МІСЦЕ ПАРЛАМЕНТУ В СИСТЕМІ ВЛАДИ (З ДОСВІДУ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ)

Поділитися
Формування системи влади — нелегкий і тривалий процес для будь-якої країни, тим більше для такої, що вперше стає державою...
Олександр Мороз

Формування системи влади — нелегкий і тривалий процес для будь-якої країни, тим більше для такої, що вперше стає державою. Звичайно, вона може скористатися досвідом багатьох членів світового співтовариства, проте не слід його застосовувати буквально. Не слід, бо йдеться про живу матерію, яка несе в собі традиції попередньої державності, котрі вкарбовуються в суб'єкти системи влади як елементи ментальності, як родова їх ознака.

Україна вийшла з Радянського Союзу, з держави, в якій розподіл функцій влад був номінальним, а здійснення їх підпорядковувалось однопартійній системі. Вона пронизувала структуру влади, будучи водночас і головною конструкцією влади, і надбудовою системи. Природно, що при цьому перманентно виникала небезпека домінування суб'єктивного начала. Цю небезпеку в різні часи і з різною ефективністю (чи неефективністю) нейтралізували внутріпартійна демократія та виховна робота. Інколи це давало ідеальні результати, щось на кшталт того, про що (з іншого, щоправда, приводу) сказав Михайло Шолохов: «Я пишу за велінням серця, але серце моє належить партії». Ідеали, звісно, — виняток. Однопартійна система завжди тяжіє до суб'єктивізму, власне — до авторитаризму.

Після десяти років незалежності Україна фактично не перейшла межу однопартійності. За наявності більше ста партій у системі влади вони не відіграють поки що жодної ролі, владу має одна партія — партія влади. Перефразуйте тепер великого письменника і вийде: «Я здійснюю владу за велінням серця, а серце моє належить… владі». Абсурд? Так, але такою, себто абсурдною, і є сьогодні влада в Україні. І якщо тяжіння до авторитаризму в попередній системі стримувала внутріпартійна демократія, то партія влади внутрішньої демократії не знає, вона іншої природи.

Світова практика виробила засоби блокування авторитаризму. В їх основі — принцип розподілу функцій влад і система їх противаг і стримувань. Ключовою ланкою такого розподілу стає парламент — орган, що за певних умов сам стає і ядром демократії, і її поширювачем, можна сказати точніше: її каталізатором.

Парламент в Україні є, а демократії — провідного наслідку розподілу влад — немає. Цей парадокс пояснюється, знову ж таки, рудиментарним суб'єктивізмом, який набув у нас потворного вигляду. Він — причина існування в Україні одночасно двох систем влад: конституційної, на демократичних засадах (діючої де-юре), і позаконституційної, створеної насильницькими методами (діючої де-факто).

Оскільки повноцінне функціонування парламенту можливе в конституційній системі влади, а вона паралізована, то в такому самому стані перебуває і сам парламент. Законодавчий орган, який, всупереч надзвичайному опору збоку Президента і його прибічників, прийняв Конституцію, передбачив здійснення державної влади незалежними її гілками: законодавчою, виконавчою і судовою, — тепер невпинно і стрімко втрачає свою вагу.

Наявна тенденція — один з проявів системної політичної кризи, її наслідок і частково причина. З боку це здається алогічним, адже у становленні України як суверенної держави, у створенні засад демократії Верховна Рада відіграла ключову роль. Саме вона ще 16 липня 1990 року проголосила Декларацію про державний суверенітет України, 24 серпня 1991 року ухвалила Акт незалежності, 28 червня 1996 року прийняла Конституцію України. За короткий час подолано шлях від символічного законодавчого органу до класичного парламенту, риси якого стали виразно проявлятися зі створенням системи законотворчої роботи в контексті загальної державно-правової реформи.

Прикро, що цей поступ свавільно припинений. Починаючи з 1998 року, коли в сумнозвісній «спікеріаді» відбилися наслідки так званого адмінресурсу, кон’юнктурність окремих політичних сил нібито демократичного змісту, буденне пристосуванство деяких депутатів, — парламент почав перетворюватись на юридично-правову обслугу владного режиму, оформлюючи його сьогочасні інтереси, ніби й забувши, що органічні закони, які випливають зі змісту Конституції, закони, що є парламентським, найважливішим компонентом державно-правової реформи, зорієнтовані на баланс влад і стабільність у суспільстві, ніким, крім парламенту, не можуть бути прийняті. І що відповідальність за цю справу лежить на нинішніх депутатах, керівництві парламенту.

Ситуація різко погіршилась після антиконституційного перевороту в парламенті, здійсненого з волі Президента на початку 2000 року. Утворена більшість, яка в цивілізованих системах влади сприймається як пародія на парламентське структурування. Ця більшість була потрібна режиму для освячення руйнації Конституції з допомогою фальшивого референдуму, для юридичного закріплення диктатури.

До честі депутатів, такого закріплення не сталося. Внаслідок загострення політичної кризи і пов'язаних з цим подій т.зв. більшість розпалася, Конституція захищена, Верховну Раду збережено. І від ганьби також. Чи тепер, чи у своєму новому складі — вона має повернутися до процесу державно-правової реформи, утверджуючи тим самим належне місце парламенту в системі влади, передбачаючи правові запобіжники проти узурпації влади.

На прикладі сучасної України переконуємося, наскільки небезпечна узурпація влади, здійснена, хоч як це дивно, гарантом дотримання Конституції та його поплічниками. В таких умовах забезпечити верховенство права неможливо. Воно, як і засади демократії, конституційність тощо, стає фікцією, фіговим листком режиму. Яскраве вираження відсутності верховенства права в Україні — упослідження права людини і громадянина: на життя, охорону здоров‘я, працю, освіту, інформацію … і т.д. Сутність влади протилежна її формі. Так, правоохоронні органи здатні творити злочини, прикриваючи їх формально-правовими процедурами, як у справах Г. Гонгадзе, О. Єльяшкевича, О. Подольського і багатьох інших.

Сукупність ознак нашої держави на сучасному етапі переконує в тому, що вона все більше стає не правовою, не соціальною і як наслідок не суверенною. Тема повідомлення не передбачає обґрунтування цих висновків, проте вони очевидні. Інакше і не буває в умовах абсолютної влади, тим паче коли вона невідворотно стає кримінальною. І якщо недавно Президент вдовольнявся тим, що концентрація влади в його руках була завуальована, прихована від світу і власного народу (через прислужництво залежних теле- і радіоканалів, ручних губернаторів, безпорадні уряди, кишенькову парламентську більшість і т.п.), то останнім часом диктатура здійснюється до непристойності відверто. Чого вартий лише приклад запровадження т.зв. інституту державних секретарів. Не згадуємо тут про укази, що суперечать законам, поліцейський режим здійснення влади для розправи з інакодумством, втручання адміністрації в господарську діяльність, брехню як метод державного управління, страх — загальну характеристику самопочуття суспільства і т.д.

Втрачає в таких умовах свій авторитет і довіру населення вся влада, парламент у тому числі. Парламент насамперед, бо інструменти компрометації в руках режиму. Звідси дике, незрозуміле для світу шельмування Верховної Ради, неявки на виклик до парламенту посадовців, невиконання Закону про трансляцію засідань, тупе намагання перетворити парламент на посміховисько.

Такий лик узурпованої влади. Звідси висновок: щоб повернути Україну на шлях демократії, треба існуючу систему влади змінити на конституційну. І зробити це слід саме правовим, парламентським шляхом. Роль парламенту, депутатів при тому стає вирішальною, а відтак місце в системі влади парламенту має бути визначальним. Бодай тому, що своєю природою парламент — антипод авторитаризму.

Водночас не слід забувати, що таке місце парламенту, точніше: переміщення його до такого стану, — лише вершина надзвичайно складної структурної перебудови всього суспільного і державного життя. Ця перебудова торкнеться і політичної структури, і наближення засад громадянського суспільства, і створення умов для реалізації потенціалу кожного громадянина чи юридичної особи (бо наслідком авторитаризму є і пригнічення, сковування такого потенціалу), і, природно, зміни самої системи влади.

На цьому шляху опорними точками стануть вдосконалення окремих статей Конституції, реформування виборчої системи в напрямку посилення ролі партій, зміцнення взаємозв’язку і взаємної відповідальності між парламентом та урядом, законодавче забезпечення зростання ролі органів самоврядування і прав реґіонів.

Цей шлях складний, але виправданий. Бо веде він до втілення на практиці ідеалу країни, відтвореного в преамбулі нашої Конституції. Втілення заради інтересів громадянина України.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі