Де загубилися «молоді» дотації?

Забезпечення молодих людей, які здобули професійно-технічну або вищу освіту, першим робочим місцем — виразна ознака соціальної спрямованості дер­жавної політики. А якщо для цього ще й надавати роботодавцям дотації, то економіка отримає важливий стимул для розвитку, а на ринку праці буде знято зайву напругу. Цю закономірність українські можновладці зрозуміли, вивчивши досвід розвинених держав. В Україні відповідний закон діє ще з 1 січня 2006 року. Однак упродовж двох років його реалізація висіла в повітрі. Бракувало інструмента, який називається так просто — гроші. Нарешті, у держбюджеті-2008 саме на такий вид підтримки молоді, яка працевлаштовується, передбачено 32 млн. грн. Якщо перекласти цю цифру на долі випускників, то в цьому році перше робоче місце отримають майже три тисячі з них. Але вітати уряд з успіхом у його турботі про новоспечених молодих фахівців — передчасно.

Ні для кого не є секретом, що ринок праці в Україні вельми розбалансований. Що згідно зі спеціальною термінологією звучить як «професійно-кваліфікаційний дисбаланс». «Білих комірців» україн­ські вузи вже традиційно «продукують» більш ніж достатньо. Важко повірити, що навіть у маленькій Тернопільській області, за інформацією обласного центру зайнятості, на 27 вакансій у чергу вишикувалося 800 зареєстрованих безро­біт­них бухгалтерів, на п’ять вільних місць — 258 педагогів. Величезне «перевиробництво» — вихователів, юристів та інших фахівців із вищою освітою. Донедавна область займала третє місце за кількістю студентів на тисячу населення. Для багатьох із них єдина дорога — у безробітні, а для роботодавців — зоряний час, аби підвищити ставки для «вирішення питання» при працевлаштуванні.

Однак розвиток промислового і сільськогосподарського виробництва в Україні в останні роки відкрив і зворотний бік ринку праці — зростає попит роботодавців на кваліфікованих робітників та інженерно-технічних працівників. З’явилася нова, майже психічна, хвороба — незадоволені потреби економіки. Нещодавно працівники служби зайнятості області провели дослідження професійних орієнтирів одинадцятикласників загальноосвітніх шкіл. Результати вражають: серед опитаних 898 юнаків і дівчат із Тернополя, міст, селищ та сіл області менше 12 відсотків бажають вступати до профтехучилищ. Здобути фах інженера мали намір 1,4 відсотка респондентів, а охочих опанувати робітничі професії для праці у промисловості та сільському господарстві (а саме з тих галузей активно пішли заявки на спеціалістів!) виявилося менше відсотка. Перегин у виборі престижних і високооплачуваних професій потребує комплексного реагування.

Українське законодавство, зокрема базовий Закон «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді», гарантує випускникам державних ПТУ та ВНЗ, потреба в яких визначена дер­жавним замовленням, надання роботи за фахом не менш як на три роки. Але які служби точно сформують державне замовлення на три-п’ять років наперед? А забезпечити всіх випускників роботою за фахом не можуть дозволити собі навіть економічно могутні держави. В Японії, наприклад, традиційною є вища освіта. Проте лише половина громадян, які її здобули, працюють висококваліфікованими робітниками. Мабуть, не повинна людина вважати трагедією те, що після закінчення вузу довелося працювати робітником. Коли добре платять і є можливість кар’єрного росту — це нормальний життєвий шлях. Але без продуманих зусиль з боку держави змінити тенденції на українському ринку праці буде доволі складно.

Кабінет міністрів у постанові від 19 березня цього року визначив перелік спеціальностей, на які для забезпечення молоді першим робочим місцем роботодавцеві надається дотація. Це шість робітничих спеціальностей (муляра, маляра, електрогазозварника, слюсаря-ремонтника, фрезерувальника, токаря) і три інженерні (металорізальні верстати і системи, інструментальне виробництво, обробка металів за спецтехнологіями). І все. А дарма! Хіба що урядовий документ було задумано задля економії держбюджетних коштів.

Керівники Тернопільського обласно­го центру зайнятості інформують на всіх рівнях, що чимало замовлень від роботодавців надходить, власне, на представників чималої низки робітничих спеціальностей. На жаль, в урядовому переліку немає трактористів, ливарників, ковалів, слюсарів-інструментальників, швачок. Але навіть ті спеціальності, яким пощастило потрапити до постанови, мають визначені коди. Суміжні професії вже не підпадають під дотаційні. І не дивно, що сьогодні на Тернопіллі відібрано лише 55 випускників, які будуть працевлаштовані на перше робоче місце із наданням роботодавцеві дотації.

Перший заступник директора обласного центру зайнятості Петро Химейчук пропонує істотно розширити перелік дотаційних професій і спеціалістів. Крім того, вважає фахівець, спеціальності потрібно прив’язувати до специфіки регіо­нів. Закономірно, що для аграрно-промислової області не є актуальною професія шахтаря чи металурга. І навпаки, в індустріальній особливим попитом не користується тракторист чи комбайнер. Тоді збільшиться кількість роботодавців, які відповідатимуть законодавчо визначеним умовам надання дотації.

— Законодавці безпідставно обмежили до двох місяців термін звернення випускників профтехучилищ чи ВНЗ до служби зайнятості для працевлаштування на перше робоче місце з наданням роботодавцеві дотації, — переконує співрозмовник. — Молода людина спершу намагається самостійно шукати більш-менш оплачувану роботу. Дуже часто трапляється, що випускник ПТУ ще не встиг її знайти або не вступив до ВНЗ, а термін згаданого звернення уже минув. Його потрібно збільшити бодай до пів­року. І одночасно потрібно запроваджувати кращі стимули для роботодавця…

Із пропозиціями керівників служби зайнятості Тернопільщини, що вже направлені в Державний центр зайнятості, погодитися можна. Логічним би було збільшити термін надання дотації хоча б до трьох років (згідно із Законом «Про забезпечення молоді…» він становить два роки). А прив’язка розрахунку дотації до середньої зарплати в області, яка склалася за минулий місць, виглядає як дискримінація регіонів та їхніх жителів. Чим же завинили конкретне підприємст­во та підприємець в аграрно-промисловій області перед державою, що середньостатистичні заробітки в їхній місцевості у півтора-два рази нижчі, ніж в областях, де зосереджена велика промисловість? То чому ж не визначати дотацію роботодавцеві, виходячи із середньої зар­плати в Україні?

В наданні дотації «на перше робоче місце для молоді» Україна зробила лише перші кроки — перейнявши досвід розвинених держав (хоч і з багатьма хибами). Але, як на мене, найбільш дієвим стимулом для працевлаштування молодих людей, запропонованим працівниками обласного центру зайнятості, є зниження навантаження на фонд оплати праці і запровадження єдиного соціального податку. Такий важливий крок дер­жави «назустріч роботодавцям» спонукатиме їх платити «новобранцям» високу зарплату. А дотація цю зацікавленість лише зміцнить.