ПОЛІТИЧНИЙ РЕЗУС-КОНФЛІКТ

Поділитися
Дискусії про те, ким же насправді є новий російський президент, мабуть, уже стали надбанням історії...

Дискусії про те, ким же насправді є новий російський президент, мабуть, уже стали надбанням історії. Ряд кроків, зроблених на фронтах реорганізації влади в Росії та наведення порядку в олігархічних лавах, дають усі підстави вважати, що стиль правління Путіна значною мірою відрізняється від методів керівництва його попередника й оточення Єльцина. Тепер можна сперечатися про те, наскільки вистачить нового російського президента, котрий узяв курс на наведення економічного порядку в країні. Принаймні всі його останні дії чітко вказували, що Путін налаштований на відновлення російської державності й воліє зробити це шляхом компілювання методів царських повноважень і європейських механізмів. Інвентаризація улову, добутого в каламутній воді єльцинської приватизації, проведена командою Путіна, має на меті не лише ліквідацію влади олігархів як політичної інституції. Путіну необхідна повна скарбниця. І за наповнюваність бюджету він готовий вести сер-йозну боротьбу. Принаймні зараз.

Доходи від експорту природного газу — одна з вельми солідних складових російського бюджету. Але блакитний потік газпромівського газу в Європу проціджує Україна. Саме тому доля газопроводу й несанкціоновані відбори газу з нього — це те, що значно більше хвилює Росію, ніж борги України перед «Газ-промом».

Насправді історія «експропріації» чужого газу з транзитного магістрального газопроводу своїм корінням іде в радянські часи, коли ніяких обмежень не могло бути. Після заміни адмі-ністративних кордонів державними мало що змінилося. Насправді про відбори газу російські чиновники, відповідальні за газову монополію, згадували й до приходу Путіна до влади, але далеко не так активно, оскільки такій поведінці української сторони завжди знаходилися пояснення. І лише в тих випадках, коли «пояснення» не приходили вчасно чи в неузгоджених розмірах, відповідальні чиновники починали бити на сполох: «Україна краде газ!» Ці конфлікти досить швидко залагоджувалися. А тепер на зміну боярській думі царя Бориса прийшла практичніша, з державної точки зору, команда Путіна. Але ж в Україні таких змін не було. За всю історію несанкціонованих відборів ні керівництво енергетичних генерацій, що сидять на трубі, ні чиновники НАКу, ні чиновники Міністерства енергетики, ні директори заводів, ні навіть ті, хто проклав несанкціоновані й ніде не зареєстровані відгалуження від транзитного газопроводу не понесли ніякої відповідальності. Більше того, не потрібно бути Михайлом Олексійовичем Потебеньком, щоб збагнути: історія України знала трьох людей, котрі завдали найсерйознішої шкоди скарбниці та престижу держави своїми методами роботи на газовому ринку. Один із них ділить камеру з «латиносом» в американській в’язниці, друга керує паливно-енергетичним комплексом країни, а третій не тільки недавно заручився підтримкою народу у виборчому окрузі, а й мав честь бути запрошеним у вузьке коло тих, що святкували день народження Президента. Отакий диференційований підхід... З цим багажем нерівності і безкарності ми й намагаємося вести переговори з Росією про газові борги й долю газопроводу. У такій ситуації, коли «біля рояля ті самі», з безвиході переговори може вивести тільки ломовий натиск ро-сійської сторони. Домовлятися з країною, керівництву якої потрібні не хабарі, а наповнення бюджету, більш-менш вдало можна лише тоді, коли політичні групи крові збігаються. А нині це зовсім не так, тож російське донорство, яке може існувати тільки на умовах господаря енергетичної крові, у змозі просто позбавити життя реципієнта.

Насправді, коли зазирнути трішки глибше, то стане гранично ясно: уся наша біда в непорядності відносин із партнерами, і Росія — один із головних, але далеко не єдиний приклад. Наша горезвісна «багатовекторність» уже давно перетворилася на безхребетність. Безумовно, політика держави не завжди може бути чесною, але вона завжди повинна бути принциповою. Скаржитися на Росію на Заході й говорити про інтеграцію в європейські та євроатлантичні структури, а в Росії говорити про стратегічне партнерство й паразитувати на її газі — не найкраща лінія поведінки для європейської держави. Можливо, нарешті, хтось візьме на себе труд не тільки сформулювати, а й відстежувати принципи життя Української держави у світовому співтоваристві. Може, хтось чітко скаже, що, приміром, у цьому питанні ми можемо поступатися, у цьому — ми не зрушимо з місця ні за які пряники. І в такий спосіб пройшовши через злам власної та сусідської свідомості, ми все-таки змусимо себе й інших ставитися до України як до порядного, передбачуваного й відповідального партнера?

Фінляндія не перетворилася на російську Мексику тільки тому, що свого часу зробила саме так. Чому цього не хоче зробити Україна? Бо в нас немає свіжих ідей? Бо європейськими ми хочемо бути лише на словах? Бо ми не хочемо на газову трубу ставити лічильник, який стоїть на німецьких газопроводах і обраховує газ, що йде по трубі, до кубічного сантиметра? Бо ми не хочемо іноземну компанію пускати учасником у плановане СП між НАК «Нафтогаз-Україна» і «Газпромом» тільки тому, що тоді ми не зможемо красти газ? Бо більшість можновладців в Україні свої капітали заробляють на енергетичній монополії Росії? Бо під час газових переговорів дехто з українського боку особливо уважно ставиться до тих цифр, які йдуть на ум, а не в бюджет? Цих «бо» може бути мільйон. Але якщо ми не зрозуміємо, що жити потрібно інакше, то події розвиватимуться лише за одним варіантом. Престиж і перспективи України покладуть на жертовний вівтар ті, хто нині старими чи нереалістичними методами намагається розв’язувати сьогоднішні проблеми. СП на трубі без західної участі — це така сама проблема, як і наївність тих, хто вважає, що Україна зможе загалом відмовитися від закупок російського газу й перейти винятково на туркменський.

Особисто я готова перезимувати з буржуйкою заради того, щоб прапор моєї країни не був просто колірною плямою перед входом в Організацію Об’єднаних Націй. Але як громадянка України я категорично відмовляюся це робити, якщо зимувати таким чином доведеться лише тому, що хтось в оффшорних зонах одержує «відкіт» за допомогу в витягуванні боргів або хтось за ці гроші настріляє білих ведмедів на Північному полюсі.

Утім, деякі цікаві моменти є й у поведінці російської сторони. Своє обурення перманентним зникненням газу з труби вона висловлює останнім часом дуже чітко. Проте Росія й чути не хоче про зміну умов оплати транзиту свого газу через український газопровід. Воно й зрозуміло. Адже якщо ціни за транзит через Україну стануть європейськими, то «Газпрому» буде дуже складно демпінгувати на європейському ринку. Та коли вже ми такі погані, то чому б Москві не відмовитися від радянської звички й не перестати продавати газ Європі на західному кордоні колишнього Радянського Союзу? Продавайте його на російсько-українському кордоні, укладайте контракт на транзит чи нехай це роблять західні споживачі, котрі, у разі порушень, через суди на клаптики розірвуть шахруючу Україну. Що ж таке? Як же так?

Серед безлічі комерційних пояснень цього небажання Росії є також політичні. Транзитний газопровід, який проходить через нашу територію, — це не тільки один із вагомих аргументів укра- їнської сторони в переговорах з різноманітних питань із Росією, а також дуже потужний інструмент впливу Росії на український ринок і на Українську державу. За словами дуже компетентного джерела, яке спеціалізується на українсько-російських відносинах, нинішня російська команда куди сильніше від єльцинської пов’язує економічні поступки з російського боку з відповідними політичними поступками з укра-їнського. Схематично це виглядає так. Ми вам 5 млрд. кубів газу — ви вступаєте в митний союз; ми вам ще 5 млрд. кубів, а ви нас підтримуєте в питанні ПРО. До речі, щодо ПРО. Ситуація з українською реакцією на конфлікт, який виник між Штатами й Росією, може бути одним із небагатьох прикладів принципової позиції України. Принципової та поєднаної з національними інтересами. Як стало відомо «Дзеркалу тижня», українські дипломати обом сторонам конфлікту, які зверталися за підтримкою, заявили одне й те саме (!): «Ви відповідно до Меморандуму про гарантії безпеки України є гарантами нашої безпеки. Підтримка в даній ситуації Росії (Америки), означала б для України втрату одного з наймогутніших гарантів нашої безпеки. Тож — перепрошуємо».

Та якщо лобіювати російські політичні інтереси в Україні поки що доводиться самій Росії, то страхуванням російських економічних інтересів в Україні займаються можновладці з укра-їнським громадянством. Саме між ними — провідниками інвесторів на українські підприємства — тепер і спалахне найзапекліша боротьба за місце відповідального за двосторонні відносини (читай лобіста номер один). Достатня безпорадність нашого посольства в Москві, широта перспектив, які відкриваються в зв’язку з закінченням приватизації в Росії і наявності зайвих грошей, нагромаджених під час нафтового буму, вихід з уряду С.Тигипка, який умів знайти спільну мову в багатьох, головним чином державних, питаннях двосторонніх економічних відносин, роблять спорож-ніле місце провідника українсько- російських відносин коли не святим, то перспективним, як не глянь. А інвестиції вже пішли. Неабиякий інтерес до різних одиниць української економіки виявляють такі серйозні гравці, як «Лукойл», «Альфа», Національний резервний банк Росії, «Сибалюміній». Не за горами час, коли в Україну прийде «Газпром». І в даному випадку йдеться не про газопровід, а про цілу мережу супутніх підприємств, задіяних у виробництві устаткування для різноманітних транзитних газо- й нафтопроводів і джерел видобутку. Чи варто боятися російських інвестицій у таких обсягах? Мабуть, варто, якщо в черзі за ними стоїть на кожен об’єкт принаймні по одній західній фірмі. А коли не варто, то, може, не варто й кокетувати?

То, можливо, слід боротися за те, щоб вони все-таки прийшли? Не особливо витрачаючись на дорогу до вподобаного заводу. Може, нехай краще люди працюють, підприємства сплачують податки в бюджет, а не перебувають в управлінні, коли з них виціджують останні ліквідні соки? Може, нехай російський капітал шляхом налагодження виробництва допомагає наповнювати нам бюджет, із якого ми за-платимо за російський газ? І це, як ніщо інше, дасть нам свободу життєвиявлення. Може, коли Ющенко не зміг привезти гроші з Заходу, то політика державного прагматизму підкаже йому, як їх привезти зі Сходу. Саме йому — людині теоретично спроможній балансувати між уявленнями про національну гідність і економічними реаліями. Саме йому — політичному діячеві, котрий має реальний запас довіри серед тих, у кого слово «Росія» викликає нервовий тик.

Схоже, основне, чого нині потребує Україна, — то це державного прагматизму, чіткості орієнтирів, прозорості правил не тільки внутрішньої, а, як показує досвід, і зовнішньої гри. Один із дипломатів, що практикують на українсько-російському напрямі, заступник міністра закордонних справ Олександр Чалий вважає, що в ХХI столітті Україна повинна стати європейською Швейцарією. На його думку, цілий ряд геополітичних і економічних обставин зобов’язує нашу країну до цього. Це, можливо, надто оптимістична точка зору, але не варто її відкидати. Бути нейтральним — не означає в сучасному світі бути байдужим, невпливовим. Це означає — жити відповідно до власних інтересів і шанувати інтереси інших. І хоча б цього варто навчитися. Просто для того, щоб не бути аграрним і транзитним придатком чи вічним «першим учнем».

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі