КІЛЬКІСТЬ, ЩО ВСЕ НЕ ПЕРЕЙДЕ У ЯКІСТЬ ФАНТАЗІЇ НА ПАРТІЙНУ ТЕМУ

Світлана Кабачинська 8 вересня 2000, 00:00

Читайте також

Є в нашій молодій державі процеси, які не перестають дивувати. Партієтворення — один із них, навдивовижу плідний, багатоманітний і абсолютно самодостатній. Настільки, що для творення нової (чергової) партії, здається, вже не конче мати навіть донедавна необхідні статут та програму (хто в них, справді, заглядає?) — досить назви, лідера і грошей. У провінції ці процеси особливо помітні. Тут, як на долоні, видно, з чого складаються ті крапельки, які, об’єднуючись, і створюють багатопартійну хвилю, що затопила Україну.

Хмельниччина, яка ніколи не належала до центрів партійно-політичного руху, ніколи й не пасла задніх — типова «золота серединка», така мила серцю кожного українця. І нині з сотні існуючих в Україні партій тут зареєстровано лише 36. Правда, ще майже десяток новостворених партійних осередків готують документи для реєстрації. Частенько буває, що процес реєстрації і пов’язані з ним клопоти так і залишаються в куценькій біографії обласної парторганізації найголовнішою і найважливішою справою — інших просто нема. Ідентифікувати сьогодні партії не за назвами (в них просто заплутуєшся), а за справами практично неможливо. Навіть ті заходи, які таки проводять найбагатші або найактивніші з них, як правило, не мають жодного політичного забарвлення — так, суспільно корисна робота, не більше. Але й на неї дуже мало кого подвигає його партійна приналежність, активність та свідомість — хіба що обов’язок, спущений «згори» столичними верхами. Отож коли який-небудь партосередок подає заявку в міськвиконком на проведення мітингу, пікету чи ще чогось видовищно-демонстративного, — можна бути певним, що це всеукраїнська партійна акція, про яку увечері обов’язково почуєш з загальнодержавного телеекрану.

В кожному разі, ніяких місцевих ініціатив останніми роками помічено не було — чи то верхи, за старою звичкою, не можуть терпіти жодного прояву самостійності, чи то низи або не здатні, або не хочуть брати на свої плечі бодай якусь відповідальність, адекватно і по-партійному принципово реагуючи на непрості реалії нинішнього життя. І тому чудова знахідка «Демсоюзу» — винесені на телеекран усієї країни долі людей і колективів, що після цього показу таки наче б повинні зацікавити когось, — на жаль, залишається всього-на-всього вдалим рекламним ходом, та аж ніяк не принципом діяльності ані цієї, ні будь-якої іншої партії. Бо такий принцип як основа повсякденної роботи змушував би надто вже напружуватись і (крий Боже!) навіть іти на конфлікт із владою. На що всі без винятку сьогоднішні українські партії, очевидно, принципово не здатні.

Саме словом «інертність» можна було б охарактеризувати нинішній рівень партійної активності на місцях. Таке затишшя свідчить про одне: партії, попри кількісне зростання (якщо вірити статистиці, протягом року число партіїзованого населення Хмельниччини зросло з 1,7% до майже 4%), малосильні і маловпливові. Одні й справді, виснажені торішніми президентськими виборами, потребують перегрупування сил, не кажучи вже про серйозні корективи в стратегії і тактиці. Інші, в буквальному розумінні, схожі на скелети, яким м’язами ще обростати і обростати. Хоч би там як, про жоден з обласних партосередків не скажеш, що він хоч сьогодні готовий до, приміром, нових парламентських виборів.

Повний штиль, що панує нині на політичних овидах Хмельниччини, не лише робить зайвою номінацію «Політик року» в щорічному конкурсі однієї з місцевих газет, але й сприяє відстеженню певних змін і тенденцій на політичній палітрі краю.

МАЙКУ ЛІДЕРА МОЖНА Й КУПИТИ?

Твердження, що партії-романтики давно поступилися місцем партіям-кланам, уже нікого не те що не обурює, а й не дивує. Хмельницький крайовий Рух, колись і справді досить міцний симпатією та підтримкою мас, нині скотився до групки прихильників, такого собі клубу за інтересами. Розкол буквально знищив його, а втрата такого харизматичного лідера, як Чорновіл, доконала. Торішні вибори засвідчили це так до болю яскраво, що й не варто б повертатися до теми, тривожачи ще незагоєну рану. Якби не одне «але». Місцеві лідери, здається, весь цей час найбільше стурбовані не поверненням авторитету партії, не роботою на її перспективу,— а тим, що в неї є, тобто, фактично, нічим, бо сяку-таку техніку, яка була «на озброєнні» хмельницьких рухівців, хтось протягом цього часу начебто вкрав, а ті кілька стільців, які залишились, і красти зайве — вони розваляться самі. Приміщення теж з великою натяжкою можна назвати партійним офісом — навіть у найкращі свої часи чомусь не знайшлося у рухівців щедрого мецената, який захотів би витратитись якщо вже не на «євро», то бодай на звичайний ремонт. Та хоч яка, але власність є власність. І, схоже, судовий припис, кому з двох Рухів нею володіти, бачиться учасниками судових перегонів юридичним підтвердженням легітимності лише одного з них. Себто, іншими словами, підтвердженням його справжності, яка насправді давно вже вивітрилась, зникла, як фата моргана, не наповнена повсякденними справами, не вдаваною, а справжньою турботою про народ. «Ходіння у владу», про яке свого часу рухівці не просто мріяли, а й ставили перед собою як мету і як засіб реалізації багатьох своїх програмних положень, в області не зазнало провалу. Єдиного міського голову з рухівським партквитком у кишені на другий термін не переобрали, а єдиний начальник обласного управління (яке, на жаль, політики в області не робило) пішов з посади сам, остаточно розчарувавшись у можливості щось в нинішній владі змінити. «Ходіння в народ» провалилося тим більше: обережний сільський дядько, що звик покладатися тільки на себе, з пересторогою ставиться і до влади, і ще більше — до її опонентів.

Ледь жевріє не тільки Рух. Розстановка політичних сил, порівняно з минулим роком, з часом перед президентськими виборами, змінилася разюче. Незалежно від об’єкту підтримки, тоді говорили і про Рух, і про НДП, і про комуністів із соціалістами, і про щойно створених прогресивних соціалістів також. Нині про них настільки нічого не чути, що здається, ніби всі вони пішли в підпілля. Не просто жодних послідовних дій чи хоча б разових акцій — взагалі нічого. Хіба ще малосилі демонстрації в традиційно комуністичні свята — та й ті більше схожі на стихійне ностальгійне волевиявлення трудящих непрацездатного вже, чесно скажемо, віку, ніж на кимось організоване дійство, тим паче політичне. Щоправда, навесні камінь у стоячу воду кинув Іван Чиж, нардеп від місцевого мажоритарного округу, чий шлях в українську політику починався з благословення і за підтримки потужної (не в останню чергу завдяки йому) місцевої облорганізації Соцпартії. Звісно, створене ним Всеукраїнське об’єднання лівих «Справедливість» таки пошматувало ряди хмельницьких соціалістів. І, безперечно, викликало навіть не протидію, а опір учорашніх однопартійців. Керівне ядро облорганізації гнівно засудило дії вчорашнього лідера, але віддало перевагу не «стежці війни», а мирному співіснуванню. Про Чижа місцеві соціалісти сьогодні, практично, не згадують. Сам він при зустрічах з журналістами оперує оптимістичними цифрами зростання своїх партійних рядів, підкреслюючи, що майже 70% новонавернених справедливівців досі до жодної партії не входили.

Про партійне прозріння співгромадян, які нарешті знайшли принадну для себе політичну нішу, говорять і лідери інших партій, які вийшли сьогодні якщо й не на перші ролі, то вже безперечно — на перший план партійних бойовиськ. СДПУ(о), Демсоюз і «Батьківщина» — незаперечна трійка призерів 2000-го. Їхній рекламно-телевізійний спурт на початку року, хоч і виявився згодом фальстартом, усе ж привернув увагу, що називається, широких мас. Вузькі ж кола були посвячені в секрети їхніх партійних кухонь набагато раніше. Не випадково, мабуть, до «теплих» партій ще в їхньому ембріональному, можна сказати, стані прилучилися досить відомі, хоча й не найбільш вагомі в номенклатурному середовищі люди. Певна річ, дуже навіть імовірно, що їхні політичні уподобання цілком збіглися з програмами саме цих політичних сил, але зовні це чомусь схоже на розподіл найпомітніших під цю хвилину партій між номенклатурою: хоч яка переможе — скрізь «наші» люди.

Але особливості все-таки є. На перших ролях у «Демсоюзі» — молоді політики, котрі й справді намагаються створювати своє дітище за законами партійного будівництва. На тлі інших вони вигідно вирізняються певною теоретичною підкованістю. Однак ця риса з плюса перетворюється в мінус, коли надто підживлює амбіції керівництва. Тим паче, що за час перебування у коконі фонду «Соціальний захист» майбутні демсоюзівці звикли до досить високого соціального статусу, надійно підтримуваного фінансовими можливостями, що надало їм особистої впевненості, а партію збагатило активістами, котрі набували досвіду оргроботи ще в лавах КПРС. Отож сплав молодості й досвіду поки що не стільки, можливо, благотворно впливає на справи, скільки просто подобається і вже цим справляє враження. Облорганізація СДПУ (о) цього року поміняла керівні кадри. Біля її керма, як ведеться, стояли і стоять люди небідні, котрі мають вагу у сфері місцевого бізнесу. Але не тільки це можна назвати їхньою прикметною рисою. Новий керівник став добре відомим у місті під час виборів 1998 року. Він балотувався на посаду міського голови і зовсім мало, як для новачка в політиці, програв нинішньому меру. І тепер він не приховує, що в планах парторганізації — потужне входження у владні структури. Мета не тільки проголошується, а й набуває конкретних рис у гуманітарних, сказати б, акціях — таких, як святкування 1 травня з подарунками і концертом від СДПУ (о). Звертає на себе увагу і особлива прихильність у ставленні до об’єднаних соцдемократів місцевих ЗМІ. Усе це вкупі сприяє створенню позитивного іміджу партії серед широких верств населення, чого, схоже, найдужче й добиваються сьогодні її члени. «Батьківщина» на Хмельниччині теж має номенклатурне обличчя, але зі специфічним, можна сказати, виразом. Оскільки очолив організацію міліцейський відставник, то й керівні кадри тут підбираються відповідні. Люди, в силу закону під час служби відлучені від політики, з помітним задоволенням занурились у нове для них середовище. Перші кроки облосередку, теж спрямовані на благодійність, набули громадського резонансу. Однак продовження поки що не чути. Варто сказати ще про один фактор присутності партій на політичному видноколі області: видання ними своїх друкованих органів. Про це заявляють чи не всі облпарторганізації, але реально закріпився на газетному ринку лише «Комуніст Поділля». «Народовладдя» соціалістів, що привернуло було увагу з початку року, тихо пішло на літні вакації. Всі інші партії, певне, притримують пропагандистський потенціал і кошти ближче до виборних кампаній.

СКАЖИ МЕНІ, ХТО ТВІЙ ЛІДЕР, І Я СКАЖУ, ХТО ТИ

Найменше зазнав змін на партійному фланзі політичного життя Поділля список лідерів, чиї імена більш-менш відомі широкому загалу. Недавно опублікований у місцевій пресі рейтинг керівників облпарторганізацій знову розставив у певному порядку прізвища, що тасуються в політичному середовищі краю, вважай, усі роки незалежності. Серед них «чистий» політик — у розумінні, що займається тільки партійною роботою, — лише один: Левко Бірюк, голова крайової організації костенківського Руху. Хоча його запал, порівняно з мітинговою активністю початку 90-х, помітно вичах, але темперамент полум’яного трибуна і борця допомагає зберігати авторитет — більше особистий, ніж організації. Помітною залишається постать керівника осередку НДП Івана Дунця. Хоча, знову ж таки, швидше йдеться про суспільну вагу директора великого підприємства з багаторічним досвідом керівництва, голови регіональної Спілки промисловців і підприємців, аніж про лідера облорганізації партії, обриси якої все більше розмиваються. В кожному разі, в обох цих випадках рейтинг особистісний стоїть вище від партійного. На слуху ще й прізвища доцентів Технологічного університету Поділля, які давно визначили свої партійні пріоритети і очолили обласні організації СПУ (В.Співачук), ДемПУ (І.Слєнко) та удовенківського Руху (І.Клюс). Тут слід відзначити хіба що більш визначену роботу демократів, які взялися за розширення партійних лав через активнішу співпрацю з молоддю і жіноцтвом. Лідери ж місцевих комуністів не сходять з політичної арени ще з часів Союзу, тож не дивно, що їхні прізвища відомі людям, які не цураються політики. Про багатьох колег, тобто керівників інших парторганізацій, важко сказати щось певне, оскільки вони відомі хіба що вкрай обмеженому колу своїх партійних послідовників, відповідальним за цю ділянку роботи працівникам облдержадміністрації і політичним оглядачам місцевих газет: адже добрий десяток організацій, які величають себе партійними, нараховують від двох десятків до сотні членів. Яку мету вони ставлять перед собою, навряд чи відомо і їм самим. Але, якщо партії створюються, це, поза будь-яким сумнівом, комусь таки потрібно.

І, коли відверто, вагоміші кількісно партійні організації теж навряд чи можуть похвалитися сьогодні хоч якимсь впливом на життя області. Та й не дуже помітне їхнє прагнення втручатися в це життя. Їхня діяльність настільки замкнена на себе, на якісь внутрішні партійні інтереси, цифри звітності й нечасті акти присутності, що саме їхнє існування видається паралельним світом. Глибоко паралельним, сказали б нинішні молоді. Іноді з сього віртуального світу долинають заяви, звернення і постанови пленумів або конференцій про розширення сфери впливу чи бази набору. Але вони не сколихують суспільної апатії світу реального — та й навряд чи мають такий намір.

Статистика свідчить про наявність на Хмельниччині п’ятдесяти двох з половиною тисяч членів партій. Хоч як це прикро, нескінченні журналістські дороги останнім часом ще жодного разу не звели мене бодай з одним із цих півсотні тисяч, у кого палали б очі під час розповіді про звершення своєї партії, чи, більше того, її велику мету, поставлену заради блага народу. Не хочу втрачати надію, що такі все-таки існують у природі. Либонь, мені просто не щастить їх зустріти.

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 26.73
EUR 28.60