«ОДЕРЖАННЯ СУДДЯМИ ПОСАД НАБИРАЄ КОМЕРЦІЙНИХ ОЗНАК» ВВАЖАЄ ГЛАВА ВИЩОЇ КВАЛІФІКАЦІЙНОЇ КОМІСІЇ СУДДІВ

Надзвичайно цікавий і, можна сказати, вельми показовий конфуз стався на останньому пленумі Верховного суду України. Глава Вищої кваліфікаційної комісії суддя Верховного суду України Юрій Кармазін виступив із традиційною допо-віддю про стан суддівських справ, якщо розглядати їх крізь призму кадрової політики. Суддя, зокрема, дозволив собі торкнутися такої делікатної проблеми, як торгівля суддівськими посадами. Конкретних прізвищ, на жаль, не було названо. Проте присутній на пленумі перший заступник міністра юстиції Броніслав Стичинський відреагував на цей виступ несподіваним для більшості присутніх чином. Він зая-вив про свій намір звернутися з заявою в прокуратуру у зв’язку з фактом наклепу, а також — у суд, із позовом про захист честі й гідності.

У когось надміру підозріливого ці події, цілком можливо, викличуть асоціацію з загальновідомою приказкою, відповідно до якої головні убори громадян певної категорії мають властивість самозайматися. Ми цього, ясна річ, стверджувати не будемо. Хоча навряд чи реакцію мін’юстів-ського чиновника можна назвати адекватною.

Утім, я цілком допускаю, що в Міністерстві юстиції ніколи нічого не чули про те, що посади суддів подекуди в нас часом продаються. Я навіть готова зарахувати до розряду інсинуацій твердження недоброзичливців про те, що в Україні існує ринок суддівських посад і цілком конкретні ставки, причому в доларовому еквіваленті, що, крім усього іншого, вкрай непатріотично. Але в мене немає також ані найменшого сумніву в тому, що суддя-доповідач, який багато років пропрацював у системі, усвідомлював, що говорить. Говорить, до речі, з трибуни пленуму і з посиланням на непоодинокі сигнали з місць. Кожна мисляча людина має розуміти, що за пропозицією пана Кармазіна вивчити проблему одержання суддями посад з огляду на те, що вона набирає комерційних ознак, стоїть цілком конкретний фактаж. Бо глава Вищої атестаційної комісії, можливо, більше від інших знає, хто зав’язує очі українській Феміді, що й у яких банкнотах кладе на її терези, споконвіку призначені тільки для зважування нематеріальних субстанцій.

Отже про яку свободу слова (яка геть не є прерогативою виключно журналістів) можна говорити в державі, де офіційна доповідь про реальний стан справ може загрожувати кримінальною відповідальністю? Якою може бути перспектива створення справді незалежної судової влади в державі, де виконавча влада дозволяє собі окрики на адресу влади судової? І, нарешті, про яку реформу судової влади загалом можна вести мову, якщо твердження, що посади суддів продаються й купуються, справді небез-підставне?

Кого зіпсувало
кадрове питання?

Слово судді Верховного суду України Юрію Кармазіну: «Потрібна принципово нова система як добору суддів, так і їхньої фахової підготовки. Поки що кадри на судову роботу добираються за занадто спрощеною схемою, а належної системи фахової підготовки суддів досі немає. Факультет підготовки фахових суддів, що діє при Національній правовій академії
ім. Ярослава Мудрого в Харкові, поки що не розв’язує цієї проблеми. На практиці вже є випадки, коли випускники цього закладу не можуть скласти іспитів, щоб обійняти посаду судді, через низький рівень правових знань і цілковиту необізнаність у царині судової практики.

Значно скоротилася в судовій системі плинність кадрів. Це зумовлено багатьма чинниками, зокрема й заробітною платою судді, яка, попри її розмір, усе-таки забезпечує більш-менш безбідне існування сім’ї та виплачується вчасно. Цей та інші чинники створюють умови, завдяки яким посада судді стає престижнішою, ніж це було кілька років тому. Станом на 1 січня 2001 року, вакантними в районних (міських) судах залишаються 263 посади, у резерві значаться 904 особи. Тобто практично три кандидати на одне місце. За винятком Донецької та Кіровоградської, сьогодні в Україні немає областей, де на посаду судді було б менше двох претендентів.

Дивує, чому за наявності такого резерву залишаються вакантними місця? Відповідь на ці запитання, мені здається, полягає в нерозторопності чиновників Міністерства юстиції та його управлінь в областях, на котрих покладено обов’язки добору кандидатів у судді й підготовка за рекомендаціями відповідних кваліфікаційних комісій матеріалів щодо їх призначення чи обрання.

Чи, може, ці вакансії чекають викупу? Бо процес обій-мання посади суддею, як свідчать сигнали з місць, починає набирати комерційних ознак. Складний і тривалий шлях до посади судді й реальний стан справ із обійманням вакансій змушує обговорити це питання.

На моє глибоке переконання, при доборі кадрів головну роль мають відігравати кваліфікаційні комісії та Вища рада юстиції, бо законодавством обов’язок формування суддів-ського корпусу, спроможного неупереджено й сумлінно виконувати правосуддя, покладено тільки на них. А чиновники з Міністерства юстиції та його управлінь повинні чітко діяти в межах повноважень, визначених положеннями про Мін’юст і його управління на місцях, і виконувати лише функцію добору кандидатів у судді для кваліфікаційних комісій, а не навпаки. Відповідно до закону «Про статус суддів», саме кваліфікаційна комісія, а не хтось інший, рекомендує на посади суддів кандидатів, котрі виявили кращі знання, і тільки в кількості, необхідній для заміщення вакантних посад.

Практика застосування цього закону, на мій погляд, перекручена, тож її необхідно виправляти. Підставою для такого висновку слугує той факт, що зі сформованого кваліфікаційними комісіями резерву у більшості випадків кандидатури добирає не кваліфікаційна комісія за результатами складання іспиту, а, знов-таки, начальник обласного управління юстиції за погодженням із головою обласного суду.

Чим менше чиновників буде задіяно при проходженні шляху кандидата на посаду судді, тим прозорішим, пу-блічнішим і коротшим буде цей шлях, і це дозволить унеможливити випадки зловживань при вирішенні цього питання. Проходження різних співбесід із кандидатами, починаючи з консультанта управління юстиції, директора департаменту й аж до міністра юстиції під виглядом з’ясування достатньої кількості фахових знань, неприпустиме, оскільки це не передбачено жодним законом або нормативним актом.

Відомі випадки, коли голови обласних судів і начальники управлінь юстиції не виконують рішень кваліфікаційних комісій. Ще в березні 1997 року Вища кваліфікаційна комісія змінила висновок кваліфікаційної комісії суддів Чернівецької області про відмову дати рекомендацію на посаду судді Житарюку, який раніше працював суддею в Закарпатській області й переїхав за сімейними обставинами в Чернівецьку область. Попри те, що стосовно Житарюка Вища кваліфікаційна комісія прийняла позитивне рішення, протягом трьох років він так і не одержав посади судді, хоча вони звільнялися, і вакансії є досі. Такі приклади можна наводити по кожній області.

Відомі випадки, коли голови деяких обласних судів, аби перешкодити суддям, рекомендованим кваліфікаційною комісією для обрання на посаду безстроково, вступали, так би мовити, у змову з народними депутатами, а ті блокували проходження запропонованих кандидатур у парламенті.

Позитивний чинник у роботі кваліфікаційних комісій із формування суддівського корпусу полягає в тому, що до кандидатів у судді ставилися жорсткіші умови стосовно фахової придатності. Торік через кваліфікаційні комісії суддів пройшло 732 особи, 49 кандидатів на посаду судді не склали кваліфікаційних іспитів, семи відмовлено у відповідній рекомендації.

Торік кваліфікаційні комісії суддів загальних судів притягнули до дисциплінарної відповідальності 179 суддів, що на 64 судді більше, ніж торік. Загалом порушено дисциплінарні провадження проти 371 судді. Справи, які стосуються ще 92 суддів, перебувають у стадії розгляду.

Дисциплінарне стягнення у формі догани накладено на 133 суддів, 15 понижено в кваліфікаційному класі. До 31 судді застосовано крайній захід дисциплінарного впливу — звільнення з посади. Позаторік звільнено вісьмох суддів.

Загалом за період з 1996 до 2000 року до дисциплінарної відповідальності притягнуто 674 суддів.

Статистика свідчить, що з року в рік кількість суддів, до яких застосовувалися заходи дисциплінарного впливу, різко зростає. Безумовно, це певною мірою поліпшило виконання правосуддя, але великого позитиву не дало і, я переконаний, не дасть доти, доки суддя не усвідомить, що за умисний незаконний арешт особи на прохання працівника міліції чи інше умисне порушення закону йому доведеться попрощатися зі своєю посадою. Адже, погодьтеся, за таких обставин суддя не може обійтися доганою чи зниженням кваліфікаційного класу, бо його дії межують із кримінальною відповідальністю за винесення явно неправосудного вироку, рішення, визначення чи постанови. Відомі випадки, коли судді за наявності батьків, не позбавлених батьківських прав, ухвалили неправосудні рішення про всиновлення їхніх дітей громадянами США й інших країн. І ці судді досі обіймають свої посади. Суддівській сваволі час покласти край.

Обіймаючи посаду безстроково, частина суддів відчула себе чиновниками, недосяжними навіть для кваліфікаційних комісій, а про рядового громадянина годі й говорити. Високо оцінюючи себе, вони не дбають про підвищення свого фахового рівня, не докладають зусиль для ухвалення у справах рішення, що грунтувалося б на законі. Будемо відвертими й повернемося в недавні часи, коли скасування судового рішення нами, суддями, сприймалося як надзвичайно неприємна подія, яка змушувала сідати за книжки, писати реферати й таким чином ліквідовувати прогалини у своїх знаннях, змінювати своє ставлення до роботи. З жалем доводиться констатувати, що на сьогодні брак у роботі суддів найчастіше став буденною справою».

Таємниці слідства, вкриті мороком

Голова Верховного суду України Віталій Бойко: «Вже можна констатувати, що поступово відбувається трансформація ролі суду з органу примусу в гілку влади, покликану здійснювати державний захист прав і свобод людини. Громадяни, користуючись своїм конституційним правом на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових осіб, дедалі більше звертаються в суди з такими скаргами. Ці скарги задоволено судами в 77 відсотках справ.

Водночас не можна заперечувати, що правосуддя не завжди ефективне. Мабуть, головне тут — відсутність кількості суддів, необхідної для належного розгляду справ, що надходять сьогодні в суди, відсутність сучасної законодавчої бази для здійснення правосуддя, незабезпечення державою належних умов для нормального функціонування судів.

Проте не можна не бачити й того, що нерідко недоліки ефективності правосуддя криються в неналежному рівні здійснення його судами, недотриманні ними положень судочинства, що призводить до помилкових судових рішень, незабезпечення своєчасного судового захисту від порушень законних прав та інтересів.

Деякі судді продовжують дотримуватися обвинувального ухилу при здійсненні правосуддя. Про це свідчать як окремі кримінальні справи, так і судова статистика загалом. Торік суди вищого рівня скасували обвинувальні вироки з закриттям справи чи поверненням її на додаткове розслідування щодо приблизно 2000 осіб».

За словами В.Бойка, на якість і ефективність правосуддя в кримінальних справах негативно впливає далеко не досконала робота органів попереднього слідства. Це виявляється в невмінні зібрати, повно та об’єктивно дослідити докази в справі й дати їм правильну юридичну оцінку. Існує велика кількість прикладів, коли обвинувачення грунтується лише на зізнаннях підозрюваного чи обвинувачуваного, отриманих, як правило, на початку розслідування. У судовому засіданні він від цих свідчень, як правило, відмовляється. Проте далеко не всім суддям вистачає духу винести виправдувальний вирок тоді, коли інших переконливих доказів, які викривають особу в скоєнні злочину, немає й одержати їх неможливо. Обвинувачувані у скоєнні злочину дедалі частіше відмовляються в суді від своїх зізнань, посилаючись на те, що давали їх під тиском шантажу, залякування, фізичного насильства й інших недозволених методів ведення слідства. З 240 тисяч кримінальних справ, закінчених судовими провадженнями торік, понад 20 тисяч — кожну десяту — повернуто на додаткове розслідування.

Загалом у роботі державних органів, названих правоохоронними, трапляються найрізноманітніші правопорушення: від фальсифікації протоколу допиту особи, якої взагалі не допитували, до відтворення обстановки події злочину зі сліпим підозрюваним і тілесних ушкоджень, заподіяних ні в чому не винному громадянинові. На такого штибу порушення суди реагують шляхом винесення окремих постанов. Торік таких постанов винесено близько 4 тисяч. Як засвідчив аналіз, проведений Верховним судом, порушення кримінально-процесуального законодавства наявне на всіх стадіях провадження у справі. Третину таких постанов винесено в зв’язку з грубими порушеннями процесуальних термінів, зокрема термінів слідства й утримання під вартою. Кожна десята окрема постанова пов’язана з порушенням права на захист. Дуже поширена практика, коли під час дізнання й попереднього слідства підозрюваного допитують як свідка, що внеможливлює допомогу захисника до першого допиту.