ОДА ЖИТТЮ

Микола Вересень 18 серпня 2000, 00:00

Читайте також

Цих таких милих чоловіків ніхто й в очі не бачив дев’ять років тому. Їх просто не було в політичній природі, і якщо вони є тепер, то це означає, що політична природа дуже змінилася. Мо’, потепління, а мо’, навпаки, льодовик насувається. Себто льодовиковий період настає. Ті, котрі в Палаці «Україна» засядуть, будуть дуже задоволені та щиро веселі. Вони впевнені, що це потепління. Їхнє потепління. Ті цілуватимуться майже взасос і присягатимуть одне одному в патріотизмі. А, можливо, несамовито плакатимуть напідпитку, будучи впевненими, що їхній патріотизм занизько оцінено, хоча всі їх успіхи такі очевидні, що тільки короткозорий олігофрен може ці успіхи не помітити. Інші просто вийдуть на вулиці й повеселяться від душі, проводжаючи літо й зустрічаючи останній рік першого десятиліття новоявленої країни.

Здається, герць між державою й суспільством закінчиться наприкінці двадцятого століття тріумфальною перемогою суспільства над державою. У деяких країнах, де, крім переповнених різноманітними товарами магазинів, є страшенно багато людей, котрі можуть у цих магазинах щось купити, суспільство, статечно погойдуючись у кріслі, напівсонно позираючи на державу, щомиті вимагає її, держави, звіту перед собою. Чи може керівник країни, перебуваючи в законному шлюбі, використовувати якусь пані, крім дружини, саме як дружину? Чи може керівник іншої країни піти в декрет для догляду за своєю дитиною, залишивши свою країну без нагляду? Чи може урядовець пити в робочий час, чи незаконно використовувати фінанси?

На всі ці запитання суспільства держава, хоч і потупивши очі, але мусить відповісти. До цього сучасного стану речей люди дійшли експериментальним шляхом, збагнувши: що більше держави, то менше свободи. Тобто, що сильніша держава, то слабше суспільство. Отже, гасло про «Розбудову держави», можливо, насправді є гаслом про «Розбудову в’язниці». Адже сильна держава, це насправді поліцейська держава. А поліцейська держава, як відомо, це така, де поліцейський одержує зарплату більшу, ніж сільський учитель.

Хоча коли подивитися трішки ширше та глибше, то загалом саме слово «держава» несе в собі вже цілком інакшу інформацію, ніж сто років тому. Але, схоже, державні мужі в одній країні на сході Європи дивляться вузько й поверхово. Сьогоднішні держави на захід від цієї країни вже не мають таких атрибутів, як, приміром, сто років тому. Кордони умовні, валюта начебто спільна, армія нібито теж, закони одні на всіх, як і парламент. І ніякої вертикалі влади, як її розуміють в країні і про яку йде мова.

Тож що воно таке — сучасна держава загалом важко описати. Це може бути інструмент, який використовує суспільство для поліпшення життя спільноти загалом і кожного громадянина зокрема. Цікаво, що в цій східноєвропейській країні державу розбудовують саме за зразком сторічної давності. З сильною державною владою, що аж ніяк не схильна піддаватися впливу суспільства. Чи можна сказати, що суспільні інституції якось впливають на інституції державні? Чи можна побачити цей вплив партій, громадських організацій, профспілок, різноманітних наукових, жіночих, спортивних товариств? Не можна побачити й навіть відчути важко. Державні інституції, навпаки, дуже активно впливають на суспільні, одна на одну й навіть на себе. Тож voх populі і влада ставляться одне до одного, як собака, що сама собі гавкає, і караван, що сам собі йде. Куди можна прийти, розбудовуючи державу таким чином, ясно. Себто, туди ж, куди можна прийти в пошуках національної ідеї, збільшення продуктивності праці, зрошення орних земель і озеленення міст, якщо все це робити під невсипущим контролем якогось, можливо, цілком конкретного патрона, який. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (самоцензура).

Останнім часом квітучої зовнішності державні й навколодержавні мужі, які приймають рішення за все суспільство, ясна річ, на свою користь або впливають на ухвалення таких рішень на свою, тобто державну користь, зміцніли настільки, що пропонують суспільству посперечатися на різноманітні теми. Про розквіт свободи слова, про незалежність судів, про законність різноманітних волевиявлень електорату (це так останнім часом модно називати громадян), про відсутність небезпеки парламентаризму чи про можливість для пересічної людини заробити мільйон гривень.

Цікаво, що скажуть соціологи. Тобто що вони скажуть, якщо поставлять саме такі запитання й зафіксують відповіді без участі модного нині адміністративного чинника, тобто якщо держава не передасть їм заздалегідь підготовлені відповіді й не накаже їх опублікувати. Можна зробити некоректну вибірку й опитати тільки журналістів закритих газет про свободу слова, громадян і громадянок, котрі в багаторічному чеканні суду обмежені у своїх свободах. Можна також звернутися, приміром, до сотні закарпатців і визначити, чи справді 96 із них підтримали на плебісциті винесені на нього питання. Цікаво також запитати, чи точно вони знають, за що і проти чого вони голосували. І багато чого іншого можна з’ясувати за допомогою таких некоректних опитувань. А запитання про те, чому в одних дуже багато грошей, а в інших, навпаки, дуже мало, дістало таке пояснення, що, мовляв, не треба запитувати, звідки в резидента взявся перший мільйон, бо він, цей мільйон, завжди не дуже чесно зароблений. А вже про походження другого й так далі можна сміливо відповідати. Іронія тим часом у тому, що будь-яка навіть нечесно нажита вартість, за певними винятками, завжди відповідає інтересам суспільства. Якщо припустити, що Генрі Форд дійсно вкрав перший мільйон, а потім він же посадив націю на машини, то, виходить, що він не для себе вкрав, а для громадян, тобто і не вкрав насправді. Невідомо, чи вкрав Білл Гейтц свій перший мільйон. Та навіть коли вкрав, то тепер усі користуються комп’ютерами. Зрештою, можна навести довгий ряд аналогій імен, з одного боку, і товарів і послуг, з іншого. Даймлер Бенц — машини, Макдоналдс — зручне харчування, Макдонелл Дуглас — літаки. До речі, Гусинський — телебачення.

Тепер повернемося додому й побачимо суцільні запитання П — що ? Т — що ? Д — що? В — що? (самоцензура) такі обставини нагорі успішно транслюються вниз, і громадяни, особливо не дуже в літах і з хорошими перспективами, не можуть зрозуміти, як досягти успіху? Якою особливою вдачею мусить володіти просто людина, щоб стати, приміром, заможною людиною? Себто чи є ті, кого називають олігархами, людьми освіченішими, працьовитішими, сміливішими, ризикованішими й відповідальнішими від інших громадян? Чи для фінансового успіху всі ці чесноти не потрібні? Тоді чому там, у них, — потрібні, а тут, у нас,— не потрібні, і що потрібно тут, крім блату, підлабузництва та схильності до криміналу?

Таким чином, молоді й амбіційні громадяни можуть помалу втратити свої амбіції, а згодом і молодість, так і не збагнувши, з чого почати і що робити? А громадяни, котрі приймають рішення, день у день сміливішають і, перебуваючи в приємній розслабленості переможців, не можуть виразно пояснити, чому ж саме вони приймають рішення, які рішення вони ухвалили й до яких видатних результатів вони, ці рішення, привели. Тобто куди не глянь, кругом паралельне існування площин, що не перетинаються. Чи пов’язаний якось нинішній підйом економіки із діяльністю численних урядів або, навіть страшно сказати, із діяльністю президентів — нових і старих. Чи є зв’язок між зовнішньою політикою та місцем країни у світі і який він, цей зв’язок, якщо відомо, у якому саме місці перебуває ця країна. Багатовекторність часто асоціюється вже навіть не з полігамією, а з хаотичними статевими партнерськими стратегічними відносинами. Хоча лікарі застерігають, що СНІД ніхто не скасовував, а геополітики говорять про політичний СНІД. За дев’ять років держава не визначилася: то все-таки ринок чи план? І що саме держава розуміє під ринком? Можливо, знамениту владну вертикаль? Але що вона має спільного з ринком? Що таке лібералізм у розумінні людей, котрі приймають рішення? Схоже, що в їхньому розумінні лібералізм — це не комунізм. Насправді в умах знов-таки тих, що приймають рішення, відбувається підміна економіки політикою. Комуністів треба не любити, позаяк офіційно більше не любити начебто нікого. Отож ми й не комуністи, а ліберали.

Якщо друзі, то звідки і які? Якою є політика мовна, культурна, наукова, податкова, фінансова? Та й загалом: чи є хоч якась політика? Держава не спроможна, але стверджує, що, навпаки, суспільство не готове. У цьому зв’язку можна пригадати жарт в українській лізі КВН у виконанні грузинської команди. Один іншого запитує:

— Слухай, а чому в Грузії не ростуть банани?

— Народ ще не готовий, — відповідає інший.

Політичний фаталізм є всюди. Народ не готовий добре працювати, самостійно голосувати, відкрито говорити, багато заробляти. Певне, лише ті, котрі приймають рішення, готові робити все це, особливо останнє. Припустімо, ми будували не те, тобто державу, тоді, виходить, будували не те, що треба. Хоча не побудували навіть того, чого начебто й не треба було. Відсутність бодай якоїсь виразної політики — зовсім не новина і зовсім не шокуюча. Хтозна, яка внутрішня, зовнішня, промислова, агрокультурна політика у Фінляндії, Данії чи Португалії? Безперечно, всі ці політики є, але непосвячені їх практично не помічають. Суспільство через державу (а не навпаки) незримо всі ці різноманітні полі- тики проводить у життя, цікавлячись, проте, передусім податками, зарплатами, медициною й екологією. Коли комусь заманеться зайнятися наукою, він сам думає, де дістати гроші на задоволення власної допитливості. Коли хтось хоче побудувати танк, має довести доцільність і навіть необхідність для країни нападу на когось або захисту від нього ж. Загалом нормальне суспільство витрачає стільки, скільки може заробити, як і нормальна людина. На сході Європи, у країні, про яку йдеться, ті, що приймають рішення, здається, метикують інакше. Якщо в СРСР були великі ракети, то тепер мають бути маленькі, тобто не ракети, а саме ракетки. Саме так, перебуваючи в полоні понять міні-СРСР і міркують ці люди. Можливо, уже не потрібні ніякі ракети, величезні заводи й мільйони кіловат-годин електроенергії на людину? Тим паче, що ніхто не знає точно ім’я цієї людини. Хоча деякі громадяни примудряються споживати саме стільки (згадаймо ті ж обленерго). Можливо, важливіша не підтримка національного виробника, а підтримка національного споживача й повага до нього? Прикладів того, що держава домінує над суспільством, виробник над споживачем, чиновник над громадянином, — надзвичайно багато. Зворотних прикладів дуже мало. Тобто так само мало, як і дев’ять років тому. Ні, все-таки ще менше.

Тому можна сказати, що квазідержаву за дев’ять років побудувати вдалося, але не вдалося побудувати навіть квазісуспільство. Погляд уперед, до речі, може змусити засумніватись і в тому, що вдалося побудувати державу. Тут півроку тому сталася одна подія трішки на схід від країни, про яку йдеться. Те, що трішки на схід, називається Росією й вирізняється своїм одночасним розташуванням і в Європі, і в Азії. Так от. Після десяти років спроб прищепити собі певні, орієнтовані на захід, гени, країна ця саме півроку тому почала згадувати про свою окремішність, унікальність і загадковість. Але при цьому демонструвати звичну чіткість у звичних вчинках. Ідеологія цих вчинків завжди однакова. Треба бути сильною аж до хамства й підозрювати усіх аж до ксенофобії. Граблі, по суті, ті самі: багато нафти й газу в Європу, багато танків в Азію й мало поваги до сусідів. Ця політика вже якось розвалила країну зі столицею в тому ж місті. Колишньої країни вже немає, а рецепти життя, певне, залишилися. Хоч як підозріло не ставитися до Росії, але політика Кремля хоч і давня, але виразна. Серед векторів цієї політики є такий: країну на сході Європи, про яку йдеться, перетворити на неоколонію, тобто контролювати промисловість, сільське господарство, ЗМІ та фінанси. Крім того, важливо мати осудних керівників цієї країни. І ця виразна політика проводитиметься й уже проводиться, як свідчать інформовані джерела, з того ж таки Кремля. Ідеологія під цією політикою також давня, як мотив і слова пісні: «Мы вечное эхо друг друга». Усе це відбуватиметься тихо й майже непомітно, але, можливо, через рік усі державники почнуть із ностальгією згадувати навіть квазідержаву. Ні, герб, прапор, гімн, гривня, Президент і Верховна Рада залишаться, вірогідно, залишиться навіть форма військових, тобто, як у дитсадку — все, як у дорослих, тільки маленьке й нефункціональне.

При цьому зовсім не варто вважати, що ця хижа сусідка претендує на бідну, але горду й чесну країну, про яку йдеться. Країна, про яку йдеться, заслуговує саме на таке до себе ставлення. І за дев’ять років іншого ставлення не заслужила, а коли й заслужила, то треба з’ясувати, чим. А з’ясувати, виявляється, вельми непросто. Не Росія ж, зрештою, винна, що в неї несанкціоновано відсмоктують газ, хоча тепер з’ясувалося, що цілком і державно санкціоновано. Але не Росією, а країною, про яку йдеться. Тобто санкцію на злодійство дали чоловіки, а часом і пані, в гарних костюмах. Ці чоловіки й іноді пані санкціонують відбір або відведення газу, але не всього, а лише малої частини. Тобто блакитне паливо зникає за допомогою блакитних злодюжок (голубых воришек). Інші чоловіки в гарних костюмах не крадуть, зате брешуть постійно. На заході кажуть: я ваш, буржуїнський, а на сході — я ваш, панслов’янський. Тобто десь у цьому точно є брехня. А Росія просто використовує чужу непорядність задля власного задоволення й собі на користь, усміхаючись і по-доброму (а мо’, й не дуже) поглядаючи на країну, про яку йдеться. Точнісінько як дорослі посміюються над дітьми в садочку, знаючи, що діти схильні перебільшувати і що мами їм ще не прищепили думку про шкідливість злодійства. Тож не варто вважати, ніби в усьому, що відбувається чи може відбутися, хтось винен. Винна держава, але й суспільство винне, не сформулювавши, чого воно хоче й куди воно хоче. Помалу призвичаївшись до неприємних запахів, якими відгонить держава. Хоча держава винна більше.

Коли станеться те, що може статися, доведеться щиро визнати: держава на сході Європи розписалася у своїй неспроможності. Тобто не здатна до самореалізації. І всі рецепти, винайдені добре вбраними чоловіками, можуть призвести тільки до смерті хворого, а не до реанімації. Хоча насправді вони ніяких таких рецептів для країни не вигадували, зате придумали схеми для себе особисто. А відповідальність за всю цю вірогідну перспективу несе людина, котра ..................................................................... (самоцензура)..........................., і чудовий керівник. Та лихо не без добра. Тепер є можливість уже не нарікати на себе. Уже не треба шукати внутрішніх ворогів, а можна знову говорити, що зовнішні сили не дають розвиватися працьовитому народові. Вже можна на повен голос сказати: ми не винні, це все вони. Якби нам дали, ми б гори зрушили, річки й моря, ми таке показали б! Хочу бачити те, що чую, — скаже якийсь огидний песиміст. Прикро вмирати після десяти років життя, — скаже романтичний життєлюб. Прикро програвати країну, прикро, коли не справджуються твої сподівання. Дивно вітати вмираючого з днем народження. А не поздоровити не можна. З днем народження! Загасіть свічки.

P.S. Читачі можуть на власний розсуд вставити будь-які слова та словосполучення в будь-яке місце статті. Приміром, іменники «сволота», «ідіоти», «дурні», «бандити», «кретини». Або «розумники», «генії», «великомученики», «справжні хлопці» тощо. Прислівники «стрімко», «прекрасно», «чудово», «енергійно» чи «незграбно», «огидно», «похмуро», «без запалу» тощо.

Прізвища: Тимошенко, Лазаренко, Суркіс . . . . . . . . . . . (самоцензура) . . . . Волков, Бакай або Іванов, Петренко, Сидоренко тощо.

Закінчення статті оптимісти можуть також переробити.

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 26.10
EUR 28.01