ТОВАР ЗУСТРІЧАЮТЬ ПО ОДЕЖИНЦІ. А ЯК ЙОГО ПРОВОДЖАЮТЬ? ЧИ З’ЯВИТЬСЯ В УКРАЇНІ СВОЯ «ЗЕЛЕНА ТОЧКА»

Дмитро Киянський 8 вересня 2000, 00:00

Читайте також

Коли мені скажуть, що кефір корисний, тож під кінець дня не зле випити скляночку-другу, я, звісно, не сперечатимуся. А от коли хтось почне стверджувати, що пакет, у якому він зберігається, можна легко та швидко відкрити, натиснувши в тих місцях, куди вказують стрілки, не погоджуся нізащо. Таке під силу хіба що магу рівня Кіо. Відкрити пакет неважко, але напій після «натискання» литиметься не так в склянку, як на стіл. Тож не вірте написаному: без ножиць чи ножа не обійтися. А либонь спочатку, коли упаковку «тетропак» робили за кордоном, пакети з улюбленим напоєм пенсіонерів і справді відкривалися після легкого натискання в потрібному місці.

Люди середнього віку ще пам’ятають, як розв’язувалася проблема упаковки за радянських часів: було б м’ясо, а загорнути його можна й у газету. Тож коли на прилавки українських магазинів посипалися зарубіжні продукти, їхня яскрава, а часто навіть кричуща «одежинка» діяла на недосвідчених покупців, як свого часу різнобарвні клаптики та скляне намисто на тубільців далеких островів. Лише згодом ми почали розуміти, що ошатна обгортка далеко не завжди відповідає вмісту і що вітчизняне їстівне часто не тільки не поступається заморському, а навіть краще — у ньому куди менше консервантів, барвників й інших подібних добавок.

Той факт, що хороша упаковка допомагає швидше реалізувати те, що в ній утримується, нарешті повною мірою усвідомили й у рідних пенатах. Товар зустрічають по одежинці, із цим тепер і в нас погоджуються всі. Навіть у найзадрипанішому сільмазі ковбасу в газету не загорнуть. Та от біда, доморощена «одежинка» залишає бажати багато кращого, їй до імпортної, в переважній більшості випадків, як від землі до неба. Вітчизняна пакувальна промисловість, власне кажучи, ще не вийшла з дитячого віку. Та й промисловістю її можна назвати лише з великою натяжкою. А тим часом, у світі річний оборот цієї галузі сягає астрономічного розміру — 500 мільярдів доларів. Ця індустрія охоплює 100 тисяч підприємств, де працює 5 мільйонів чоловік. За статистикою, у країнах, що розвиваються, втрачається до 30 відсотків продуктів (скільки в нашій Україні — одному Богу відомо), тоді як в індустріально розвинених лише 2—3 відсотки. Цьому значною мірою сприяє хороша упаковка. Вона перешкоджає утворенню відходів.

Я побував на одному з київських підприємств, що випускають «одяг» для товарів. Як повідомив директор закритого акціонерного товариства «Пакет», президент асоціації «Укрспілупаковка», заслужений працівник промисловості України Анатолій Козак, якщо раніше його фабрика обслуговувала 97 організацій, серед яких були столичні заводи металевих іграшок імені Ватутіна, «Вулкан» і дві взуттєві фабрики, то тепер їх 500 із гаком. Хоча це вже не ті стабільні партнери, як колись: сьогодні замовлення дають, завтра — ні. Утім, ЗАТ і покликане випускати дрібні серії. У нього немає ні устаткування, ні можливостей для масового виробництва. Сила «Пакета» — в оперативності та гнучкості.

Ясна річ, у такій справі дуже багато залежить від сировини. А картон Київського паперово- картонного комбінату за якістю вельми поступається фінському чи, скажімо, австрійському. Купувати ж матеріали за кордоном у «Пакета», як то кажуть, кишка тонка: вони вдвічі-втричі дорожчі від українських. Тим часом, хоча наші підприємства й відмовляються від дорогої упаковки, вимагають, аби вона була не тільки суто функціональною, а й оригінальною, красивою. Колись, говорячи про нові парфуми, знаменитий Крістіан Діор зауважив: «Два роки ми працюємо над упаковкою, а півроку — над вмістом флакона». Ясна річ, «Пакет» і його конкуренти, не маючи зарубіжних матеріалів, про продукцію вищої якості можуть лише мріяти. Тож і доводиться деяким українським кондитерським фабрикам, серед яких відомий «Світоч», купувати готову упаковку в Польщі та балтійських країнах.

Інша важлива проблема — одяг повинен відповідати виробам, для яких призначений. Недавно в одному з київських кондитерських магазинів дружина купила цукерки. У розкішній, величезних розмірів коробці їх було... шість. Картонно-пластиковий шедевр тягнув коли не на третину, то вже, напевне, на чверть вартості набору. Скажіть на милість, кому таке марнотратство вигідне? Державі? Однозначно ні. Кондитерській фабриці? Навряд чи. І все-таки в найгіршому становищі опиняється покупець. Адже він у таких випадках має справу з фікцією, чистої води шахрайством. У будь-якій західній країні виробник таких цукерок, так само як і виробник велетенської коробки, швидко вилетів би у трубу. Такі речі за кордоном у наші дні вже не проходять. Тут діє правило: упаковка не повинна бути громіздкою, важкою, вигадливою й позбавленою смаку. Правило чисто економічне. Приміром, що товща пляшка, то більше скла й енергії потрібно на її виготовлення. Тож тару намагаються робити тонкою, замість скла використовують пластик тощо. Само собою, для цього потрібно мати достатній вибір різноманітних матеріалів, яких у нас в Україні сьогодні не випускають.

Виробництво упаковки — справа далеко не проста. Тут потрібні школа, смак, найсучасніша техніка. Нашим фахівцям, котрі роблять фактично лише перші кроки, не гріх повчитися в зарубіжних колег. І таке стажування організувала Німеччина (а точніше, Міністерство економіки землі Саксонія). Причому за свій кошт. Який же їй резон витрачати гроші? Невже це робиться з чистого альтруїзму? Звісно ж, ні, пояснив Анатолій Козак. Майже 80 відсотків пакувального устаткування, виготовленого в Німеччині, поставляється за кордон. Тож природно, що німці кревно зацікавлені, аби в Україні розвивалася ця галузь — ринок є ринок. Вони впевнені, що вже в найближчому майбутньому наша країна почне купувати машини й верстати для виробництва упаковки. А коли так, то під майбутній попит варто вкладати гроші. Як тут не згадати «розумний егоїзм», проповідуваний героїнею роману Чернишевського «Що робити?». Тільки в нашому випадку він грунтується на найнатуральнішому капіталістичному грунті.

Інший бік медалі — утилізація використаної тари, якої в Україні рік у рік більшає. І тут нам є чого повчитися за кордоном, де пакувальні відходи — це майже третина всього сміття. Сьогодні в Німеччині популярне гасло: «Перейдемо від суспільства, що викидає, до суспільства, що переробляє». Тут з ініціативи Міністерства охорони довкілля 1991 року створили акціонерну компанію «Дуальна система Німеччини». Її символом стала «Зелена точка», що є водночас і знаком утилізації. Вона гарантує, що після використання упаковка стане сировиною для випуску нової продукції. Так налагоджується круговий процес.

У результаті за останні дев’ять років щорічна кількість пакувальних матеріалів на душу населення знизилося з 94,7 кілограма до 82,3. Понад 30 мільйонів тонн їх було утилізовано й повернулося в господарський оборот. Як підкреслив на семінарі для українських фахівців представник «Дуальної системи Німеччини» пан Г.Шмітц, це стало початком докорінних змін на користь охорони довкілля й одночасно відкрило нову еру в історії упаковки.

Механізм німецької системи, яку широко визнали в європейському співтоваристві, простий і зрозумілий. За утилізацію упаковки потрібно платити. Що більша її вага — то більше грошей. Коли не хочеш чи не можеш сам займатися переробкою своїх відходів, делегуй цю операцію підприємствам «Дуальної системи», підтвердивши своє рішення певною сумою. У Німеччині ви навряд чи побачите величезну коробку з шістьома цукерками, про яку згадувалося вище. Помістивши свій товар у громіздку упаковку, виробник залазить у власну кишеню. Таким чином, німецька система забезпечує найраціональніше використання матеріалу. З одного боку, вона стимулює розвиток галузі, з іншого — позитивно впливає на стан довкілля. Кошти, виручені за оплату ліцензій, що дають право поставити на своїй упаковці «Зелену точку», йдуть на подальший розвиток «Дуальної системи», отже сприяють появі нових підприємств для збирання, сортування й переробки відходів. Хоча «Дуальна система» організація приватна, вона не має на меті одержання прибутку. Гроші витрачаються на зарплату й на її розвиток.

Досвід Німеччини для Ук- раїни надзвичайно цікавий, вважає президент асоціації «Укрспілупаковка», який активно й послідовно добивається, щоб відходи використовувалися в нашій країні ефективніше. На думку Анатолія Васильовича, організувати в нас систему, подібну до німецької, неможливо без капіталовкладень. Але ні державні організації «Укртарапереробка» та «Вторресурси», ні комунальні служби, ні підприємства, що випускають упаковки, самотужки таку ношу не піднімуть. Необхідна державна підтримка — відповідний законодавчий акт, а згодом і кредит. Створивши в Україні приватну компанію типу «Дуальної системи Німеччини», ми запровадили б у себе вітчизняне екологічне маркірування споживчої упаковки, а з часом, за рахунок продажу ліцензій, змогли б заробляти на утилізацію використаних матеріалів. А стосовно юридичного забезпечення, то закон «Про відходи», ухвалений у березні 1998 року, має 10 розділів — 45 статей. Чи в змозі їх подужати рядовий підприємець? Та й у державного службовця тут, мабуть, мізки спечуться.

— «Укртарапереробка» планує налагодити систему утилізації, збираючи кошти з підприємств, що випускають продукцію в упаковці, — розповідає Анатолій Козак. — В кінцевому результаті ці видатки ляжуть на плечі споживачів. Крім того, на думку чиновників, ці гроші у формі своєрідного податку мають надходити до бюджету. А вже звідти їх розподілятимуть на потреби утилізації. Але в держави різноманітних «дір» хоч греблю гати. Отже, сміттєвий податок може піти на щось цілком інше. Хіба ми не знаємо, як у країні витрачалися гроші, зібрані на утримання доріг? Наші чиновники визнають за краще чвалати звичним бюрократичним маршрутом. У європейських країнах утилізація упаковки й інших відходів будується на цілком інакшій основі...

Німці, запровадивши свою «Дуальну систему», поставили завдання з 600 існуючих у них смітників залишити 100. В Україні таких об’єктів близько 2400. А стихійних звалищ у нас загалом ніхто не підраховував. Причому в Німеччині вважають, що час сміттєспалювальних заводів минув. Тут узяли курс на переробку відходів, справедливо вирішивши, що пакувальні матеріали — чудова сировина для подальшого використання. Спалювати її — варварство. Такого «господарювання» не витримає жодна економіка. А в нас відходи гниють, отруюючи землю й воду, чи горять, забруднюючи повітря.

— Оболонський пивзавод випускає мільйони металевих банок із пивом. І в результаті метал найвищої якості опиняється на смітнику, — обурюється мій співрозмовник. — Банки ніхто не утилізує — технології їх повторного використання в нас немає. Інший подібний приклад — биті пляшки. А між іншим, склотарні заводи гостро потребують шихти. У кожному німецькому місті ви побачите різнобарвні ящики для побутових відходів. У синій, приміром, складають макулатуру, у жовтий — пластик, білий, зелений і коричневий призначені для скла (залежності від його кольору). І роблять це самі жителі, без будь-яких нагадувань, закликів і місячників.

— Але німці звичку до порядку вбирають із молоком матері, — заперечую йому. — Що ж тут дивного? Ви говорите про одну з найхарактерніших рис нації. Спробуйте налагодити таке сортування сміття в наших містах. І над вашими зусиллями тільки сміятимуться! Пам’ятаю, ще за радянських часів працівники жеку несподівано видали мешканцям нашого будинку пластмасове цебро — для збирання харчових відходів. І що ж? А нічого. Дармову тару із превеликим задоволенням усі почали використовувати для господарських потреб! Аби населення поводилося, як у Німеччині, акуратність і прагнення до порядку повинні бути в крові.

— Ви цілком не праві — не погодився Анатолій Васильович. — Хоча таку точку зору поділяють і німецькі колеги. Населення Німеччини, справді, краще організоване. Але ж під лежачий камінь вода не тече. Пригадайте, якщо років п’ять тому поруч із нерегульованим перехрестям не стояв автотранспортер, київські водії пішоходів, як правило, не пропускали. Але працівники ДАІ взялися за справу дуже серйозно. Почали роз’яснювати, вимагати, нарешті, суворо карати. І тепер ситуація змінилася. Наші автомобілісти поводяться, як заведено в цивілізованих країнах. Давайте виховувати молодь. Почнемо з дитячих садків. Малюкам потрібно розповідати, для чого збирають сміття, а школярам видавати спеціальні книжки на цю тему, як це роблять за кордоном. А стосовно дорослих, то їм потрібна повна інформація й переконливі приклади. Висновків люди дійдуть самі.

До речі, у тій-таки Німеччині, — веде далі президент асоціації «Укрспілупаковка», — недавно навіть з’явилося своєрідне свято, пов’язане зі збиранням відходів. Тепер сміттєпереробні заводи щороку влаштовують День відкритих дверей. Відвідувачів пригощають пивом, а потім їм показують, що тут відбувається, знайомлять із технологією. Німеччина значно багатша від нас. Проте утилізацію відходів тут вважають надзвичайно важливою державною справою. А ми найціннішу сировину викидаємо на смітники.

До всьому сказаного Анатолієм Козаком лишається додати, що наше безгосподарне ставлення до тари, упаковки й загалом відходів рік у рік невблаганно погіршує й без того плачевний стан довкілля. Недавно він переклав із німецької мови 10 тез, покладених в основу діяльності «Дуальної системи Німеччини» й вирішив розповісти про них по телебаченню. «Ефірний час коштує грошей, — недвозначно пояснили співробітники телеканалу, до яких він звернувся. — Вам потрібна така передача — платіть».

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 26.59
EUR 28.96