РЕСПУБЛіКА КРЕМЛЬ

Віталій Портников 30 червня 2000, 00:00

Читайте також

...Спеціальний кореспондент газети «Правда», душа блискучої команди, що висвітлювала роботу I з’їзду народних депутатів СРСР, повернувся з Кремля обуреним і роздратованим. Правдистові зіпсував настрій виступ, що виявився згодом пророчим, депутата від Естонії Клари Халлік, яка назвала Центр «16-ю республікою», що управляє всіма іншими по праву сильного, а не по справедливості... За кілька годин була написано, відредаговано, зверстано чудову статтю — «16-а республіка» — осанна Центру, виправдання його необхідності, безкомпромісне та відверте пояснення, чому всі інші мають працювати на Кремль і Стару площу... Цю статтю не наважилася друкувати навіть «Правда», вона так і лишилася в гранках. Я дотепер шкодую, що не зберіг їх собі на пам’ять — адже минуло вже понад десять років, спеціальний кореспондент давно став генералом і федеральним міністром, а позиція Кремля стосовно оточуючого його світу залишилася незмінною. Тільки при Михайлові Горбачові Кремль був «16-ю республікою», а при Володимирі Путіні зненацька виявився «90-м суб’єктом федерації».

При Борисові Єльцині подібні порівняння чомусь не визрівали. Навчений горбачовським досвідом, переляканий республіканською фрондою кінця 80-х, коли осмілілі автономії, не підтримавши союзний центр, прагнули змінити свій статус і стати такими ж республіками, як Україна або Казахстан, Єльцин намагався знайти з регіональними елітами, котрі дісталися йому в спадок, хоча б відносне порозуміння. І, слід зазначити, досяг у цьому непоганого успіху: серія взаємних поступок спричинила те, що територіальна цілісність Російської Федерації сьогодні ніким не ставиться під сумнів (за винятком, хіба що, Чечні, але це цілком особлива ситуація, яка виходить за рамки цієї статті). Обмовлюся тільки, що саме в Ічкерії під тиском російського Центру еліта після серпня 1991 року змінилася, до влади прийшли революціонери-дилетанти на чолі з генералом Джохаром Дудаєвим. А Кремлю набагато простіше було домовлятися із собі подібними, аніж із непередбаченою дудаєвською братією, котра бажає всього й одразу. Приклад, що підтверджує цю думку: коли на президентських виборах у Марі Ел переміг представник «Демократичної Росії» Василь Гуслянніков, республіканська еліта, прийшовши до тями після шоку, постаралася позбутися некомпетентного популіста Гусляннікова, ліквідувавши посаду президента взагалі.

Москва в конфлікт у Марі Ел не втручалася (очевидно, віддаючи перевагу перед Гуслянніковим старій обкомівській команді). Варто нагадати, що питання територіальної цілісності для Росії — аж ніяк не пусте. До моменту серпневого путчу Татарстан був уже без п’ятьох хвилин союзною республікою, на підході було й багато інших. І, якби ГКЧП забарилося зі своїм дурнуватим переворотом, хто знає — що взагалі лишилося б від Росії, якби Єльцин не виявився б удільним князем ще часів Івана Грозного. Мабуть, тверезі роздуми Єльцина до знаменитої фрази «Беріть суверенітету, скільки можете!»

Володимир Путін волів діяти під протилежним гаслом — «Віддайте суверенітету, скільки зможете». Оточення легко зрозуміло, що думка про самодостатність Центру є слабким місцем вихованого у відомих структурах нового глави держави, — і в результаті першою мішенню Путіна виявилися керівники, котрі надумали реформувати і взаємовідносини федеральної влади з регіональною, і процедуру формування Ради Федерації, і взаємовідносини регіональної влади з місцевими (що, у свою чергу, спричинить смерть місцевого самоврядування в Росії, але це особлива тема, скоріше цікава Раді Європи, аніж нашій читацькій аудиторії).

У відповідь Путін одержав справжній бунт регіонів: регіональні лідери, спочатку на словах підтримавши його пропозиції, на засіданні Ради Федерації в середу дружно їх відкинули: закон про зміну процедури формування палати був відхилений з рахунком 129 на 13.

Не можна сказати, що результати голосування у верхній палаті російського парламенту були непередбачуваними: про те, що члени Ради Федерації, швидше за все, відхилять запропонований їм президентом і Державною думою законопроект про зміну порядку формування палати регіональних представників, говорили достатньо давно. Головна думка російських політиків і політологів в останні дні — чи вдасться Державній думі перебороти вето Ради Федерації, відмовившись від внесення яких-небудь змін до вже схвалених законопроектів?

Усе це так. Проте результати голосування не можуть не вражати. І вони, ці результати, свідчать про абсолютно новий розклад політичних сил у Росії. Вдумаймося: у верхній палаті російського парламенту, що спочатку схвалила майже одностайно та єлейно президентські ініціативи, у Володимира Путіна знайшлося всього 13 (тринадцять) прибічників! Час звернутися до контурної карти, заштрихувати регіони, які підтримують главу держави, — і що ж? Замість Росії великої ми одержимо суцільну білу пляму!

Мені можуть заперечити, що насправді сенатори протестували не проти президентських ініціатив, а проти жорсткості запропонованого Кремлем законопроекту в Державній думі, що якби депутати нижньої палати, котрі традиційно не долюблюють своїх колег із Ради Федерації, не пішли б на пожорсткішання документа — не було б такої демонстративної реакції. А я нагадаю, що вже після прийняття законопроекту в Державній думі президент Володимир Путін звернувся до Ради Федерації з пропозицією негайно розглянути законопроект — саме цей, що пройшов друге та третє читання в нижній палаті! Зауважимо: не виступив із заявою про необхідність повернення до початкового тексту документа, не сказав про можливість рятівної процедури між двома палатами парламенту — що дозволило б уникнути конфронтації, ні! Просто запропонував пошвидше проштампувати.

Я не знаю, на що від початку розраховували сенатори, аплодуючи президентським пропозиціям. Можливо, вони прагнули потай ревізувати ці ініціативи, прибрати з законопроектів найнебезпечніші для регіональних лідерів пункти. А, ймовірно, кожен із членів верх- ньої палати — поодинці — був переконаний у безглуздості опору і прагнув налагодити по змозі добрі відносини з федеральною владою, що посилюється. Але зараз регіональним керівникам, поза залежністю від їхнього ставлення до президентської реформи, не залишиться нічого іншого, як докласти зусиль, щоб зберегти обличчя. Навіть у разі, якщо Державна дума переборе вето верхньої палати, а Конститу- ційний суд погодиться з правомочністю президентських дій, факт залишається фактом: регіональні керівники настроєні опозиційно стосовно діючого президента, Кремль — знову перетвориться на республіку, яка воює з усім російським світом. І якщо для появи «16-ї республіки» 1989 року визріли свої — й історичні, і політичні приклади — то нинішню опозицію Кремль створив винятково власними силами.

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 25.90
EUR 27.56