ЧУЖОЇ БІДИ НЕМАЄ

Таміла Костюк 8 вересня 2000, 00:00

Читайте також

Пологи були тяжкими, але лікарі чи через некомпетентність, чи то через байдужість не зважилися на «кесарів розтин». В результаті п’ятнадцять років тому Оля, являючись на світ, одержала серйозну черепно-мозкову травму.

— Олечка була нашим первістком, — розповідає Антоніна, — і ми з чоловіком, тоді ще дуже молоді батьки, далеко не відразу зрозуміли, що наша дитина відстає у розвитку. Минув майже рік, перш ніж я, стривожена незрозумілими підозрами, пішла до пологового будинку і попросила показати Олині документи. Те, що я дізналася, було для мене шоком. Тепер я розумію, що в подібній ситуації з такими, як я, має працювати досвідчений психолог. А опинилася наодинці з проблемою, яка, на мій погляд, не вирішувалася. Був відчай, що не можу приховати свою «ганьбу» від людей. Здавалося, настало сонячне затемнення, яке для мене не закінчиться ніколи. Минули роки, перш ніж я навчилася жити зі своєю бідою і більш-менш спокійно реагувати на жорстокі зауваження на кшталт: «Пити треба було б менше, тоді б і дитина була здоровою».

— Як же ви несли такий тяжкий хрест? — наважуюся запитати Антоніну Корчинську.

— Пригадую, раніше я часто плакала, не знаходячи відповіді на запитання: чому саме зі мною, із моєю дитиною трапилася ця біда? Згодом з’явилися інші думки. Мабуть, недаремно в цивілізованих країнах діти-інваліди оточені особливою любов’ю в сім’ї і справжньою турботою держави. Там люди, особливо глибоко віруючі, небезпідставно вважають, що саме такі діти своїми стражданнями розплачуються за гріхи всього свого роду або й держави. На жаль, як і більшість наших людей, я й досі залишаюся атеїсткою. Але й тепер мені зрозуміло: це мій обов’язок, моя доля — дбати про Олечку. І страждати разом із нею...

Коли дівчинка трохи підросла, турбот і проблем побільшало. Її не приймали в жоден дитсадок. Тоталітарна держава прирікала дитину-інваліда на безпросвітнє існування в чотирьох стінах. Більше того, в країні, де мали ось-ось «побудувати комунізм», взагалі «не було» дітей-інвалідів. Відповідальні компартійні особи радили «здати каліку в інтернат і не морочити собі й іншим голову».

Аж нарешті зустрілася людина з відкритим серцем — завідувач міськвно, немолодий вже чоловік. Із співчуттям вислухавши безпорадну маму, він дістав пляшечку валідолу, відрахував по сорок капель їй і собі, а потім пообіцяв допомогти.

Вже восени в одному з дитсадків була відкрита група для дітей із відставанням в інтелектуальному розвитку. Разом із Олечкою її почали відвідувати десятеро дітей-інвалідів. Чутка про це поширилася Хмельницьким швидко і незабаром на прохання батьків довелося відкрити ще одну групу. Десятки тяжкохворих хлопчиків і дівчаток вирвалися із чотирьох стін, у них з’явився шанс побачити світ.

Правда, спочатку персонал дитсадка активно займався хіба що... плетінням носків та кофтин. Батькам же настійливо радив їх не турбувати, мовляв, дякуйте, що ваших дітей сюди прийняли. Так тривало доти, поки Антоніна не наважилася виступити проти подібних «методик» по місцевому радіо. Той виступ почули — в дитсадку з’явився спеціаліст-дефектолог. Діти почали малювати, танцювати і співати, майструвати саморобки, а отже — розвивалися. Окрилені батьки освоювали наукові методи і працювали з дітьми ще й вдома.

— В емоційному плані наші діти досить розвинені, — розповідає Антоніна. — Вони серцем відчувають і радість, і горе, вміють співчувати і любити. Дуже мені хотілося, щоб в їхньому житті було більше радості. Тому і взялася за створення фонду соціального захисту та реабілітації інвалідів з дитинства.

Хоча наш час часто і небезпідставно називають жорстоким, проте заможні люди міста із співчуттям поставилися до проблем тяжкохворих дітей. Дякуючи цій ще молодій жінці з сумними очима, якій вже давно здається, ніби прожила вона принаймні сто років. Їй довіряють. А фонд і справді працює дуже інтенсивно, влаштовуючи для дітей-інвалідів поїздки в луна-парк, на концерти і виставки, в музеї та зоопарк. На Різдво Дід Мороз та Снігуронька розвозять від фонду подарунки всім дітям- інвалідам, включаючи і тих, хто не може піднятися з ліжка. Фонд дбає, щоб якнайчастіше іскрилися радістю дитячі оченята, адже ніщо не лікує так добре, як позитивні емоції.

Звичайно, у Антоніни Корчинської особистих проблем не меншає. Хоча Олечці вже виповнилося п’ятнадцять, вона й досі наївна і безпорадна перед недобрими людьми. Недавно вийшла у двір погуляти і повернулася додому... боса. «Якась тьотя туфлі забрала», — розгублено пояснила дівчина. Відібрали у Олі й велосипеда, а хто це зробив — вона, на жаль, пояснити не може.

Нещодавно Антоніна зібрала трохи грошей і попрохала лікарів продіагностувати дівчинку з допомогою сучасної апаратури. Але у відповідь почула роздратоване: «А для чого це потрібно? Хіба не бачите, що їй вже ніщо не допоможе?» Дивно, коли лікарі, замість того, щоб сумлінно виконувати свої обов’язки, пам’ятаючи про клятву Гіппократа, беруть на себе функції чи то зловісних оракулів, чи то вершителів людських доль... Хіба ж людина не має права на маленьку надію?

— Що ти найбільше любиш? — запитую у Олечки.

— Слухати музику.

Дівчинка нерідко годинами просиджує біля магнітофона, особливо їй подобається пісня про дівчинку, яка не хоче сидіти в чотирьох стінах і мріє про синє море і яскраве сонце.

— Мені і досі важко повірити, але нинішнього літа мрія моєї дитини збулася, — схвильовано розповідала Антоніна.

Справа в тому, що Оля разом з мамою взяла участь в обласному фестивалі «Повір у себе», в чотири руки виготовивши симпатичну саморобку — котика, і перемогла. А потім дівчинку запросили на перший Всеукраїнський фестиваль дитячої творчості «Жива іграшка», який у липні Національна рада дитячих і піонерських організацій України проводила в Дитячому центрі «Молода гвардія» в Одесі.

— Поки Олечка раділа теплому морю і сонцю, — продовжує Антоніна, — я захоплювалася особливою атмосферою милосердя, яка панує в центрі. Нічого подібного я раніше не зустрічала. Розумно і дбайливо організований відпочинок, прекрасне п’ятиразове харчування. Та найбільше мене вразили вожаті, які працювали в загонах дітей-інвалідів. Здавалося б, звичайні сучасні хлопці і дівчата, але скільки такту, терпіння, доброти у ставленні до тяжкохворих діток! Вони гралися з ними, швидко вирішували всі проблеми, зносили по східцях інвалідні візки тих, хто сам не може ходити. Поряд жили здорові хлопчики та дівчатка, які теж не відверталися від наших дітей, разом з ними брали участь у різноманітних іграх та конкурсах. Враження було таке, ніби ми з Олечкою потрапили на острівець цивілізованих людських стосунків, який якимось дивом виник у нашому важкому житті.

...В сім’ї Антоніни підростає друга дитина — хлопчик, який в цьому році на «відмінно» закінчив перший клас. Можливо, це доля нагородила жінку за силу духу та терпіння?

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 26.59
EUR 28.96