Ден Сяопін: людина, яка поєднала непоєднуване

Поділитися
Сяопін — це спеціальна дорожня пляшечка для китайської горілки. Маленька й опецькувата, вона має ту саму особливість, що й відома слов’янська іграшка — іван-покиван...

Сяопін — це спеціальна дорожня пляшечка для китайської горілки. Маленька й опецькувата, вона має ту саму особливість, що й відома слов’янська іграшка — іван-покиван. Сяопін неможливо перекинути — якщо його нахилити чи навіть покласти на бік, він неодмінно знову встане на денце, а горілка не розіллється. Прізвисько Сяопін 17-річний Ден Сісянь отримав від своїх земляків у Франції на початку 20-х років. Воно було обумовлене і зовнішністю — невисокий навіть для китайця, Ден уже тоді був досить кремезний, — і характером. Через кілька років дружнє прізвисько стало партійним псевдо молодого функціонера-комуніста, що діяв у підпіллі, і назавжди замінило справжнє ім’я. Ден чудово виправдав прізвисько. Протягом свого довгого життя він тричі (!) втрачав практично все — 1933-го, 1966-го та 1976 років його позбавляли всіх партійних і адміністративних посад, арештовували й відправляли в політичне небуття. І щоразу він повертався — ще впливовішим, ще більш незамінним. «Так, я тричі помирав і тричі воскресав», — визнав він наприкінці життя.

З 1979 року Ден стане лідером найбільш населеної країни світу, хоча ніколи формально не отримає найвищих посад ані в партії, ані в державі. І не тому, що не зможе, — просто не захоче. А на початку 90-х сам поступово відійде від влади, залишаючись, утім, найвищим авторитетом для переважної більшості своїх співвітчизників аж до смерті в 1997 році. Скажемо більше: у певному сенсі цього слова, Ден і досі править Китаєм. За років два до смерті він окреслив «основні напрями» розвитку своєї країни «до 2049 року», столітнього ювілею встановлення влади комуністичної партії і проголошення Китайської Народної Республіки. «55-річний план» можна було б розглядати як вияв старечого маразму — Ден Сяопіну на той час саме виповнилося 90 років, — якби не одна обставина: вже рівно десять років після смерті Дена Китай справді розвивається згідно з його «планом». І якщо до середини XXI століття Китай справді стане найбільшою економічною та політичною потугою світу (а якщо збережуться нинішні тенденції, так воно й станеться), найбільша заслуга в цьому буде Ден Сяопіна.

Ден — підліток

Звідки беруться комісари

22 серпня 1904 року в родині дрібного поміщика Ден Веньміна та його неписьменної дружини Дань Ші народилася друга дитина — перший син, якого при народженні нарекли Сяньшеном, але вже в початковій школі називали Ден Сісянем. Мати встигла народити чоловікові ще двох синів, але померла, коли нашому героєві було чотири роки. Батько негайно одружився знову, і родина незабаром поповнилася ще трьома дітьми. Рідний будинок Ден Сяопіна в селі Пайфан провінції Сичуань зберігся досі й останніми роками став місцем паломництва. Він критий черепицею, сірий, дерев’яний і одноповерховий, але досить великий — має аж 16 кімнат. Щоправда, за твердженнями сучасних китайських істориків, у часи дитинства Дена в цьому будинку мешкало ще… вісім (!) родин. Тут і відчуваєш усю глибину відмінностей між Китаєм та Європою. Навряд чи хтось у нас назвав би поміщиком людину, котра має 4 гектари землі і живе разом з дружиною та сімома дітьми у двох кімнатах «комуналки». Ден Венмінь не цурався політики — мав високе звання прапороносця в таємному товаристві «Гелаохуей (Добра воля)» (такі товариства в Китаї кінця ХІХ — початку ХХ ст. були своєрідними сурогатами політичних партій). Натомість вихованням дітей займалася переважно його друга дружина Ся Байчен, дочка човняра, яка була також неписьменною. Вона не робила різниці між рідними дітьми і пасербом — маленький Ден теж ставився до неї як до рідної.

Ден Сісянь закінчив у рідному повіті початкову, а потім і середню школи. Батько надавав освіті дуже великого значення, тому малий Ден пішов учитися вже у 5 років, а в 15 мав середню освіту. Була вона, щоправда, специфічно китайською — зводилася до вивчення ієрогліфів, засад конфуціанського вчення та історії Китаю. Але подальший шлях малого сичуанця виявився не дуже типовим — у столиці своєї провінції Чунціні на підготовчих курсах він кілька місяців вивчав французьку мову, а тоді вирушив продовжувати освіту до Франції.

Щоб ти жив у час зміни династії!

Наведений вище вислів — старовинне китайське прокляття. У багатотисячолітній історії Китаю роки (чи десятиліття), коли одна імператорська династія замінювала іншу, завжди були епохою змін усталених умов життя, перервами у стабільності. І, на відміну, скажімо, від європейців, значна частина яких завжди вітала зміни, сподіваючись на краще, переважна більшість китайців протягом століть розглядала будь-які зміни як абсолютне зло. Дитинство ж Ден Сяопіна (втім, як і все його довге життя) випало на час не просто «зміни династії», а докорінної ломки всіх умов життя народу, мабуть найрішучішої за всю його історію.

Китайці називають свою країну Чжунго — Серединна імперія. Протягом тисячоліть у їхній свідомості існував Китай — єдиний у світі осередок справжньої культури та цивілізації, і решта світу — варвари. Частина їх перебувала під китайським впливом — Японія, Корея, держави Індокитаю, частина ж — перш за все північні та західні кочовики — були зовсім дикими. Одна імператорська династія змінювала іншу, кілька разів упродовж тисячолітньої історії Китаю всю країну завойовували кочовики, але від того принципово ніщо не змінювалося — варвари, захопивши владу, дуже швидко сприймали і брали на озброєння найдосконалішу у світі китайську систему державотворення, засновану на вченні Конфуція, а за кілька десятиліть чи два століття повністю втрачали свою мову й культуру, і Китай відроджувався у всій своїй красі та величі. Феодалізму, в європейському сенсі слова, в Китаї ніколи не було — практично завжди існувала централізована держава, а чиновники-мандарини отримували землю за службу імператорові — він завжди міг відібрати назад своє пожалування. Служити ж державі як чиновник міг кожен, хто складав екзамени, і доволі складні. Інша річ, що підготовка до такого іспиту потребувала, окрім здібностей, багатьох років навчання, що їх могли забезпечити своїм дітям тільки заможні люди.

Європейців, які вперше з’явилися в Китаї ще наприкінці XVI ст., китайці досить довго сприймали просто як чергових варварів — цього разу з Далекого Заходу, — котрі допомагали збагаченню країни сріблом взамін на чудові китайські порцеляну та шовк. Ситуація докорінно змінилася лише на початку ХІХ ст., коли за китайські товари англійці почали постачати перш за все індійський опіум. У Китаї, особливо на півдні, небаченого розмаху набула наркоманія, з країни почало «витікати» срібло. На спробу імператорського уряду заборонити наркоторгівлю «західні варвари» відповіли двома «опіумними» війнами. Імператорські флот і армія зазнали нищівних поразок, інтервенти взяли Пекін, а горда Серединна імперія поступово перетворилася на напівколонію європейських держав. Британія, Франція, Росія, Німеччина, США, навіть Японія, що спромоглася здійснити модернізацію країни за європейським взірцем, як шакали, відривали шматки китайської території, перетворювали ті чи інші провінції на зони свого виключного впливу, створювали в найбільших приморських містах «сетльменти» — квартали, на які не поширювалася юрисдикція китайської влади. Річ була не тільки в погіршенні умов життя. Китайська нація переживала шок — на початок ХХ ст. Серединна імперія перестала бути «центром всесвіту», а перетворилася на колективну колонію «західних варварів», які жорстоко визискували і щиро зневажали китайців. 1911 року, коли Ден Сяопіну виповнилося сім років, внаслідок повстання імператорську династію Цін було відсторонено від влади. Але прибічникам модернізації країни на чолі з доктором Сунь Ятсеном довелося піти на компроміс із традиціоналістами, ефективна центральна влада зникла в країні на довгих 40 років, у більшості провінцій реальними правителями стали колишні імперські генерали, які зберігали архаїчну суспільно-політичну систему старого Китаю.

4 травня 1919 року студенти Пекінського університету провели масову демонстрацію. Так виник Рух 4 травня, головним гаслом якого стало «Геть конфуціанський старий мотлох!» Його учасники вважали, що відродити Китай можна, лише опанувавши досягнення європейської цивілізації. А для цього слід здобути сучасну європейську освіту. Лідером цього руху став 21-річний син мандарина Чжоу Еньлай. У результаті 1,5—2 тисячі молодих китайців наступного року вирушили до Європи. Серед них був і маленький на зріст хлопчина з сичуанської глибинки, якому ледве виповнилося 16 років. «Ми відчували, що Китай слабкий, — згадував він через багато десятиліть, — і хотіли зробити його міцним. Ми вважали, що шлях до цього лежить через модернізацію. Тому поїхали вчитися на Захід».

Париж — Москва — гірські печери

Загалом Ден провів у Франції понад п’ять років. Невеличкої стипендії, що її надавав китайський уряд, абсолютно не вистачало на прожиття, з роботою стало набагато сутужніше, ніж було ще років зо два тому, в часи Першої світової. Тому Дену, як і більшості його товаришів, доводилося у пошуках роботи та можливостей безплатно навчатися постійно змінювати місце проживання. Нормандія, Париж, його околиці, Діжон, знову Париж. Ден працював різноробом, потім слюсарем, відвідував заняття і складав іспити у французьких середніх школах. У Франції наш герой набув дві звички, які зберіг потім на все життя, — став затятим курцем і вправним гравцем у бридж. А ще — обрав для себе ідеологію. В липні 1921 року 12 делегатів, що представляли 57 членів партії, створили в Шанхаї Комуністичну партію Китаю. Незалежно від них, тоді ж лідер Руху 4 травня Чжоу Еньлай заснував Китайську комуністичну групу у Франції. 1922 року Ден Сяопін став членом молодіжної комуністичної організації, а 1924 року, після повернення до Парижа, — членом КПК. Саме тоді він здобув прихильність Чжоу Еньлая. Цю дружбу вони зберігали понад півстоліття. «Чжоу завжди був для мене старшим братом», — сказав 8 січня 1976 року на похоронах голови уряду КНР Чжоу Еньлая його заступник Ден Сяопін. І саме Чжоу послав Дена продовжувати навчання до Москви. На початку 1926 року уряд Франції вирішив вислати Дена за межі країни, як «небезпечного комуністичного агітатора». Проте затримати його не вдалося, за кілька днів перед тим він сам залишив Францію і вирушив через Берлін до Москви.

«Ден Сісянь. Російське ім’я — Дроздов. Парторг групи. Стосунки з товаришами тісні. До навчання ставиться з великою зацікавленістю. Найбільше придатний до організаційної роботи». Це — характеристика студента Московського університету імені Сунь Ятсена, написана відповідальним працівником Комінтерну. Цей навчальний заклад було створено в Радянській Росії як своєрідну «кузню кадрів» для майбутнього Червоного Китаю. Втім, Ден Сяопін навчався тут лише півроку, з січня по серпень 1926 року. Він не увійшов до числа «28 більшовиків», вихованих ректорами цього університету троцькістом Карлом Радеком і сталіністом Павлом Міфом. Саме «група 28» — відданих комінтернівців — до 1935 року керувала КПК, доки їх не відсторонив від влади прибічник «китайського комунізму» Мао Цзедун.

У серпні 1926 року Москву відвідав один із китайських військових ватажків «генерал-християнин» Фен Юйсян, який уклав тоді союз із Гомінданом та комуністами й отримав за це від Москви зброю. До Китаю з ним поїхали кілька комуністичних функціонерів. Зокрема, Ден Сяопін став начальником політвідділу військового училища Народної армії Фена в місті Сіань. Проте вже через півроку, коли комінтернівці спробували заарештувати лідера Гоміндану Чан Кайші, Фен почав вирізати комуністів. Ден під чужим ім’ям пробрався до Шанхая, де нелегально діяв ЦК КПК. 23-річний Ден став секретарем ЦК — відповідав за секретне діловодство, фінанси, зв’язок. Тоді ж він уперше одружився — з Чжан Сіюань. Згідно з офіційною біографією Дена, вона померла через два роки, але за іншими даними — перша дружина 1930 року залишила нашого героя заради іншого комуністичного функціонера.

Влітку 1929 року Ден як представник ЦК вирушає в один з «радянських» районів у провінцію Гуансі. Розпочинається майже 20-річний період його життя і боротьби — в «радянських» та «особливих» районах Китаю, контрольованих комуністами.

Від Центрального радянського району — до всієї країни

Після 1927 року, коли почалася перша війна між китайськими комуністами та соціалістами-націоналістами з Гоміндану, компартія взяла курс на встановлення своєї влади хоча б у деяких районах країни. Кількість «радянських» районів та їх площа постійно змінювалися, залежно від співвідношення сил між комуністами і їхніми противниками. Однак протягом 20—30-х років «червоні» контролювали не більше 4% території Китаю з 2,5% населення. Як правило це були малодоступні болотяні чи, навпаки, гірські райони, негусто населені й дуже бідні. Комуністи свідомо обирали мало привабливі райони, захоплення яких не дуже цікавило керівництво Гоміндану та напівнезалежних генералів. Натомість в основних промислових центрах країни — приморських містах, де, власне, й існував той пролетаріат, речниками якого проголосили себе комуністи, їхній вплив падав. Особи селянського походження становили понад 90% членів КПК.

...Тими роками поступово наростали суперечності між ЦК партії, який працював на нелегальному становищі в Шанхаї, та функціонерами з сільських «радянських районів». На чолі першого угруповання стояв генсек КПК Ван Мін, вірний ленінець-сталінець, друге — гуртувалося навколо Мао Цзедуна, політичного комісара Центрального радянського району. В цій боротьбі постраждав і Ден, який однозначно став на бік Мао. У травні 1933 року його було заарештовано і позбавлено всіх посад. Дену винесли «останню сувору догану з попередженням» і послали працювати інспектором у село Лайцунь. «Ван Мін звинуватив мене в тому, що я плету інтриги з метою протиставити його групі Мао Цзедуна, — згадував Ден. — Він мене вигнав, і я три роки змушений був чекати реабілітації. До неї дійшла черга 1935 р. на розширеній нараді в місті Цзуньї». Нарада ця відбувалася у драматичних умовах. Ще 1931 року Чан Кайші вирішив узагалі знищити вплив КПК і ліквідувати всі радянські райони, що містилися в різних південних провінціях. Зрештою, восени 1934 р. комуністи змушені були покинути всі свої бази на півдні країни й утікати світ за очі. Так розпочався славетний Великий похід китайської Червоної Армії. У жовтні 1934 р. з Центрального радянського району в провінції Цзянсі вийшло близько 100 тисяч бійців і 30 тисяч цивільних. Через рік у провінцію Шаньсі на півночі країни прийшло 7 тисяч чоловік. Звичайно, якась частина розбіглася дорогою, але більшість — загинула. Подолавши 12 тисяч кілометрів — у середньому 33 кілометри на день, пішки, з боями! — китайські комуністи все ж таки змогли зберегти себе як організовану силу і створити в гірських районах на півночі Шаньсі (де у них, до речі, доти практично не було прибічників) новий Центральний радянський район, що був не так уже й далеко від кордону СРСР. Ще під час походу в Червоній Армії і в партії змінилося керівництво. У січні 1935 року на згаданій уже нараді в Цзуньї було знайдено винуватців усіх поразок — ними виявилося керівництво партії: «28 більшовиків» і «особисто товариш Лі Де». Цей товариш не знав китайської мови, а справжнє його ім’я — Отто Браун, повноважний представник Виконкому Комінтерну при КПК. Відтоді на 44 роки, до самої своєї смерті, лідером китайських комуністів став Мао Цзедун. А Ден Сяопін, який доти простував «по долинам и по взгорьям» пішки, наступного дня після історичної наради отримав коня.

8 липня 1937 року японці, які ще 1931 р. захопили Північно-Східний Китай, розпочали широкомасштабну агресію, прагнучи захопити всю країну. Але ще за кілька місяців до того гомінданівці уклали з комуністами перемир’я, створивши єдиний антияпонський фронт. «Радянські» райони стали «особливими», проте комуністи все одно зберегли над ними повний контроль. Китайська Червона Армія стала 4-ю польовою армією у складі трьох дивізій, а комісаром однієї з цих дивізій, 129-ї, було призначено Ден Сяопіна. 1939 року він нарешті знову одружився. Його обраницею стала Чжо Лінь. З нею Ден прожив до самої смерті і мав п’ятеро дітей.

Комуністи вели бої з японцями з перемінним успіхом. Найбільш вдалими були дії 129-ої дивізії, яка вела проти японців бойові дії, переважно партизанські, аж у чотирьох провінціях. Американський військовий радник дивізії майор Еванс Карлсон відзначав «їдкий, мов гірчиця» розум комісара Ден Сяопіна і «феноменальну швидкість», з якою той створював дієздатні органи влади навіть у тимчасово визволених районах у тилу японців.

Проте в цілому китайці, як гомінданівці, так і комуністи, зазнавали від японців постійних поразок довгих вісім років. Докорінні зміни настали лише 1945 року після капітуляції Японії. Радянський Союз зробив усе можливе, щоб контроль над районами, окупованими раніше японцями, перебрали комуністи. Вони ж, а не гомінданівський уряд, отримали до рук більшу частину озброєння та спорядження Квантунської армії.

У березні 1947 року відновилася громадянська війна в Китаї. 129-а дивізія перетворилася на 2-у польову армію. У вирішальній битві цієї війни — Хуайхейській — у листопаді 1948—січні 1949 рр. було розгромлено 56 гомінданівських дивізій і зламано хребет націоналістам, які втратили тут 400 тисяч бійців. З боку комуністів у цій битві брали участь 2-а та 3-я польові армії, а координацію дій обох армій здійснював за волею ЦК… комісар 2-ої армії. Після Хуайхейської битви Ден Сяопін зажив ще й слави полководця.

На початок 1950 р. комуністи встановили свою владу над усією країною, окрім Тайваню, де сховалися недобиті чанкайшисти, та Зовнішньої Монголії, де зберігся режим-сателіт СРСР. Усі армії комуністів перетворилися по суті на фронти (так, 2-а армія налічувала понад 300 тисяч бійців), країну за числом армій було поділено на п’ять військово-адміністративних округів. 2-й армії дістався Південно-Західний Китай, і Ден Сяопін став намісником величезної території з населенням понад 100 мільйонів чоловік — першим секретарем Південно-західного бюро ЦК КПК.

«Великий стрибок» та «культурна революція»
«синіх мурах»

Один з найяскравіших спогадів із раннього дитинства автора цієї статті десь із початку 60-х років: на екрані маленького чорно-білого телевізора по вулиці якогось міста їде ваговоз з опущеними бортами. На його платформі величезна купа мертвих… горобців. Тут же стоять кілька чоловіків і жінок із довгими палицями. До кожної палиці прив’язані десятки мертвих пташок. «Герої» на платформі вимахують палицями, а навколо захоплено кричить та підстрибує незліченний натовп…

У 1958 році Великий Керманич Мао проголосив: «Три роки завзятої праці — 10 000 років щастя». Так розпочався Великий стрибок. За три роки Китай мав збільшити виплавку сталі з 5 до 80—100 мільйонів тонн. Урожай зернових у країні вже 1959 року мав становити 370 мільйонів тонн — удвічі більше, ніж року попереднього. Загнаних до «народних комун» (ще більш «усуспільнених», ніж радянські колгоспи) сотень мільйонів китайських селян «звільнили» від «буржуазного» принципу «від кожного за здібностями — кожному за потребами», було запроваджено справедливий принцип — усе порівну! Коли ж у країні замість достатку запанував голод, через який у 1959—1961 рр. загинуло від 20 до 30 мільйонів людей, було знайдено винних: горобці, ховрахи та миші розкрадають народний хліб з народних полів! Китайські біологи неспростовно довели, що горобець не може триматися у повітрі довше 15 хвилин — впаде знесилений. Головне — не давати йому сісти цей час. А тоді підходь і скручуй йому шию голіруч. І сотні мільйонів людей цілими тижнями з тріскачками в руках на вулицях і в полях ганяли горобців. І винищили їх практично по цілій країні. Все це було б дуже смішно, якби не було так страшно …

«Розгрібати» наслідки «великого стрибка» довелося насамперед Ден Сяопіну. Вже з 1952 року він був заступником голови уряду країни, а 1956 року став паралельно ще й генеральним секретарем ЦК КПК. Щоправда, ця посада не була такою високою, як, скажімо, у Брежнєва. Номер один у Китаї був Голова КПК товариш Мао. Ден же посідав в ієрархії китайських керівників п’яте-шосте місце. Китай і далі залишався переважно селянською країною, тому «лікувати» передусім треба було сільське господарство. І Ден Сяопін повернув селянам матеріальну зацікавленість, виголосивши 1962 року свою сакраментальну фразу: «Байдуже, якого кольору кішка — біла чи чорна, аби вона добре ловила мишей. Не важливо, соціалізм чи капіталізм, головне, щоб люди жили добре». Голод припинився, країна почала помалу зализувати рани. Товариш Мао тимчасово немовби відступив у тінь: «Вони (Лю Шаоці, Чжоу Еньлай та Ден Сяопін. — О.П.) поводилися зі мною, як з мертвим родичем на похороні» — тобто з великою, навіть підкресленою повагою, але абсолютно незважаючи на його думку.

Та Керманич уже готував контрудар. 1965 року лідер ліваків міністр оборони Лінь Бяо запровадив спершу для вояків, а тоді і для всіх китайців, червоні книжечки з цитатами Мао. З’ясувалося, що всі 17 років існування КНР «не лише не втілюються в життя ідеї Мао, а, навпаки, здійснюється диктатура мерзенної, антипартійної та антисоціалістичної лінії». Зі студентів та старшокласників почали створюватися загони хунвейбінів (червоногвардійців). Лю, Чжоу та Ден спробували відсторонити Мао, переконавши більшість членів ЦК на черговому пленумі обрати його почесним головою партії без реальної влади. Але вони спізнилися. На пленум з’явилося лише 80 членів ЦК із 170. Решту хунвейбіни та цзяофані (бунтівники) викрили як «контрреволюціонерів». У країні розпочалася «культурна революція». Навчання в університетах припинилося на кілька років і, як писав російський поет Євген Євтушенко, «второгодники-дубины погром устроили в стране». Репресій зазнала більшість інтелігенції, було скасовано вчені ступені та звання, чини в армії. Всі китайці, чоловіки і жінки, відтепер узимку і влітку ходили в однакових бавовняних куртках та штанах. Найчисленніша нація світу перетворилася на «синіх мурах».

Ворогом № 1 ліваки проголосили Голову Китайської Народної Республіки Лю Шаоці, який помер у в’язниці 1969 року. Ворогом № 2 — Ден Сяопіна. Його сина Ден Пуфана, студента університету Ціньхуа, хунвейбіни викинули з третього поверху навчального корпусу. Хлопець поламав хребет і на решту життя залишився прикутим до інвалідного візка. В роки культурної революції він був змушений, сидячи в цьому візку, плести з лози кошики, аби заробити собі на шматок хліба. Сам же Ден Сяопін провів під арештом два роки, а потім був відправлений на «перевиховання фізичною працею». Через 45 років 65-річний Ден знову став слюсарем — але цього разу вже не на автозаводі «Рено» в Парижі, а на Цзіньцянському тракторному заводі.

«Гостра голка, упакована у вату»

1999 року американці з великою помпою проводили у Вашингтоні саміт НАТО, присвячений 50-річчю цієї організації. Кожному з кількох тисяч журналістів з усього світу, запрошених на саміт, дарували пам’ятні набори — футболки, бейсболки, сумки з ювілейною символікою. Все це було… китайського виробництва. Так само, як і половина, коли не більше, найрізноманітніших споживчих товарів в універмагах і крамницях Вашингтона. А також Мюнхена та Монреаля, Лондона та Москви. І Києва, зрештою. Важко було повірити, що минуло лише 20 років від часу, коли Китай взагалі практично не виробляв таких товарів навіть для внутрішнього ринку, коли сотні мільйонів однаково одягнутих «синіх мурах» були напівголодними, а то й відверто голодували, витрачаючи основний свій час та зусилля на заучування та цитування геніальних висловлювань Мао.

Ден Сяопін став фактичним лідером Китаю 1979 року. Не можна назвати точної дати його приходу до влади — просто поступово офіційний спадкоємець Мао Хуа Гофен, формально залишаючись керівником і партії, і держави, перетворився на декоративну фігуру, яка не наважувалася суперечити своєму «заступникові» Ден Сяопіну з жодного питання. Сам Мао повернув Дена із заслання до вершин влади 1973 року, визнавши, що «на рівних з Деном сперечатися важче, ніж підперти драбиною небесне склепіння». І сам Мао знову спробував відправити його в політичне небуття у квітні 1976-го, за кілька місяців до своєї смерті. У липні 1977 року, після арешту лівацької «банди чотирьох» Хуа Гофен був змушений повернути Дена до складу керівництва партії та країни. Через місяць відбувся ХІ з’їзд КПК. Хуа зробив чотиригодинну доповідь. Далі піднявся Ден і сказав: «Китай нині потребує напруженої роботи, а не порожньої балаканини». Він перевершив свого старшого друга та однодумця прем’єра КНР Чжоу Еньлая, який помер 1976 року. Чжоу маневрував так, щоб залишатися на поверхні, але не міг змінити напрям течії. Ден не збирався прилаштовуватися і, повернувшись, відразу почав будувати дамбу. Абсолютну рацію мав Мао Цзедун, який ще 1957 року охарактеризував Дена у розмові з Хрущовим: «Він — гостра голка, упакована у вату».

Відставка Хуа Гофена 1980 року, поділ посад керівника партії та держави і призначення на них висуванців Дена Ху Яобана та Чжао Цзияна закріпили всевладдя Дена, який формально залишався заступником і Ху, і Чжао.

У чому ж суть реформ Дена? Передусім він фактично провів деколективізацію сільського господарства. Ні, формально сумнозвісні народні комуни існування не припинили. Але всю землю було поділено між селянськими подвір’ями. Вони повинні були здати за фіксованими цінами певну кількість тих чи інших продуктів. Що ж вирощувати на своїй землі ще й як розпорядитися отриманою продукцією, селяни віднині вирішували самостійно. До того ж на власний розсуд вони можуть замовляти й оплачувати (чи не замовляти і не оплачувати) роботу на своїх ділянках тракторів, комбайнів та іншої техніки комуни. При цьому у різних провінціях величезної країни застосовуються різні форми організації відносин між селянами та комунами — головне, щоб вони були ефективними. «Байдуже, якого кольору кішка…» Внаслідок цього виробництво продовольства в країні за дев’ять років збільшилося в 1,5 разу. Не вдвічі за рік, як хотів Мао, але ж не на словах, а на ділі. Китай і після 10 років правління Дена, і навіть досі залишається порівняно бідною країною. Валовий продукт на душу населення там і нині вдвічі нижчий, ніж в Україні. Але ж …

Окрім відносної свободи в сільському господарстві члени народних комун дістали також право займатися будь-якими іншими видами діяльності — переробкою сільгосппродукції, транспортними послугами, кустарним промисловим виробництвом, мати до 8-10 найманих працівників. І всі ті не надто якісні, але дуже дешеві китайські пуховики, футболки, черевики і таке інше, що заполонило ринки усього світу, виготовляються по китайських селах на напівкустарних дрібних підприємствах. «Мао Цзедун допоміг селянам отримати землю, відібравши її в багатих, а потім знову залишив їх без землі, забравши її в комуни, — пише американський синолог Еван Солсбері. — Мао наповнив їхні мішки рисом, а потім спустошив їх у жахливі роки голоду. Ден віддав землю назад селянам, зруйнував систему комун і спостерігав, як їхні мішки переповнюються рисом. Він наповнив кишені людей грошима — грошима, які вони самі заробили. З реформами Дена зникло «барачне життя», зникли «сині мурахи».

Але, окрім напівкустарної сільської промисловості, Китай від часів Дена розвиває і велику промисловість, грунтовану на сучасних технологіях. Передусім у приморських спеціальних та вільних економічних зонах, де було створено максимально сприятливі умови для функціонування іноземного капіталу. За часи правління Дена Китаю вдалося залучити 650 мільярдів (!) доларів іноземних інвестицій. І нині ця країна залишається найпривабливішим і, відповідно, найбільшим у світі ринком для вкладання капіталу. Сьогодні вже мало хто пам’ятає, що в перші роки Денових реформ іноземні інвестори не надто охоче йшли до Китаю. Тоді було налагоджено контакти з підприємцями з числа етнічних китайців за кордоном — з Гонконгу, Сінгапуру, навіть контрольованого заклятими ідеологічними ворогами-чанкайшистами Тайваню. І коли ці «хуацяо» наочно довели, що в комуністичному Китаї можна заробляти дуже великі гроші, за ними потоком ринули інші — японці, американці, західноєвропейці, арабські нафтові шейхи…

Ден розробив і реалізував на практиці принцип «Одна країна — дві системи», відповідно до якого 1997 року з Китаєм було возз’єднано Гонконг, що ним понад століття володіли англійці. Під владою британського лева це місто перетворилося на один із найбільших на Далекому Сході фінансових, торговельних та промислових центрів. Ще 50 років після приєднання до Китаю цей «окремий адміністративний район» зберігатиме повну самостійність у внутрішньому житті, власне законодавство, навіть грошову одиницю. На аналогічних умовах було розв’язано й проблему з Макао — португальською колонією в Китаї. І лише з керівництвом Тайваню Дену та його спадкоємцям так досі і не вдалося домовитися про возз’єднання. Хоч Тайбею обіцяли збереження навіть окремих збройних сил.

І водночас Ден, проводячи глибоку лібералізацію в економічній, соціальній, а почасти і культурній сфері, зберіг монопольне становище КПК у сфері політико-ідеологічній. Ще на самому початку реформ Ден сформував «чотири принципи», від яких у жодному разі не можна відступити. Це: 1) соціалістичний шлях; 2) диктатура пролетаріату; 3) керівна роль Комуністичної партії; 4) марксизм-ленінізм та ідеї Мао Цзедуна («Тягар помилок Мао Цзедуна менший, ніж його позитивний внесок», — так Ден раз і назавжди визначив місце «великого керманича» в історії Китаю). В реальності всі ці принципи зводяться лише до одного — третього. Ним ані Ден, ані його спадкоємці поступитися і справді не згодні. Після десяти років реформ у Китаї виник потужний громадянський рух за лібералізацію суспільного життя, проти монополії комуністів на політичну владу. Центральний майдан Пекіна Тяньаньмень улітку 1989 року був схожий на київський Майдан Незалежності 2004 року. Але в Китаї все скінчилося трагічно. Після кількох тижнів протистояння Ден наказав силою придушити протести. Кілька тисяч людей загинуло, кілька десятків тисяч було заарештовано. Тоді здавалося, що ринкова економіка і монополія комуністів на владу надалі співіснувати не зможуть: або згортання реформ, або демократизація громадського життя. Та, як з’ясувалося, аналітики помилилися. Після кривавих подій на майдані Тяньаньмень минуло вже майже два десятиріччя. А Китай і далі розвивається ринковим шляхом під керівництвом КПК. «Перетворення Дена — це спроба поєднати прямо протилежне: державну і приватну власність, держплан і ринкову економіку, політичну диктатуру і культурну свободу», —пише Солсбері. І Ден Сяопін чи не єдиний у світі, кому вдалося поєднати ці непоєднувані речі.

Ден поступово відійшов від влади на початку дев’яностих, а помер рівно 10 років тому — 19 лютого 1997 року у віці 93 років. Колишній держсекретар США Генрі Кіссінджер охарактеризував його життєвий шлях так: «Рідко зустрічається такий політичний діяч, як Ден Сяопін, котрому вдається досягнути всіх цілей, поставлених на роки наперед».

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі