АВАНТЮРИСТ – НЕ ШАХРАЙ, А ТОЙ, ХТО РИЗИКУЄ

Алла Котляр 7 липня 2000, 00:00

Читайте також

«Звивистою річкою пливе тріска, її несе течія, підганяє вітер, крутять вири, вона застряє на мілині, пливе, наближаючись то до одного, то до другого берега, з’єднуючись то з купкою сміття, то з сухим листям і травою, що звішується у воду, прибиваючись до заломів і завалів торішніх затонулих колод, то вириваючись на волю, випливаючи, несучись за течією далі.

Тисяча різних причин можуть вплинути на плавання некерованої часточки матерії, підтримуваної на поверхні законом Архімеда й закинутої у воду збігом обставин з волі матері-природи».

А.Ананов, «Два тузи в прикупі»

Уже третій рік на «Кінотаврі» вручають головний приз «Золота троянда». Його автор — відомий санкт-петербурзький ювелір Андрій Ананов, що блискуче режисує спектакль під назвою «світовий успіх».

Коштовні вироби з особистим знаком Ананова є в колекціях родини Бориса Єльцина, Патріарха всієї Русі Алексія II, англійської королеви Єлизавети, іспанської королеви Софії, принца Монако Реньє III, Монсеррат Кабальє, Пласідо Домінго, Стіві Вандера.

Особистість Ананова викликає запеклі суперечки. Про нього кажуть, що в ювелірній справі він не художник і навіть не ремісник, а щасливий бізнесмен, який нещадно експлуатує працівників своєї фірми «Ро- сійське ювелірне мистецтво» і привласнює плоди їхньої праці. Нащадок дворян і вчених, токар вищого розряду, моряк, що не відбувся, і фізик- недоучка, професійний актор і режисер, автогонщик, власник магазинів — у петербурзькому п’ятизірковому гранд-готелі «Європа» та на Єлисейських полях у Парижі, — улюблений ювелір вінценосної родини Монако, який виставляє свої праці в європейських столицях, батько двох дочок — Ганни й Анастасії (сподівається, що старша дочка коли-небудь продовжить його справу)... Усе це — один чоловік на ім’я Андрій Ананов, що поставив за мету стати знаменитим у Росії, з Росії не емігруючи; розривається між Парижем (там живе родина) і Петербургом; дуже марнославний і легко захоплюється, честолюбний і азартний, якого до кінця не знає, мабуть, ніхто. Та й знати не може, бо Андрій Ананов перебуває в безупинному русі, створюючи сам себе.

Один із принципів Ананова — ніколи не платити за рекламу: статті й фотографії в газетах і часописах, матеріали на радіо й телебаченні. Тож всі пропозиції зняти фільм про його життя й роботу за його ж кошт відхиляв. А кінодокументаліст Михайло Міхєєв запропонував зняти фільм за кошти Держкіно. Так з’явився добротний автобіографічний фільм «Мій батько говорив мені...» (де Ананов водночас — сценарист, режисер і актор). Через кілька років після його завершення фільм продемонстрували в інформаційному показі на «Кінотаврі» цього року. Водночас відбулася презентація автобіографічного роману «Два тузи в прикупі» — про складне, майже детективне життя ювеліра.

«Мій батько... говорив мені час від часу фрази (власні і чужі). Одна з них була: «Сенс життя в тому, щоб чекати та сподіватися». Інша: «Життя ніколи не закриває одні двері перш, ніж відчинить інші». І ще: «Краще померти стоячи, ніж жити навколішки».

Його доля складалася дивовижно: Ананов цілком міг закінчити школу юнг і стати професійним моряком; міг закінчити університет і стати непоганим фізиком, використовуючи свої природні здібності до точних наук. Зрештою, він міг і досі працювати в театрі, ставити спектаклі, навчати студентів у Театральному інституті, повільно, але послідовно спиваючись. Але життя відчинило інші двері...

Уперше срібло потрапило до його рук у 30 років. Точкою відліку ананівського бізнесу можна вважати срібну каблучку, зроблену за півгодини в гостях у приятеля і продану за три пляшки горілки. Спочатку підробляв, аби поліпшити матеріальне становище, намагаючись не відходити від принципу — робота дає задоволення та гроші для інших задоволень. Потім — довгі роки навчання, ходіння в музей, як на роботу, копіювання відомих майстрів, що, до речі, ніколи не вважав ганебним.

Ананов не приховує, що почав будувати свою «імперію» за законами рекламного ринку. Головне — правильно почати рекламну кампанію. Добре прислужився зроблений власноруч і подарований дружині петербурзького мера кулон-яйце у стилі Фаберже. На прийомі в російського посла в Парижі пані Собчак у відповідь на зауваження французів про те, що, мовляв, немає вже тих майст- рів, показала ананівський виріб. Французи випросили його на місяць і приїхали до Петербурга з висновком фірми «Картьє»: такі яйця вони самі робили років сто тому, і запропонували ювеліру співробітництво. Ананов погодився, наполігши на неодмінній умові поєднання двох імен — подвійного клейма «Фаберже від Ананова». Так почалося сходження нагору. І хоча контракт закінчився через два роки, ім’я Ананова досі пов’язують із Фаберже.

У цій людині вражає неймовірна енергія, що рветься назовні, яка в поєднані з марнославством і честолюбством допомагає досягати успіху. Він звик, що найважливіше в житті треба робити й вирішувати самому. Часто його досягнення — добре зрежисована авантюра.

Не можна сказати, що про Ананова говорять і пишуть мало, але в Росії, та й у нас, як і раніше не полюбляють заможних. У напівзлиденній країні бути ювеліром непристойно.

Мені пригадуються слова чоловіка, який збирає пляшки на Хрещатику, котрого затримали міліціонери після того, як він розбив палицею лобове скло розкішного автомобіля. На запитання, навіщо він це зробив, відказав: «Не знаю. Можливо, я такий поганий. Машина була занадто красива й успішна».

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 26.10
EUR 28.01