У чому історичний сенс арабських революцій

egypt.jpg
worldaffairsboard.com

Читайте також

Хвиля революцій продовжує котитися арабським світом. Вона розпочалася в Тунісі, потім рушила на схід, накривши Єгипет, Ємен і Бахрейн, повернулася на північ Африки й поглинула Лівію, знову пішла на схід — цього разу в Сирію. Протестні акції меншого масштабу періодично спалахують у Йорданії й навіть у завжди такому спокійному Омані. Кожен окремий випадок характеризується своїми місцевими особливостями. З різною мірою впевненості можна будувати прогнози щодо перспектив політичних процесів у Єгипті та Ємені. Проте важливо побачити спільне за цим потоком швидкоплинних подій, масштаб яких уже сам собою свідчить про їхнє історичне значення.

Родовід авторитарних арабських режимів, які стали в 2010—2011 рр. мішенню молодих арабських революціонерів, налічує від одного (як у Лівії) до серії переворотів. У Ємені — три перевороти й одне політичне вбивство, у Сирії — 18 президентів змінили один одного за неповних 25 років, доки 1971 року країну не очолив Хафез Аль-Асад. За десятиліття правління Салеха, Каддафі та Мубарака влада стала сімейним підприємством, насильство — одним із її основних інструментів, а накопичення на приватних рахунках ренти від використання національних ресурсів — основною турботою правителів. У період після стабілізації режимів з’явився новий метод передачі влади — спадкування. Правда, єдиним успішним спадкоємцем судилося стати Башару Аль-Асаду, нинішньому президентові Сирії. Давно плановану спадкову передачу влади в Єгипті та Лівії зірвали революції.

У 80-х роках минулого століття в Єгипті, Сирії, Іраку, Лівії, Алжирі, Тунісі та Ємені остаточно сформувався тип політичної системи, що його дослідники називають «державою національної безпеки», розуміючи під цим системи, котрі розглядають підтримку власної безпеки (де-факто — безпеки керівної еліти) як основну функцію держави. Зрозуміло, що така мета, як забезпечення безпеки керівної еліти, не може гарантувати масову підтримку та легітимність режиму, тому офіційною ідеологією цих держав зазвичай проголошувалися завдання модернізації, яка розуміється переважно в економічних термінах. Реальні і мнимі загрози повторення кривавих переворотів переслідували арабські режими протягом відносно стабільних 1980-х, 1990-х і 2000-х. Режими навчилися використовувати чинник постійної загрози як засіб підтримки своєї легітимності в очах населення і міжнародної спільноти. Західних партнерів незмінні лідери вміло переконували в тому, що коли не вони, то до влади неминуче прийдуть ісламісти. Останні 30 років політичний іслам справді був єдиною формою протесту, доступною тим, хто опинився за межами підтримуваних режимом клієнт-патронських мереж, які розподіляли основний обсяг соціальних благ. Режими зуміли приручити більшість традиційних опозиційних партій, таких як єгипетський «Вафд», придушити або значно зменшити політичне представництво найменш зговірливих (таких як «Брати-мусульмани»). При цьому очевидним для всіх було те, що за межами простої схеми «влада — ісламісти» переважна частина населення, включно з освіченішим середнім класом, не має політичного представництва і почувається дедалі більше витісненою з публічного простору, заповненого культом вождів.

Повстання мас в арабських країнах продемонструвало, що в цій частині світу, охопленій перманентною соціальною стагнацією, сформувався стійкий попит на оновлення політичного та соціального ладу. Для кожної країни можна виділити одну-дві ключові ідеї, навколо яких організовуються решта вимог протестантів, які, втім, складаються в єдину для всіх мозаїку. Так, у Ємені ключовим гаслом було відторгнення ендемічної корупції, в Єгипті — репресивної моделі держави (заклик до скасування режиму надзвичайного стану, на якому зросло поліцейське свавілля, об’єднав найрізноманітніші групи). Спільним для всіх революцій стало свідоме прагнення домагатися поставлених завдань мирними методами. Ще 2004 р. один із авторів цих рядків, коментуючи події київського Майдану для арабського телеканалу Аль-Арабія, почув такі слова з вуст журналіста-єгиптянина: «Яка ж це революція, коли тут зовсім немає крові?» На тлі стереотипного для арабського світу сприйняття революції як збройного перевороту свідома відмова від насильства як методу політичної боротьби становить собою безперечну соціальну інновацію.

Соціальні структури багатьох арабських країн, охоплених нині революційними змінами, багато в чому все ще залишаються архаїчними. Так, ключову роль у Лівії і Ємені продовжують відігравати племена, а в Єгипті, Тунісі та тому ж Ємені найважливішим інститутом держави продовжує залишатися армія. Питання про громадський контроль над оборонним сектором, що розглядається як найважливіша умова сучасного демократичного управління, на цьому етапі просто не стоїть. Проте з упевненістю можна сказати, що арабські країни досягли нової фази свого політичного розвитку. Весь попередній період у всьому його ідеологічному розмаїтті можна охарактеризувати як постколоніальний. Із падінням режимів, чия легітимність будувалася на ідеях національно-визвольної боротьби, формується попит на сучасну державність, на ефективні методи управління, відмову від безпринципного популізму та вождізму в політиці та повагу громадянських прав. На цьому новому для них шляху на арабські народи очікують і нові можливості, і нові, не очевидні для них на цей момент, виклики.

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 26.67
EUR 28.94