«ЗАКОН Є ТЕ, ЩО МИ ПОЯСНЮЄМО»

Поділитися
1 січня 2001 року виповнюєть-ся чотири роки відтоді, як Конституційному суду України було надане право приймати до розгляду конституційні подання і конституційні звернення...
Віктор Мусіяка

1 січня 2001 року виповнюєть-
ся чотири роки відтоді, як Конституційному суду України було надане право приймати до розгляду конституційні подання і конституційні звернення. За чотири роки діяльності єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні став вельми помітною державною інституцією. Цьому сприяло перш за все те, що за коротку історію сучасної України наявність Конституції і прийнятих законів не стали, як це належало б демократичній, правовій державі, безумовною гарантією забезпечення проголошених прав та свобод людини і громадянина. Відверте і безкарне ігнорування конституційних засад суспільного розвитку, перш за все, органами державної влади, безсоромне прагнення «загребти під себе» якнайбільше повноважень, можливостей прямого чи опосередкованого впливу на політичні та економічні процеси, уникнути юридичної, політичної або, хоча б, моральної відповідальності — такі ознаки української дійсності. При перманентному існуванні колізій і протистояння між тими, хто посів різні гілки влади, при явній зневазі багатьох чиновних осіб до Основного Закону держави, вони намагаються підкріпити свої позиції посиланнями на Конституцію, або намаганнями відповідним чином хоча б підкоригувати її. Нерідкими стали апеляції до Конституційного суду, як до останньої інстанції, рішення якої здатні узаконити ті чи інші претензії, або зробити їх практично безнадійними. Тому Конститу-ційний суд часто опинявся в епіцентрі не тільки суто правових, а й політичних відносин в суспільстві. Ним прийнято понад шістдесят рішень, багато з яких кардинально вплинули на хід політичних подій в країні, на по-літичну ситуацію, правову свідомість громадян і посадових осіб, на правопорядок в державі в цілому.

На мій погляд, наш своєрідний «колективний Соломон» дав немало підстав як для безумовно позитивного сприйняття одних його рішень, так і для сумнівів щодо обгрунтованості інших.

Мабуть, це є закономірним, оскільки, при всій безумовно блискучій квалі-фікації та мудрості суддів Конституційного суду, вони залишаються живими людьми, які мають не тільки власне бачення Основного Закону, а й, як і всі громадяни, наділені виборчим правом. Як не парадоксально, та на заваді до прийняття окремих рішень, які б відповідали конституційним засадам, стає, часто саме життєва мудрість: класичний зразок «горя від розуму».

Не маю сумніву, що з часом за результатами роботи Конституційного суду України будуть захищені дисертації, написані монографії, інші глибокі дослідження. Сьогодні ж, під «чергову річницю», є сенс поділитися абсолютно суб’єктивними враженнями лише щодо окремих рішень Конституційного суду, визначити деякі тенденції в його роботі.

Рішення Конституційного суду, що не викликають сумнівів в їх прийнятності, обґрунтованості, немає сенсу спеціально розглядати і перелічувати — вони є безумовними досягненнями суду. До прийнятих і безсумнівних рішень я відношу так звані рішення по справі про тлумачення терміну «Законодавство».

Правда, я б уточнив в п. 1 рішення, що до системи законодавства мають бути віднесені не всі укази Президента України, а лише нормативні. Прийнятним конституційним положенням є рішення по справі про зворотну дію кримінального закону в часі. Ним встановлено, що «положення статті 58 Конституції України з урахуванням вимог пункту 22 частини першої статті 92 Конституції України треба розуміти так, що виключно законами України визначаються діяння, які є злочинами, та встановлюється кримінальна відповідальність за їх вчинення. Такі закони мають зворотну дію в часі у випадках, коли вони пом’якшують або скасовують кримінальну відповідальність особи».

Не можна не згадати рішення Конституційного суду по справі за конституційним поданням Президента України щодо порядку голосування та повторного розгляду законів Верховною Радою України. Всі обставини, з яких витікає конституційне рішення законодавчого органу всебічно вивчені, висновки обґрунтовані з посиланнями на відповідні положення Конституції. Дії всіх учасників процесу прийняття законів і їх оприлюднення (Верховної Ради, кожного народного депутата, Президента) було глибоко системно проаналізовано і всебічно розтлумачено. Це рішення Конституційного суду поставило крапку в довгих суперечках між депутатами, парламентом і Президентом як щодо поняття «особистого голосування» народних депутатів, так і щодо строків для підпису і офіційного оприлюднення прийнятого парламентом закону. Знято двозначності у трактуванні поняття «президентське вето», порядку його розгляду Верховною Радою та наступного оприлюднення закону, в разі подолання «вето» чи прийняття його з президентськими поправками.

Одним з рішень Конституційного суду України, що засвідчило його здатність бути незалежним від сторонніх впливів, є рішення по справі про підсудність спорів Вищому арбітражному суду України. В цьому рішенні чітко розставлені акценти щодо форм реакції конкретних судових органів і Президента України на акти Кабінету міністрів України. Суд визначив, що «конституційне повноваження Президента України щодо скасування актів Кабінету міністрів України і повноваження Вищого арбітражного суду України щодо визнання таких актів недійсними з підстав, зазначених у законодавстві, є самостійними гарантіями забезпечення законності у діяльності Кабінету міністрів України, які не виключають одна одну». Конституційний суд, в свою чергу, вирішує питання про конституційність актів Кабінету міністрів України, а не про їх законність. Звідси Конституційний суд визнав конституційними відповідні положення Арбітражно-процесуального кодексу України, що передбачають підсудність Вищому арбітражному суду спорів, однією із сторін в яких є Кабінет міністрів України. З’явилася потреба у визначеності права громадян на свободу об’єднання у профспілки після винесення рішення Конституційного суду за поданням народних депутатів України та Уповноваженого з прав людини щодо конституційності окремих статей Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності».

Вже перелічені рішення Конституційного суду України свідчать про його спроможність належно виконувати конституційні функції і вирішувати питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України, і давати офіційне тлумачення Конституції України та законів України.

Все ж не можу стверджувати, що діяльність Конституційного суду викликає суцільне захоплення. Звернемося до деяких інших його рішень, що викликають немало питань, які залишаються без належної відповіді.

«Дві помилки
не роблять правила»

Англійське прислів’я

Стабільність Конституції держави є свідченням ста-більності суспільства. Це — аксіома. В Україні все частіше в боротьбі за перерозподіл влади різні політичні сили і владні структури вдаються до різноманітних ініціатив щодо внесення змін і доповнень до Конституції України. Відповідно до статей 154 і 156 Конституції України право на подання законопроектів з такою ініціативою належить в одному випадку 150 народним депутатам та Президенту, в іншому — 300 народним депутатам та Президенту.

Стаття 159 Конституції України передбачає обов’язкову процедуру: законопроект про внесення змін і доповнень до Конституції України розглядається (виділено мною. — В.М.) Верховною Радою України за наявності висновку Конституційного суду України щодо відповідності законопроекту (виділено мною. — В.М.) вимогам статей 157 І 158 Конституції України. Нагадаю, що стаття 157 забороняє зміни Конституції, якщо вони передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України. Зміни Конституції заборонені також в умовах воєнного або надзвичайного стану. Статтею 158 повторний розгляд проекту змін до Конституції, що не отримав підтримки Верховної Ради, допускається не раніше ніж через рік з дня прийняття першого рішення щодо цього законопроекту. В цій же статті міститься заборона щодо зміни одних і тих же положень Основного Закону протягом строку повноважень Верховної Ради.

Виявилося, що просте, на перший погляд, завдання — виконати вимогу статті 159 Конституції — поставило в складну ситуацію як законодавців, так і Президента. Постали питання: 1) хто має звертатися до Конституційного суду за висновком щодо законопроекту? 2) Яка процедура має бути витримана при цьому? 3) Як бути в ситуації, коли в процесі розгляду у Верховній Раді будуть внесені поправки до законопроекту, щодо якого, відпо-відно до статті 159 Конституції, вже було надано висновок Конституційного суду?

В рішенні від 9 червня 1998 року у справі за конституційним поданням Президента щодо офіційного тлумачення частини другої статті 158 та статті 159 Конституції України Конститу-ційний суд виклав такі відповіді на перелічені вище питання.

Суб’єктом Конституційного подання, відповідно до статті 159 Конституції, є Верховна Рада України, вважає Конституційний суд. Він обгрунтував цей висновок тим, що Верховна Рада не може розглядати законопроекти за відсутності висновку Конституційного суду. Ця теза дала суду підстави стверджувати, що висновок має бути надано після внесення (ви-ділено мною. — В.М.) законопроекту до Верховної Ради, але до його розгляду (виділено мною. — В.М.) Верховною Радою. Звідси логічний висновок — хто інший може подати законопроект до Конституційного суду після його подання суб’єктами законодавчої ініціативи окрім Верховної Ради? Проте, відзначив Конституційний суд, форма таких звернень потребує законодавчого врегулювання. Цікаво, що Конституційний суд в цьому випадку не повторив вже одного разу (8.05.1997) зробленого ним висновку, пов’язаного з визначенням суб’єкта конституційного подання відповідно до статті 159 Конституції. Правда, за конституційним поданням п’ятдесяти одного депутата щодо відповідності законопроекту «Про внесення змін і доповнень до статті 81 Конституції України» вимогам статей 157 і 158 Конституції, Конституційний суд ухвалив відмовити у відкритті конституційного провадження. В ухвалі по справі Конституційний суд постановив: стаття 159 Конституції та статті 39 та 40 Закону України «Про Конституційний суд України» не передбачає права народних депутатів на додання (звернення) до Конституційного суду про «давання» (так у тексті) висновків щодо відповідності законопроектів про внесення змін до Конституції України вимогам статей 157 і 158 Конституції. З огляду на це посилання, подане народними депутатами України щодо цих норм, Конституційний суд визнав безпідставними. 3амовчування законодавця в Конституції України і в Законі України «Про Конституційний суд України» стосовно того, чи можуть бути народні депутати України суб’єктами звернення (подання) до Конституційного суду відповідно до статті 159 Конституції, суд вважає не прогалиною в праві, а безпосереднім негативним вирішенням цього питання законодавцем. До місця зазначити, що в Законі «Про Конституційний суд України» все ж є прогалина: там ні слова про порядок подання конститу-ційного звернення згідно статті 159 Конституції, про те, хто і в якій формі це має робити.

Все викладене свідчить про своєрідний пошук Конституційним судом найбільш оптимального висновку щодо шляхів розв’язання колізії. Запропонований остаточний висновок здається мені хибним з наступних міркувань. По-перше, давно вже необхідно було доповнити Закон «Про Конституційний суд України» відповідними положеннями, які мали б назвати суб’єктів конституційного звернення і процедуру надання висновку Конституційним судом. Ясно, що це прерогатива Верховної Ради, але хіба важко звернути на цю прогалину увагу будь-кого з суб’єктів законодавчої ініціативи.

По-друге, абсолютно неприйнятними є посилання в ухвалі від 8.05.1997 року на статті 39 і 41 Закону «Про Конституційний суд України». Можна було послатися ще на статтю із цього закону і статтю 150 Конституції. Вони в цій ситуації абсолютно не «грають», оскільки мають відношення до подань і звернень щодо конституційності діючих законів та інших актів законодавства (виділено мною. — В.М.), перелічених в названих статтях. В нашому випадку мова йде про отримання висновку про конституційність проекту закону (виділено мною. — В.М.) — подивіться, з чого починається текст статті 159 Конституції. Якщо мати це на увазі і здійснити всебічне тлумачення (буквальне, текстуальне, систематичне і т.д.) цієї статті, статей 154, 156 Конституції, не забути заглянути до статей 85 п. 10; 151 Конституції, можна дійти висновку, зовсім протилежного тому, що запропонований Конституційним судом: суб’єктом конституційного звернення щодо конституційності законопроектів про внесення змін до Конституції України мають бути визнані саме суб’єкти законодавчої ініціативи — у випадку, передбаченому статтею 154 Конституції — 150 народних депутатів, а у випадку, передбаченому статтею 156, — 300 народних депутатів. Дивно, що суд спокійно сприймає положення статті 150 Конституції, яка надає право на звернення до нього «не менш як сорока п’яти народних депутатів України» щодо конституційності законів та інших правових актів, а 150 і 300 народним депутатам відмовляє у праві на конституційне звернення. Є й інші аргументи, які підтверджують викладену позицію. Те, що законопроект про внесення змін до Конституції має подаватися при наявності висновку Конституційного суду, обумовлюється наступним. Ще раз звертаю увагу на зміст статті 159 Конституції: законопроект розглядається Верховною Радою за наявності висновку. Якщо стояти на запропонованій Конституційним судом позиції, то Верховна Рада має прийняти рішення щодо направлення законопроекту до Конституційного суду, значить має розглянути відповідне питання до отримання законопроекту, чого робити не має права. Посилання в ухвалі від 8.05.1997 р. на необхідність розгляду законопроекту після його внесення до Верховної Ради, відповідно до діючого Регламенту Верховної Ради, сумнівне, оскільки Конституцією передбачена спеціальна процедура проходження законопроекту: статті 154, 156, 159. Зверніть увагу на процедуру надання висновків Конституційним судом щодо конституційності чинних міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради для надання згоди на їх обов’язковість, передбачену статтею 151 Конституції: висновок дається Конституційним судом за зверненням Президента або Кабінету міністрів, і тільки тоді ці акти вносяться до Верховної Ради.

Чому абсолютно неприйнятною виглядає позиція щодо визнання суб’єктом конституційного звернення Верховної Ради в цілому? Тому, що своїм рішенням Конституційний суд фактично вніс зміну до Конституції, створивши нового, не передбаченого відповідними статтями Конституції суб’єкта подання — Верховну Раду України. Випадки, коли Верховна Рада виступає в такій ролі, чітко регламентовані Конституцією. Це, наприклад, право Верховної Ради на звернення до Конституційного суду за висновком щодо дотримання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з посади в порядку імпічменту
(ч. 2 статті 151).

Скоріше за все, Конституційний суд допустився суттєвої неточності і в тлумаченні випадку, коли в ході розгляду законопроекту про внесення змін до Конституції в нього будуть внесені поправки. Конституційний суд в рішенні від 9. 06. 1998 р. витлумачив наслідки цього так: законопроект «приймається Верховною Радою України за умови наявності висновку Конституційного суду про те, що законопроект з внесеними до нього поправками відповідає вимогам статей 157 і 158 Конституції України».

Тут необхідно бути абсолютно точним. Коли, наприклад, за процедурою статті 155 Конституції законопроект, щодо якого є висновок Конституційного суду про його конституційність, буде попередньо схвалений більшістю від конституційного складу Верховної Ради, він вважається прийнятим (виділено мною — В.М.), якщо на черговій сесії за нього проголосувало не менше, як дві третини від складу Верховної Ради. Коли ж виходити зі змісту ухвали Конституційного суду (а інакше і бути не може!), то вона може бути сприйнята так, що після внесення змін до законопроекту під час розгляду його на предмет схвалення, він має бути відправлений знову до Конституційного суду для одержання нового висновку на предмет конституційності. Ніяких заперечень — все абсолютно правильно! Але далі виходить, що після одержання висновку відповідно до статті 159 Конституції, законопроект може рухатися на останню процедуру — прийняття. З цим не можна погодитися. Після внесення змін до законопроекту, він має пройти всі етапи заново: отримати висновок Конституційного суду, бути поданим до Верховної Ради, пройти попереднє схвалення (без внесення поправок!) і остаточне прийняття. У іншому випадку порушується конституційна процедура.

Цей приклад засвідчує, скільки «рифів» існує на шляху Конституційного суду до остаточного тлумачення, яке саме має бути конституційним.

«Такі мої принципи,
і якщо вони вам
не подобаються,
у мене є інші»

NN

Конституційний суд має виконувати свої конституційні повноваження повною мірою, не самообмежуючись в своїй діяльності, оскільки це може бути підставою для закиду про неналежне виконання ним своїх функцій. Своєрідну тенденцію до самообмеження своїх контрольних функцій щодо конституційності законів та інших нормативних актів Конституційний суд виявив в деяких рішеннях, взявши на озброєння доктрину «політичної доцільності». Її суть суддя Конституційного суду П.Мартиненко викладає таким чином: «не підлягають опротестуванню (а, отже, і контролю) щодо відповідальності Конституції України такі дії законодавця, які за визначенням Конституційного суду України належать до «питань по-літичної доцільності» і мають вирішуватися законодавцем цілком самостійно» (Вісник Конституційного суду України. — 1999. — № 56). Вперше цей принцип Конституційний суд застосував у рішенні від 26.02.1998 р. у справі за конституційним поданням народних депутатів України щодо конституційності частини п’ятої статті 42 Закону України «Про вибори народних депутатів України», згідно якої «списки кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків партій, що отримали лише чотири відсотки голосів виборців, які взяли участь у голосуванні, не мають права на участь у розподілі депутатських мандатів». Суб’єкти конституційного подання вважали, що це положення суперечить конституційним принципам виборчого права. Конституційний суд дійшов висновку, що «позбавлення списків кандидатів у депутати від політичних партій, що отримали менше чотирьох відсотків голосів виборців, право на участь у розподілі депутатських мандатів є питанням політичним і воно має вирішуватися Верховною Радою України». Виносячи це рішення, Конституційний суд, як зазначає шановний суддя, враховував також «нагальну потребу його (парламенту) внутрішньої політичної структуризації». Таким чином, Конституційний суд своїм рішенням допомагав майбутній структуризації парламенту. Результат такого рішення Конституційного суду недавно був проілюстрований різними засобами масової інформації: наперекір волі близько шести мільйонів громадян України, їх голоси були передані тим, проти кого вони практично голосували. Чи не було цим зневажено конституційні права громадян? Та для суду, мабуть, головним було — підтвердити дієвість принципу. Цей принцип Конституційного суду повною мірою збігся з принциповою позицією діючої влади, що не бажала появи в новому парламенті саме тих політичних сил і політиків, які попали в «непрохідну» зону. Хоч випадковий, та все ж збіг принципів.

Доктрина «політичної доцільності» проявилася і в рішенні Конституційного суду у справі про утворення фракцій у Верховній Раді України (від 3.12.1998 р.). Як не дивно, але ухвалюючи це рішення, Конституційний суд сприяв скоріше не структуризації парламенту, а його розпорошенню. Він визнав неконституційними зміни до Регламенту Верховної Ради України, за якими «фракції у Верховній Раді України утворюються народними депутатами України лише «на основі партій та блоків політичних партій, що подолали чотирьохвідсотковий бар’єр на виборах до Верховної Ради України 29 березня 1995 року». Такі засади утворення фракцій у Верховній Раді Конституційний суд визнав «обмеженням прав народних депутатів України об’єднуватися у фракції і на інших засадах, а не лише на основі політичних партій та виборчих блоків, які подолали на виборах чотирьохвідсотковий бар’єр. Конституційний суд визнав без застережень право на утворення фракцій в парламенті і тими партіями, які не подолали чотирьохвід-сотковий виборчий бар’єр, а також тими, які взагалі не приймали участі у виборах до Верховної Ради України. На основі цього рішення ми можемо спостерігати сьогодні в парламенті діяльність фракцій, що представляють як партії, що не пройшли до парламенту, так і партії, яких взагалі не існувало до обрання парламенту в 1998 році. З прийняттям Конституційним судом рішення відпав сенс в тій частині виборчої системи, яка базується на пропорційності, оскільки з партіями і партійними блоками, які мали долати два бар’єри (зібрати 200 тисяч підписів на підтримку і подолати 4-відсотковий бар’єр) урівняли партії, які якщо й брали участь у виборах, то лише в мажоритарних округах. Разом з тим, визнання права за партіями висувати своїх кандидатів в мажоритарних округах необхідно визнати безумовним позитивом в ухвалі щодо цього питання. Конституційний суд в своєму рішенні прямо назвав «питанням політичної до-цільності» встановлення порядку організації та діяльності фракцій у парламенті, визначення їх кількісного складу, завдань, функцій. Це привело до того, що встановлений ліміт на кількісний склад фракцій в 14 осіб, потягнув за собою ліквідацію фракції ПСПУ, яка подолала на виборах чотирьохвідсотковий бар’єр, маючи в своєму складі кількість депутатів, що була не менше цього бар’єра (в 9 осіб). Це явне порушення конститу-ційних прав виборців, які голосували за список цієї партії і були позбавлені можливості бути належно представленими в органах парламенту, в його роботі (наприклад, коли право для виступів «бронюється» за фракціями). Якщо, приймаючи рішення, різні політики з задоволенням цитували з парламентської трибуни Вольтера та діяли по Монтеск’є, то Конституційному суду більш органічним було б керуватися не доктриною «політичної доцільності», а принципом конституційності і законності актів, що розглядалися.

«Не дуже будь правильним
і не надміру мудрим — навіщо тобі жахатися?»

Соломон

Рішення Конституційного суду, щодо проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою і справи про внесення змін до Конституції України за результатами всеукраїнського референдуму набули най-більшого суспільного резонансу. Серед всіх питань, що виносилися на референдум, найбільше уваги, з різних причин, Конституційний суд приділяє депутатській недоторканності: є п’ять рішень з цього питання.

Заслуговують окремого дослідження обґрунтування конституційності пропозицій «народу», Президента та групи народних депутатів щодо необхідності обмеження депутатської недоторканності. Вперше категорія «депутатська недоторканність» була піддана офіційній інтерпретації Конституційним судом України 27 жовтня 1999 року за конституційним поданням Міністерства внутрішніх справ України про офіційне тлумачення положень частини третьої статті 80 Конституції України. Депутатська недоторканність визнана Конституційним судом України «важливою конституційною гарантією, яка має цільове призначення — забезпечення безперешкодного та ефективного здійснення народним депутатом України своїх функцій. Вона не є особистим привілеєм, а має публічно-правовий характер (виділено мною. — В.М.)». Показовою є окрема думка по цій справі судді Конститу-ційного суду М.Козюбри: «Депутатська недоторканність (імунітет) спрямована, в основному, на забезпечення нормального функціонування парламенту (зокрема, на його захист від посягань виконавчої влади)». Є очевидним, що Конституційний суд в цьому рішенні визнає депутатську недоторканність важливим і необхідним чинником ефективної діяльності народних депутатів і парламенту в цілому.

Вдруге депутатська недоторканність стала предметом дослідження Конституційного суду 27 березня 2000 року по справі за конституційним поданням 103 та 108 народних депутатів щодо конституційності Указу Президента України «Про проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою». Цього разу Конституційний суд визнав конституційним зміст питання, викладеного в пункті 3 указу Президента. Нагадаю, це питання звучало так: «Чи згодні ви з необхідністю обмеження депутатської недоторканності народних депутатів України і вилученням у зв’язку з цим частини третьої статті 80 Конституції України: «Народні депутати України не можуть бути без згоди Верховної Ради України притягнені до кримінальної відпо-відальності, затримані чи заарештовані».

Втретє питання про депутатську недоторканність постало перед Конституційним судом при розгляді 27 червня 2000 року справи про внесення змін до статей 76, 80, 90, 106 Конституції України за результатами всеукраїнського референдуму за народною ініціативою. Ці зміни до Конституції, як відомо, були запропоновані Президентом України.

Конституційний суд зробив висновок, що зміни, запропоновані до статті 80 Конституції, стосуються лише спеціального статусу народних депутатів і не впливають на зміст конституційних прав людини і громадянина (їх скасування чи обмеження). Суд визнав, що «виключення частини третьої статті 80 Конституції України не суперечить статті 157 Конституції України». Тепер подивимося, як буде виглядати стаття 80 Конституції України після її «імплементаційного обрізання»: «Народним депутатам гарантується депутатська недоторканність. Народні депутати не несуть юридичної відповідальності за результат голосування або висловлювання в парламенті та його органах за винятком відпо-відальності за образу чи наклеп».

Конституційний суд нарешті розгледів, що в такій редакції стаття 80 Конституції, схоже, забезпечує майже абсолютну депутатську недоторканність — значно більшу в порівнянні з існуючою. Розуміючи, що даючи свого часу позитивний висновок на питання №3 Указу Президента про призначення всеукраїнського референдуму, він не догледів цей казус, Конституційний суд цього разу спробував виправити ситуацію, навіть ціною ризику завдати шкоди власній репутації, констатувавши: «Проте відсутність у Конституції України належної чіткості у визначенні змісту депутатської недоторканності на практиці може призвести до неоднозначного розуміння частини першої статті 80 Конституції України». Показове визнання, хоча при чому тут зміст діючої статті 80 Конституції? Не зупиняючись на півдорозі, Конституційний суд додає: «Зважаючи на це, до статті 80 Конституції України доцільно внести відпо-відні уточнення». Це вже явно не в компетенції Конституційного суду: він має сказати «так» чи «ні» на питання про конституційність проекту змін до Конституції, а суд дає поради. До того ж, хіба можна коригувати текст, підтверджений на референдумі десятками мільйонів голосів? Кінцевий висновок Конституційного суду про конституційність поданого законопроекту не потребує додаткового коментарю.

Не забарилося після «соломонового» висновку Конституційного суду по законопроекту, поданому Президентом, конституційне подання групи народних депутатів з того ж предмету, але з іншим змістом (11 липня 2000 року). Частину третю статті 80 Конституції України було запропоновано викласти в такій редакції: «Народні депутати і сенатори України не можуть бути без згоди Верховного суду України притягнені до кримінальної відпо-відальності, затримані чи заарештовані». Ініціатива народних депутатів передбачала введення двопалатного парламенту, тому в тексті з’явилися і «сенатори». Хоча провадження у справі було припинено, мотивувальна частина ухвали є найбільш повна і глибока з-поміж усіх, що присвячувалися депутатській недоторканності. Конституційний суд всебічно і переконливо обґрунтував недопустимість наділення Верховного суду правом давати згоду на притягнення народних депутатів до кримінальної відповідальності, їх затримання чи арешт: «це може призвести до упередженості під час розгляду в майбутньому справи щодо такого народного депутата України судом першої інстанції та апеляційним і касаційним судами. Це фактично стирає межі функціями обвинувачення і правосуддя»... Конституційний суд підкреслив, що «в країнах, де існує депутатський імунітет, його позбавлення належить до повноважень парламенту або його палати, членом якої є депутат, оскільки при наданні згоди на притягнення до кримінальної відповідальності затримання чи арешт депутата враховуються не тільки юридичні, а й інші, зокрема по-літичні мотиви, пов’язані із забезпеченням нормального функціонування парламенту».

Останній висновок у справі про депутатську недоторканність був наданий Конституційним судом 5 грудня 2000 року, коли він розглянув проект закону України ще від 21 січня 2000 року «Про внесення змін до статті 80 Конституції України». Конституційний суд визнав конституційною таку редакцію проекту частини третьої статті 80 Конституції України: «Народні депутати України не можуть бути без згоди Верховної Ради України затримані чи заарештовані до набрання законної сили обвинувальним вироком суду». Цей текст абсолютно ідентичний статті 126 Конституції, яка визначає зміст недоторканності суддів. Таким чином, депутатську недоторканність пропонується повністю урівняти з недоторканністю суддів, в тому числі — конституційних. Чи не тому Конституційний суд не визнає таку формулу обмеженням прав і свобод людини і громадянина в контексті статті 157 Конституції?

Хотів би звернути увагу на те, що оцінка наявності чи відсутності обмежень прав і свобод людини і громадянина здійснюється щодо народного депутата. При цьому Конституційний суд розмірковує так, що у народного депутата, як людини і громадянина, при всіх обмеженнях депутатської недоторканності залишаються гарантії недоторканності особи, передбачені статтями 28—32 та іншими Конституції України. Не наполягаю на бездоганності наступної думки, але при оцінці значення і призначення депутатської недоторканності, мають досліджуватися наслідки її обмеження не стосовно прав власне депутата, а стосовно прав та свобод його виборців, громадян, яких він представляє в парламенті. Я вже відзначав висновки Конституційного суду про те, що депутатська недоторканність це не особистий привілей, а публічно-правова категорія. Звідси, негативні наслідки обмеження депутатської недоторканності наступають для прав і свобод людини і громадянина в загальнопублічному контексті.

Ці суб’єктивні роздуми над текстами лише окремих рішень Конституційного суду України свідчать про неймовірну складність роботи органу конституційної юрисдикції, про складні професійні, політичні і моральні чинники, що впливають на них.

Хочеться вірити, що з плином часу Конституційний суд не буде сприйматися як група юристів, які виправляють помилки інших і увічнюють свої власні.

Бажаю членам Конституційного суду мудрості, відповідальності, професійної гідності і, що в наших умовах не останнє — мужності. Ми вже переконалися, що рішення Конституційного суду здатні кардинально змінити наш світ. То ж хай, дякуючи вашій праці, він міняється так, щоб утверджувалися Конституція, закон, а значить, правова, демократична держава. Держава для людей.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі