ВОЛОДИМИР ГОРБУЛІН: «ВЛАДІ СЛІД ВИЗНАТИ: БАГАТО НЕДОЛІКІВ РЕФОРМ — НАСЛІДОК КОРИСЛИВОСТІ Й ЖАДІБНОСТІ ТИХ, ХТО ЗЛОВЖИВАВ ДОВІРОЮ НАРОДУ»

З погляду теорії відносності, будь-який ювілей —лише «мить між минулим і майбутнім», що приваблює масову увагу. Невідворотність, із якою він наближається (його настання не можна прискорити чи вповільнити ні хорошими, ні поганими справами), наводить на думку про те, що ювілей не обов’язково потрібно заслужити, іноді досить просто почекати. А сама «кругла» дата — привід не тільки для святкових засідань чи поспішного будівництва нових пам’ятників, а й для роздумів, причому не завжди веселих. Хтось судить про незалежність за кількістю й висотою обелісків на її честь (до речі, зведення їх комусь за життя — свідчення слабкої надії на вдячну пам’ять нащадків), хтось — за кількістю безпритульних на міських вулицях. Схоже, ми досі не можемо з упевненістю визначити, руйнується чи, навпаки, розвивається наша незалежність, чи вона водночас переживає обидва ці процеси. У суспільстві «тотального компромату», на яке перетворилась Україна, де провідною формою політичних комунікацій став обвинувальний монолог, а відвертість вважається ознакою політичної наївності, мало хто з тих, кого називають публічними політиками, зважується на публічну, щиру й одночасно зважену оцінку теперішньої ситуації. Академік Національної академії наук України Володимир Горбулін — один із небагатьох винятків.

— Володимире Павловичу, результати соціологічних вимірів говорять, що в громадській думці, яка вже пережила крах «комуністичного» міфу, відбувається руйнування тепер уже «демократичного міфу». Як, на вашу думку, це результат кризи ідеї чи, можливо, кризи політичного менеджменту, себто влади?

— В Україні як і раніше триває захоплююча полеміка на тему «Тимчасові труднощі чи все-таки криза?». Дискутують так старанно, наче від перемоги в цій суперечці відразу ж поліпшиться самопочуття суспільства. Не стаючи в даному випадку на чийсь бік, дозволю собі сказати, що з «нічого» не виникає нічого, тож для наближення до істини корисніше буде говорити, скажімо, не тільки про складові частини наших тимчасових труднощів, а й про джерела кризи. До них я відношу соціалістичну, по суті своїй не стільки планово-централізовану, скільки примусово-командну економіку, що рівномірно розподіляє бідність. Зруйнувати цей фундамент виявилося такою ж неймовірно важкою справою, як і остаточно позбутися впливу біполярної, «чорно-білої» ідеології (що поділяє все людство винятково на «друзів» і «ворогів»). І нарешті, це політика насильства, як єдино відповідна такій ідеології та економіці форма політики. Та якщо вірно те, що насильством можна підкорити людей справедливості, то з цього зовсім не випливає, що було б справедливо підкоряти людей насильству. А коли говорити про складові частини нашої кризи, то мені здається, слід згадати не лише про економіку й політику, а також про владу, про народ, про взаємну довіру між ними. Населення набагато краще професійних політологів усвідомлює, що рівень свободи не може перевищувати рівень життя. З боку влади було б чесним кроком відкрито визнати, що реставрація приватної власності, запровадження ринкових відносин, скасування радянської системи (нехай вона й була зрівняльно-розподільною, але все ж таки гарантувала прожитковий мінімум) відібрали в народу реальних життєвих благ набагато більше, ніж дали натомість. Зник звичний, нехай навіть убогий, але зручний для багатьох людей комфорт індивідуального та суспільного буття. І, можливо, найголовніше — зникла його стабільність. Звісно, хтось зміг пристосуватися до змін, але багатьом це не вдалося. Людина та її родина більшою мірою стали заручниками обставин, що не залежать від них.

Сьогодні на одній території існують, так би мовити, дві України. Йдеться не про історико-географічний поділ України, пов’язаний із її перебуванням у складі Російської і Австро-Угорської імперій, тобто не про «захід» і «схід». Виникла нова система координат. Вище її осі живуть прибічники ринкових і ліберальних цінностей, котрі адаптувалися до змін, нижче — прихильники жорсткого регулювання всіх сфер громадського життя, які не знайшли себе у зміненому світі. В однієї України — економічні й рекламно-пропагандистські можливості, у другої — при значно нижчому життєвому рівні, політичній апатії та пасивності — відчутна кількісна перевага. Утім, було б помилковим пояснювати згасання масового інтересу до демократії винятково економічними причинами.

В Україні за останні десять років виникли нові соціальні групи, верстви, окремі особи, котрі нажили чималі багатства й націлені на їх подальше всемірне нарощування, не займаючись при цьому ні продуктивною, ні якоюсь іншою суспільно корисною діяльністю. У формально рівних для всіх стартових умовах виникли нові для нинішнього покоління відносини: бідні-багаті, знедолені-процвітаючі, таланливі-безталанні тощо. Розкол, соціальне розмежування, поширення бідності супроводжувалося появою соціальних груп та їхніх політичних різновидів, заряджених агресивністю, екстремізмом й експансивністю, і, як наслідок, виникненням передумов соціально-економічної, політичної та духовної бази гострих соціальних сутичок. Події 9 березня — ще одне підтвердження цього.

— Та хіба можна вважати розшарування суспільства єдиною причиною політичної кризи?

— На жаль, сьогодні і владі, і опозиції (яка до того ж на шкоду об’єктивній істині дедалі більше захоплюється персоніфікацією загалом-то колективної вини) притаманні несамокритичність, нетерпимість до чужої правди, небажання знати її. А либонь озлобленість ніколи не сприяла з’ясуванню істини. Зрештою, яке має значення, права це опозиція чи ліва, якщо все позбавлено здорового глузду. Набагато гірше інше — нам не вдалося створити новий суспільно-соціальний ідеал, який поділяло б якщо не все суспільство, то хоча б більша його частина. Важко переоцінити роль національно-демократичної ідеї для здобуття незалежності, але вона якось зів’яла й у багатонаціональній країні так і не здобула (та, певне, й не могла здобути) необхідну привабливість для більшості населення. Національна інтелігенція, що стала свого часу генератором ідей і відіграла величезну роль у демократичному пробудженні суспільства, якось непомітно проміняла колишню «велич духу» на щось протилежне. Склалося досить складне становище — не маючи орієнтиру в формі загальновизнаного ідеалу, важко ідентифікувати національні інтереси країни, отже й підтримувати національну безпеку на належному рівні. Але справа, звісно, не тільки в цьому.

Практика свідчить, що з безлічі можливих причин справжньою найчастіше є найпростіша...

З досвіду минулих десяти років випливає, що політика та влада можуть зумовлювати таку перебудову соціальної сфери, у результаті якої виникають і розростаються можливості для соціальних потрясінь і конфліктів. Коли країна процвітає, люди мало замислюються над тим, якою мірою це пов’язано з якістю влади. Але варто проявитися будь-яким проблемам і труднощам — саме до неї адресуються всі претензії та надії. Дедалі актуальнішим стає питання: чи спроможні існуючі владні структури вивести країну з кризи? Сьогодні в цьому впевнені далеко не всі, зате все більше людей вважає: ще ніколи за роки незалежності владні структури усіх видів і рівнів не були такі далекі від повсякденних потреб народу. Не лише корумпованість (хоча в цьому принизливому рейтингу ми далеко не перші у світі), а також байдужа неуважність до людей і нехтування власними зобов’язаннями завдає найнайсильнішого, найнищівнішого удару демократичним надіям і прагненням суспільства. Політика в Україні перетворилася на один із найдохідніших видів бізнесу, а головним сенсом якщо не всіх, то багатьох політичних технологій став принцип «купи-продай». Один молодий, але вже досвідчений народний депутат якось порівняв наш парламент із політичною біржею. Найстрашніше, що він, здається, не вельми погрішив проти істини.

— А ви не перебільшуєте значення цієї проблеми?

— Комерціалізація політики дуже небезпечна для будь-якої демократичної держави, а для молодої держави — й поготів, бо призводить або до приватизації влади загалом, або окремих її структур, що несумісне зі справжнім народовладдям. Політика така, які люди, котрі її творять, а сьогодні політиком найчастіше вважається той, хто наловчився вигідно перепродувати, скажімо, пиво чи металобрухт. Неодмінними ознаками серйозного політика в Україні стали депутатський значок, гараж власних іномарок, плюс власна телестудія, в найгіршому випадку радіостанція чи газета. На жаль, ці чинники сьогодні стали показником успішності в політиці.

— А що, на вашу думку, є критерієм успіху в політиці?

— Кожна епоха приносить свої тлумачення вічних людських істин і цінностей. Політики — це ті самі люди, тільки з перебільшеною думкою про свої чесноти. А марнославства в людині, як правило, стільки, наскільки бракує розуму. Чимало людей вважають, що ознаками успіху є гроші, сила (особливо фізична), володіння владою або причетність до неї, престижне споживання. Й на це не можна не зважати. З іншого боку, мені здається помилковим ставити на чільне місце винятково матеріальні критерії. Для мене визначальним критерієм успіху все-таки залишається визнання особистісних чеснот людини: її розуму, порядності, доброти, а якщо Бог послав, то й таланту.

В Україні сталася обвальна девальвація понять «політик» і «політика». І факт цей дуже тривожний. Ще Арістотель, серед умов, що забезпечують стабільність і сталість держав і суспільств, особливо виділяв недопущення до влади недоброчесних людей. На жаль, уникнути цього нам так і не вдалося, навіть попри акуратне щорічне заповнення функціонерами всіх мастей і рангів декларацій про свої доходи.

— І що ж, по-вашому, треба зробити, щоб у владу приходили гідні?

— Треба рішуче змінити принципи, відповідно до яких проводиться «селекційний добір». На які управлінські результати можна розраховувати, якщо критерієм добору стають то заслуги (найчастіше удавані) перед національно-демократичною ідеєю, то розміри особистого капіталу (чомусь досі вважається, що швидко розбагатілі люди — найкращі управлінці), то ступінь особистої відданості (як згодом нерідко з’ясовується — лише декларованої)? Було б неправдою стверджувати, що у владних структурах сьогодні зовсім немає професіоналів, але їх стає дедалі менше. Якщо до непрофесіоналізму влади додається її моральна ущербність, постає серйозна загроза для національної безпеки.

— Наскільки актуальна для України проблема кризи лідерства?

— Навряд чи можна однозначно відповісти на це запитання. Інтелектуальний рівень українців завжди був дуже високим — це підтверджує вся історія Росії, у її політичному, культурному, релігійному, науковому, економічному житті наші співвітчизники дуже часто займали лідируючі позиції. А стосовно сьогоднішньої ситуації з лідерами в Україні... Вважаю, що серед елітарних основних ознак, крім інтелектуальної та матеріальної могутності, обов’язково повинні бути і моральна бездоганність, і моральна чистота. Якщо виходити з цих критеріїв, то поки що в Україні політична еліта так і не склалася. У владу приходить занадто багато людей, котрим ніколи не буває соромно. Багатих і сильних багато, але, як говориться в Біблії, «багато званих, та мало вибраних».

— Либонь не дарма кажуть, що кожен народ має таку владу, на яку заслуговує...

— Можна сказати й інакше: кожна влада має такий народ, на який вона заслуговує. І якщо влада виходить з народу, вона неминуче повинна відтворювати його основні риси, отже, якщо влада не завжди буває компетентною та справедливою, то іноді те саме відбувається і з суспільством. Навряд чи варто наполягати на «кризі народу». Річ тут зовсім не в побоюванні образити дорогих співвітчизників. Необхідно об’єктивно бачити ті риси в політичній поведінці українського народу, які перешкоджають виходу з кризи. Справа не тільки у відсутності активної громадянської позиції. Зверніть увагу, що в політичній поведінці народів, які домоглися беззаперечних успіхів у поліпшенні свого економічного та суспільного життя, помітні впевненість, почуття власної гідності, яке грунтується на володінні власністю, законослухняність, повага до норм моралі. Звідси — і досить жорсткі вимоги до влади, особливо в питаннях дотримання законності й виконання її обов’язків. В Україні, на превеликий жаль, такий тип соціальної поведінки не охопив більшість народу. Більше того, політичний інфантилізм, політична довірливість, млявість і навіюваність існуючої громадської думки призводять до того, що здобувачі депутатських мандатів бачать перед собою не народ, а електорат.

Назріла необхідність, з одного боку, вдосконалити політичний устрій суспільства, сформувати політику нової якості. З іншого — суспільству, людям потрібен захист від негативних проявів влади й політики, необхідно посилити можливості народу й суспільства впливати на них. Нині, коли ціна помилок, прорахунків і ризиків у політиці рік у рік зростатиме, особливо посилюється соціальна значимість добротного, якісного політичного механізму, бо саме він створює своєрідну проекцію майбутнього суспільства, визначає «технологію» його формування.

Навряд чи можна вважати таким механізмом лихоманкове партійне будівництво. На жаль, усі наші партії слабують на спадкові політичні хвороби, тож немає ніякої гарантії, що в плані справжньої, а не декларованої любові до народу вони будуть чимось кращими від своєї попередниці. Навпаки, дуже реальна небезпека іншого роду: партія, переслідуючи вузько корпоративні цілі й видаючи їх за загальнонаціональні, займатиметься не політикою, а благодійністю. Але людям не потрібна політична благодійність, їм потрібні сталі умови й передумови нормального людського існування. Хоча я зовсім не «партофоб», до партій ставлюся з належною повагою. Якщо тільки йдеться саме про партії (що сьогодні, на жаль, рідкість), а не про політичні холдинги.

— Ви згодні з поширеною точкою зору, що політика в нашій країні — заняття не вельми чисте?

— Я переконаний, що політика може бути інакшою. Слова «найкраща політика — чесна політика» повинні стати не афоризмом, а принципом. Вважаю, що якість влади й політики повинні грунтуватися, передусім, на інтелектуальності, моральності та прозорості. Інтелектуальність владних акцій — це їх пропрацьованість, продуманість, об’єктивність, обгрунтованість дій і рішень. Моральність — це відповідність владних цілей, намірів і дій нормам і вимогам моралі. Прозорість — це доступність і відкритість їх для суспільного контролю. Це особливо важливо сьогодні, коли політика, передусім, повинна бути підпорядкована не боротьбі за владу, а цілям виживання і розвитку. Влада повинна докласти свідомих, екстраординарних зусиль для своєї більшої прозорості. Широка соціальна підтримка влади й політики забезпечує їхню міцність надійніше від найпотужнішої силової або репресивної машини. Влада повинна пам’ятати, що єдиний сенс і умова її існування — це добробут і безпека країни й народу, а не окремих його представників. Нашій владі час відверто й офіційно визнати, що багато недоліків реформ і приватизації були наслідком не стільки «логіки історії», скільки корисливості й жадібності, тих, хто зловживав довірою народу. Взаємна довіра між владою, як концентрованою формою політики, і народом — головна умова існування демократичної держави, а саме така форма державного устрою України є головною умовою її національної безпеки. Не обвинувальні монологи, а результативний діалог повинен стати нормою суспільної поведінки.

— Вважається, що «касетний скандал» заподіяв серйозної шкоди міжнародному іміджу України. Як вам здається, це вплине на ефективність вітчизняної зовнішньої політики?

— Найважливішою передумовою ефективності зовнішньої політики є ефективність політики внутрішньої. У нинішніх умовах Україні, певне, слід обмежити своє практичне втручання в процеси, що відбуваються у світі, пов’язане з залученням значних ресурсів. У перші роки незалежності зовнішня політика була домінуючим чинником, а її головною метою був прорив політичної ізоляції. А сьогодні нам слід прагнути активної міжнародної політики при мінімальних видатках. Важко переоцінити, скажімо, можливості України у створенні системи стабільних, сталих відносин між світовими центрами сили, у недопущенні конфліктів, які могли б утягнути нас у ситуації, що суперечать українським інтересам. Я назвав би таку зовнішню політику «обмеженим глобалізмом».

А найближчою нашою метою має стати наведення порядку у власному домі.