Близькі люди. Костянтин Степанков: «Батько свідомо не пускав нас, дітей, у своє минуле…»

Цього тижня виповнилося б 80 років Костянтинові Петровичу Степанкову — видатному українському актору. У Костя Петровича, як відомо, було досить тяжке життя в юному віці (він довго приховував, що його батько — священик). Та ось у сімейному житті, здається, йому воздалося за всі страждання молодості... Союз із Адою Роговцевою вважався зоряним, творчим. Цю ж стежку вибрали й діти знаменитого подружжя. Дочка — Катерина Степанкова — актриса й режисер. Син — повний тезко, Костянтин Степанков, — спробував себе в режисурі, потім захопився екологічними проектами. Степанков-молодший нечасто дає інтерв’ю. Але для «ДТ» погодився пригадати деякі епізоди, пов’язані з батьком.

— Костю, ви можете назвати кілька дуже важливих рис батька, які найяскравіше визначають суть його характеру й особистості загалом.

— Знаєте, я ніколи себе не уявляв у ролі людини, котра дає інтерв’ю, присвячене пам’яті батька. Я не ставлюся до нього як до мертвого. І ніколи не думав, що це взагалі можливо... Ви запитували про його риси? А його ж покоління, що пережило війну й кілька окупацій, — особливе покоління. Ми тепер взагалі цього зрозуміти не можемо. Гадаю, що завдяки тому страшному випробуванню в їхньому поколінні і з’явилося багато талантів, певні риси характеру. І епоха соціалізму пов’язана саме з реалізацією рис цих людей. Адже вони могли бути скрізь, на будь-якій ділянці! Мій батько закінчив сільськогосподарську академію — і міг би стати добрим фахівцем у сільському господарстві. Та він володів просто-таки фантастичною здатністю до «мімікрії»! Я можу говорити зараз навіть у теперішньому часі, оскільки ця його «мімікрія» передалася моїй дочці Даші. Та й я володію цим. І Ада Миколаївна, і Петрович — не останні, кому даровано цю властивість. Він запросто міг бути і педагогом. І засвоїв ці риси миттєво.

Але, на жаль, їм, як і нам, дісталася погана держава. Погана — себто неграмотна. Адже гуманітарна сфера потребує особливих якостей і властивостей, яких сучасна наука ще не визначила. І чиновники не враховують цього чинника взагалі.

А ось у Петровича і його покоління не було негативних рис взагалі. Так мені здається. Що вони робили в житті? Воювали. Голоду­вали. Відбудовували господарство... Ми не зрозуміємо навіть з описів, що таке війна. І що таке боротьба з радянськими чиновниками. Ось, наприклад, Миколайчук, зіштовхуючись із чиновниками, втрачав самовладання. А мій батько завжди розповідав тому чи іншому чиновникові, хто він є, нагадував про його статус, відчитував як міг... І, чого таїти, гарячою людиною був Петрович. І міг довго не пояснювати, а розібратися по-чоловічому, потім соромився цього. Йому несправедливість була невластива.

— А які обставини найчастіше примушували вас сперечатися з батьком? Чи часто він ставав на ваш бік у тій або іншій дискусії?

— У нашій сім’ї немає суперечок. Родини, в яких починаються якісь суперечки, зазвичай розпадаються. Розкидати всіх «по ролях» дуже легко. Адже видно і дурня, і негідника. Але такі стосунки в сім’ї неможливі! Тому що сім’я — це така штука, де все має бути дуже делікатним. І творчі суперечки властиві тільки кретинам, яким більше нічого робити! Артист повинен вчити текст. Також він повинен багато дивитися, читати, любити. Це підтвердять справді творчі люди. У глибоко ранимій душі постійно виникає біль... І ми, дивлячись на їхні роботи, плачемо разом із ними.

— А що особисто вам батько розповідав про свої тяжкі дитинство-юність?

— Петрович про це мені взагалі не розповідав. Він був імпульсивною людиною. Міг дати навіть потиличника. Але це не було побиття. Батько ж має пояснити дитині, що є межа, за якою тебе вже битимуть інші. Але зазвичай після цього його завжди мучило сумління. І він міг у науку розповісти якусь історію. Наприклад, як побачив ковзани на фотографії — і почав майструвати їх за малюнком у книжці. Зробив дерев’яну підошву, вирізав подобу ковзана й натягнув дріт. І так хотілося кататися, що він навчився кататися на одному ковзані! Або — побачив гітару. Але знайшов креслення тільки балалайки. І змайстрував цю балалайку. Коли він пас корову, то на руку накидав мотузок, щоб корова не втекла, а сам сидів і грав. Одне слово, він загрався, а корова його як потягне... Але він цю балалайку з рук не випускає. Ось такі історії траплялися!

Та й дитинство в мене було, правда, дуже цікаве. Та ж таки школа, в якій я не міг «нормально» навчатися, і це викликало в Петровича напади агресії. Дитину було ні з ким залишити, а батьки мусять їздити на гастролі. Це ж акторська сім’я — телебачення, радіо, театр, експедиції... Ось метеорами переді мною проносяться Олег Даль, Валентин Гафт... Одного разу вже в мене самого були якісь кінопроби. Приходжу, а в акторській кімнаті сидить сам Юрій Нікулін. Я пробувався з ним в один фільм. Але нас не затвердили. Причому чому мене — я знаю. А чому його — зовсім незрозуміло! Ці люди були сильні духом. Але слабкі волею... Цю волю держава просто розчавила.

— Чи розповідав вам Кость Петрович про своїх предків? Ви, наприклад, знали, що його батько був священиком?

— Про це я дізнався, коли мені вже виповнилося 30 років! Петрович чомусь не любив цих тем. Він був безпартійним, обережним стосовно державної машини. Я часто отримував від батька потиличники, бо з сьомого класу носив значок «Ми говоримо по-українськи». Я знав гімн «Січових стрільців» ще з чотирьох років. У нашій сім’ї завжди знали старовинні українські пісні... Під них засинала моя дочка. Та­кож із Петровичем ми співали гру­зинські хорали. Чим більше всоту­єш, тим краще різні етноси прояв­ляються в тобі. Коли мені зле, то я вию вірменську мелодію. Петрович добре знав українську літературу. Він читав напам’ять Шевченка — і не для того, щоб хизуватися цим. Я сам сповідую козацтво як дух. І мій особистий патріотизм — це моя шпага. Ось із усіх зарядок я роблю зарядку зі зброєю. Вміти — це великий дар, а не вміти — це велике рішення.

І все ж, гадаю, батько свідомо нас, дітей, не пускав у своє минуле... Там була якась тяжка історія, про що свідчили наколки на його руках. А про те, що Ада рятувала єврейських дітей, я взагалі дізнався тільки на її 60-річчі, коли ми поїхали знімати документальний фільм.

— Який найперший фільм із участю батька ви побачили?

— Це не фільм був. А матеріал... Ось уявіть, учора я був на зйомці, а через 4—5 днів — робочий матеріал! Я все це бачив через камеру. І не було оператора, який би не сказав мені: «А ну, малий, іди-но сюди, подивися свіжим оком!» Я все своє дитинство дивився в камеру великих операторів.

Свого часу я опинився з батьком у херсонському степу на розкопках археологів. Вони, звичайно, не змогли не підійти до Петровича. А нам же теж були цікаві якісь черепки. Отож, за «чаркою рибної юшки», вже вночі біля вогнища ці розумні дядьки й говорили про археологію. Пригадую, тоді ми дізналися, що трипільській культурі набагато більше років, ніж шумерській. Це ми знали задовго до того, як нашим правителям розповіли, що на цьому можна гроші заробляти. Петрович тоді сказав: «За предків не соромно!» Але якщо за предків не соромно, то як ми опинилися у такому житті?

— Чи часто ви «рецензували» його картини вголос — і як батько ставився до ваших критичних зауважень?

— Таке було абсолютно неприпустиме! Петрович практично не фальшивив. Є лише кадри, у яких видно зайву випиту чарку. Але він однак органічний. Річ у тому, що вони — і Петрович, і Ада — настільки потужно володіють аналізом, що всі критичні зауваження стосовно ролей висловлюють самі задовго до того, як потрапляють безпосередньо в кадр. Це властивість їхнього інтелекту. Вони пропонували вже на перших двох репетиціях могутній результат власної роботи... А вся сучасна «дітвора», яка проходить через наш дім, абсолютно інакше працює. У 90% випадків вони приходять абсолютними телятами й кажуть: «Режисеруйте мене! Ой, а багато тексту вчити?» Це навіть не манія величі, а брак досвіду. У них був колосальний досвід — на ТБ вони читали вірші у прямому ефірі. На радіо інколи халтурили. Загалом, це природжені скоморохи! Моїй мамі вже 71 рік, але вона немислимий кілометраж долає у стислий час! Поїхала тиждень тому в Москву, потім в Уфу, потім у Сімферополь, Коктебель, Ялту, Симеїз, потім знову в Уфу... З одного боку — треба пожаліти її, а з іншого — ми щасливі, що вона бере участь у цьому процесі й їй це, як і раніше, цікаво.

Уже в пізні роки життя Петровича я запитав його: «Чи обманюється глядач, коли артист концептуально бреше, тобто грає того, з чиїми поглядами він абсолютно не згоден, але, природно, грає він цього персонажа не дуже добре?» Петрович відповів: «Я грав комуністів... І зі мною це не мало нічого спільного! Як артистові мені було цікаво розколупати той чи інший образ. А як туристові — хіба що побувати в тих місцях зйомок!» Адже одному подобається заробити великі гроші, а іншому — еротичний контур, що розкривається в контексті входу в роль.

У кожного з них своя психологічна «штука». Так, можна не вийти з однієї ролі. Адже Боярський так і не зняв капелюха! Добре, хоч шпагу відстібнув.

— Справді, ваш батько в багатьох фільмах грав і комуніс­тів, і представників влади... А чи ласкава була до нього сама влада?

— Річ у тому, що ніхто з нашої родини нічого особливого від влади не отримав. У нас навіть на сьогодні взагалі немає жодних заощаджень. Це завжди було чуже нашій сім’ї. Ми, пробігаючи повз квартиру родича, просто забігали «поїсти борщу»… Це була норма: дати притулок комусь, дати людині переночувати. У нас не було філософії: я сам — і хай не буде ніде жодної живої тварі! Акторські товариства ж дуже сильні. Ми ніколи не відривали від себе поняття «ми». А що таке втрата? За Фіцджеральдом: «Немає втрати більшої, ніж сум’яття глибокої душі».

— Якби Кость Петрович свого часу не пішов із театру, а залишився там працювати далі — його кар’єра стала б успішною? Чи все-таки кіно виявилося для нього важливішим?

Звісно, якби не знаменита недуга того покоління — алкоголізм, то й життя в багатьох було б радіс­ніше. Бо якщо знаєш причину, то вини не складеш і не покараєш! На той час у державі, можливо, не було «штуки», яка допомагала б зняти затяжну депресію через тривалу політравму — війну.

— Чи бували ви з батьком в експедиціях? Чи пам’ятаєте якісь сюжети, пов’язані зі зйомками «Ковпака», «Заха­ра Беркута» або «Комісарів»?

— Усе це тільки прояви характеру. І виривати їх із контексту складно. Наприклад, зараз — історія про Ковпака. А ввечері, обговорюючи гру на майданчику, вже розказано штук двадцять акторських байок. І, можливо, народиться драматург, який із цих вигадок акторів напише сценарій. Це джаз! Жванецький сказав: «Почуття гумору — це коли ти п’яний, добрий і веселий одночасно!» Я не знаю жодного кіношника, який би із сумом згадував тих, хто нас залишив. Коли людині добре, то людина прекрасна! Коли таке буває, то це фантастичні пориви душі! Діти ніколи не втягуються у процес і не вилучаються з нього. Нам не казали: «Вийди звідси!» А казали: «Ти чув? Не слухай! Знаєш, що це погане слово? Ось запитаєш у нього, він тобі ще десяток таких наговорить!»

— А які риси характеру батька більшою мірою успадкували ви самі й чим разюче від нього відрізняєтеся?

— У мене менше подразників. І агресії менше. У нього був розлогий «список», на який він мусив своє обурення та свою агресію вилити. Він не був злопам’ятним, але не вмів прощати.

— Чи бачив Кость Петрович вашу творчу перспективу, коли ви тільки-но заявили про своє бажання стати режисером?

— Мої батьки не хотіли, щоб я був режисером. Адже всі акторські діти знімаються в кіно. І я бачив їхнє обурення, коли вони зіштовхувалися з бездарною режисурою: «Ну який дурень у цій ситуації так скаже?» І постійно переписували тексти! На дім їх інколи не вистачало. Взагалі, просто диво, що вони ще родину створили й утримали. Це сталося якимось незбагненним чином.

— У такому разі чи можна назвати тандем ваших батьків «ідеальним подружжям»?

— Цих двох?! Та вони ж удома рідко з’являлися… (сміється). Ідеальна пара — це така пара, яка протягом сорока років може день у день пиляти одне одному мізки, приходячи о шостій вечора додому. І якимось чином так прожити хоча б тиждень! Якби в нашій сім’ї був такий розклад, то сім’ї як такої вже не було б через два дні. Розумієте?

— А чи був Кость Петрович віруючою людиною?

— Що означає — віруюча людина? Це людина, котра перед камерами заходить у церкву? Він ніколи не ходив спеціально у храм. Але щоразу, опинившись там, хрестився. І, на відміну від багатьох віруючих, знав Святе Письмо. У нас із батьком не було «забобонів», ми язичники, вважаємо, що Бог — єдиний.

— Чи не було у вашого батька наміру після успіху «Ковпака» (у всесоюзному масштабі) переїхати в Москву чи Ленінград?

— Яка Москва?! Ні Ада, ні Петрович на жодну пропозицію покинути Україну так і не пристали! Їм не треба було більше, ніж уже є. Вони розуміли: залишивши батьківщину, побачиш не те, що отримав натомість, а те, що втратив... Аду постійно кликали в Москву. Зрештою, вона таки втратила тут роботу — і ось частіше працює в Москві. Я не можу обговорювати переїзд Маковець­кого чи Бортка... Навіщо про це? Адже ми слов’яни. Ми краще — віддаємо. Вони працювали немислимо, на знос. І це видно...

— Які ролі, на ваш погляд, пройшли повз батька у великому кіно? Тобто фільми, куди його пробували, але він не потрапив із якихось причин?

— А проб жодних і не було! Адже на роль Ковпака його взагалі не запрошували. Він сам пішов, загримувався, потім явився до режисера і став перед ним: «Я — Кость Степанков!» Це був «джаз» чистої води. Він пішов — і обдурив. На цю роль шукали типажну портретну схожість. У кіно є кадр, який узяли з хроніки і з якого видно, що вони ідентичні!

— Ви знімалися разом із батьком у фільмі Одеської кіностудії «Забудьте слово «смерть». Як із ним перебувати в одному кадрі?

— Усе було дуже просто. Я — у 8-му класі, це літні канікули. Петрович каже: «Я попрошу Едика написати для тебе роль, поїдеш із мною на зйомки! Адже ти і в сід­лі сидиш, і шпагою володієш...» Усе! Ми поїхали на зйомки. Зібра­лися всі знайомі — приголомшливі мужики. Зйомки були побли­зу Фастова. Назвати мою роботу «роллю» — гучно сказано. Це швидше каскадерське кіно, якого ніхто не пам’ятає, крім професіона­лів. Це не мистецтво навіть, а попса. Як сказав Гребєнщиков: «Джаз — коли хорошій людині хочеться плакати, а попса — коли поганій людині добре». Просто сама атмосфера — три місяці в лісах, а там гриби, ягоди, акторські байки... Я ненавиджу акторські розмови в кадрі — у них там фальшивий вигляд. І, повертаючись з експедиції, Петрович зазвичай розповідав, що їв, пив, але ніколи не розповідав, що грав... Ще — він ніколи не писав мемуари. А ось Ада пише. Він просто робив деякі нотатки.

— Чи була у вашого батька якась своя особлива життєва філософія?

— Філософським було саме його життя. Але не було філософії життя... Адже терпіти, наздоганяти й чекати — кожна людина це ненавидить. І відчуває при цьо­му суцільні незручності. А те, як цей стан вона переживає, і називається філософією життя.