Оркестрантів з гальорки просимо пройти на сцену!

Перманентна політична криза стала доброю поживою для політологів. На десятках круглих столів, форумів та ток-шоу аналізується ситуація і констатується шлях виходу з неї. Саме «констатується», а не «шукається» — бо шлях експерти вбачають лише один: має бути домовленість політичних еліт. Але чомусь нескінченні переговори в пошуках цих домовленостей не ведуть до припинення «ступорного» протистояння політичних сил та їх лідерів. Навпаки, це протистояння давно переступило всі межі логіки, і, на думку деяких спостерігачів, «цих людей не здатне зупинити ніщо, навіть повний крах рідної країни».

Сама собою боротьба між різними політичними силами, яка шляхом вільних і демократичних виборів змінює склад вищого керівництва, є водночас чудовим заохоченням до постійного самоконтролю тих, хто при владі, і дійовим стимулом для тих, хто цієї влади прагне. Але тільки й вик­лючно тоді, коли ця боротьба відбувається у певних межах, коли всі її учасники керуються неписаним і загальноприйнятим у суспільствах сталої демократії прави­лом: «Так, моя точка зору — найправильніша, наша політична сила — найпотрібніша для країни, але, напевно, так само думають про себе й наші опоненти. До того ж за ними справді стоїть і стоятиме певна частина суспільства. То­му в інтересах держави ми з ними до нових виборів маємо рахуватися і співіснувати у форматі, визна­ченому попередніми виборами».

Очевидно, що політичні перемовники в Україні так не думають і не діють. Чому? Чому наші політичні верховоди навіть не переймається тим, що має бути їхнім покликанням, — національним інтересом, а керуються виключно своїми власними, взаємонеприйнятними і, в принципі, шкідливими для нації «інтересиками»? Чому вони не зупиняються у своїх взаємних звинуваченнях навіть за кордоном — там, де традиційно ніхто з політиків жодної країни не зводить порахунків зі своїми опонентами? Чому допускають стосовно одне одного поведінку й вислови, які, швидше, пасують люмпенам, а не політичній еліті?

Якщо холодно й відсторонено глянути на кризи, що супроводжували український політикум раніше і загострилися останніми місяцями, мусимо визнати очевидну, просту й сумну істину: у нас — принаймні при владі — немає політичної еліти.

Визначальну роль тут, безумовно, зіграло цілеспрямоване знищення її представників протягом кількох століть — про це достатньо написано, і ми на цьому не зупинятимемося.

Поговоримо про те, що мали можливість спостерігати на власні очі.

З постанням незалежної Ук­раїни влада вимушено розділилася між двома групами політиків: комуністичною номенклатурою і національно-патріотичною опозицією.

В української політичної еліти радянського періоду не було й не могло бути здатності до співжиття різних політичних сил — адже політична сила була одна-єдина, «спрямовуюча і керівна». Здатність самостійно приймати рішення у її представників була повністю атрофована: така атрофованість гарантовано культивувалася багатоступеневим кадровим добором, при якому «самостійники» відсівалися вже на рівні первинних компартійних організацій, не доходячи до районних комітетів, не кажучи вже про обкоми чи ЦК.

Професійні політики з-поміж дисидентів, попри велику роль у розвалі радянської системи, в нових умовах через брак освіти і практичного досвіду проявили неспроможність до конструктивної роботи, керування та адміністрування.

У цих умовах залишалася надія на нову еліту, яка виросте вже в незалежній Україні і не матиме вад своїх попередників.

І ця еліта не забарилася. Вона увірвалася в політику з великого бізнесу і протягом кількох років прямо чи опосередковано перебрала на себе всі важелі влади в країні, внісши в систему керування державою свою, власну специфіку.

Як політичну еліту країна отримала бізнес-еліту, що при­йшла в політику.

Її представники із самого початку своєї діяльності на переломі 90-х років минулого століття мали проблеми із законом — тим більше що закон у ті часи, відповідно до комуністичної доктрини, взагалі не визнавав права бізнесу на існування. Практично всі ті, кого ми тепер називаємо олігархами, постійно варилися в середовищі, де на них звідусіль чатувала небезпека, де не було партнерів — лише вороги і конкуренти. Вони змушені були «вести війну за всіма азимутами», оминати закон, «підмащуючи» можновладців та правоохоронців.

Проте дуже скоро вони дійшли висновку, що в умовах демокра­тії значно ефективніше не плати­ти владі, а самим стати владою.

І вони нею стали, влившись у Верховну та місцеві Ради, трансформувавши політичні відносини вгорі під свої звички епохи раннього капіталізму. Адже завдяки саме цим звичкам вони досягли великих результатів у стислий час. І ця успішність переконала їх в універсальності такої поведінки.

Перш за все вони перенесли в політичне життя своє розуміння стосунків між господарем та робітниками, між підприємцем та його конкурентами, бізнесом і державою.

Не обтяжуючи себе необхідністю бодай ознайомитися з класикою партійного та державного будівництва, підприємці стали керувати партійними проектами так, як звикли. Не розуміючи, що деякі речі, прийнятні для бізнесу, — руйнівні для політичного і владного адміністрування.

Їхній бізнес в умовах постійного протистояння із законом, непередбачуваності поведінки держави та безперервних змін законодавства вимушено базувався виключно на «швидких грошах», на принципі «все зараз, бо завтра може бути пізно». У таких умовах абсолютно недоречно було витрачати гроші й зусилля на аналітику та планування.

Як наслідок — Україна всі ці роки не має ні стратегії розвитку, ні хоча б антикризової програми: державою керують у примітивно ручному режимі, «одноклітково» рефлекторно реагуючи на нові виклики.

Для великого бізнесу об’єк­тивно найсприятливішою і найбажанішою ситуацією, його «блакитною мрією» є відсутність на ринку конкурентів. Прийшовши в політику, його представники просто не зрозуміли, що тут у принципі не може бути монополії, і робили звичні для себе ходи: під виглядом переговорів перманентно затягували ситуацію й намагалися вирішити проблему шляхом не домовленостей та узгоджених компромісів, а «підстав» і «кидків». У результаті програвали всі: і учасники, і держава, і суспільство.

Класичний приклад реалізації монополістських прагнень у політичному середовищі — солідарна тотальна боротьба олігархічних партій із партіями «другого ешелону». Її прояви — нереалізовані поки що наміри підвищити прохідний бар’єр, регулярні передвиборні заклики до електорату «не розпорошувати голоси», реалізований законодавче недопущення представників позапарламентських сил у виборчі комісії всіх рівнів.

Політична партія в європейському розумінні — це демократична організація, координована згори, але контрольована знизу. Наші ж бізнес-політики трансформували політичні партії у звичні для себе ЗАТ, жорстко керовані згори, з практично ідентичними статутами, цінностями, а також метою, що полягає в повній монополізації влади.

У результаті маємо «приватизацію» і постійний перехід «із рук в руки» органів влади та управління, перманентну колотнечу вгорі, тотальну корумпованість і хаос.

Якщо провести аналогію з музичною культурою, то на владній сцені у нас кілька диригентів, які тримають замість паличок бейсбольні бити, а перед ними — кур’єри, продавці, водії, перукарі без жодних навичок гри на тих інструментах, які вони мусолять у руках.

Класики соціології відзначали, що у всіх суспільствах є два класи людей — правлячий і керований. Правлячий клас навіть в умовах демократії — нечисельний, але править більшістю тому, що йому властиві особливі риси, завдяки яким суспільство його шанує й слухається: розум, загострене відчуття справедливості, здатність до об’єктивних оцінок, відраза до створення кумирів чи підпадання під їхній вплив.

Саме остання риса була основною причиною війни тоталітарної влади з політичною елітою, про що згадувалося вище. Ця війна закінчилася винищенням української політичної еліти як категорії.

І тут, після констатації «Політичної еліти немає» і закономірного запитання «Що робити?», здавалося б, перед нами постає глухий кут. Адже еліту не виховаєш за кілька років, та ще й у несприятливих умовах, — вона з’являється в результаті тривалої природної селекції.

Тому подекуди лунають начебто логічні заклики: «Почекаймо зміни поколінь. Хай відійдуть народжені й виховані в тоталітар­них радянських умовах, на зміну їм прийдуть покоління, народжені вже в незалежній Україні, виховані на європейських цінностях, які й побудують квітучу і демократичну державу».

На мій погляд, така позиція хибна принаймні з двох причин. По-перше, цього, безумовно, хоче нинішній правлячий клас. Говорячи про «зміну поколінь», він думає трохи прагматичніше: «Поче­кайте, доки ми відійдемо природним шляхом, адже ми не вічні, а доти не чіпайте нас і не пхайтеся на наші посади». По-друге, зараз у країні склалася така ситуа­ція, коли ні держава, ні суспільство просто не мають часу на чекан­ня: або лікування й одужання — або продовження стагнації з невтішним кінцем.

Де вихід? Вище я казав про винищення політичної еліти. Це справді так, але ситуація — не фатальна.

Потенційна еліта є не тільки в політиці. Виконують свою місію й інші еліти, які не піддалися тотальному розгрому: наприклад, дипломатична, військова, творча, наукова, інженерна тощо. Особливістю людської спільноти як живого організму є те, що в критичні для держави і суспільства часи, за відсутності політичних поводирів, відповідальність на себе беруть представники інших еліт, які вимушено, але закономірно йдуть у політику.

Ці представники — не щось далеке й ефемерне, вони живуть поруч із нами, не мають бізнесу, а тому незалежні й непоказово вирізняються з-поміж інших лише одним: своїми світоглядними рисами. Це ті, чиї життєві принципи ґрунтуються на простих і вічних табу «не вбий, не бреши, не кради, не зраджуй». Ті, хто, як і їхні батьки та батьки їхніх батьків, виховувався на почутті обо­в’язку перед Батьків­щиною, співвітчизниками та історією. Ті, хто бачить своїм головним надбанням незаплямовану репутацію, а своїм покликанням — передати своє чесне ім’я нащадкам.

Їх справді багато — і в Києві, і в регіонах, але вони розпорошені, не задіяні, їхній інтелектуальний потенціал не реалізовується, марнується на тлі гострої потреби України саме в таких людях і саме тепер.

Постійні зміни біля владного керма, на жаль, не змінюють стилю керівництва. Постійні, нецивілізовані й непримиренні чвари лідерів партій розколюють суспільство. Тотальна і тривала неспроможність нинішнього правлячого класу виконувати свої функції неминуче наближає заміну цього класу новою силою. Не менш неминуче постає запитання: як відбудеться ця заміна — в рамках Конституції чи «іншим шляхом»? Очевидно, що кризові явища, розчарування і протестні настрої сприяють розвиткові ситуації за песимістичним сценарієм, ознаки чого вже з’являються.

Тому в реальної, але поки що атомізованої еліти немає іншого шляху, як створювати власну, відмінну від інших, політичну силу і йти у владу. Якою має бути ця сила, щоб їй повірили й підтримали, — окрема тема. Дозволю собі лише зазначити, якими, на мій погляд, мають бути її засадничі принципи.

По-перше — відсутність у ній, а тим більше — у її вищих органах чи виборчих списках, представників великого бізнесу. Це потрібно для убезпечення як партії від усіх вад нинішніх «організованих політичних угруповань», так і бізнесменів — прихильників нової сили — від можливих санкцій із боку влади. По-друге — мережева структура, вертикальна у виконанні рішень і горизонтальна в обміні інформацією та досвідом. По-третє — колегіальність та солідаризм, відсутність одного лідера і вождизму. І, нарешті, диверсифіковане фінансування.

Її головними гаслами мають стати прозорість і професіоналізм. Прозорість означатиме відкритість партії, її керівництва та її фінансування. Професіо­налізм передбачатиме для кожного необхідність діяти в руслі свого покликання, тобто виконувати справу, яка в нього найкраще виходить: одні — хай заробляють гроші, створюють робочі місця і розвивають країну, інші — хай розробляють і впроваджують закони, які сприятимуть розвиткові держави та суспільства.

Для партії, створеної на таких засадах, питання фінансування не буде настільки складним, як може видатися зараз.

Олігархічні політичні сили та їхні ЗМІ постійно стверджують, що без гігантських грошей, а отже — без участі олігархів, політичні проекти не мають шансу на успіх. Це не так. Гроші — і цілком пристойні! — можна отримати й від невеликих, але масових пожертв самих виборців. Адже, як свідчать окремі опитування, дві третини пересічних громадян готові робити такі пожертви політичній силі, якій вони симпатизують.

Іншим джерелом фінансування партії, котра проводитиме політику преференцій для українського виробника та переорієнтації економіки на внутрішній попит, об’єктивно стане середній і малий бізнес.

Що стосується електоральної підтримки, то при рейтингу недовіри парламентським партіям, який, за останніми дослідженнями, становить 86%, це також не є засадничою проблемою. За умов: а) створення розгалужених партійної та мережевої структур; б) свідомої відмови від ставки на «телекторат»; в) визначення за ідео­логічну основу не етнічного, а політичного та економічного націоналізму; г) донесення до електорату розуміння неприйнятності голосування за жодну політичну силу, у списках якої є хоча б один представник великого бізнесу; д) проголошення найпершим кроком у державному будівництві деприватизацію органів влади та судочинства.

Підсумовуючи, можна сказати, що в тих, хто, відповідно до своїх якостей, належить до потен­ційної еліти, зараз є три варіанти:

Перший — самоорганізація, створення політичної партії, участь і перемога у виборах. У разі жорсткого протистояння з боку чинної влади, яке унеможливить чесну виборчу боротьбу, є другий варіант — апробована теоретиками і практиками ненасильницького опору технологія створення масової непартійної мережі, що трансформується в рух, який «витіснить» наявні владні структури, замінюючи їх новими.

Третій шлях — апатія і невтручання в політику. Але це однозначно означатиме незмінність нинішньої ситуації, яка розвивається у цілком прогнозованому напрямку. В якому саме — гранично чітко промовляють результати недавнього голосування телеаудиторії одного з провідних телеканалів: у можливість навести лад у країні за згодою наявних еліт вірять усього три відсотки телеглядачів, натомість 97 переконані, що порядок настане лише після арешту цих еліт.

Отже, повертаючись до музичних аналогій, можна констатувати: нинішня владна какофонія сягнула такої інтенсивності, що резонанс і, як наслідок, обвал даху театру на всіх, хто в ньому перебуває, включно з лабухами на сцені, видаються дуже ймовірними.

Щоб цього не сталося, профе­сійні оркестранти мають залишити гальорки і яруси, спуститися на сцену й зайняти свої місця.

Якщо ми, звісно, хочемо почути нарешті давно очікувану українську симфонію.