МОЛДОВА СТАЄ ПАРЛАМЕНТСЬКОЮ РЕСПУБЛіКОЮ

Василь Твердохліб 7 липня 2000, 00:00

Читайте також

У середу, 5 липня, молдавський парламент 90 голосами зі 101 проголосував за те, щоб внести відповідні зміни до Конституції республіки. Одна із них полягає в тому, що відтепер президента країни обиратиме не весь народ, як це було за Конституцією 1994 року, а лише парламент. Цим рішенням розрубано гордіїв вузол затяжної політичної кризи, яка тривала майже півтора року і закінчилася абсолютною поразкою президента Лучинського. Він і його адміністрація та найближче оточення хотіли зміцнення виконавчої влади і встановлення у республіці президентського режиму, а отримали додаткові повноваження для уряду і чисто парламентську республіку.

Все почалося ще у лютому минулого року. Саме тоді президент Лучинський виступив з пропозицією змінити систему управління в країні, яка мала б оперативно реагувати на прогресуючі труднощі і забезпечити прийняття ефективних рішень. Суть її мала зводитися до того, що Молдова стає президентською республікою, а сам президент бере на себе відповідальність не тільки за формування і керівництво урядом, але несе повну особисту відповідальність за результати керівництва країною. Лучинський переконував місцевий політикум, що парламентська республіка не виведе Молдову із кризи, а, навпаки, може стати причиною втрати державності. 22 березня президент видав указ про проведення консультативного референдуму, який мав відбутися одночасно із виборами органів місцевого самоврядування 23 травня 1999 року. Референдум відбувся, але не закінчився переконливою перемогою прихильників Лучинського. До того ж попереду ще було чимало перешкод, які треба було взяти команді Лучинського, щоб добитися відповідних змін до Конституції республіки. Своє категоричне «ні» ініціативі Лучинського сказала не тільки більшість парламентарів Молдови — серйозні сумніви та підозри щодо неї виникли і в міжнародних експертів із добре відомої Венеціанської Комісії. Трагічна помилка президента Молдови полягала не стільки в тому, що він не з того боку взявся за вдосконалення Конституції, скільки у тому, що його команда на чолі із шефом канцелярії М.Петраке виявилася не готовою до серйозної і відповідальної роботи, якою є підготовка проекту змін до чинної Конституції. Про це свідчить хоча б те, що Конституційна комісія підготувала не один, а кілька законопроектів, які виявилися невдалими і від одного з яких мусив дистанціюватися навіть сам Лучинський.

Натомість опоненти Лучинського, серед яких за іронією долі опинилися і ті, хто активно підтримував його під час президентської кампанії, діяли напрочуд вдало і ефективно. Найперше не стосується спікера парламенту Думітру Дьякова і головного ідеолога демократичної партії й тонкого знавця історії європейського парламентаризму Володимира Солонаря. Вони обрали інший шлях вдосконалення Конституції 1994 року, котрий полягав у посиленні виконавчої влади не через зміцнення і розширення президентських повноважень, а через втілення у ній принципів і правил так званого раціоналізованого парламенту. Дьяков і Солонар переконливо доводили, що недоліки молдавської влади і системи управління державою полягають зовсім не в тому, що у Лучинського замало повноважень, а в тому, що найслабшою ланкою цієї системи є уряд, зміцнювати який треба не шляхом підпорядкування його президентові, а шляхом зміни взаємостосунків кабміну із парламентом. В якому напрямі змінювати ці взаємостосунки? А в такому, щоб уряд, не перестаючи бути політичною еманацією парламентської більшості, мав можливість зворотного впливу на депутатський корпус. Такий вплив може досягатися серією витончених механізмів та процедур, які існують в новітній історії європейського парламентаризму. Чого вартує лише, риторично запитував Дьяков, прийняте майже повсюдно в Європі конституційне положення, згідно з яким уряд сам формулює і формує порядок денний засідань парламенту. Або заборона парламентові вносити такі зміни в законодавство, які ведуть до зменшення чи збільшення доходів чи витрат із бюджету без згоди на те кабінету мі- ністрів. Чи практика делегованого законодавства, коли уряд отримує з рук парламентарів право видати акти законодавчого характеру в чітко визначеній сфері і на певний період. Чи, насамкінець, процедура відповідальності, яку бере на себе уряд стосовно того чи іншого законопроекту, який дозатверджується парламентом у максимально короткі строки, без дебатів, але за неуспішність чи недоліки якого уряд потім розплачується власною відставкою.

Зрозуміло, що це були деякі з тих аргументів, які Дьяков та Солонар використали у так званому проекті 39 депутатів, який було потім надіслано до Конституційного суду Молдови і який позитивно оцінили європейські екс- перти. Конституційному судові адресували свій законопроект ще 38 депутатів, котрі пропонували змінити процедуру виборів президента. Доцільність такої зміни, коли президент обирається парламентом, а не в ході прямого всенародного голосування мотивувалася не тільки економією бюджетних коштів на виборчу кампанію, але й тим, що під час її проведення різко падає ефективність управління країною.

Уже згаданий вище спікер молдавського парламенту Дьяков, до речі, вчорашній журналіст, дуже тонко підмітив і пояснив природу президентських амбіцій, яка характеризує так звану пострадянську ментальність і властива, звичайно, не тільки молдаванам: «Оскільки президент у нашій країні сприймається виборцями як «найбільший начальник», то від нього й чекають вирішення усіх проблем — економічних та соціальних, тому усі претенденти на цю посаду в ході виборчої кампанії обіцяють — не можуть не обіцяти! — реалізувати ті обіцянки. Це, у свою чергу, підштовхує президента до втручання у справи виконавчої влади, тобто уряду, котрий є креатурою парламенту, а, значить, напряму веде до конфлікту і зниження керованості країною».

Не знаю, як назвуть свої матеріали молдавські газети, які напишуть про те, як Молдова стала парламентською республікою, але я б цю півторарічну дискусію, а насправді найзапеклішу війну між президентом і молдавським парламентом, назвав так: «Лучинський робить перший хід, але все одно програє». Після того, що відбулося в середу у парламенті Молдови, можна з цілковитою певністю говорити, що шанси нинішнього глави сусідньої держави бути обраним президентом вдруге різко впали. Розчарованим і навіть дещо розгубленим виглядав Лучинський у залі Верховної ради після того історичного голосування. Він заперечив, що молдавський парламент реалізував через надання додаткових повноважень урядові і зміну процедури обрання президентом європейську модель демократії. Такою вона не є тому, підкреслював Лучинський, що кожна країна має свої традиції, історію, демократичні принципи і від них не можна обстрагуватися. І далі: тут усе правильно говорилося, але то, на жаль, тільки теорія. Якщо у парламенті буде створена парламентська більшість, все буде добре. Якщо такої не буде, проголосована модель не працюватиме.

Проти пропонованих змін у Конституції Молдови проголосувала лише група незалежних депутатів, які є прибічниками нині діючого президента. Їх представник Анатол Дубровський назвав проголосований проект «олігархічним», який буде мати тяжкі наслідки для майбутнього Молдови і перетворить її на вбогу країну латиноамериканського зразка. Ясна річ, висновок Дубровського, як і його прогноз, — речі цілком віртуальні і мають пройти ще апробацію історією. Але є речі реальні і цілком об’єктивні: за висновками солідних міжнародних організацій, Молдова є однією із найбідніших і найгірш керованих держав у Європі. Останній висновок належить, зокрема, організації «Transparence Internationale».

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 27.12
EUR 29.45