Демосфенові «Філіппіки» як прояв культурної ксенофобії

Демосфенові промови, в яких афінський оратор громив македонського царя Філіппа, відразу набули афористичного забарвлення: вже Цицерон називав філіппіками свої виступи проти Антонія (останній наказав відрубати Цицерону голову і руку, якою римський оратор писав свої «Філіппіки»).

Тож чим Філіпп так дошкулив Демосфенові? Звісно - ворог на полі борні, та з ким тільки афіняни не воювали! Звісно, вождь афінського демосу ненавидів царів і тиранів, проте інші володарі (наприклад, спартанські) істотно програвали македонянину у спроможності надихнути великого афінянина до створення цього шедевра ораторського мистецтва. За свідченням Плутарха, навіть Філіпп змушений був признатися: «Якби я чув Демосфена, як він виголошував ці промови, я сам би подав голос за нього як за вождя у війні проти мене».

Для елліна Демосфена нестерпними були культурні зазіхання македонянина Філіппа. Те, що сьогодні називається «спільне історичне та культурне коріння», «наша спільна історія» «духовна близькість наших народів», «братні відносини» etc. (див., наприклад, виступ президента Росії від 11.08.2009 р.). Македонське царство, яке виросло - як казав Михаил Грушевський про Володимиро-Московську державу, обґрунтовуючи одвічну відокремленість українців від великоросів та роздільність їхніх держав, - «на своїм корені», за Філіппа почало претендувати не лише на політичну гегемонію. Воно намагалося перебрати культурну первинність і саму назву еллінів.

Вторгнення на терени еллінської культури сталося за царювання Александра І (сів на македонський престол за 142 роки до народження Александра ІІІ Великого). Він сприяв «упровадженню в македонське життя грецької культури… Без освоєння грецької культури македоняни не могли б відігравати вирішальної ролі в областях, які перебували під впливом цієї культури» (А.Шофман). А завдання було не з простих. Всього лише поява македонця Александра на змаганнях в Олімпії викликала обурення еллінів: «Варвара геть!». Проте варвар не знітився. Прийнявши культурний виклик, він озброївся не сарисою, а культурницькою зброєю і довів еллінам, що він є нащадком Геракла з Аргоса, отже елліном, і має право брати участь в еллінських змаганнях. Із цієї Александрової перемоги на культурному терені, за що македонський цар отримав прізвисько Філеллін, випливають усі його наступні мілітарні перемоги. Чого варте хоча б захоплення в македонський культурницький полон Геродота. Оповідаючи про Македонію, батько історії поспішає запевнити читача: «Те, що нащадки Пердікки (родоначальник македонських владарів. - Є.З.) елліни, як самі вони твердять, я і сам знаю, і так воно й є, і я доведу це в наступних розділах, що вони елліни». (Намір виявився нікчемним: «…у свідомості елліна III-II ст. до Р.X. не зник сумнів у варварстві македонян, що так промовисто дався взнаки ще в оповіді Геродота». - Ф.Міщенко.)

Ось із якими культурницькими важковаговиками потужної промакедонської партії еллінів мав справу Демосфен (до Геродота слід додати Полібія, Плутарха і ще багатьох). Тож не дивно, що, здобувши тактичну перемогу, Демосфен і очолювана ним антимакедонська партія програли стратегічно: підняті на боротьбу з варварами звитяжні Афіни врешті-решт зазнали цілковитої поразки.

У славетній третій філіппіці Демосфен переконував греків, що Філіпп «не тільки не грек і навіть нічого спільного не має з греками, але й варвар він не з такої країни, яку можна було б назвати шанобливо, але це - жалюгідний македонянин, уродженець тієї країни, де раніше й раба порядного не можна було купити». Серед іншого він «присвоїв собі також і право першим запитувати бога, відсторонивши від цього нас, фессалійців, дорян та решту амфіктионів, - право, яким навіть і греки не всі користуються». Свідок світового тріумфу Македонського, сучасник народження елліністичного світу, Демосфен цілком міг би сказати словами гетьмана Мазепи з «Історії Русів»: «Відомо ж бо, що колись ми були те, що тепер македонці, - уряд, первинність і сама назва елліни од нас до них перейшли».

Цю метаморфозу сприйняв увесь світ. Але не елліни. «Хоч би яким був ступінь спорідненості між еллінами та македонянами, принаймні македонська нація із царями своїми на чолі, не виключаючи Філіппа та Александра, являла собою в IV ст. до Р.X. і пізніше етнографічний і політичний тип, нижчий порівняно з більш розвиненими частинами власних еллінів. Безперечно, македоняни, особливо царі та двір їхній, старанно засвоювали собі лоск еллінської освіченості, звичаї, мову їхню, деякі установи; безперечно, вони створили сильну військову організацію, здатну протистояти роздробленим силам еллінів та змішаним, послабленим деспотизмом арміям перських царів; але за своїми звичками, прагненнями й завданнями, за здатністю до діяльного цивільного та розумового життя македоняни ніколи не піднімалися на рівень найбільш просвічених республік Еллади. Ось чому навіть за часів Полібія, коли зближення македонян з еллінами зробило великі успіхи, елліни не переставали усвідомлювати національну окремішність від македонян» (Ф.Міщенко).

Ось чому навіть за часів російської/радянської імперії, коли зближення росіян із малоросами демонструвало великі успіхи, останні ніколи не погоджувалися визнати свою спорідненість з великоросами. Культура, бач, різна!