Готовність номер один. Дострокові вибори як шанс для партій другого ешелону

«Війна на порозі, а ми не готові!» — цю сакраментальну фразу горінського герцога підозріло часто останніми днями можна було чути в штаб-квартирах українських партій і блоків. Хоча з чого дивуватися? Політики — вони ж живуть поруч із нами. А в нашій країні, як відомо, навіть осінь і зима настають зненацька. Принаймні для комунальників. Вибори в Україні, певне, теж поступово стають сезонним явищем. Однак політики — настільки ж традиційно — підготуватися до них не встигають. Хоча й люблять повторювати, що справжні партії мають розпочинати виборчу кампанію наступного дня після закінчення попередньої.

Солодка мить «Свободи»

Утім, немає правил без винятків. Не встиг Віктор Ющенко оголосити про можливість розпуску парламенту та призначення дострокових виборів, як його палко підтримав Олег Тягнибок з однопартійцями. Олега Ярославовича зрозу­міти можна. Мабуть, нині його «Свобода» має найбільші шанси нарешті потрапити до парламенту. Тягнибок довго йшов до цього. Перейменувавши і по суті переформатувавши одіозну Соціал-націоналістичну партію. Помалу витіснивши на узбіччя інші радикальні націоналістичні організації. Нині на правому фланзі в «Свободи» практично немає серйозних конкурентів, оскільки в організацію залучали людей, спроможних викликати симпатії не тільки в «професіональних патріотів», та істотно розширили електоральну базу, яка тепер не обмежується виключно Західною Україною.

Генеральною репетицією для Тягни­бока стали київські вибори, на яких «Свобода» ледь не випередила «НУ—НС». Пояснювали цей сюрприз по-різному — і міграцією в столицю галичан, і голосуванням киян «на зло» фаворитам виборчої гонки, і тим, що Банкова гальмувала «НУ—НС», і тим, що Третьяков вдало провів піар-кампанію «Свободи»... Відіграло свою роль і цілком доброзичливе ставлення до тягнибоківської кампанії з боку влади — як столичної, так і національної. Ну й, зрозуміло, не можна скидати з рахунків стійкі чутки про фінансування масштабної агітаційної кампанії якимось впливовим східноукраїнським бізнесменом. «Экономичес­кие известия» навіть називали прізвище Ріната Ахметова. Втім, зовсім не чужа Рінату Леонідовичу газета «Сегодня» уже встигла повідомити, що цього разу карту «Свободи» має намір розігрувати виключно Банкова.

Вадим Карасьов у властивій йому манері розповів, навіщо секретаріату потрібний Тягнибок. Нібито за задумом стратегів СП саме «Свободі» мають відійти голоси «патріотично налаштованих» прибічників БЮТ, які повірили в «зраду батьківщини» і виконання Юлією Тимошенко «кремлівських директив». Тягнибок уже почав діяти в цьо­му напрямі, організувавши у Львові паралельно з віче прибічників БЮТ театралізовану акцію під девізом «зрадниці Юлі — від Львова дулю». Втім, як це часто буває з правими радикалами, ще не відомо, кому насправді «Свобода» крутить дулі і хто кого насправді «танцює». Самі свободівці відверто зізнаються, що розраховують зібрати під своїми прапорами й тих, хто розчарувався в «НУ—НС», і тих, кому просто смертельно набридли чвари між помаранчевими і біло-сердечними. А як Тягнибок поведеться, якщо партія справді потрапить до Ради, нині не знає, схоже, і він сам.

У цьому сенсі набагато передбачуванішим є блок Леоніда Черновецького, на прихід якого в парламент, за словами Карасьова, також розраховують на Банковій. На думку президентських стратегів, київський мер має зібрати голоси виборців, орієнтованих на отримання матеріальної допомоги від держави і розчарованих у соціальній політиці БЮТ. Інакше, навіть повторивши результат, досягнутий у травні в столиці, блок Черновецького не зможе подолати тривідсотковий бар’єр. Проте на Хрещатику, схоже, переконані в успіху. По-перше, у них є чим стимулювати електорат. По-друге, вони впевнені — парафіяни харизматичних церков переважно підуть за Черновецьким, відмовившись від Тимошенко, яку вони підтримували ще від часів «Громади».

Нікуди їм не дітися від «цього»

Утім, набагато більше нині на Банковій переймаються іншими проблемами. Попри те що саме «НУ—НС» стала ініціатором розпаду коаліції, а доля дострокових виборів цілком у руках президента, «Наша Україна» до дострокових виборів очевидно не готова. Соціоло­гія показує, що в легенду про Ющенка та нашоукраїнців як головних і єдиних захисників національних інтересів навіть західноукраїнські виборці як мінімум не встигли повірити. Немає ясності й у тому, на кого президент робитиме ставку в прийдешній кампанії.

Після того як Олександр Третьяков повідомив «місту і світу», що Віктор Ющенко не надто добре відгукнувся про «Єдиний центр», багато хто подумав, що «ЄЦ» «закриватимуть». Однак у плани Віктора Балоги саморозпуск його дітища, на створення якого було витрачено стільки сил і коштів, явно не входив. Тому перешиковуватися довелося на марші. Нині президентські канцеляристи намагаються переконати шефа піти на формування «блоку Ющенка», в якому «Єдиний центр» міг би стати співзасновником — разом із «Нашою Україною». У цьому журналістам зізнався Василь Петьовка.

Інші єдиноцентристи, щоправда, вважають, що їхня партія спроможна і на самостійний виступ. Та поки «ЄЦ» — це в кращому разі машина без водія. Всі спроби залучити в його лави помітні постаті калібру Яценюка чи Бога­тирьової виявилися безуспішними, а без відмашки президента ієрархічно вибудувана структура єдиноцентристів навряд чи взагалі рушить із місця. Якщо ж «ЄЦ» приймуть у «блок Ющенка», то місцями в списку доведеться ділитися не тільки з «Нашою Україною», а і з особистими друзями президента, і «традиційними» націонал-демократами на
кшталт УНП і «Собор», і навіть «політичними екзотами» на кшталт ХДС і «Пори». Після 2006 року, коли «Пора» і блок Костенка—Плюща пролетіли повз парламент, їх у самостійне плавання калачем не заманиш. Та й президент нині не має серйозного рейтингового запасу, аби розкидатися навіть десятими частками відсотка, які можуть відкусити в «Нашої України» невеликі партії.

Те, що в іменному блоці Ющенка (або «оновленому» блоці «Наша Україна») не буде «Народної самооборони» — це не політичний розрахунок, а результат особистого конфлікту. Навіть на Юрія Луценка в Ющенка ідіосинкразія, не кажучи вже про Давида Жванію. Проб­лема, однак, у тому, що до самостій­ної участі у виборах і «самбісти» виявилися неготові. Обіцяти — обіцяли, але ніяких практичних дій зі створення партійної інфраструктури так і не зробили. Не дивно, що Луценко дав задній хід і почав казати, що «формат участі «НС» у виборах може мати кілька варіантів». Та, по суті, альтернатива зводиться до того, щоб стукатися в БЮТ (а туди всіх точно не візьмуть) чи ставати технічним проектом Тимошенко для відбирання голосів у «Нашої України» без особливих шансів потрапити в Раду. У схожій, не надто приємній для себе ситуації перебуває і Народний рух, який теж устиг виявити норовливість стосовно Банкової та підіграти бютівцям у момент розпаду коаліції. Не дивно, що Борис Тарасюк тепер переконує, що дострокові вибори непотрібні, бо через них Україна... не отримає ПДЧ.

Діти сім’ї трудової

Не відчувають особливої радості з приводу можливих виборів і в Блоці Литвина. Україні, звичайно, Литвин конче потрібен, але успіх 2007 року був багато в чому несподіваним для нього самого, проте весь час просто таланити в політиці не може. «Дружні» соціологічні контори, звичайно, звично рапортують про зростання рейтингів (називають абсолютно різні цифри — від 3,5% до 6%, і навіть 9%), але литвинівці поки що не встигли переконати самі себе в правдивості цих повідомлень. Можливо, це й на краще — на відміну від президента, Володимир Михайлович принаймні публічно не обіцяє соратникам «піти й перемогти». Та й інвесторам іще потрібно пояснити, навіщо їм щорічно вкладати кошти в проект, який балансує на межі прохідного бар’єра. Втім, про всяк випадок інвестори кошти резервують, маючи намір збільшити результат блоку за рахунок застосування технологій, вдало апробованих Пилипишиним у Києві.

Але справжнім головним болем для екс-спікера стали чутки про несподівані зміни в Трудовій партії — партнері литвинівських «народників» по блоку. Після смерті Михайла Сироти трудовики нібито стали активно придивлятися до Арсенія Яценюка. І той начебто відповів взаємністю. Взагалі-то люди, яких вважають близькими до спікера, давно вже шукали «що б таке прикупити» — чи то медіахолдинг, чи то партію. Без «своєї» партії про участь у перевиборах не може бути й мови — усі учасники дострокового забігу повинні бути зареєстровані Мін’юстом за рік до виборчої кампанії.

Трудова партія — аж ніяк не найгірший варіант. На відміну, скажімо, від Партії приватної власності, яка чарівним чином перетворилася на «Єдиний центр», трудовики не видаються «замороженим» проектом, створеним «про запас». За ними — досвід участі в кількох кампаніях, непогана кредитна історія і виразна ідеологія — як на теперішній час, риса досить рідкісна. Звичайно, Арсеній Петрович мало нагадує плакатного «трудягу», але навіть трудовики початку минулого сторіччя пролетарями не виглядали. Досить пригадати Олександра Керенського. А Яценюк вміє вчитися — він це довів і в Криму, і в Одесі, і в Нацбанку, і в МЗС. До того ж на початку кар’єри майбутнього спікера активно протегував не хто інший, як Ігор Плужников — можливо, він уже тоді роздивився в молодому яппі латентного соціал-демократа?

Кому зараз не до жартів, так це Литвину. Яценюк практично ідеально вписується в нішу «третьої сили», яку Володимир Михайлович вважав своєю. При цьому новоспечений трудовик, як мінімум, молодший і гнучкіший, і все ще спікер — на відміну від екс-спікера. Він, звичайно, може не встигнути розкрутитися за час, що залишився до виборів. Але Яценюкові взагалі-то квапитися нема куди. А от Литвину повторно вилетіти з вищої політичної ліги — смерті подібно. Навіть якщо причиною буде кілька десятих відсотка, які перекочували до «зірки», що почала сходити. І що образливо — у випадку, якщо Яценюк очолить Трудову партію, Литвин залежатиме від нього, а не навпаки. Бодай тому, що трудовики в будь-який момент можуть вийти з блоку, поставивши під сумнів легітимність його парламентського представництва. Доки ТП очолював Сирота, вплинути на їхню позицію можна було через Василя Хмельницького. А в Яценюка фінансові джерела інші.

Зберігається, щоправда, інтрига у стосунках спікера з Рінатом Ахметовим, з яким у Яценюка також нібито була розмова про інвестиції в «трудовий проект». За умови, що другою людиною в партії стане Раїса Богатирьова. Але джерела в ПР ці чутки спростовують. Мовляв, для секретаря РНБО можна було знайти й краще місце. А «лівий проект» у регіональних спонсорів є вже давно. І без Яценюка. Інша річ, що Василь Волга з його Союзом лівих сил останнім часом не надто активний.

На лівому фланзі без змін

Натомість активізувався ще один екс-спікер. Олександр Мороз вирішив у черговий раз створити «Лівий блок». Цього разу з комуністами. Щоправда, комуністи пропозицію відкинули відразу й практично безповоротно. Петро Симоненко порадив лідерові СПУ перестати «гріти теплі місця», а Леонід Грач взагалі обізвав соціалістів «баластом» та «олігархічною партією».

Втім, якщо Морозу й варто на когось нарікати, то на самого себе. Він просто перестав бути цікавим як політичний партнер. Соцпартія за останній рік розгубила залишки свого впливу, а розмови про «рішуче переформатування СПУ» так і залишилися на рівні рішучих розмов. Давно не чути й про об’єднання лівоцентристських сил, про яке велися переговори між Соцпартією та СДПУ(о). Київські вибори розвели потенційних учасників об’єднання по різних кутках, і знову звести їх поки що так і не вдалося.

А проте комуністи весь цей час активно працювали з усіма лівими, відшліфовуючи ідею «спільної боротьби проти НАТО». Практичної користі від заходів за участі організацій, більшість із яких налічує по кілька десятків людей, було, зрозуміло, небагато. Але, схоже, не для цього їх збирали. Таким нехитрим способом Компартія повернула собі ініціативу й відновила імідж головного борця за ліву ідею, добряче побляклий під час перебування КПУ у владі. Та й не тільки ліву — на тлі маневрів Партії регіонів, яка довго не висловлювалася проти навіть відверто пронатовських демаршів Раїси Богатирьової, Петро Симоненко з товаришами виглядають послідовними й принциповими захисниками поглядів жителів усіх південних і східних областей.

І що там регіонали! Тепер комуністам поступається навіть Наталя Вітренко. Прогресивні соціалісти світилися на антинатовських мітингах частіше симоненківців, але їм поки що не вдалося переконати електорат у своїх шансах потрапити в Раду. Тому в разі дострокових виборів більшість лівих виборців віддає перевагу «надійній» і «прохідній» Компартії. Комуністи-оптимісти запевняють, що КПУ набере до 10 відсотків голосів. Головне — жодних експериментів із Пікассо, балеринами і молодими культуристами, на яких симоненківці обпеклися позаминулого разу. На відміну від інших, комуністам протипоказано воювати в «новомодних костюмах». Можливо, тому вони — як піонери — до виборів завжди готові.