ПЛАН ВОЛОДИМИРА ПУТІНА

Віталій Портников 4 серпня 2000, 00:00

Читайте також

Кожен новий день діяльності президента Російської Федерації Володимира Путіна переконує, що новий глава держави зовсім не жартував, коли почав свою діяльність зі зміцнення власних владних повноважень. Після розстрілу з’їзду народних депутатів у жовтні 1993 року й наступного ухвалення нової Конституції Російської Федерації, розрахованої на могутню фігуру Бориса Єльцина, Росію оголосили суперпрезидентською республікою, де парламент був лише декорацією, покликаною потурати бажанням виконавчої влади. Тепер, коли Єльцин приймає рідкісних відвідувачів у Горках, а начебто обраний ним самим наступник звинувачує попереднє керівництво країни у прориві чеченських бойовиків на територію Дагестану та створенні квазідержав на частині території цієї республіки й у самій Чечні, стає очевидним, що суперпрезидентська республіка Єльцина була тільки схемою, яка приховувала збереження старої системи номенклатурних зв’язків, усталених у Російській Федерації ще до Горбачова, за брежнєвських часів. Колишньому першому секретарю Свердловського обкому КПРС Єльцину, котрий був плоть від плоті радянської номенклатури, було простіше та звичніше керувати саме таким чином. Тож за фразою «беріть суверенітету, скільки зможете!» крилася не стільки повага нового президента-демократа до національних сподівань народів, які входили до Російської Федерації, але так і не задовольнили своїх державницьких поривань у процесі ліквідації «імперії-надбудови» — Радянського Союзу, скільки прагнення зберегти відповідальність за практичне управління країною за всіма цими першими секретарями обкомів і рескомів, головами облвиконкомів, директорами союзних заводів, котрі відразу стали президентами, губернаторами, прем’єр-міністрами, керівниками місцевих парламентів... Тож і еліта російського бізнесу формувалася, наче політбюро: спочатку окремим людям, нерідко позбавленим підприємницьких здібностей, дозволяли заробляти нечувані капітали чи приватизувати стратегічні галузі економіки — потім їх вводили в «близьке оточення» (це члени політбюро) або тримали на дистанції, але грошей не віднімали (це — кандидати в члени)... Я не з чужих вуст знаю, як починався приватний бізнес у Радянському Союзі: яка галерея невдах-пройдисвітів і авантюристів ринулася в усі ці кооперативи та СП! Але щойно держава та місцева влада взяла все це у свої руки — на поверхні відразу ж з’явилися люди благовидні, перевірені, з хорошим досьє в КДБ, якби не євреї — були б із партквитками... Бізнес набрав смислу і став просто частиною старої системи.

Але про все це можна вже говорити в минулому. Єльцин виборов свою владу в особистому протистоянні з Горбачовим, протиставивши союзній номенклатурі російську, і йому не довелося щось змінювати в самій системі взаємин в еліті, готовій здатися на милість переможця — хіба що поставити на місце розперезаний депутатський з’їзд, і укласти 89 угод про ненапад із регіонами. Путін, як і кожен, хто одержав свою владу завдяки збігу випадкових обставин, чудово розуміє: якщо він збереже стару систему, йому доведеться змиритися з роллю її вічного заручника. Але такий розвиток подій не влаштовує ні Путіна, ні людей, котрі стоять за ним чи поруч із ним. Людей, що стоять поруч, — сірих, і аж ніяк не в яблуках пітерських чекістів — це не влаштовує, бо інакше їм доведеться розлучитися з мрією про довгострокове перебування в Кремлі: президент муситиме обіпертися на інших, виплеканих і запропонованих номенклатурою. А відтак їм доведеться змиритися з роллю тих, хто спізнився на розділ приватизаційного пирога, з роллю вічних аутсайдерів, чиї економічні можливості завжди залежатимуть від політики, а не від економіки...

Тож зміна відносин у владі — природне прагнення нових людей у Кремлі. Підкоряючись логіці цих змін, Путін уже не ставиться до «олігархів», як до політбюро — він їх сприймає радше як колективну перешкоду на шляху до влади. Підкоряючись логіці цих змін, Путін уже не прагне передоручати контроль над ситуацією в регіонах місцевим керівникам — йому ввижається, і небезпідставно, що вони позбавляють його справжньої влади, намагаються змусити центр задовольнитися лише представницькими функціями. Путін — на відміну від Єльцина — не вважає себе главою суперпрезидентської республіки, хоча йому вдалося реально перетворити законодавчу владу в пустопорожню декорацію, а Єльцин мусив враховувати розклад сил і в Державній думі, і в Раді Федерації. Путін намагається вишикувати вертикаль влади згори й донизу, єльцинський «Радянський Союз» — точніше те, що Єльцин вважав «Радянським Союзом», Путін намагається замінити «Російською імперією» — точніше, тим, що він вважає «Російською імперією»...

Економічний перерозподіл, мабуть, ще попереду, а поки що ми стаємо свідками перерозподілу політичного. Реформа відносин між Центром і регіонами, яка стала першою значною ініціативою глави держави, виявилася аж ніяк не декорацією. Справа навіть не в призначенні генералів представниками президента в п’яти із семи створених округів. І не в зміні процедури формування Ради Федерації, яка з 1 січня 2002 року припинить існування як палата представництва регіональних «баронів». Річ передусім у створенні досить продуманої та доконаної системи функціонування федерального округу.

Цього тижня президент Росії видав указ про створення управлінь Міністерства внутрішніх справ Росії в семи федеральних округах. Факт сам по собі, начебто, не дуже значний — але, з іншого боку, МВС лише одне з відомств, якому наказано створити окружні структури. Представники президента матимуть у своєму розпорядженні власну міліцію, податкову поліцію, службу безпеки, прокуратуру — словом, у їхньому розпорядженні буде ціла могутня структура влади, включаючи й військові округи, що, як відомо, збігаються з межами новоутворень... А повноваження республіканських президентів і обласних губернаторів помалу слабшають — нове податкове законодавство позбавляє їх грошей, змінена процедура формування Ради Федерації — місць у верхній палаті парламенту. Вони вже не є невразливими: президент дістав хоча б гіпотетичне право знімати їх із посад. І це тільки початок! Очевидним є не просто перерозподіл повноважень від регіонів до Центру — ми стаємо свідками добре продуманої зміни адміністративно-територіального устрою Росії, яка не потребує довгої та ризикованої процедури конституційної ревізії. Утім, я припускаю, що Конституцію змінять потім, узгодивши її зі сформованими реаліями.

Так у Росії явочним порядком з’являються сім нових суб’єктів федерації, сім республік, сім міні- держав із практично сформованою інфраструктурою. Ще трішки — і єдність Російської Федерації забезпечуватиме одна-єдина людина — президент країни.

У цьому й полягає вразливість плану Володимира Путіна: він годиться для нього, але небезпечний для Росії. Це блискучий план тимчасового правителя, котрий випадково вхопив владу та дбає про її зміцнення сьогодні. Нині ситуація справді стає зручною для Кремля: президент упевнений у собі, представники регіонів усім йому зобов’язані, до того ж змушені зважати на вплив регіональних лідерів... А завтра? Уявімо на мить, що федеральна влада ослабла — внаслідок чергової політичної чи економічної кризи в країні, а керівники республік та областей на той час втратили левову частку своїх можливостей і переорієнтувалися на представників у регіонах. Чи розуміє Володимир Путін наскільки серйозні можливості він надає — на майбутнє, звісно, — своїм представникам у федеральних округах?

За такого устрою держави нова Росія нагадуватиме аж ніяк не Російську імперію. Росія Путіна в найближчій перспективі скидатиметься на колишню Югославію — великі суб’єкти федерації (шість!), доконана структура управління в кожному, авторитет президента Йосипа Броз Тіто як гаранта існування, здавалося б, непорушної держави... Єдине, що не збігалося, — то це межі військових округів, що стало однією з причин югославських воєн.

Якщо план Володимира Путіна буде доведено до кінця, Російська держава сьогодні здобуде найсильнішу централізовану владу з періоду краху Російської імперії. Якщо план Володимира Путіна буде доведено до кінця, завтра ця держава може розпастися на сім складових швидко й майже безболісно — на першому етапі, позаяк військові округи легко перетворяться на армії новоутворень. Ну а потім деяким новим державам удасться консолідуватися, а решта, подібно до Боснії, почнуть розвалюватися по національних кордонах: навряд чи Татарстан чи Башкирія погодяться на статус провінцій Поволзької держави, а Кабарда чи Інгушетія схочуть стати автономіями Об’єднаної кавказької республіки... Мабуть, відносну стабільність можна гарантувати Далекосхідній республіці, Федерації Великої Росії (себто об’єднанню Центрального й Північно-Західного федеральних округів), Уральській республіці й Сибірській конфедерації...

Утім, Володимир Путін може не вельми хвилюватися: подібні події можуть статися вже після його президентства. І сучасники, скоріш за все, не звинувачуватимуть другого президента Росії в розвалі країни. Адже й жителі колишньої Югославії повинні, в принципі, розуміти, що саме Тіто створив усі передумови, щоб після його смерті вибухнула криза державності СФРЮ... Але згадують маршала радше з ностальгією, ніж з осудом: усе-таки останній лідер «великої країни». Історичне значення Володимира Путіна теж може полягати в тому, що він виявиться гарантом існування вибудуваної ним же системи владних відносин і — останнім лідером «великої країни»... Тож коли план Путіна реалізується, тим, для кого Росія передусім територія від Калінінграда до Камчатки, варто щодня молитися про довголіття і тривале правління цієї зовні непоказної людини...

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 26.02
EUR 27.92