Ізраїль —Палестина: переговори у форматі недовіри

Початок прямих переговорів між Ізраїлем і палестинцями вказує на те, що президент Сполучених Штатів Барак Обама прагне, наскільки це можливо, обмежити руйнівний потенціал радикального ісламізму, заодно зміцнивши регіональний вплив прагматичних арабських країн, такий необхідний для вирішення палестино-ізраїльського конфлікту. Завдання, яке стоїть перед сторонами протистояння, — проголошення незалежної палестинської держави, свідчить про дуже серйозні наміри Америки.

Однак не можна ігнорувати труднощі, які чекають обидві сторони на шляху до миру. Адже переговори між Ізраїлем та палестинцями розпочалися у форматі взаємної недовіри, а всі складні питання, котрі раніше призводили до зриву переговорів, нікуди не зникли. Дискусії між сторонами, по суті, охоплюватимуть усі чутливі питання: статус Єрусалима, кордони майбутньої держави Палестина, долю палестинських біженців та ізраїльських поселень.

Контури прийнятної для палестинців і арабського світу угоди добре відомі: вони вже обговорювалися на попередніх сесіях переговорів у 2000 році в Кемп-Девіді та у 2007 — 2008 роках в Аннаполісі. Це — 95 відсотків території Західного берега для палестинців, визнання права палестинців на повернення і проголошення Східного Єрусалима столицею Палестини. І якщо питання територій Західного берега та Єрусалима ще якось можна обговорювати, то наперед зрозуміло, що повернення «біженців», які шістдесят років перебували у таборах в арабських країнах, означало б не більше й не менше як знищення Держави Ізраїль.

Якщо стати на позицію оптиміста, то неможливо стримати ентузіазм і ейфорію: адже, незважаючи ні на що, процес нібито знову починає рухатися вперед. Ситуація у Близькосхідному регіоні стає настільки вибухонебезпечною, що немає іншого вибору, як облишити колишній скептицизм і впевнено заявити, що цього разу неодмінно має вийти.

Але коли подивитися на ситуацію з погляду песиміста, то вимальовується зовсім інша картина. Президент Палестинської автономії Махмуд Аббас контролює лише частину палестинських територій. Іншу частину, як усім добре відомо, контролює ХАМАС. То як же бути із сектором Газа, якщо — уявімо гіпотетично — угоди між Ізраїлем і палестинцями, як заплановано, через рік досягнуто? Не кажучи вже про те, що Іран і Сирія озброюють до зубів «Хезболлу» на півдні Лівану. І адміністрація президента США Барака Обами не може ігнорувати ці факти, тоді як запущений нею мирний процес лише починає набирати нових обертів.

Якщо уважно почитати близькосхідні ЗМІ, не можна не помітити, що вони пронизані песимізмом. Адже, попри всю серйозність намірів і підходів Вашингтона, пропозиції арабської сторони мають мало шансів посприяти розв’язанню конфлікту. Політична слабкість палестинського президента Махмуда Аббаса і його поважний вік також не дають особливих підстав для оптимізму. Крім того, численні невдачі прямих мирних переговорів протягом останніх сімнадцяти років лише посилюють передчуття, що новий мирний процес мало чим відрізнятиметься від попередніх.

На жаль, існує ще одна дуже невтішна обставина, котрої аж ніяк не можна ігнорувати. 26 вересня закінчується термін десятимісячного мораторію Ізраїлю на будівництво поселень на Західному березі. Беньямін Нетаньягу неодноразово наголошував, що він не продовжуватиме термін призупинення будівництва. На думку Махмуда Аббаса, це буде причиною припинення переговорів. Таким чином, переговори мають шанс закінчитися щойно розпочавшись.

Можна сказати, що в переговорах на Близькому Сході державний секретар США Гілларі Клінтон стоїть на порозі вирішальних випробувань. Гілларі Клінтон більшу частину свого терміну на посаді держсекретаря США виступала як архітектор близькосхідної політики адміністрації президента Барака Обами. І тепер їй не залишається нічого іншого, як повністю зануритись у колотнечу миротворчості. Випробування Близьким Сходом може виявитися найсерйознішим випробуванням для пані Клінтон на найвищій дипломатичній посаді Америки.

При цьому не слід забувати, що її політичні амбіції може підігрівати поразка в цьому питанні її чоловіка, колишнього президента США Білла Клінтона. І це становить значний ризик для перебігу всього мирного процесу. Минулі розчарування не
забулися. Десять років тому, 2000-го, здавалося, що світ був неймовірно близько до вирішення проблеми палестино-ізраїльського протистояння.

Втім, в арабському світі серед експертів почали з’являтися розсудливі твердження. Як зазначає один єгипетський аналітик, «усім відомо, що час працює на Ізраїль, додаючи йому більше землі. Той зрадник, хто під приводом опору заплатив дорогу ціну, залишаючи в підсумку свої землі». До цього можна додати, що якби в 1948 році палестинці погодилися на існування Держави Ізраїль, то вони б отримали значно більше, ніж те, на що можуть, у кращому разі, претендувати тепер.

Проте, незалежно від результатів американського тиску на сторони протистояння, плодів багатолітніх спроб порозумітися, прямих і непрямих раундів переговорів, — дуже важко повірити в можливість сторін про щось домовитися, доки палестинці і весь арабський світ не будуть готовими визнати Ізраїльську державу. З усіх інших питань теоретично можна сподіватися на якісь компроміси, але оминути цей камінь спотикання просто неможливо.

Якщо ж бути процедурно прискіпливим, то президент Палестинської автономії Махмуд Аббас, по суті, не має мандата і повноважень від усього палестинського народу на такі переговори. Адже, доки сектор Газа перебуває під контролем терористів ХАМАСу, важко говорити про повноваження Аббаса. Хоча не виключено, що Вашингтон цей момент уже взяв до уваги і може йтися про можливість проголошення спочатку палестинської державності лише на Західному березі. Оскільки немає жодних припущень, як Махмуд Аббас міг би «відбити» сектор Газа в ХАМАСу.

Загалом же, сектор Газа — питання, котре потребує додаткового розгляду. Бо, не знайшовши альтернативи політиці колективного покарання його населення, дуже важко говорити про можливість розвитку там громадянського суспільства і формування широкого кола політичних угруповань. Ігнорування питання сектора Газа в перспективі може мати далекосяжні наслідки і спричинити набагато складніші проблеми, ніж у Кашмірі, Афганістані, Іраку і Пакистані. На сьогодні Газа став керованою лабораторією для демонстрації, як не треба вирішувати проблеми зближення західних та ісламських відмінностей. Хоча, за реалістичних підходів, сектор Газа цілком міг би виступати моделлю для знаходження спільних позицій, а не бути територією суцільного джихаду.

На жаль, за довгі десятиліття затяжного конфлікту між сторонами виробилася стійка культура непримиренного протистояння. А тому, щоб очікувати позитивного рішення, необхідно створити культуру діалогу між двома громадами. Діалог допоможе краще пізнати одне одного, знищити підозри й ненависть і спробувати знайти точки дотику між ізраїльтянами та палестинцями. Обидва народи мали б виходити з того, що й надалі муситимуть залишатися сусідами, а для досягнення реального миру необхідне спілкування не тільки політичне, а й культурне, соціальне та економічне. Нині ж канали зв’язку для вироблення порозуміння між двома громадами не працюють, і це не лише блокує припинення конфлікту, а й культивує домінуючу культуру ненависті.

Питання результативності переговорів, знову ж таки, впирається в питання: з ким ізраїльтяни мають домовлятися? Адже палестинці асоціюються з тулубом із двома головами — це уряд під контролем Махмуда Аббаса і уряд ХАМАСу в секторі Газа. Якщо зазначеної суперечності не усунути, то й ці переговори можуть закінчитися, як усі попередні: обіцянками припинення насильства і створення культури мирного співіснування між народами. Без жодних серйозних глобальних зусиль, спрямованих на досягнення миру між сторонами протистояння.

Початок переговорів, радше, скидається на димову завісу, яка покликана прикрити на рік реальну ситуацію, що визріває в цьому конфлікті. Затяжний переговорний процес може допомогти президентові Палестинської автономії уникнути відставки, а прем’єр-міністру Ізраїлю Беньяміну Нетаньягу — утриматися у своєму кріслі.

Схоже, жодна зі сторін ще остаточно не дозріла до серйозних компромісів, і єдиним позитивним ефектом переговорного процесу є лише позірний вихід із політичного застою та привернення уваги світових ЗМІ до факту самих переговорів. При цьому цілком очевидно, що проблеми Іраку, Ірану, Сомалі і навіть Афганістану та Пакистану досить тісно пов’язані із формулою вирішення арабо-ізраїльського конфлікту. Адже нескінченне зволікання з цим питанням лише сприяє поширенню ісламського тероризму по всьому світу.

Однак, доки арабський світ не погодиться визнати правомочність існування єдиної демократичної держави на Близькому Сході — Ізраїлю, доти будь-які мирні переговори нагадуватимуть невправну імітацію цього процесу. Тим часом немає жодної альтернативи веденню переговорів і намаганню від максимуму висунутих попередніх умов спуститися до їх мінімуму. Все це потребує терпіння, дипломатичної майстерності і мужності відмовитися від стандартних вимог. Замість того, щоб вимагати право на повернення біженців і претендувати на Східний Єрусалим, палестинці мали б висувати реальні вимоги, пов’язані з облаштуванням тих-таки біженців і отриманням компенсації за втрачені колись території.

Понад шістдесят років араби прагнули знищити Ізраїль і скинути ізраїльтян у море, але з цього нічого не вийшло. Навпаки, за в ці десятиліття Ізраїль став лише сильнішим. Вакуум непорозуміння і недовіри на Близькому Сході неможливо заповнити деклараціями про мир, у які сьогодні вже мало хто вірить. Міраж миру може перетворитися на реальність лише тоді, коли сторони від фантастичних вимог перейдуть до прагматичних дій, що базуватимуться як на концепції безпеки Ізраїлю, так і на праві палестинців на свою державність.