БАТЬКИ І ДІТИ ПІСЛЯ РОЗЛУЧЕННЯ

Розголошувати подробиці розбирання в суді справ, пов’язаних із сімейними проблемами, у Великобританії не прийнято. Ще рідше можна почути зізнання найшанованіших і високопоставлених служителів закону в нездатності домогтися законослухняності. Тому не дивно, що заява сера Джеймса Манбі, члена Верховного суду Великобританії, викликала великий резонанс. Особливо, якщо зважити на тему, якої воно безпосередньо стосувалося, — прав розлучених батьків на спілкування зі своїми дітьми.

Щорічно через розлучення 160 тисяч британських дітей втрачають одного з батьків. На відміну від США чи скандинавських країн, де долею спільних дітей займаються практично однаково обоє батьків — чи то спільно, чи то по черзі, — у Великобританії, як і в більшості інших держав, дітьми практично опікуються лише матері. У результаті двоє з п’яти розлучених батьків упродовж двох років після розлучення втрачають будь-які контакти зі своїми дітьми. У багатьох випадках далеко не по своїй волі. Лише 2002 року 61 тисячу судових постанов, що зобов’язують матерів надавати своїм колишнім чоловікам можливість спілкуватися з дітьми, було порушено. А діти, що зростають без батька, як показують численні дослідження, значно частіше закінчують життя самогубством, залишають школу, стають наркоманами, скоюють злочини. Проте механізму, який би захистив права як розлучених батьків, так і самих дітей, у Великобританії немає. Вкотре це продемонстрував недавній випадок із судової практики сера Манбі.

П’ять років, що минули після розлучення, позивач присвятив тому, щоб домогтися дотримання свого законного права на спілкування з дочкою. За цей час він став учасником 43 судових баталій, а його справу вели 16 суддів різноманітного рангу. При цьому домогтися від матері того, щоб вона не перешкоджала побаченням батька й дочки, не зміг жодний із них. Навіть попри те, що мати за регулярне зневажання судових постанов 14 днів провела у в’язниці. Щоразу вона звинувачувала батька в тому, що той насильно годує дочку, жорстоко поводиться з нею, погрожує не повернути її назад. Можна уявити собі, скільки нервів, часу, сил і коштів витрачалося на те, щоб довести безпідставність подібних обвинувачень. Та навіть це не могло змусити матір відпускати дочку на побачення з батьком.

За словами сера Манбі, цей випадок із вражаючою очевидністю продемонстрував відсутність у британських правоохоронних органів ефективного механізму, спроможного однаковою мірою забезпечити захист прав усіх членів сім’ї, особливо тієї, що розпалася. У розпорядженні суддів на даний момент є тільки два методи впливу на того батька чи матір, який не виконує судову постанову, — штрафи і короткочасне ув’язнення під варту. Однак і до першого, і, особливо, до другого методу судді вдаються дуже рідко, мотивуючи це тим, що за великим рахунком це суперечить інтересам дитини. Розлучені батьки вже не перший рік влаштовують акції протесту, вимагаючи відмінити подібну практику, й нині ці вимоги, завдяки підтримці з боку сера Манбі, нарешті почули. Лорд Філкін, що відповідає в кабінеті міністрів Великобританії за сімейне правосуддя, пообіцяв розпочати широке обговорення нових законодавчих схем, покликаних захищати права розлучених батьків та їхніх дітей. Основною метою цих схем передбачається зробити досудові угоди, коли батьки, що розлучаються, за посередництва сімейних юристів дійдуть обопільної згоди щодо подальшої долі їхніх дітей. Правда, численні групи з захисту прав розлучених батьків вимагають законодавчих гарантій того, щоб участь у цих угодах і особливо їхнє виконання стало обов’язковим і для матерів. На легке та швидке вирішення цієї дуже болісної проблеми ніхто не сподівається, проте крига, судячи з усього, вже скресла.