачення громадянинові, підозрюваному у вчиненні якогось злочину, затримуючи спочатку на три доби, подаючи згодом матеріали судді для обрання такого запобіжного заходу, як утримання під вартою, розслідуючи кримінальну справу протягом кількох місяців, подаючи потім справу разом з обвинувальним висновком прокурору для затвердження цього обвинувального висновку і направлення до суду, не роздобув достовірних і незаперечних доказів провини цієї людини.

Так, під час проведення дізнання і попереднього слідства дізнавач і слідчий зобов’язані керуватися ст. 22 КПК, тобто вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного й об’єктивного дослідження обставин справи.

Вони зобов’язані виявити як ті обставини, які викривають, так і ті, які виправдують обвинувачуваного, а також обставини, які пом’якшують і обтяжують його відповідальність.

Однак практика свідчить про інше.

По-перше, сьогодні фаховий рівень нашого попереднього слідства вкрай низький, бо посади слідчих обіймають, як правило, молоді випускники міліцейських навчальних закладів віком до 25 років, дуже часто заочники з незакінченою вищою юридичною освітою, 53% яких (за офіційними даними) мають стаж слідчої роботи до трьох років.

А для якісного розслідування кримінальної справи необхідний слідчий стаж як мінімум три роки, та й життєвого досвіду не менше 30 років мати не зашкодило б.

Уявляєте собі, у чиїх руках перебувають людські долі?

По-друге, у провадженні середньостатистичного слідчого одночасно перебуває до 40 кримінальних справ, і де йому, бідоласі, старанно досліджувати всі обставини вчиненого злочину і проводити для цього всі передбачені законом слідчі дії, та ще й за злиденну платню.

По-третє, так уже склалося, що наше попереднє слідство грішить на обвинувальний ухил і ніяк не бажає вишукувати обставин, які пом’якшують відповідальність підслідного чи й виправдують його і дають можливість слідчому припинити кримінальну справу за відсутністю події чи складу злочину.

А якщо ні, то слідчий може почути від свого начальника або прокурора з нагляду запитання типу «на кого працюєш?» і «що ти з цього маєш?», а також постулат, що «кримінальні справи порушуються не для того, щоб їх припиняти».

Звісно ж, одразу виникають запитання, чому корпус слідчих став таким і навіщо нам потрібні такі слідчі і таке попереднє слідство, але це вже тема для зовсім іншої розмови.

До речі, а хтось із законодавців цікавився, навіщо взагалі при відправленні правосуддя в нашій державі має існувати попереднє слідство і чи є воно атрибутом демократичної — чи поліцейської держави?

Тому слідство і направляє кримінальну справу в такому вигляді до суду, ставлячи суддів на стадії передання обвинувачуваного суду у двозначне становище.

Адже судді, навіть помічаючи недостатність доказів і всю неповноту та неправильність слідства, які з цього випливають, — теж люди, вони можуть мати хороші стосунки з начальником слідства і прокурором району й, природно, сваритися з ними через якогось незнайомого їм громадянина не стануть.

Окрім цього, судді ж також відповідають за стан злочинності в районі.

Я не відкрию таємниці, сказавши, що незалежність суддів в Україні — це міф, і третьої, судової, влади в державі не існує.

Загальновідомо, що суд у нашій державі — такий самий державний каральний орган, як і «силові» структури, і перед ним керівництво країни поставило завдання — не відправлення правосуддя, а боротьба зі злочинністю, як воно (керівництво країни) цю боротьбу розуміє.

Тому доля окремої людини для суду, як і для цих «силових» структур, мало що означає.

Головне — це максимально високий відсоток розкриття злочинів у звітності.

Тому суди й беруть справу до свого провадження і починають її слухати.

І ось у процесі слухання справи повною мірою випливає на поверхню та ж таки неповнота і неправильність слідства, яка й перешкоджає судді ухвалити обвинувальний вирок підсудному.

Читач запитає, а чому суддя не ухвалює виправдувального вироку?

О, наївний! Причини ті ж самі, що змусили слідчого з прокурором не припиняти кримінальну справу стосовно Н. за недоведеністю його вини.

Вирок в Україні може бути лише обвинувальним. Виправдувальний вирок означає — кримінальну справу стосовно підсудного порушили незаконно, запобіжний захід обрано необгрунтовано, обвинувачення йому було пред’явлено без достовірних та незаперечних доказів.

Виправдувальний вирок означає, що попереднє слідство або злочинне, або некомпетентне, і відповідати за це мають його керівники та прокурори з нагляду.

Ось чому в нашій судовій практиці виправдувальні вироки практично не трапляються.

Тому суддя направляє кримінальну справу прокуророві для наступного повернення слідчому для проведення додаткового розслідування.

У своїй ухвалі суддя також вказує, які слідчі дії має провести слідство, щоб нарешті довести вину обвинувачуваного.

Та поїзд уже пішов, знайти щось нове й істотне після більш як трьох місяців часу для підтвердження позицій обвинувачення слідчому вже не під силу.

Кожен слідчий знає: якщо протягом перших трьох-п’яти діб після вчинення злочину доказів провини обвинувачуваного не роздобуто, то їх не роздобудуть ніколи.

Та й нові справи надходять до виконання мало не щодня, і на їх розслідування необхідні сили й час. Які вже тут можливості повернутися до старої справи?

Тому до ухвали судді про проведення додаткових слідчих дій слідчий ставиться без ентузіазму.

Так-сяк, і не в повному обсязі виконавши завдання судді, він знову направляє справу через прокурора до суду.

При повторному надходженні до нього справи суддя хапається за голову, бачачи, що доказів провини підсудного у справі не збільшилося, але робити нічого, він знову починає слухання, проходить усі етапи судового процесу і опиняється перед нелегким вибором.

Що робити, знову повернути справу на додаткове розслідування — чи ухвалити вирок на підставі наявних у справі матеріалів і відсутності вагомих, достовірних доказів вини підсудного?

Якщо суддя має честь, совість і фахову гідність, він знову повертає справу на дорозслідування.

Якщо такі поняття йому далекі — у місця позбавлення волі вирушає людина, провину якої не було доведено в законному порядку, тобто невинна.

Природно, що після ухвалення обвинувального вироку засуджений звертається до апеляційної та касаційної інстанцій, і в нього тепер з’явилася можливість перегляду судових рішень у порядку виняткового провадження.

Законодавець надав право апеляційному і касаційному судам, на зазначених вище підставах, повертати справу на додаткове розслідування чи на новий судовий розгляд у суд першої інстанції, що є таким самим ДРом.

Таким чином, відповідно до старих і оновлених норм КПК, ми маємо аж п’ять інстанцій, включно з переглядом судових рішень у порядку виняткового провадження, які мають право послідовно, одна за одною виправляти помилки, допущені їхніми колегами на попередньому етапі руху кримінальної справи.

І закон припускає, що жодна з цих інстанцій не дає гарантій, що права людини в карному процесі не порушуватимуться.

Більше того, у розділі 32 «Перегляд судових рішень у порядку виняткового провадження» ст.400—5 «Нововиявлені обставини» такими, зокрема, визнаються:

1) фальсифікація доказів, неправильність перекладу, а також показань свідка, потерпілого, обвинувачуваного, підсудного, висновку і пояснень судового експерта, якими обгрунтовується вирок;

2) зловживання прокурора, дізнавача, слідчого або суддів під час провадження у справі.

Читаєш ці рядки — і страшно стає, що держава на рівні закону визнає можливість фальсифікацій і зловживань у законозастосовчій галузі.

Дожили, нічого сказати.

На всі нинішні провадження у кримінальних справах, тобто на слідство, суд, дорозслідування, знову суд і знову дорозслідування, оскарження в різноманітних інстанціях, нові судові розгляди йдуть роки.

І слід також враховувати ту обставину, що при поверненні справи на ДР або на судовий перегляд людину, яка перебуває під слідством і судом, невинну перед законом, тобто без ухваленого судом обвинувального вироку, можуть утримувати у слідчому ізоляторі, в камері, розрахованій на 20 осіб за наявності в ній 25, в умовах малорухомості, відсутності свіжого повітря, нормального харчування та медичної допомоги, відірваною від сім’ї та роботи.

Дружина затриманого, діти, батьки страждають, позбавлена єдиного годувальника сім’я віддає останнє, витрачаючи гроші на оплату праці адвоката, а також продуктові і речові передачі в СІЗО.

Слід також враховувати й незавидну долю потерпілих та свідків у справі, змушених раз у раз, роками приходити за повістками то до слідчого, то на судові засідання і давати там свідчення, непотрібність яких для вирішення справи по суті очевидна всім.

Крім цього, на дорозслідування витрачаються величезні кошти з кишені українських платників податків, час і сили слідчих, прокурорів та суддів, які з набагато більшою користю могли б весь цей час боротися зі справжніми злочинцями.

Будь-який адвокат, хоч кого запитай, зможе свідчити, що в його практиці такі кримінальні справи не рідкість, свавілля й беззаконня, які правоохоронні органи чинять з допомогою дорозслідування, стали в їхній роботі явищем, а не випадком.

А ще ж існує таке поширене явище, як «замовні» кримінальні справи, коли необхідно з допомогою правоохоронних органів усунути конкурента в бізнесі чи неугодного політика, цих справ безліч, про них часто повідомляють друковані й електронні ЗМІ.

«Розслідування» таких справ триває роками, вони передаються зі слідства до суду і з суду до слідства багаторазово, а тим часом руйнується бізнес, розпадаються сім’ї, помирають люди, потерпають інтереси підприємств і організацій, і, в кінцевому підсумку, — інтереси держави.

І дуже рідко «замовні» справи після довгої низки дорозслідувань закінчуються їх припиненням.

Як правило, по них виносять неправосудні обвинувальні вироки.

Хто з читачів скаже мені, що намальована мною картина не входить у кричуще протиріччя зі ст. 62 Конституції України, відповідно до якої, «особа вважається невинною у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду»?

Так, законодавці надали апеляційному й касаційному суду право, як ідеться у ст.ст.366, 396 КПК України, ухвалити свій вирок, скасувавши або змінивши вирок першої інстанції, і закрити справу.

Однак, можете не сумніватися, ніхто із суддів цих судів не братиме на себе такої відповідальності і з чистою совістю відправить справу або на додаткове розслідування, або на новий розгляд.

Доля людини, такі поняття як гуманізм та милосердя у нашому правозастосовчому механізмі нічого не означають.

Презумпція невинності в Україні як конституційне право людини — порожній звук. Тріумфують далекі від правосуддя відомчі інтереси попереднього слідства, прокуратури та суду, а водночас і «презумпція винності», яка означає, що за недостатності доказів сумнівів у винності людини в цих органів не виникає.

Що я хочу довести цією статтею?

Її пафос у тому, що чинне за часів Радянського Союзу дорозслідування кримінальних справ не загрожувало громадянам такими згубними наслідками, як тепер.

Тоді фаховий рівень слідчих і суддів був надзвичайно високий внаслідок ретельного добору кандидатів.

Крім цього, повернення кримінальної справи на додаткове розслідування керівництво слідства та прокуратура розцінювали як НП, із дуже неприємними для слідчого, який провинився, та його безпосереднього начальника висновками і наслідками.

Те ж саме чекало і суддю при поверненні кримінальної справи на новий судовий розгляд.

Тому дорозслідування тоді не набувало такого масового характеру, як тепер. Адже, за даними голови Верховного суду України В.Бойка, лише 2000 р. із 240 тис. розглянутих судами кримінальних справ 10% було повернуто на додаткове розслідування.

А скільки їх було повернуто на дорозслідування за попередні 10 років незалежності?! І від цих цифр дух перехоплює! Вони мали би позбавити сну і спокою тих керівників міністерств та відомств, які допускають такий стан речей у правосудді!

У наш час попереднє слідство, прокуратура та суд змінилися не в кращий бік. Пішли професіонали, знизився рівень відповідальності при зрослих амбіціях у кадрів, які залишилися. У них на перший план вийшли інші, часто шкурні інтереси, тому знецінилися права і свободи людської особистості.

Тож, приймаючи в повному обсязі новий Кримінально-процесуальний кодекс України, депутати Верховної Ради мають врахувати негативні зміни, що сталися у правоохоронній сфері.

У законодавстві демократичної і правової держави, на статус якої претендує Україна, не може існувати таких одіозних норм, як додаткове розслідування та новий судовий розгляд.

У всіх демократичних країнах світу таких норм немає.

Там, щоб ухвалити виправдувальний вирок суду, досить побачити незначне формальне порушення в складанні якогось протоколу, не кажучи вже про неповноту чи неправильність зібраних обвинуваченням доказів.

Звісно, зі злочинністю слід боротися, і злочинець мусить відбути покарання. Але робити це потрібно, не порушуючи фундаментальних прав людини і таким чином, щоб навіть можливість опинитися будь-кому з нас у становищі «дорозслідуваного» була виключена законодавчо.

У демократичній, правовій державі не може діяти принцип «ліс рубають — тріски летять». Ми це вже колись проходили, і за останні роки, за всіма ознаками, так нікуди і не пішли.

Мені ближчий принцип — «хай краще сто злочинців залишаться на волі, ніж один невинний сяде у в’язницю».

Дуже хочеться сподіватися, що наші законодавці визнають верховенство прав особистості над правом чиновника й усвідомлюють, що державні органи мають існувати для людини, а не навпаки.

І що положення ст. 3 Конституції України — «людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави» —для депутатів Верховної Ради не порожній звук, а норма закону прямої дії.

Новий Кримінально-процесуальний кодекс має бути таким, щоб його норми не дозволили недбайливим, некомпетентним і нечесним виконавцям закону у своїх відомчих або особистих інтересах порушувати конституційні права людини та громадянина.

Верховна Рада повинна остаточно встановити, що в правовій державі будь-яка кримінальна справа мусить мати лише один результат — виправдувальний або обвинувальний вирок судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, а також при перегляді справ у порядку особливого провадження.

Жодного іншого рішення у кримінальній справі бути не може.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі