Без бар’єрів?

Володимир Петровський 30 листопада 2012, 14:19
29_11___socviplati_miting_invalidi-1.JPG
Андрій Товстиженко, ZN.UA

Читайте також

3 грудня — Міжнародний День інвалідів. Цей день, звісно, не можна назвати святковим, але він підкреслює необхідність забезпечення рівних прав інвалідів та їх участі у житті суспільства. Фактично — це день підбиття підсумків того, що зроблено для цієї категорії громадян, аналізу фактичного становища людей із особливими потребами.

Минуло кілька місяців відтоді, як закінчилося й відійшло в історію Євро-2012. Що ж воно змінило в житті пересічних українців, зокрема — тієї їх частини, яку делікатно називають «особами з обмеженими фізичними можливостями»? 

Аби оцінити зроблене (чи не зроблене) за цей період, слід повернутися назад, у 2007-й. Так, перші законодавчі акти, такі як ЗУ «Про основи соціальної захищеності інвалідів», «Про реабілітацію інвалідів в Україні» (№2961-1V від 06.10.2005), указ президента України «Про першочергові заходи щодо створення сприятливих умов для життєдіяльності осіб з обмеженими фізичними можливостями» (№900 від 2005 року), указ президента України «Про додаткові невідкладні заходи щодо створення сприятливих умов для життєдіяльності осіб з обмеженими фізичними можливостями» (№1228 від 18.12.2007), вже існували, але чи робилося хоч щось для їх реального забезпечення? 

Саме в таких умовах, від 2007 року, коли фахівцями ВГО «Всеукраїнська профспілка працездатних інвалідів» було створено першу «Програму подолання проблем інвалідів і їх реабілітації шляхом доступності інвалідів до об’єктів історії, культури, спорту, туризму, відповідної соціальної інфраструктури в контексті Євро-2012», і почалася боротьба за безбар’єрну Україну. Один з найбільш вдалих київських пандусів

Ми розглядали Євро-2012 не лише як футбольний форум, хоча серед нас багато футбольних уболівальників (хто не бачить — той чує коментатора, хто не пересувається — може подивитися матч тощо), а й як реальну можливість виведення України в коло розвинених європейських країн, у яких буде вирішено питання безбар’єрності, бо саме створення безбар’єрного середовища (а в ідеалі — застосування в державі норм і принципів універсального дизайну) є головною ознакою цивілізованої країни, котра поважає і забезпечує права всіх своїх громадян, незалежно від їхнього фізичного стану. Сподіватися на це ми мали всі підстави, оскільки Україна перемогла в конкурсі на проведення Євро, взявши на себе певні зобов’язання, відповідно — вона мусила їх виконати. Тим більше що, згідно з одним із пунктів преамбули «Конвенції про права інвалідів», ратифікованої нашою державою, Україна визнала, «що важливою є доступність фізичного, соціального, економічного та культурного оточення, охорони здоров’я та освіти, а також інформації та зв’язку, оскільки вона дає змогу інвалідам повною мірою користуватися всіма правами людини й основоположними свободами». 

Починаючи з 2008 року, ВГО ВППІ проводила планомірну й цілеспрямовану діяльність, спрямовану на створення в Україні безбар’єрного середовища. Але, щоб вирішити цю проблему, насамперед слід було знати її обсяг. Тому з 2008-го організація власними силами здійснювала моніторинг доступності України для інвалідів різних нозологій. Так, у 2008—2009 роках було проведено моніторинг виконання органами влади АР Крим державної програми безбар’єрності України. Він охопив об’єкти історії, культури, транспортної, туристичної та соціальної інфраструктури південно-східної частини Кримського півострова. З
2008-го по 2012 рік проводився плановий послідовний моніторинг доступності для інвалідів міст, котрі прийматимуть Євро-2012: Києва, Львова, Харкова та Донецька. Рік у рік члени моніторингових груп відзначали позитивні зміни, що відбувалися в цих містах, а також фіксували негативні явища, які, на жаль, залишалися нашою буденністю. 

Починаючи з 2011 року, фахівці ВГО ВППІ проводять моніторинг доступності інвалідів до об’єктів історії, культури, соціальної, туристичної та транспортної інфраструктур країн Європи. У його рамках, за фінансової та моральної підтримки одного з відомих львівських туроператорів, у 2011—2012 роках було проведено моніторинг доступності для інвалідів 22 європейських країн. За результатами дослідження фахівці ВГО ВППІ провели в кількох містах України профільні конференції, підготували ряд публікацій, створили диск із матеріалами поїздки, розповсюджений у державних та недержавних профільних організаціях і установах. Саме ці балки заважають дивитися матч    інваліду на візку

Чотирирічну діяльність нашої організації на цьому напрямі підсумувала всеукраїнська науково-практична конференція «Підсумки Євро-2012 в Україні: значення футбольного форуму для реабілітаційного процесу та для інвалідів держави в цілому», яка проходила у Києві з 24 по 26 жовтня нинішнього року. Таким чином, зазначена стаття також підсумовує певний етап діяльності ВГО «Всеукраїнська профспілка працездатних інвалідів» і має на меті донести до відома зацікавленої спільноти інформацію про результати цієї багаторічної праці. 

Слід зазначити, що наші зусилля мали «групу підтримки». Проблема безбар’єрності й тепер залишається однією з найактуальніших у нашій державі. Чому? Проведімо прості підрахунки. Згідно з офіційними даними, кількість в Україні інвалідів різних нозологій, які через відсутність безбар’єрного середовища позбавлені можливості користуватися міським та міжміським транспортом і мусять сидіти вдома, становить близько трьох із половиною мільйонів.

Чимало інвалідів мешкають у сім’ях. Тобто вищенаведену кількість слід помножити принаймні на три (інвалід, його батько і мати). Крім того, є таке поняття як «маломобільні групи населення». Під цю категорію підпадають і пенсіонери, які через набуті з віком недуги мають певні труднощі з пересуванням, і вагітні жінки, і молоді матусі з дитячими візочками. Якщо йти таким шляхом, стає зрозуміло: універсального дизайну, або створення безбар’єрного середовища, потребує принаймні половина населення нашої держави. Макет історичної частини міста для незрячих. Ерфурт (Німеччина)

Хотілося б нагадати, що про досягнення нашою державою принаймні 80—85% безбар’єрності вперше було заявлено ще п’ять років тому, у 2007-му. На урочистостях з нагоди Міжнародного Дня інвалідів, певно, позичивши очей у славетного Сірка, тодішній президент сказав про це у своїй промові. Можливо, кошти на зазначені потреби і було виділено, але...

Жодна влада в Україні так і не змогла розв’язати проблему безбар’єрності. І якщо за два останніх роки об’єкти й інфраструктуру таки було побудовано, то про безбар’єрність чиновники як у 2008-му, так і в  2012-му переважно забули взагалі. 

Спробуймо на конкретних фактах підтвердити чи спростувати доступність інвалідів до участі вболівальниками Євро-2012. 

Починаючи копітке дослідження доступності для інвалідів чотирьох міст України, які мали приймати Євро-2012, ми виходили з такої тези: 1) інвалід повинен мати можливість самостійно добратися до міста; 2) вільно пересуватися ним; мати можливість без сторонньої допомоги поселитися в готелі і відвідати заклади харчування; 3) побувати на матчах, а також 4) побачити історичні та культурні пам’ятки міста. Ну і, звісно, не забути про власні фізіологічні потреби, які мають звичку нагадувати про себе через певний час. 

Отже, до міста, в якому має відбуватися матч, інвалід або їде потягом, або летить літаком. Розглянемо першу можливість. Останнім часом нерідко говорять про спеціальні вагони, в яких можуть мандрувати інваліди на візку. Що дуже добре. Але ж цей вагон і вирушає із залізничного вокзалу, і прибуває туди ж, а там на інваліда чекають неабиякі випробування: пандуси, нерівні поверхні перед будівлею вокзалу, зависокі стійки квиткових кас тощо. Окремо стоїть питання орієнтування на вокзалі. Свого часу нам, як моніторинговій групі, з гордістю продемонстрували на вокзалі
м. Харкова його карту, виконану шрифтом Брайля. «Чудово!» — скаже читач і помилиться. Бо карту, щоб не зіпсувати, зберігають у залі очікування для інвалідів. А до цього залу людині, позбавленій зору, добратися нелегко. Тобто фактично карта і її потенційні користувачі існують на двох паралельних площинах, які практично не перетинаються. 

Недавно, завдяки багатолітнім зусиллям наших львівських колег і, зокрема, Ярослава Грибальського на платформах залізничного вокзалу м. Львова було споруджено доріжки зі зміненим покриттям та попереджувальні смуги по краю платформи, покликані полегшити життя інвалідів по зору. На жаль, у тому вигляді, в якому ці доріжки існують сьогодні, вони виконують свої спрямовуючі функції лише частково. Можливо, тому, що їх проектувальники не мали часу або бажання скористатися порадою інвалідів по зору. 

Позитивно оцінюючи наявність звукових сигналів перед входом до будівлі вокзалу (в Києві), наявність належним чином обладнаного залу очікування та пологого пандусу і ліфту для інвалідів (знову ж таки, в Києві), наявність працівників вантажного підрозділу, які мають практику супроводу інвалідів (у Харкові), а також низку інших позитивних чинників, слід визнати, що українські вокзали були готові до прийому інвалідів лише частково. 

Припустімо, інвалід прилетів в Україну або ж мандрує між її містами в літаку. Тоді він автоматично стає гостем аеропорту. Одразу хотілося б позитивно оцінити досягнення на цьому напрямі аеропорту Бориспіль (наявність амбуліфта, належним чином навчені супроводжуючі, пандуси тощо). А найголовніше — готовність працівників цього аеропорту до діалогу і щире бажання зробити кращим рівень наданого сервісу. Інші аеропорти приймаючих міст, на жаль, не можуть пишатися таким сервісом. Наприклад, ще до відкриття Харківського аеропорту члени моніторингової групи ВППІ зробили зауваження з приводу великої кількості скляних поверхонь, не маркованих належними попереджувальними смугами. Порада так і залишилася порадою, не привівши до жодних позитивних змін. Історію візиту до Харкова іноземного туриста на інвалідному візку не коментуватимемо, оскільки її й так широко висвітлили вітчизняні ЗМІ. 

Підсумовуючи сказане вище, а також результати проведеного моніторингу, хочемо зазначити, що, за незначними винятками, практично безбар’єрним є київський аеропорт Бориспіль. І це — один із найпозитивніших прикладів, які заслуговують на повагу та похвалу.

Перейдімо до міського транспорту і можливості рухатися містом. Тут ситуація ще цікавіша. Насамперед, пересуваючись, інвалідам доведеться долати підземні переходи, здебільшого обладнані пандусами, вдало охарактеризовані киянином М.Подрєзаном, що пересувається на інвалідному візку, як «гільйотина». Кут нахилу цих «пандусів» настільки крутий, що повністю унеможливлює безпечний спуск по них. І тут хотілося б згадати випадок, який стався з членами нашої моніторингової групи в Києві, під час обстеження нового підземного переходу, обладнаного пандусом. Саме там ми спостерігали, як молоді батьки на руках спускали дитячий візок у перехід, вперто оминаючи пандус. На наше запитання «Чому?» відповідь була лаконічна й проста: «Бо ми не вороги життю та здоров’ю своєї дитини». Коментарі, так би мовити, зайві

Повертаючись до теми надкрутих пандусів, хотілося б, зокрема, зазначити, що вони становлять неабияку небезпеку для осіб із вадами зору, оскільки далеко не всі обмежені поручнями. Отже, практично кожен із нас має реальний шанс стати інвалідом, своєчасно не подивившись під ноги, якщо ступить на цей витвір інженерної (чи архітектурної?) думки. Зі свого європейського досвіду, ми знаємо: в підземних переходах там практикуються ліфти, які дозволяють вирішити вищезгадані проблеми. Так, це обійдеться дорожче, але ж хіба не варті витрат людські життя та здоров’я?

Інша річ — переходи наземні. Із найбільш характерних зауважень до них хотілося б виділити два: відсутність або часткова відсутність понижень у місцях пішохідних переходів, що значною мірою ускладнює цей перехід для інваліда на візку, та відсутність єдиного, уніфікованого сигналу для всіх озвучених переходів. Але є й позитив — така озвучка і пониження нарешті з’явилися! Ще десять років тому це здавалося практично недосяжним. 

Коли говорити про доступність для інвалідів міського транспорту, то, безумовно, окремі, але незначні, зрушення в цьому напрямі є. Серед позитивів хотілося б відзначити наявність у деяких автобусах і тролейбусах (переважно нових) рухомого інформаційного рядка, який дозволяє зорієнтуватися інвалідам по слуху. Цей позитивний приклад ми побачили в Києві та Донецьку. Однак досить часто цей рядок використовується не за призначенням, а просто для місцевої реклами, тобто своїх функцій не виконує. 

Не можна не зрадіти також наявності низькопідлогового транспорту із заздалегідь визначеним місцем для інваліда на візку. Швидше за все, такі автобуси й тролейбуси за певних умов можуть сприяти мобільності цієї нозології інвалідів. Але є й кілька зауважень. По-перше, жоден низькопідлоговий автобус не під’їздить до зупинки на відстань, яка б дозволила інвалідові на візку без перешкод стати його пасажиром. По-друге, практично немає пристосувань на транспорті для осіб із послабленим зором. Усі ми можемо згадати, як, напружуючи очі, намагалися щось побачити на інформаційному щиті міського транспорту, встановленому на значній висоті. Але ж цю проблему можна вирішити дуже просто, керуючись європейським досвідом. Для цього потрібно, по-перше, розміщувати інформаційні щити трохи вище рівня очей, як це роблять в Європі. А по-друге, якщо зупинкою користуються кілька номерів рухомого складу, надати кожному номеру певний колір. Тоді, наприклад, автобус №2 буде позначений на інформаційному щиті червоним кольором, і такого ж кольору буде табличка на цьому автобусі. Автобус №17, що також зупиняється на цій зупинці, відрізнятиметься від «колеги» жовтим кольором таблички і, відповідно, таким самим кольором на інформаційному щиті. Навіщо «вигадувати велосипед», коли весь світ уже давно ним їздить? 

Зовсім немає на наших зупинках доріжок зі зміненим покриттям, наявність яких допомогла б зорієнтуватися інвалідам по зору без сторонньої допомоги. В Європі така практика вже давно стала буденною. 

Окремо в переліку міського транспорту стоять метро та швидкісний трамвай. Почнімо з останнього, який позиціюється як доступний вид транспорту, але це не так. За винятком кількох станцій (кінцеві, а також Площа Перемоги), добратися на платформу швидкісного трамваю можна лише з допомогою підземного переходу. Щоб не повторюватися, нагадаю: більшість пандусів у переходах не те що не доступні, а й становлять пряму загрозу життю користувачів. Проте навіть коли уявити, що інвалід на візку дивом не вбився на пандусі, далеко не кожним трамваєм він зможе скористатися. Переважна більшість рухомого складу — старі трамваї, особливість будови яких робить їх недоступними для інваліда на візку і травматично-небезпечними для інваліда по зору, оскільки їхні сходинки розміщуються під кутом до платформи трамваю. Нам доводилося неодноразово спостерігати, з якими зусиллями людина з вадами зору долає цю перешкоду. Все сказане вище дозволяє зробити висновок: у тому стані, в якому швидкісний трамвай є сьогодні, він практично недоступний для інвалідів.

Що ж стосується київського метрополітену, то він виявився найбільш підготовленим для пересування осіб із обмеженими фізичними можливостями. Однак і тут ситуація не однозначна, тобто є як негативи, так і позитиви. До позитивів слід зарахувати рельєфні попереджувальні смуги на краю платформи, наявність ліфтів та підйомників на нових станціях, наявність на деяких станціях світлових інформаційних табло для осіб із вадами слуху і, безумовно, «людський фактор». Працівники метрополітену завжди готові прийти на допомогу інваліду і роблять усе, від них залежне, аби його пересування цим найпопулярнішим видом міського транспорту стало безпечним. 

Тепер про негативи. Як правило, інвалідові на візку спуститися в підземний перехід надзвичайно важко: немає елементарних підйомників (а там, де підйомники є, вони здебільшого не працюють), не кажучи вже про ліфти. До речі, у Відні ми були приємно здивовані, побачивши такий ліфт у самому серці історичної частини міста, на старій станції метро. Тобто вирішити це питання можна — було б бажання. По-друге, європейська практика переконливо доводить: доріжки зі зміненим покриттям можна використовувати в метрополітені, що дозволяє значно полегшити життя інвалідам по зору, при цьому зовсім не заважаючи іншим пасажирам. Такі доріжки дозволяють інваліду по зору вільно пересуватися як станцією, так і по платформі. 

Хотілося б вірити, що з часом вони з’являться і в нашій державі. Що ж стосується метрополітену інших міст України, то він практично недоступний як для інваліда на візку, так і для інваліда по зору. 

Підсумовуючи, хочеться сказати, що, на жаль, у тому вигляді, в якому він є тепер, міський транспорт приймаючих міст здебільшого був і залишається недоступним для інвалідів.Платформа метро. До карти станції,  виконаної шрифтом Брайля, веде доріжка    зі зміненим покриттям. Брюссель

Тепер спробуймо визначити, чи доступні наші готелі. Так, у деяких із них уже є номери для інвалідів, однак обладнані з такими порушеннями стандартів, що зовсім недоступні для інваліда на візку. Це стосується навіть найкращих (читай — найдорожчих) готелів приймаючих міст. Наявність більш або менш пристосованих пандусів, ліфтів тощо ще не вирішує проблему, особливо зважаючи на відсутність у персоналу згаданих готелів навичок обслуговування осіб із обмеженими фізичними можливостями.
Таку картину ми спостерігали практично в усіх ключових для Євро-2012 містах України, тому немає потреби зупинятися на конкретних вадах. Просто констатуємо: українські готелі для інвалідів різних нозологій практично недоступні. 

Практично недоступні й заклади громадського харчування. Більшість закладів, які ми відвідали з метою моніторингу, була практично недоступна як для інвалідів на візку (високі сходинки, незручні двері, відсутність простору для розвороту інвалідного візка тощо), так і для інвалідів по зору (незручні цінники або взагалі їх відсутність, відсутність меню, надрукованого шрифтом Брайля, чи хоча б збільшеним шрифтом тощо). Оскільки серед працівників закладів харчування немає фахівців, котрі б мали досвід роботи з інвалідами по слуху (а також з інвалідами інших нозологій), — заклади харчування недоступні й для них. 

Таким чином, можна зробити висновок, що, хоч як це прикро, українські заклади харчування наразі не пристосовані для того, аби ними могли
користуватися інваліди різних нозологій. 

Не забуватимемо також, що життя туриста, тим більше спортивного, не вичерпується мешканням та харчуванням. Його основна мета — побувати на матчі, а крім того, наскільки дозволять можливості, — відвідати історичні та культурні пам’ятки міста, в якому перебуває.Низькопідлоговий автобус та доріжка    зі зміненим покриттям. Варшава

Що стосується останнього, то тут нам зовсім нічим пишатися. Більш-менш доступні для інвалідів лише парки. Музеї, культові споруди, театри тощо, як і раніше, лишаються, так би мовити, недоступними фортецями. Відсутність елементарних пандусів (не кажучи вже про підйомники) при наявності сходинок не дозволяє інвалідові на візку потрапити навіть на їх поріг. Про те, щоб якось пересуватися всередині, взагалі не йдеться. Нам можуть заперечити: хто ж дозволить спотворювати пандусами або підйомниками історичні пам’ятки? На це можна відповісти лише одне: такі допоміжні засоби вже давно є загальноєвропейською практикою. Підйомники та пандуси на сходинках церков ми бачили в Угорщині, Польщі, Франції, інших державах. Зовсім не спотворив будівлю славетної Гранд-Опера в Парижі ліфт, який дозволяє інвалідові на візку без перешкод потрапити всередину приміщення. Такими ліфтами обладнано будівлі
театрів у Чехії, Австрії, Італії. Тобто зробити це можна,  було б бажання.Саме такі сходинки є найбільш небезпечними.  Зупинка швидкісного трамваю.  Київ

Хай кожен із тих, хто читає наразі цю статтю, спробує уявити себе на місці екскурсовода, котрий намагається пояснити особам із вадами зору, як саме виглядає славетна Софія Київська. Уявили? Але це — лише складнощі спілкування. Найважливіше ж, що незряча людина не зможе уявити нічого з того, що перебуває за межами її життєвого досвіду. Як вийти з такої ситуації? Виявляється, дуже просто. Потрібно лише зробити зменшену копію історичної пам’ятки, доступну для тактильного огляду. В Німеччині (та й в інших державах Європи) існують такі копії не лише окремих історичних пам’яток, а й, наприклад, усього історичного центру міста, по якому можна мандрувати, не рушивши з місця. 

Такі макети, здебільшого виконані з металу, — велика підмога і для екскурсовода, який веде звичайну групу, адже дозволяють показати об’єкт, так би мовити, на місцевості. 

У цьому плані надзвичайно сильне враження на нас справив Краків. Усі(!) його історичні пам’ятки мають побіля себе зменшені металеві копії, доступні для тактильного огляду. І це при тому, що свій шлях до безбар’єрності Польща розпочала не набагато раніше за нашу державу. То, може, варто «по-сусідськи» запозичити те краще, що було зроблено на цьому шляху?

А загалом, поки що ми можемо констатувати: історичні та культурні пам’ятки нашої держави для інвалідів практично недоступні.

І ось нарешті ми добралися до того, задля чого розпочинали своє дослідження, — до стадіонів, які було реконструйовано або заново збудовано до Євро-2012. Упродовж нашої роботи ми бачили ці стадіони як новозбудованими (в Донецьку), так і на малюнках (у Львові) та у вигляді риштовань (у Києві). Побували ми й на Харківському стадіоні «Металіст» ще до його реконструкції, у 2010 році. 

Скажемо одразу: ці стадіони більшою чи меншою мірою доступні для інваліда на візку (наявність спеціальних місць, стоянок для автотранспорту інвалідів, пандусів, кут нахилу яких повністю відповідає стандартам, нарешті — спеціальних вбиралень), — але недоступні для осіб із вадами зору (немає доріжок зі зміненим покриттям, озвучених покажчиків тощо). Приємний виняток — наявність на місцях для інвалідів із вадами зору спеціальних навушників, які дозволяють із допомогою коментатора стежити за подіями на полі. Це справді позитивний досвід. Із негативів хотілося б відзначити, наприклад, те, що з місць для інвалідів на візку НСК «Олімпійський» поля практично не видно: огляду заважає низько розміщена балка. Негативи ж для осіб із вадами зору стосуються практично всіх стадіонів, тому повторювати не будемо. 

Згідно із висновками аналітичної групи ВГО ВППІ, найбільш доступний для інвалідів усіх нозологій — стадіон «Донбас-Арена», який відповідає практично всім світовим стандартам. 

Підсумовуючи, можемо констатувати: незважаючи на окремі позитивні зрушення, Україна так і не змогла подолати безбар’єрність у країні до (а тим більше після) Євро-2012. Це означає, що не виконано умов ані ратифікованої нашою державою «Конвенції про права інвалідів», ані зобов’язань і стандартів, узятих на себе нашою державою після визначення її місцем проведення Євро-2012. Україна, як і раніше, недоступна для інвалідів. 

Такий висновок значною мірою суперечить висновкам, зробленим в одному з чисел газети для інвалідів та ветеранів, що видається під патронатом Служби у справах інвалідів і ветеранів. У статті, присвяченій створенню в державі безбар’єрного середовища, зазначена газета досить переконливо (на думку авторів статті) довела, що Україна вже на сьогодні є практично безбар’єрною. Певно, автор статті не зіштовхувався з цією так званою безбар’єрністю на власній шкірі, інакше не писав би. Так говорити можуть лише ті, хто, так би мовити, «не в темі».

Підсумком багатолітньої самовідданої діяльності багатьох українських інвалідів, зокрема й членів нашої організації, стала прийнята нарешті у липні 2012 року «Програма зі створення належних умов для доступу людей з інвалідністю до об’єктів транспортно-дорожньої, туристичної інфраструктури та поштового зв’язку на 2012—2016 роки». Загалом, відзначаючи цей документ як досягнення у процесі створення в Україні безбар’єрного середовища, ми вважаємо його підсумком, а не фіналом нашої праці. Негативом програми є, по-перше, те, що її було прийнято лише в липні 2012 року, тобто вже після завершення Євро-2012, хоч упродовж останніх чотирьох років наша організація неодноразово зверталася в усі інстанції, намагаючись встигнути зробити все можливе саме до футбольного форуму, що дозволило б значно полегшити життя вітчизняним інвалідам та підняти світовий престиж України. Однак не судилося…

Власне кажучи, аналіз цієї програми лежить поза межами цієї статті, однак хотілося б зупинитися на одному з ключових її моментів. Це добре, що Програма закріпила необхідність впровадження в нашій державі певних стандартів доступності для інвалідів вищезгаданих об’єктів. Значно гірше, що цих стандартів досі не розробили, хоч усі зацікавлені особи, і наша організація зокрема, роками билися з держустановами, доводячи, що їх слід розробити негайно, і так само негайно взяти до виконання. На той момент нам пояснювали, що ми робимо і вимагаємо дурницю. Прийняття програми — вінець наших спільних зусиль. Однак згадані стандарти досі не прийняті як офіційний документ. А без офіційно затверджених стандартів у її основі Програма не може бути реалізована. 

Можливо, наївні «батьки нації», тобто керівництво міст, міністерств, відповідних структур, сподівалися, що безбар’єрність якось побудується в нашій державі сама? Але будь-які результати досягаються копіткою працею та неабиякими зусиллями. Можливо, вони просто вирішили, що «обмежені» європейці не є авторитетом для нашої держави, і, відповідно, виконання підписаних нею угод не є пріоритетом? 

Але це не лише дитячий підхід. Це насамперед неповага до власного суспільства й країни. Хто винен у ситуації з вирішенням (точніше — з невирішенням) проблеми подолання безбар’єрності в Україні до Єв-ро-2012, неодмінно розберуться і президент, і суспільство, і країна. Головне — зробити правильні висновки з того, що сталося, і показати суспільству конкретні результати цих висновків. Ця проігнорована проблема є проблемою не лише інвалідів, а всього суспільства, бо безбар’єрність стосується не тільки інвалідів (а від цього ніхто не застрахований), вона стосується і літніх людей, і вагітних жінок, і ще багатьох категорій населення. Це ставлення до конкретних категорій суспільства, які не тільки є його складовими, а й забезпечують країні і наповнення бюджету, і її економічне зростання, становлять національно свідому, наукову, мистецьку та соціокультурну еліту — совість нації. 

Неможливо йти вперед і досягати результатів, ігноруючи бодай найменші світові та європейські цінності й досягнення. Україна — держава з багатими демократичними традиціями, має сама стати прикладом для наслідування. Запитаймо себе: чого я не зробив для своєї країни і свого суспільства? Що я можу зробити? Як тільки усвідомимо просту річ: це не нам винні, це ми, кожен на своєму місці, винні в тому, що маємо такі державу і суспільство, які маємо, бо її (його) стан залежить безпосередньо від нас, — проблеми дітей, літніх людей, інвалідів тощо стануть нашими особистими проблемами, і ми нарешті подолаємо безбар’єрність і на вулиці, і у власній душі, вирішимо інші проблеми, які досі заважають країні й суспільству розвиватися за загальнолюдськими і загальносвітовими правилами, нормами та стандартами.

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 26.76
EUR 28.75