ВИРОК БЕЗ СУДУ, АБО ЯК ВИЖИТИ У В’ЯЗНИЦІ

Читайте також

Якщо ви будь-коли міркували над цією проблемою, то, швидше за все, досвід одного з тих, хто знає, як можна вижити у в’язниці, видасться вам цікавим.

Андрій Кудін, людина, із враженнями якого від перебування по той бік тюремних грати ми пропонуємо познайомитися читачам, принципово відрізняється від переважної більшості своїх товаришів по нещастю. Як мінімум з однієї причини — він наважився привселюдно заявити про те, що відбувається ТАМ. І навіть опублікував книгу про те, як вижити у в’язниці. За відомостями автора цих рядків, видання викликало великий інтерес серед найрізноманітніших верств населення і вже встигло стати бібліографічною рідкістю. Книжку видадуть також у Росії, Канаді й США. Кажуть, особливо швидко вона розходилася на книжковій розкладці у Верховній Раді, що, мабуть, теж дуже симптоматично.

Автор книги, звичайно, небезсторонній. Але хто зважиться дорікнути людині в суб’єктивному ставленні до нелюдів, які його катували? Андрій Кудін стверджує, що внаслідок звірячих побоїв дерев’яними битами в стінах Московського РВВС столиці, йому довелося перенести найскладнішу операцію. Став інвалідом другої групи. Він стверджує також, що фальсифікація кримінальних справ, знущання і побої затриманих — звична справа для нашої рідної міліції. Говорити сьогодні про те що, нібито той, хто потрапив за грати, має якісь права людини, — просто смішно. Нижче ми наводимо уривки зі згаданої книжки, виділені курсивом.

Може, читач, який цікавиться питанням, і не дізнається з цієї книжки про щось принципово нове з життя затриманих, заарештованих і ув’язнених. Адже всі ми багато чули про те, що відбувається ТАМ. Інше питання, наскільки наша інформація відповідає істинному стану справ. Якщо вірити Андрію Кудіну, то відповідає повністю.

Андрій Кудін народився 1965 року в Києві. Службу в армії проходив у Північно- Кавказькому військовому окрузі. Випускник філософського факультету Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Цікавиться релігійно-філософськими вченнями Сходу, крім того, вивчає економіку і фізіологію вищої нервової діяльності. 1995 року захистив дисертацію.

Разом з однодумцями створив спортивну школу китайських бойових мистецтв — WU SHU. Як стверджують спеціалісти, у ті роки вона була кращою в Україні.

Закінчивши дворічні курси китайської мови, поїхав вивчати бойові мистецтва в Китай. Якийсь час займався в Академії бойових мистецтв при монастирі Шаолінь. Багато подорожував по світу.

Після повернення в Україну працював старшим викладачем на кафедрі боротьби в Українському державному університеті фізичного виховання і спорту.

Автор понад 30 статей і ряду книжок, у тому числі присвячених китайським бойовим мистецтвам, автор монографії з філософії, кіносценарію «Чорна масть», а також збірки віршів.

— Андрію В’ячеславовичу, ви досить-таки відома людина, вас і вашу сім’ю добре знають не тільки в Україні. Ваш арешт викликав здивування, тим більше, що багато хто вважав пред’явлені обвинувачення абсурдними. Проте, ви п’ять місяців провели за гратами. Я б хотіла почати із запитання, яке вам напевно вже ставили не раз — що все-таки було причиною арешту?

До того дня, коли я потрапив за грати, мені було важко повірити, що в Україні, де так багато говорять про побудову демократичної та правової держави, людину можуть кинути в тюремну камеру на підставі грубо сфабрикованого доносу, добутого, до того ж, під катуваннями. Матеріали кримінальної справи були старанно вивчені Комітетом із питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією при Верховній Раді України. У документі за № 06-19/6-265 від 17.10.1997 р. за підписом Григорія Омельченка і направленому їм до відповідних інстанцій, зокрема, говориться: «Аналіз матеріалів і інформації, що надійшла до мене, дають підстави вважати, що арешт А.Кудіна був спланованою акцією або провокацією з метою помститися його батьку В.Кудіну — члену Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення за його принципову позицію при вирішенні питань про розподіл телеефіру між приватними телекомпаніями».

Те, що сталося, було полі-тичною розправою над моїм батьком.

— Чи правдива інформація про те, що той, хто дав проти вас явно неправдиві показання, перед цим був жорстоко побитий?

— Все обвинувачення було побудовано виключно на показаннях однієї людини. Дані судово- медичної експертизи свідчать про те, що його побили. Більш того — його жорстоко катували. Очевидно, із метою залякування оперативники показували мені його через відкриті двері. На цю людину неможливо було спокійно дивитися. Вона була побита настільки, що на ногах шматки шкіри звисали упереміш зі шматками джинсових брюк, в які він був одягнений. Важко було зрозуміти — де звисає людська шкіра, а де закривавлена джинсова тканина. Було очевидно, що ця людина роздавлена і фізично, і морально, що вона підписує папери, не читаючи, і говорить під диктування. Усе, сказане нею, було заплутаним і суперечливим. Після того, як до неї допустили адвоката й її припинили бити, вона відмовилася від показань, даних під час катування, і розповіла слідству правду.

Зі скарги N., на чиїх показаннях було побудоване обвинувачення, направленої ним у прокуратуру м.Києва (орфографію оригіналу збережено. — Ред.): «…Після тривалих побиттів і знущань я втратив лік часу. Так продовжувалось увесь час, поки я знаходився в Московському райвідділі, а там я був більше тижня. Били мене і вдень і вночі, утримували в темному, сирому приміщенні. За те, що я попросив адвоката, мене знову били по спині, по ногах, у пах. Я був зломлений, придушений. Будь-яка спроба заперечувати їм закінчувалася побиттям...

…Були нескінченні погрози вбити мене при спробі втечі. Я вірив, що вони так і зроблять, адже ніхто зі мною не розмовляв нормально, а відразу били…

…Міліцейські методи вибивання показань нічим не відрізняються від фашистських. Я був розтоптаний, доведений до крайнього стану й обмовив не тільки себе, а й найголовніше — ні в чому не винну людину — Кудіна Андрія».

З листа N., написаного ним дружині А. Кудіна: «…Я довго мучився, щоб тобі написати, і ось вирішив, оскільки з’явилася можливість. Сьогодні Різдво. Я знаю, що ти віруюча людина, і ти мене повинна зрозуміти і простити. Я дуже винний перед тобою, твоїми дітьми і, у першу чергу, перед Андрієм. Але мені довелося його обмовити так само, як і себе...

…таких знущань я не відчував ніколи. Я тепер розумію, яким способом у старі часи добували показання і як обмовляли людей. Мене вбивали, убивали так, що, пробач за вислів, я мочився кров’ю тиждень, а голова дотепер погано тямить. Я знаю, що Андрій не винуватий, він тільки через мене постраждав… Я не знаю, як складеться моє життя далі і не знаю, що попереду. Прошу тебе — пробач мені…»

—Як ви думаєте, наскільки широко поширена практика застосування катувань під час ведення слідства?

— На жаль, застосування катувань і вибивання «потрібних» показань незаконними, вірніше сказати, — злочинними методами стало нормою. Вкрай низький фаховий і інтелектуальний рівень представників органів, які ведуть дізнання, помножений на безкарність чиновників від влади, призвели до того, що українське правосуддя перетворилося в сатанинську м’ясорубку, в якій усім байдуже до того, винна людина чи ні.

Переважна більшість тих, кого я побачив за тюремними стінами, були жорстоко побиті співробітниками міліції відразу ж після затримки. Знущалися з усіх, включаючи підлітків, жінок і людей похилого віку. Те, як поводяться з людьми, які потрапили за грати, — загально-відомо, але про це чомусь не прийнято говорити. До цього звикли. Це стало нормальним для України.

Задля справедливості я хочу сказати про те, що в Україні є чимало фахівців, для яких Закон — це Закон. Проте надмірна політизація правоохоронних органів і політика, яка тут проводиться, призвели до того, що всі ці люди, якими по праву може пишатися будь-яка країна, в Україні були змушені або звільнитися з органів, або їх поставили в такі умови, в яких вони не мають змоги працювати.

— Восени 1997 року ходили уперті чутки про те, що ви були причетні до організації замовного вбивства. Це стало формальною причиною вашого арешту. Що сталося насправді?

— Всі розмови про вбивство не більше, ніж дурниця. Не було ніякого вбивства. Звідкись з архівів відкопали нерозкриту справу про хуліганство, що ніяк мене не стосується. Для більшої ваги справу зі ст.206 КК (хуліганство) швиденько перекваліфікували на ст.93 КК (убивство) і запустили у провадження, намагавшись «прив’язати» її до мене через третіх осіб. Проте ще під час попереднього слідства абсурдність обвинувачень була очевидною, а в численних скаргах моїх адвокатів неодноразово говорилося про те, що «...Кудін А.В. незаконно заарештований і йому незаконно пред’явлене обвинувачення в справі, яка щодо нього ніколи не порушувалася...» Проте слідчі, до яких потрапляла моя справа, очевидно, боючись зіпсувати стосунки з колегами, перекидали її один-одному, як м’ячик у пінг-понзі. Вони боялися взяти на себе відповідальність за закриття справи через відсутність не просто складу злочину — через відсутність справи як такої. У кінцевому рахунку справа потрапила до суду, де вона і була перекваліфікована знову зі ст.93 (убивство) на ст.206 КК(хуліганство), якою вона споконвічно і була. Суд не тільки встановив винних і суворо їх покарав, він також установив мою повну непричетність до цієї справи, що я не був і не міг бути на місці, де сталося хуліганство, і взагалі не був знайомий ні з обвинувачуваною, ні з потерпілими.

— Як стверджують ваші рідні, коли вас заарештували і відвезли в Московський РВВС м. Києва, ви були здоровою людиною. Вийшли ж ви на свободу інвалідом другої групи. З вами обійшлися не тільки несправедливо, а й досить жорстоко. Чому?

— Розрахунок був гранично простий. Співробітники міліції, які били мене дерев’яними битами і гумовими кийками, розраховували на те, що їм удасться мене залякати, що я в стані шоку зведу наклеп на себе та інших людей, що підпишу, не читаючи, будь-які папери, які мені підсовували. Коли ж я навідріз відмовився співробітничати з міліцією, зажадав допустити до мене адвоката — це їх просто збісило. До того ж, вони дуже поспішали, їм необхідно було вибити з мене що завгодно будь-якою ціною, щоб виправдати беззаконня, яке вони чинили. Наслідком отриманих побоїв стало виникнення субдуральної гематоми над правою гемісферою мозку. Через кілька днів після звільнення мене госпіталізували і зробили операцію з видалення гематоми.

— Чи були притягнуті до відповідальності співробітники міліції, які побили вас?

— Я переконаний, що їхні імена відомі й у Міністерстві внутрішніх справ, і в прокуратурі. Усе, що зі мною сталося, відображено в матеріалах кримінальної справи. Я неодноразово звертався з клопотаннями в різноманітні інстанції, підготував і передав звернення на ім’я нині чинного Президента, проте всі мої звернення залишилися без розгляду. У відповідь на заяву мого батька з приводу того, що трапилося зі мною, а також з факту крадіжки співробітниками міліції грошей, документів і особистих речей під час проведеного ними обшуку, надійшов короткий лист із прокуратури міста Києва за № 18/260п-97 від 22.10.97 р.: «Ваша заява на дії співробітників міліції Московського районного управління ГУ МВС у м. Києві щодо Вашого сина — Кудіна А.В. і безпідставного вилучення під час обшуку зазначених Вами документів і речей перевіряється слідчим шляхом». Я прекрасно розумію, що ніхто нічого не «перевіряв» і перевіряти не збирався. Співробітники міліції, які сфабрикували мою справу, були стурбовані тим, як би тихенько все зам’яти і не заплямувати честь мундира. Невже пан Кравченко не розуміє, що, прикриваючи злочинців у ввіреному йому відомстві, він сам стає співучасником злочину?

— Чи не намагалися ви через суд відновити справедливість і зажадати компенсації за заподіяний вам збиток?

Після всього, що зі мною сталося, я не вірю ні в законність, ні в правопорядок у нашій країні. Я вважаю, що в Україні всі розмови про Конституцію, про законність і про права людини — не більше, ніж порожній звук. Про яку побудову демократичної і правової держави може йтися в країні, де Закон підмінено Беззаконням, де елементарні людські поняття перевернені з ніг на голову?

«У так названій «незалежній» Україні правоохоронні органи є найбільш криміналізованою частиною суспільства. Злочини, які чиняться тими, хто з обов’язку служби зобов’язаний захищати закон, не йдуть ні в яке порівняння зі злочинами тих, кого прийнято називати кримінальними елементами. Істерія, що роздмухується засобами масової інформації з приводу придуманого ними ж розгулу злочинності в Україні, не відбиває істинного стану справ, а служить зручним прикриттям для справжніх злочинців у міліцейських мундирах».

А.Кудін. «Як вижити у в’язниці»

— Працюючи над книгою, ви вірили в те, що вам удасться що-небудь змінити?

— Коли я, сидячи в тюремній камері, писав книгу «Як вижити у в’язниці», я не думав про те, чи зможе вона що-небудь змінити. Я її просто писав, писав про те, що побачив за тюремними стінами. Якщо вона змусить задуматися про те, що відбувається в нашій країні хоча б кількох людей, я вважатиму, що своєї мети я досягнув. Чи зможу я що-небудь змінити? Не знаю. Принаймні я спробував.

Працюючи над книгою, я не знав, чи зможу будь-коли закін-чити її і чи буде вона видана. Я думаю, ви розумієте, що коли сидиш у тісній, прокуреній камері, настрій рідко буває гарним. Отож, коли одного разу в мене на душі було зовсім погано, до мене підійшов один із ув’язнених і запитав: «А чому ти сьогодні нічого не пишеш? Ми для тебе стіл звільнили. Там, на волі, повинні знати, що відбувається з нами у в’язниці». У тюремній камері було так мало місця, що, коли одна людина сідала за стіл, то інші нічим займатися вже не могли. У ті хвилини я раптом чітко усвідомив — те, що я роблю, виявляється, комусь справді може бути потрібне. Я подивився на людей, які мене оточували, зліз із нар і сів писати.

Цією книгою я хотів привернути увагу громадськості не до себе особисто, не до того, що трапилося зі мною, а до проблеми незахищеності людини в нашому суспільстві, до доль людей, які знемагають у катівнях довгі роки, очікуючи суду.

«…Я неймовірно втомився. Не від в’язниці, ні. Я все життя прожив у країні, що сама по собі була в’язницею, а якщо я чогось і домігся, то виключно всупереч, а не завдяки державі, в якій народився і виріс. Я втомився від брехні, яку щодня, щохвилини чую по радіо, бачу по телевізору, читаю в газетах. Пригадайте Джорджа Оруелла! Його роман «1984» написаний для нас, а партійне гасло Старшого Брата «Війна — це мир» перейшло із сторінок книги на екрани наших із вами телевізорів! Елементарні людські поняття перевернуті з ніг на голову, а свідомість покалічена так, що вони не в змозі задуматися над питанням: із ким і чим насправді збирається боротися багатомільйонна армія гуманоїдів, і чому населення України тільки за перші три роки правління нинішнього режиму... скоротилося за офіційними даними із 52 до 50 мільйонів (за неофіційними і враховуючи тих, хто виїхав за кордон, — до 48 мільйонів 700 чоловік)?

Свідомість пересічних громадян уже повністю підготовлена до того, що диктатура краще, ніж демократія,.. що «диму без вогню не буває», і якщо когось раптом заарештували і він помер за тюремними гратами, не доживши до суду, — виходить, так потрібно. Попередню роботу завершено. Залишилося зробити один тільки крок…»

А.Кудін, «Як вижити у в’язниці»

— Як ви вважаєте — у в’язниці може вижити кожний чи все ж є категорія людей, які через моральну або фізичну слабкість приречені, потрапивши за грати?

На думку фахівців, той, хто побував за гратами, після двох місяців неволі потребує серйозного лікування. Після п’яти років ув’язнення в людській психіці настають незворотні зміни. Для повернення у світ вільних людей із світу неволі йому потрібний міст або, іншими словами, допомога із боку суспільства, в яке людина повертається.

У тюремній камері можна зустріти цілком різних людей — за віком, освітою, звичками, поглядом на життя... Є ті, хто кричить: «Мій дім — в’язниця» або: «На волі робити нічого». Вони живуть як тварини — примітивним життям, керуючись не розумом, а інстинктами. Проте поряд із ними за гратами можна зустріти чимало людей, у котрих достатньо сильний внутрішній стрижень. У них є конкретна мета, вони розуміють, що для самореалізації людині необхідні насамперед воля і вони прагнуть будь-що вийти на волю. Їм часом абсолютно байдуже, що там, за гратами — війна, розруха, епідемії... Для них головне — вийти за стіни в’язниці. У них є цілком конкретна мета і ця мета допомагає їм вижити.

— Але загальновідомо, що міліції нескладно підсадити співкамерника, готового виконати практично будь-яке побажання оперпрацівника, і завдання, поставлене ним, може полягати не тільки в тому, щоб отримати інформацію, яка цікавить слідство, втершись до вас у довіру, але і «створити умови» всередині тюремної камери для людини, яка цікавить слідство. Скажімо, нацькувати на нього інших співкамерників, спровокувати їх на конфлікт. Адже в одній і тій самій камері поруч із бізнесменами, які потрапили за грати за економічними статтями, можуть сидіти психопати, вбивці, просто неврівноважені люди...

Звичайно, коли проти вас готують цілеспрямовану акцію, витримати тиск і не піддатися на провокацію часом буває непросто, проте я переконаний у тому, що все залежить, насамперед, від самої людини. Неможливо зломити того, хто не хоче зламатися. Якщо людина з повагою ставиться до себе і до оточуючих, якщо вона живе так, як личить вільній людині, то вона гідно вийде з будь-якої ситуації, якою б важкою вона не була. Зі свого особистого досвіду я зробив висновок, що чим серйозніша людина сидить поруч із вами в камері — тим легше знаходитися поруч із ним в одній клітці. Найнебезпечніші співкамерники — це наркомани, безмозкі малолітки, нікчеми, які були ніким на волі і намагаються утвердитися у в’язниці. До категорії небезпечних співкамерників я б також відніс і колишніх співробітників міліції. Тих, які були звільнені з правоохоронних органів і, погулявши якийсь час на волі, благополучно влилися в кримінальні структури. На момент затримки вони належали до цивільних осіб, тому й потрапили до загальних камер. З «колишніми» сидіти досить складно. Вони працюють у тісній зв’язці з тюремним начальством, із них най-краще виходять тюремні авторитети. Їх вирощують, підтримують, і, незважаючи на те, що «колишні» самі ув’язнені, вони ставляться до оточуючих із презирством, як до покидьків суспільства.

— Чи не вважаєте ви, що ієрархія, яка існує серед ув’язнених, виникає природно, як закономірний результат саморегуляції будь-якого суспільства?

Найчастіше трапляється так, що авторитет на волі — ніхто у в’язниці і навпаки. Тюремні авторитети не завжди бувають авторитетами серед вільних людей.

За тюремними гратами хазяїн один. Тюремникам не потрібні некеровані ув’язнені, а тим більше не потрібні некеровані лідери серед ув’язнених. Найчастіше тюремних авторитетів свідомо вирощують для цілком конкретних цілей, щоб було легше управляти ув’язненими зсередини арештантського середовища.

— Чи правда, що тюремне ке-рівництво всіляко перешкоджає тому, щоб ув’язненим передавали зі свободи юридичну літературу?

Грамотні ув’язнені нікому не потрібні. Те, що сьогодні відбувається за стінами україн-ських в’язниць, суперечить елементарним нормам людського життя. Воно порушує будь-які мислимі і немислимі норми прав людини. Тюремникам потрібні не освічені арештанти, а слухняні раби, зацьковані і залякані. Щоб вони були слухняними і керованими не тільки у в’язниці, а й після виходу на волю.

— Як ви вважаєте, чи змінилися ви самі за час перебування за гратами?

— Звісно ж, багато в чому змінився. Я дивлюся на навколишній світ іншими очима. Я бачу, що життя кожного з нас — картковий будиночок і зруйнувати цей будиночок надзвичайно легко.

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 25.77
EUR 27.74