НАЗДОГНАТИ НЕ МОЖНА. А ПЕРЕГНАТИ?..

Уже років десять політики, державні та інші діячі повторюють нев’янучу істину- ідеологему: наш народ дуже талановитий. І впродовж цього часу країна методично втрачає можливості, цілі сфери життя, де наш народ міг би виявити ці свої таланти — у культурі, науці, виробництві. Процес розвивається швидко і доходить до того, що все яскравіше й міцніше, затьмарюючи інші таланти, розцвітає єдиний талант — виживання.

ДЕ НАШ «ЗЕЛЕНИЙ ПРИЗОВ»?

У сучасному супертехнологічному світі, за умов електронної економіки, яка приходить на зміну старій моделі господарювання, основним джерелом створення доданої вартості, отже й добробуту, стають не матеріальні ресурси, не засоби виробництва, а інтелектуальний потенціал. Найбільший попит на світовому ринку праці мають результати розумової діяльності, виражені у формі програмного продукту.

Програмування — ця нова сфера виробництва — не потребує виробничих потужностей у традиційному розумінні, основних фондів, сировини тощо, а відвантаження готової продукції зводиться до передавання інформації. Виробництво програмного забезпечення (ПЗ) характеризується низькою енерговитратністю, мінімальними витратами природних ресурсів, екологічно чисте, безвідходне, високоефективне, з фінансового погляду. Один приклад: для виробництва такої продукції на 1 долар витрачають 0,05 кВт/год електроенергії, тоді як для виробництва 1 долара валового національного продукту Сполучених Штатів Америки потрібно, приблизно, 0,5, Росії — 2, а Україні — 2,4 кВт/год.

Головна «сировина» у цьому виробництві та головна продуктивна сила —інтелект. І попит на цю «продуктивну силу» на світовому ринку — величезний. Ось про що свідчать цифри.

Західна Європа нинішнього року відчує дефіцит фахівців інформаційних технологій чисельністю 1 млн. 250 тис. чоловік. Департамент торгівлі США у своєму звіті за 1999 рік заявив, що до 2006 року Америка потребуватиме 150 тис. таких фахівців щорічно. Японії 2000 року не вистачатиме 210 тис. програмістів. Німеччина веде активну імміграційну політику у сфері залучення фахівців інформаційних технологій — із серпня нинішнього року почали видавати 20 тисяч спеціальних робочих віз терміном на три роки (із можливістю продовження до п’яти років), так званих зелених карток.

За липневими даними німецької преси, на цей «зелений призов» уже відгукнулися понад 13 тис. фахівців, 367 — з України. Причому це найбільш професійно підготовлені пра-цівники, «золотий фонд» галузі. За прогнозами Української асоціації виробників програмного забезпечення (УАВПЗ), Україна, за умови збереження таких імміграційних тенденцій, в ім’я технологічного процвітання інших країн втрачатиме від 2700 до 5400 фахівців щорічно.

Водночас виявляється дедалі виразніше зацікавлення іноземних інвесторів у створенні спільних або дочірніх підприємств з розробки програмного забезпечення, послуг та Інтернет-технологій. Зокрема такі світові лідери індустрії інформаційних технологій, як Моторола, Інтел, Ай-Бі-Ем, Нортел, вивчають можливості відкриття в Україні центрів з розробки ПЗ. Цей інтерес зумовлений насамперед двома чинниками: високим професіональним рівнем українських фахівців та низькою вартістю оплати праці. Проте, незважаючи на п’ятилітнє вивчення, можливості відкриття такого центру корпорацією Моторола і внесення України до списку шести країн, де створення таких центрів вважається доцільним, його досі немає. Україна весь час дивним чином опиняється на останніх позиціях.

Сьогодні лідерами в наданні послуг розвинутим країнам у частині розробки ПЗ є (або прагнуть стати) Індія, Китай, Пакистан, Угорщина, Ірландія, Росія, Польща, Болгарія, Румунія. Наша країна може не втиснутися і на цей ринок. Єдиний спосіб стати конкурентом цих країн (для початку, щоб уникнути кінця) — це законодавчо надати пільги іноземному і внутрішньому капіталу в цій сфері.

Передбачаю обурене запитання: знову пільги, знову відхід від податків? Хто ж наповнюватиме бюджет?

Відповідь: по-перше, пільги варто надати не окремим підприємствам, заздалегідь знявши обвинувачення в лобіюванні будь-яких інтересів. Пільги — усій галузі — виробництву програмного забезпечення. По-друге, не може йтися про недоїмки в бюджет, оскільки практично ніяких надходжень із цієї галузі дотепер і не було.

Що таке програмне комп’ютерне забезпечення та Інтернет-технології? Це продукція, яка на 70— 90% складається з результатів інтелектуальної праці й лише на 10—30% — із вартості амортизації устаткування, електроенергії, видаткових матеріалів, вартості використовуваних будівель і комунікацій. А кінцевий продукт — це інтелектуальне рішення чи ноу-хау, які, при вартості в тисячі й тисячі доларів, можуть бути записані на носії завбільшки з сірникову коробку чи переміщатися з митної території взагалі без фізичних носіїв (супутниковий зв’язок, Інтернет тощо).

Сьогодні більшість закордонних замовлень виконуються в Україні невеликими трудовими колективами, а результати такої «кооперації» перебувають поза «полем зору» бюджету. І лише великі дочірні підприємства та СП, яких одиниці, щось декларують. Отже, всі наші законодавчі зусилля повинні спрямовуватися на інтенсивне створення великих центрів розробки ПЗ. Їм (і нам, державі) потрібні податкові пільги для того, щоб створити... прозору базу оподаткування. Це не парадокс.

Припустимо, компанія Моторола чи Інтел, користуючись податковими пільгами, вирішила відкрити в Києві центр і вкласти в нього 40 млн. доларів протягом п’яти років, створивши при цьому 400—500 робочих місць. Куди саме підуть інвестиції? На придбання комп’ютерної техніки, оренду будинку, його ремонт, придбання офісної техніки, створення сучасних комунікаційних мереж, транспортної, соціально-побутової інфраструктури, оплату електроенергії, зарплату. Більшість послуг і необхідної продукції нададуть місцеві фірми, які заплатять податки. А зарплата? Чи ризикне корпорація Інтел сплачувати програмістові за відомістю 250 грн., а 800—900 доларів «чорної готівки» — у конверті? Ніколи. Тому наш бюджет відразу ж почне отримувати прибутковий податок із наших громадян, замість сплачування його до бюджету Німеччини, якщо фахівець, не маючи до чого докласти свої знання і можливості, іммігрує. Можна полічити, скільки отримає скарбниця у вигляді прибуткового податку за рік із 500 працівників при середній зарплаті програміста 800—1200 дол. на місяць. Це мільйони доларів, лише з одного програмного центру. А їх може бути — і повинно бути! — багато. Ми повинні оголосити свій «зелений призов» і створити інтелектуальну армію.

НАШ МІНУС — НАШ ПЛЮС

1985 року Індія почала реалізовувати концепцію так званих технопарків (вільних економічних зон інтелектуального типу) з виробництва програмного забезпечення на експорт. За рік до цього експорт ПЗ становив 5 млн. дол., а вже через рік — 24 млн. 1994 р. Індія експортувала цієї продукції на 485 млн. дол., а за результатами 1999/2000 фінансового року, що завершився в березні, Індія за схемою технопарків виготовила такої продукції на 5,7 млрд. дол.! Це майже 14% всього індійського експорту й значна частина всього світового програмного продукту!

Очевидно, українські стратеги давно мусили б замислитися над тим, що країна «третього світу» лише за минулий рік виготовила і продала інтелектуального продукту на суму, яку можна порівняти з розміром державного бюджету всієї України.

Зверніть увагу на перші дві цифри: 5 млн. і через рік — 24. Очевидно, прорив став можливий не так завдяки початку впровадження інвестиційних проектів, як завдяки виходові з «тіні» тих фірм, які вже існували.

Я хотів би попросити наші митні органи пошукати, знайти й оцінити масив програмного забезпечення, який Україна експортувала торік. Гадаю, якщо і знайдуть, то не більш ніж на 100 тис. дол. Тим часом, за оцінками наших авторитетних фахівців, упродовж року програмного продукту з України пішло на 7—8 млн. Навіть якщо всі силовики країни дружно кинуться виявляти цей експорт, усе одно не знайдуть навіть його половини. Це не той товар, який можна помацати, виловити, а тим паче оцінити.

Тому, тим більше, потрібно створити максимально сприятливі умови великим компаніям для легальної роботи. Але головне — це слід зробити без найменшого зволікання.

Джеф Бухман, директор планування технологій у Європі, на Середньому Сході та в Африці корпорації Моторола, раз на рік приїжджає до України. І запитує наших фахівців: ну що, вже є пільги для створення центрів програмування? А наші, на жаль, лише розводять руками.

Тим часом у Польщі одне з воєводств здає під офіс тій-таки Моторолі в оренду на 49 років старовинний замок. Вартість оренди... один долар. Ще одна наша сусідка, Угорщина, посилає делегацію чиновників до «Кремнієвої Долини» — світового центру комп’ютерної, програмної та Інтернет-індустрії. Угорці просять керівників тамтешніх компаній активізувати свою діяльність у їхній країні. Вони повідомляють представників «Долини», що в Угорщині — надлишок досвідчених програмістів та інженерів, які готові працювати за одну восьму того, що платять їхнім американським колегам. «Угорщина хотіла б стати «кремнієвою долиною» Центральної та Східної Європи», — заявляє Цсаба Кіліксн, директор з інвестицій угорського Агентства інвестицій та розвитку торгівлі. Прем’єр-міністр Японії місяць тому відвідав індійські технопарки для запозичення їхнього досвіду роботи.

Прикладів такої заповзятливості з боку суміжних країн можна наводити багато, у тому числі й з боку Росії. Але втішна (поки що!) для нас правда полягає в тому, що дотепер жодна зі східноєвропейських країн не створила на вищому законодавчому рівні саме таких умов для інвестора, яких він прагне. Всі прохання до них, пропозиції, поривання і заклики йдуть або від приватних фірм, або від місцевої влади, або від певних держорганів, що, проте, не можуть гарантувати повного дотримання прийнятних для інвестора умов.

Саме в цьому, у наданні державних гарантій на вищому рівні, і саме тут, на європейському Сході, Україна може і повинна стати першою. І саме тому, як це не дивно, що нам найгірше від усіх. Чому зволікають Угорщина з Польщею? Ще й тому, що їм не так уже й зле, вони вже однією ногою в Євросоюзі. А Росія? Їй теж нікуди квапитися, оскільки й поза тим є що експортувати. Їх так не притиснуло, як нас. Але наш мінус — наш плюс. Сильно стиснута пружина має потенційну властивість швидко і потужно розпрямитися. Може, час уже?

ПЕРЕГНАТИ — НЕ ДОГАНЯЮЧИ

В ідеалі я бачу таку низку заходів.

Парламент негайно приймає закон України «Про інвестиційний, експортно-імпортний режим і діяльність технопарків, технополісів, соціополісів у сфері виробництва програмного забезпечення, Інтернет-технологій та інших інтелектуальноємних виробництв». Основні положення цього законопроекту, який ми з колегами найближчим часом передаємо на реєстрацію, такі: 100-відсоткова експортно орієнтована схема, найпростіша процедура реєстрації підприємств, безмитне і безподаткове ввезення всіх видів устаткування інофірмами без права продажу на митній території України, звільнення від експортних мит і податків усієї програмної продукції, яка вивозиться, звільнення нових підприємств від податку з прибутку і місцевих податків терміном на 10 років... Поруч із цим, законом приймаються поправки до закону про інвестиції — даються додаткові гарантії інвестиціям, спрямованим на розвиток інтелектуальних виробництв.

Таким чином, держава бере під свою опіку спочатку технопарки, технополіси, а потім і соціополіси, які відтворюють інтелект, об’єднують виробництво, освіту й науку і є прообразами нової економіки, моделлю майбутнього суспільства. Фактично держава бере під свій патронат ІНТЕЛЕКТ, наш національний інтелект, який повинен стати реальною і головною цінністю (який обов’язково повинен мати грошове вираження, інакше таким не стане). У технопарках ми вчимося працювати головою, відчиняємо повністю ворота для вивезення інтелектуального продукту, результатів нашої розумової праці. Вивезення не мізків, а продуктів роботи мозку, яку ми гідно оцінюємо і гідно продаємо. Коли ми навчимося виготовляти і продавати інтелектуальний продукт, коли це стане цілком конкретним видом виробництва — звичним, відчутним, національним, традиційним і високоприбутковим, — це означатиме, що створена непорушна база для масового зростання соціополісів. Оскільки їхня головна функція — відтворення інтелекту, вищої й наддорогої цінності. Досягнувши цього, ми вже не наздоганяємо інші країни, а рухаємося найкоротшим шляхом випередження, перестаємо бути експлуатованими виконавцями чужих інтелектуальних замовлень, а самі стаємо замовниками. І країна робить прорив до цивілізації, стрибок із пітьми до світла.

Саме це й є український шлях! Це — шлях людства, на який воно сьогодні виходить. Українське диво, яке створить наш талановитий народ, полягатиме в тому, що ми, випереджаючи інших, у тому числі так званих розвинених, станемо на цей шлях. Це — суть української національної ідеї.

Сьогоднішній світ такий динамічний, що ми часто просто не помічаємо швидкості змін. А коли бачимо їх, то на те, що сталося, вже не вплинути.

У нас сьогодні однакові шанси: непомітно, але ціле-спрямовано вийти у світові лідери — чи непомітно, але назавжди, скотитися на задвірки цивілізації. Все залежить від того, чи зможемо ми розгледіти цей магістральний шлях ефективного розвитку й піти цим шляхом. Упевнений — зможемо. Якщо будемо рішучі й патріотичні.