Чортківський квадрат смерті

Роман Якель 3 серпня 2012, 12:26

Читайте також

Невдовзі після «визвольних походів» Червоної армії в 1939—1940 роках у Галичину, Волинь, Південну Бессарабію та Північну Буковину радянські каральні органи заарештували десятки тисяч патріотично налаштованих українців — священиків, письменників, композиторів, учителів, інженерів, адвокатів… А також гімназистів, студентів університетів, членів товариств «Просвіта», «Сокіл», діячів кооперації, УНДО та ОУН. Свідками нелюдських тортур і розстрілів стали в’язниці Львова, Тернополя, Станіславова (сучасний Івано-Франківськ), Вінниці, Рівного, Бердичева, Бережан, Дрогобича, Дубна, Жовкви, Золочева, Коломиї, Кременця, Самбора, Чорткова... 

Перед початком німецько-радянської війни тюрми НКВС Західної України були переповнені в’язнями. У червні 1941 року в них утримували 72768 людей. Наступного дня після нападу Німеччини на СРСР нарком державної безпеки Всеволод Меркулов видав наказ, у якому йшлося про терміновий облік усіх в’язнів у тюрмах та розподіл їх на тих, хто підлягає депортації в табори ГУЛАГу, і тих, хто має бути розстріляний. З’явилася й директива начальника тюремного управління НКВС УРСР капітана держбезпеки Філіппова, яка зобов’язувала евакуювати в’язнів. Однак німецькі війська наступали дуже швидко, а транспорту в НКВС не вистачало. Тож чимало заарештованих так і не потрапили до місць призначення.

Чимало горя в’язням, їхнім сім’ям та всій українській спільноті принесла Чортківська тюрма, що на Тернопільщині. Висловлюючись мовою математики, в її основу було покладено страшний квадрат смерті.

Із кінця 1939-го до червня 1941 року тюрма Чорткова була просто-таки забита політв’язнями з Галичини та Буковини. За її високим муром жорна репресій перемололи декілька тисяч українських патріотів. Та саме в червні 1941-го, як стверджує історик Нестор Мизак у книзі «За тебе, свята Україно», вона прийняла найбільшу кількість арештантів — 225. Одразу після початку війни НКВС заарештував авторитетних професорів української гімназії в Чорткові Василя Барана, Михайла Кужіля, Михайла Марковського, Володимира Ільницького, кооператора Івана Телепка. Ніхто з них не повернувся додому. 

В останні дні червня — перші дні липня 1941-го Червона армія поспішно, практично без опору, відступала. 6 липня війська верхмахту окупували Чортків. А кількома днями раніше населення міста розбило тюремну браму, розкопало подвір’я, розбило стіни із замурованими в’язнями. 

«Всіх трупів у Чортківській тюрмі нараховано близько 800. Для ілюстрації, як садисти з НКВД знущалися над своїми жертвами вкажемо на факт, що багато трупів знайдено з повідрізуваними вухами, носами й повиколюваними очима», — такі страшні сцени більшовицького терору проти українського населення подавала 30 липня 1941 року львівська газета «Українські щоденні вісті».

Відступаючи з Чорткова, каральні органи сумлінно виконали згаданий наказ НКВС УРСР: 470 осіб вивезли ешелоном у місто Горький, де на них чекав розстріл. Із «Ведомостей выбытия и движения эшелонов по тюрьмам НКВД Украинской ССР» довідуємося: «672 з/к 16 июля 1941 г. прибыли в Горький (в т.ч. из Киева 202 з/к и из Черткова 470 з/к).

А ще тисячу в’язнів Чортківської тюрми енкаведисти 2 липня погнали пішим етапом до Умані. То був справді пекельний шлях, який проліг через Скалу, Кам’янець-Подільський, Вінницю... У немилосердну спеку карателі гнали людей під дулами автоматів як худобу — без хліба й води. Проходячи повз річку чи став, люди пили брудну воду, від якої хворіли й непритомніли. Тих, хто не міг іти, розстрілювали на місці. По дорозі до Умані більшовицькі посіпаки позбавили життя 187 в’язнів, частину з них — за спробу втекти. Не пожаліли ані літніх людей, ані юних. Наймолодша з убитих — Ганнуся Саган з Борщова, якій не виповнилось і 19 років!

Під час нічного перепочинку чотирьом в’язням вдалося втекти. Ризикуючи отримати кулю навздогін, вони дісталися додому, троє продовжили боротьбу в лавах ОУН-УПА. 

Ось як змальовує етап один з уцілілих в’язнів Михайло Демків із села Шидлівці Гусятинського району: «Чим далі ми ступали на схід, тим страшнішою ставала дорога. Голодні люди вибігали з колони, кидалися на бурячиння, горох, хапали недостигле колосся і нерідко розплачувалися за це життям». 

«Щасливцеві» Омеляну Чернезі з села Мушкатівка Борщівського району довелося двічі пройти через чортківську тюрму. Коли в село повернулися більшовики, чоловіка мобілізували в армію. «Але на призовному пункті хтось із місцевих видав його, сказав, що він утік з уманського етапу, — розповідає дочка Омеляна Чернеги Ольга, яка нині мешкає в Борщові. — Батька помістили спочатку в невелику в’язницю у Борщові. Відтак 1946 року відправили в знайому Чортківську тюрму, в якій піддали нелюдським знущанням. А згодом відправили у Воркуту. Там він і помер 1953 року». Дружину Омеляна Чернеги із п’ятьма дітьми вивезли на спецпоселення в Читинську область, де вони пробули п’ятнадцять років, до 1962-го...

Колона невільників дійшла до Умані 19 липня. Німецькі війська були вже за 25 кілометрів від міста. На дві радянські армії — 6-ту і 12-ту — чекало уманське кільце смерті... Одну ніч в’язні «перепочили» в Уманській тюрмі, а 20 липня, як писала газета «Краківські вісті» (№242 за 1941 рік), «душогубці стали охриплими голосами викрикувати: «Виходь по п’ять осіб». Так п’ятками стали стягати нещасних у підвал тюрми, де під несамовите довгогодинне гудіння моторів по-звірячому вбивали одну п’ятку по одній...» Криваву роботу кати довершили наступного дня.

А вже 31 липня 1941 року заступник начальника тюремного управління НКВС УРСР Дембохін надіслав своєму московському начальникові Нікольському звіт: «20 июля 1941 г. в г. Умань расстреляно и закопано 763 з/к, осужденных и следственных по контрреволюционным статьям. Следовавшие этапом заключенные, осужденные по бытовым статьям, в количестве 64 чел. осовобождены, из них 32 — поляки, временно оставлены в тюрьме  г. Умань».

На вшанування пам’яті про невинно убієнних торік коштом обласного та районних бюджетів Тернопілля в Умані було споруджено меморіал. На гранітних плитах викарбувано всі відомі імена в’язнів Чортківської тюрми, розстріляних на Черкащині.

Четверта сторона чортківського квадрата смерті — в місті Заліщики, на тому місці, де колись залізничний міст через Дністер з’єднував Буковину з Галичиною. Перед наступом німецьких військ солдати 2-ї роти  34-го полку «Железнодорожных войск СССР» міст підірвали. Колишній учитель історії з села Слобідка Заліщицького району, член координаційної ради з увічнення пам’яті в’язнів Чортківської тюрми, замордованих НКВС у 1941 році, Антон Могилюк розповідає: «До підірваного моста 5 липня 1941 року о 16 год. 45 хв. підігнали 14 вагонів із в’язнями Чернівецької, Коломийської та Чортківської тюрем. Їх облили пальним, підпалили і штовхнули в Дністер. Загинуло майже чотириста людей. А четверо виконавців цієї страшної справи були нагороджені орденами і медалями СРСР...» 

Історик Нестор Мизак наводить цифру загиблих у заліщицькій трагедії в’язнів Чортківської тюрми — близько 150. А комуністична пропаганда переконувала, що міст на Дністрі підірвали німці, відступаючи в березні 1944 року. На місці цього злочину по обидва береги Дністра встановлено пам’ятні хрести. 

Чортківська «фабрика смерті», яка лише 1941 року вкоротила життя більш як двом тисячам патріотів, тільки підтверджує криваву ціну української державності. І замало матеріалізувати пам’ять про загиблих в’язнів у монументах і хрестах. Набагато важливіше домогтися єдності та високої громадянської активності українського суспільства, щоб не допустити реанімації ідеологічних засад СРСР, а саме: переписування підручників з історії України, звуження сфер застосування української мови, приватизації національних святинь однією конфесією — УПЦ Московського патріархату... Бо інакше ми накреслимо собі шлях до аналогічних тюрем. І чимало з них не треба буде будувати. Потужна Чортківська тюрма добре збереглася і використовується нині як слідчий ізолятор Державної пенітенціарної служби України...

Помітили помилку?
Будь-ласка, виділіть її ммишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів