ДЕРЖАВА, В ЯКІЙ МИ ПРОЖИЛИ 69 РОКІВ

Поділитися
80 років тому постала держава, яка офіційно називалася Радянським Союзом. Зарубіжні дипломати та журналісти частіше називали її по-старому — Росією...
Делегація УСРР на I Всесоюзному з’їзді Рад. Москва, грудень 1922 р.

80 років тому постала держава, яка офіційно називалася Радянським Союзом. Зарубіжні дипломати та журналісти частіше називали її по-старому — Росією. Російсько-радянська імперія функціонувала у вигляді союзних республік, кожна з яких мала державний статус. Після Другої світової війни до внутрішнього поясу республік-держав навколо Москви долучився зовнішній пояс держав-сателітів Центрально-Східної Європи.

25 грудня 1991 року Михайло Горбачов підписав указ про зняття з себе повноважень президента СРСР. Цього дня о 19 годині 38 хвилин над Кремлем було спущено червоний прапор СРСР і піднято успадкований від дореволюційної Росії триколір РФ.

Між цими двома подіями пролягло повних 69 років. Стільки років ми й прожили у цій державі. Щоправда, громадяни західного регіону перебували в СРСР на 17, а закарпатці — на 23 роки менше.

Як російсько-радянська імперія була утворена? Чому вона розпалася? За 11 років, що минули після другої події, ми звикли жити у власній державі. Тепер можна без емоцій, об’єктивно визначити місце СРСР у вітчизняній історії.

Визначимося з поняттями

8 грудня 1991 року Борис Єльцин, Леонід Кравчук і Станіслав Шушкевич зустрілися під Мінськом, у Біловезькій пущі. Вони заявили, що Радянський Союз припиняє існування як суб’єкт міжнародного права і геополітична реальність. Відтоді не припиняється потік звинувачень на адресу цих політичних діячів. Багато хто щиро переконаний, що загибель СРСР спричинена їхньою злою волею.

Щоб такі безпідставні твердження не заважали розібратися в закономірностях народження і загибелі Радянського Союзу, слід визначитися з поняттями.

Ми звикли називати СРСР країною, і в цьому немає помилки. Слід усвідомлювати, однак, що ця країна була триєдиною цілісністю політичного режиму, суспільно-економічного ладу, а також певної державної форми, в якій існували цей режим і лад.

Компартійно-радянський режим сформувався в ході Російської революції, одразу після ленінського перевороту у жовтні 1917 року. Комуністичний лад, який більшовики називали соціалізмом, вони збудували за два десятиліття. Конституційна форма більшовицької держави після п’ятирічного експериментування (1917—1922 рр.) стабілізувалася у вигляді союзу рівноправних республік.

Рамки газетної статті не дозволяють аналізувати закономірності еволюції комуністичного ладу і компартійно-радянського режиму. Зазначу тільки, що вони вичерпали за сім з половиною десятиліть свій життєвий ресурс і закономірно зійшли у небуття. Завдання полягає у визначенні закономірностей становлення і розкладу державної форми, в якій існували цей режим і лад. Слід виявити, чому російсько-радянська імперія була створена у принадній формі союзу вільних республік, чому при переході від тоталітаризму до демократії вона розвалилася по периметру кордонів республік-держав.

Природа радянської державності

Починати розповідь про утворення СРСР треба з характеристики радянської державності. За два пореволюційні десятиліття більшовики не тільки збудували комуністичний лад, але й створили набір ідеологічних штампів. Ними густо насичена історія утворення СРСР. Отже, спробуємо вийти за межі цих штампів.

Російська революція мала в собі два антимонархістських начала — демократичне і радянське. Ради з’явилися цілком спонтанно. Без будь-якої допомоги з боку політичних партій вони знищили самодержавну владу царів. Саме завдяки радам партії соціал-демократів (меншовиків) і есерів стали домінувати в революції. Подібно українським партіям, які утворили Центральну Раду, вони намагалися спрямувати хід подій в бік створення парламентської політичної системи західноєвропейського зразка. Навпаки, більшовики оголосили ради державною владою і зосередили зусилля на оволодінні ними зсередини. Через ради і за їх спиною вони прагнули встановити свою диктатуру. Це їм вдалося.

Контроль над радами ленінська партія не втрачала аж до конституційної реформи М.Горбачова. Склад рад став формуватися не робітниками і солдатами, як у перші місяці революції, а більшовиками. За це відповідали кваліфіковані спеціалісти у компартійних комітетах. Виникла навіть наукова дисципліна — «радянське будівництво». Невдоволені таким розвитком подій були швидко знищені новоствореним радянським відомством на чолі з Феліксом Дзержинським.

Більшовицька партія воліла не брати на себе відповідальності за поточні справи. Ради були позбавлені політичного впливу, але наділені повним обсягом державних функцій розпорядчого типу. Так утворився компартійно-радянський владний тандем, названий «Радянською владою» (з великої літери). Через систему рад диктатура компартійних вождів заглиблювалася в народні низи, в результаті чого створювалася цілковита ілюзія народовладдя. Правляча партія знищила всі інші, але сама поділилася на дві частини з принципово різними функціями: внутрішньою і зовнішньою. Внутрішня, номенклатурна партія, була важелем диктатури вождів і нервовим центром всіх радянських, профспілкових, силових та інших органів. Зовнішня партія складалася з мільйонів рядових членів, які виконували функцію «передавального пасу» від народних низів до верхів влади.

Поява національних радянських республік

Симбіоз компартійної диктатури з владою радянських органів давав можливість створювати централізовану державу в довільних формах. Конституційні конструкції такої держави не мали значення, бо за ними приховувалася не відображена в конституціях диктатура жорстко централізованої партії. Цю особливість влади більшовики використали для розбудови національної державності. Іззовні вона здавалася істотною поступкою визвольному руху пригноблених народів.

Перший експеримент з конструюванням національної радянської державності компартійні вожді поставили в Україні. 25 грудня 1917 року у зайнятому червоногвардійцями Харкові вони проголосили владу рад. За паралельною Центральній Раді формою національної державності залишилася стара назва — Українська Народна Республіка. Радянський уряд України був названий спочатку не Раднаркомом, як у Петрограді, а Народним секретаріатом (у Києві діяв Генеральний секретаріат на чолі з Володимиром Винниченком). Після утворення «цілком самостійного», але кишенькового харківського уряду Раднарком дістав можливість воювати з Центральною Радою з-за його спини, тобто уникати лобового зіткнення з національно-визвольним рухом. Не всі це розуміли, і тому Ленін терпляче пояснював головкому Червоної армії І.Вацетісу: «З просуванням наших військ на захід і на Україну створюються обласні тимчасові радянські уряди, покликані зміцнити ради на місцях. Ця обставина має ту хорошу сторону, що позбавляє змоги шовіністів України, Литви, Латвії, Естонії розглядати рух наших частин як окупацію» (лист від 18 листопада 1918 року).

Радянська Росія розмістила в Україні шість армій, сукупна чисельність яких перевищувала мільйон бійців. Разом з органами державної безпеки і міліції вони утворювали потужне силове поле, в якому ніхто не міг кинути виклик диктатурі. Проте вожді розуміли, що утримувати тільки силою величезну республіку неможливо. Тому голова Раднаркому РСФРР В.Ленін і нарком закордонних справ Г.Чичерін, з одного боку, а також голова Раднаркому і за сумісництвом нарком закордонних справ УСРР Х.Раковський, з другого, 28 грудня 1920 року підписали «рівноправний» договір про воєнний і господарський союз. В його преамбулі підкреслювалося, що кожна з договірних сторін визнає незалежність і суверенність іншої.

Спроба «автономізації» незалежних республік

У 1921—1922 рр. радянська Росія існувала як країна без назви. Вона складалася з дев’яти (включаючи Далекосхідну Республіку) формально незалежних і суверенних республік. Відразу після війни в центральному апараті почали лунати голоси на користь повернення до губернського адміністративно-територіального поділу. Підпорядкування периферії центру було абсолютним тільки по партійній лінії. Адже центральні комітети компартій незалежних республік мали такий самий статус, як губпарткоми Російської Федерації. По радянській лінії керівникам центральних відомств РСФРР доводилося звертатися, якщо вони бажали дотримуватися конституційних норм, до уряду України, а не прямо в губернії.

Оскільки існування незалежних республік вважалося явищем тимчасовим (цього не заперечував й Ленін, якщо згадати процитований вище лист Вацетісу), керівники центральних відомств нерідко ігнорували республіканський уряд і наркомати, звертаючись із директивними вказівками до підпорядкованих останнім підприємств та відомств. Це дратувало голову українського Раднаркому Християна Раковського. Щоб дальші події були зрозуміліші, треба охарактеризувати посаду голови радянського уряду і хоча б коротко зупинитися на постаті самого Раковського.

Відразу після жовтневого перевороту В.Ленін опинився на чолі російського уряду, внаслідок чого ця посада стала вважатися головною в компартійно-радянській номенклатурі. Так було, поки він знаходився в кремлівському кабінеті (тобто до грудня 1922 року). За аналогією першою політичною фігурою в Україні став Х.Раковський. Засідання політбюро ЦК КП(б)У нерідко відбувалися в його службовому кабінеті або зовсім «по-домашньому» — на квартирі.

Християн Раковський походив із сім’ї, яка мала історичні заслуги в болгарському національно-визвольному русі. У 20-річному віці його обрали делегатом Цюріхського конгресу Другого Інтернаціоналу (1893). Відтоді він був учасником всіх наступних конгресів. У 1907 році увійшов до керівного органу Інтернаціоналу — Міжнародного соціалістичного бюро. У 1891—1892 рр. разом із Д.Благоєвим створив Болгарську соціал-демократичну партію. У 1907 році відновив Румунську соціал-демократичну партію. У листопаді 1917 року запропонував свої послуги давньому знайомому по еміграції В.Леніну. У січні 1919 року очолив український радянський уряд і незабаром став членом нечисленного тоді Центрального комітету РКП(б). Високий офіційний статус в партії, європейська слава і могутній інтелект не пояснюють всієї глибини впливу Раковського на державні справи. Поставлених цілей він часто добивався завдяки особистій близькості до двох найбільш авторитетних діячів більшовицької партії — В.Леніна і Л.Троцького. Особистим другом останнього Раковський був з молодих років.

Щоб припинити постійне втручання російських радянських органів у сферу компетенції українського уряду його голова поставив питання «Про взаємовідносини між РСФРР і УСРР» на розгляд ЦК КП(б)У. 11 березня 1922 року харківське компартійно-радянське керівництво звернулося до політбюро ЦК РКП(б) із пропозицією визначити обсяг власних повноважень в існуючій системі влади. Висловлювалася пропозиція скликати комісію з членів ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)У «для остаточної і точної розробки взаємовідносин республік».

Цю подію слід вважати початком політичного процесу, який цілком неочікувано для Раковського призвів до утворення СРСР. За прикладом України з аналогічними пропозиціями виступило керівництво інших незалежних радянських республік. Політбюро ЦК РКП(б) 10 серпня визнало доцільним створити комісію для підготовки на черговий пленум питання про вдосконалення федеративних відносин між республіками. 11 серпня оргбюро ЦК затвердило склад комісії. Від ЦК РКП(б) до неї ввійшли В.Куйбишев, Г.Орджонікідзе, Х.Раковський, Г.Сокольніков і Й.Сталін. Представники республік (Україну представляв Г.Петровський) були статистами. Офіційним головою комісії вважався Куйбишев, а неофіційним — нарком у справах національностей РСФРР і генеральний секретар ЦК РКП(б) Сталін. Запроваджена за кілька місяців до описуваних подій посада генсека була тоді організаційною, а не політичною.

Московська частина комісії висловила думку про доцільність здійснення конституційної реформи шляхом «втягнення» незалежних радянських республік в кордони РСФРР. «Автономізація» становила більш лагідний спосіб централізації управління по радянській лінії, ніж повернення до передреволюційного адміністративно-територіального поділу. Автономії Російської Федерації були позбавлені державного статусу, але мали національні кордони, столицю і прапор. Це дозволяло твердити, що радянська влада успішно розв’язує національне питання.

Навпаки, Раковський відстоював в комісії принцип самостійності республік, який спирався на укладений від 28 грудня 1920 року між Україною і Росією договір про воєнний і господарський союз. Опинившись у меншості, він звернувся по допомогу до Леніна.

З кінця травня 1922 року Ленін перебував поза політичним життям. З ним трапився перший приступ смертельної, як потім виявилося, хвороби. У серпні стан його здоров’я покращився, він почав приймати в Горках деяких державних діячів, найчастіше Сталіна. Генсек не інформував про роботу комісії оргбюро, сподіваючись «протиснути» питання про конституційну реформу на пленумі ЦК РКП(б) до видужання вождя. 25 серпня Раковський протягом години розмовляв з Леніним у Горках. Останній склав собі уявлення про хід подій із вуст керівника українського уряду.

Засідання комісії оргбюро у повному складі з метою остаточного схвалення рекомендацій для пленуму ЦК РКП(б) було призначене на 23 вересня. Напередодні Сталін, виконуючи пряму вказівку Леніна, письмово обгрунтував своє ставлення до закладеної в радянських конституціях ідеї союзу рівноправних і вільних радянських республік. Слід навести основну частину цього документа: «За чотири роки громадянської війни, коли ми внаслідок інтервенції змушені були демонструвати лібералізм Москви в національному питанні, ми встигли виховати серед комуністів, усупереч своєму бажанню, справжніх і послідовних соціал-незалежників, які вимагають справжньої незалежності в усіх смислах і розцінюють втручання Цека РКП як обман і лицемірність із боку Москви. Ми переживаємо таку смугу розвитку, коли форма, закон, конституція не можуть бути ігноровані, коли молоде покоління комуністів на окраїнах гру в незалежність відмовляється розуміти як гру, вперто приймаючи слова про незалежність за чисту монету і так само вперто вимагаючи від нас проведення в життя букви конституції незалежних республік».

80 років тому зловісний зміст сталінської ремарки про неможливість ігнорування форми, закону, конституції ще не відчувався. Тоді диктатура компартійних вождів не була міцною, а побудова комуністичного ладу тільки почалася. На пізнішій «смузі розвитку», коли приймалася «найдемократичіша в світі» Конституція СРСР 1936 року, господарі Кремля могли вже ігнорувати закон і перетворювати в «табірний пил» мільйони співвітчизників.

23 і 24 вересня комісія оргбюро ЦК РКП(б) розглянула проект «автономізації» незалежних республік і прийняла його без істотних змін. Пропозиція Г.Петровського дозволити обговорення прийнятого рішення на бюро губпарткомів була відхилена п’ятьма голосами проти чотирьох — представників України, Білорусії, Грузії і Азербайджану. Сталін боявся ставити проект «автономізації» навіть на обговорення губпарткомів і розраховував використати авторитет Центрального комітету РКП(б) для форсованого здійснення конституційної реформи по лінії радянських законодавчих органів.

Знаючи розстановку сил, Раковський на засідання не поїхав. Натомість він звернувся до ЦК, щоб офіційно зафіксувати свою позицію: «Замість того, щоб довести розпочате будівництво до кінця, поставивши собі ясно й визначено питання про форми нашого державного життя та про побудову наших центральних органів, замість того, щоб виробити дійсну федерацію, яка забезпечувала б для всіх однакові умови революційного будівництва, об’єднала б робітничий клас усіх національностей Росії на основах рівноправності, даний проект проходить повз це завдання».

Утворення СРСР

Демарш Х.Раковського і мовчазна підтримка його компартійно-радянськими керівниками республік змусили Леніна внести істотні корективи у конституційну реформу. Вождь партії розумів, що однопартійці на периферії турбуються не про суверенітет, якому не залишалося місця в умовах компартійної диктатури, а про те, щоб пристойно виглядати в очах населення національних республік. Тому цих однопартійців він іронічно називав «незалежниками», беручи це слово в лапки. Абсолютна залежність від центру по компартійній лінії давала можливість створювати видимість суверенності республік по радянській лінії. У конституційній формі Леніна враховувалися обидва основоположні принципи Раковського: збереження за республіками державного статусу і надання їм однакових з Росією державних прав.

За розпорядженням Леніна помічник генсека передав у Горки матеріали комісії оргбюро. Ознайомившись із ними, голова Раднаркому 26 вересня написав листа Л.Каменєву для членів політбюро ЦК РКП(б). У ньому проект «автономізації» відкидався. Обгрунтовувалася нова форма державного союзу радянських республік: Російська Федерація разом із Закавказькою Федерацією, Україною та Білорусією утворюють федерацію «другого поверху». «Ми, — проголошував Ленін від імені Росії, — визнаємо себе рівноправними з Українською СРР та ін. і разом і нарівні з ними входимо в новий союз, нову федерацію». І далі: «Важливо, щоб ми не давали поживи «незалежним», не знищували їх незалежності, а створювали ще новий поверх, федерацію рівноправних республік».

Отже, Ленін не бачив жертви у тому, що слово «Росія» зникало з назви держави і партії, коли пропонував назвати федерацію «другого поверху» Союзом Радянських Соціалістичних Республік Європи і Азії.

У жовтні 1922 року пленум ЦК РКП(б) прийняв запропоновану вождем формулу державотворення. Була затверджена конституційна комісія у складі Й.Сталіна (голова), М.Калініна, Л.Каменєва, Г.Пятакова, Х.Раковського і Г.Чичеріна, а також представників від незалежних республік. Вона розробила концепцію відносин між урядами створюваного Союзу і колишніх незалежних республік. Утворювалися народні комісаріати трьох типів — злиті, об’єднані і самостійні. Злиті наркомати з «безроздільною владою» мали діяти на всій території Союзу. Об’єднані наркомати відрізнялися від них тільки тим, що підпорядковані московській колегії республіканські підрозділи зберігали назву наркоматів. Статус самостійних управлінських ланок мали лише шість наркоматів: юстиції, внутрішніх справ, землеробства, освіти, охорони здоров’я та соціального забезпечення.

Комісія прийняла популістську норму, яка «врівноважувала» втрату республіками статусу незалежних. Кожна з них могла в будь-який момент вийти зі складу Союзу. Ця норма зберігалася відтоді в усіх радянських конституціях.

Утворення СРСР не викликало в суспільстві будь-якого резонансу, хоч у пропаганді наступних десятиліть його намагалися зобразити як «всенародний об’єднавчий рух». Події розвивалися за сценарієм, ретельно опрацьованим в оргбюро ЦК РКП(б). 10 грудня 1922 року у Харкові відкрився VII Всеукраїнський з’їзд рад. Його делегати схвалили Декларацію про утворення Союзу РСР і звернулися до всіх республік із закликом негайно розпочати законодавче оформлення єдиної держави. Було запропоновано скликати загальносоюзний з’їзд відразу після закінчення роботи Х Всеросійського з’їзду рад. Останній відкрився у Москві 23 грудня. У ньому взяли участь представники всіх республік, обрані делегатами всесоюзного з’їзду.

І Всесоюзний з’їзд рад тривав тільки один день — 30 грудня 1922 року. Він затвердив Декларацію про утворення Союзу РСР і Союзний договір. У статті 26 Союзного договору урочисто проголошувалося: «За кожною із союзних республік зберігається право вільного виходу з Союзу».

Чужою нотою у бездоганно складеному сценарії став лист В.Леніна «До питання про національності або про «автономізацію». Він був написаний в день роботи І Всесоюзного з’їзду рад. Таку «епохальну» з точки зору авторів сценарію подію, як утворення СРСР, виведений хворобою з політичного життя вождь більшовиків принизив до від’ємної величини. У перших рядках адресованого Центральному комітету РКП(б) листа він висловлював жаль з приводу того, «що не втрутився досить енергійно і досить різко в горезвісне питання про «автономізацію», яке офіційно називають, здається, питанням про союз радянських соціалістичних республік». Важливо відзначити не тільки вжитий епітет («горезвісне питання»), але й ототожнення «автономізації» незалежних республік з проголошенням СРСР. Хоч його власну ідею про «двоповерхову федерацію» компартійне керівництво використало без вагань, вождь усвідомлював, що вона має тільки декларативну цінність. У листі він пропонував розглянути можливість повернення на наступному з’їзді рад до проблеми утворення СРСР із тим, щоб залишити союз тільки для двох відомств — військового і дипломатичного, а в усіх інших сферах життя відновити самостійність республік. Проте напівпаралізований засновник державної партії втратив уже політичний вплив.

Чому за три місяці сталася така радикальна зміна в позиції В.Леніна щодо утворення СРСР? Спочатку він зробив поступку «незалежникам», чудово розуміючи, що за наявності диктатури вона є ефемерною. Потім почав закликати повернути республікам статус, максимально наближений до незалежного, хоч будь-яка міра свободи по радянській лінії залишалася такою ж ефемерною. Чи не означало це, що на порядок денний могло постати питання про відмову від диктатури компартійних вождів? Тільки за цієї умови мала сенс дискусія про міру свободи республік по радянській лінії.

Можна було б губитися у здогадках нескінченно довго, якби погляди Леніна змінилися тільки в цій позиції. Однак вони помінялися і у принциповому питанні про зміст перетворень в сільському господарстві. Ленін відмовився від ідеї суцільної колективізації, яка позбавляла колгоспників приватної власності, і почав закликати до кооперування селян-власників. Останні створювали кооперативи і до революції.

Отже, погляди вождя змінювалися радикально і системно. Це можна пояснити, мабуть, тільки одним: безмежна влада, яку давала компартійна диктатура, тепер зосереджувалася не в його власних, а в чужих руках. На порозі смерті Ленін дістав можливість більш об’єктивно поглянути на ризики диктатури, родоначальником якої був він сам.

У січні 1924 року ІІ Всесоюзний з’їзд рад затвердив Конституцію СРСР. У травні 1925 року ІХ Всеукраїнський з’їзд рад схвалив поправки до Конституції УСРР, що пристосовували її до нового статусу союзної республіки.

У тексті Конституції СРСР термін «федерація» не випадково вживався тільки у назвах двох республік: Російської і Закавказької. Справжню федерацію утворює поділ влади між центром і периферією. Радянський Союз маскувався під федерацію, а насправді був унітарною державою. Диктатурі відповідає унітаризм.

Ціна конституційного демократизму

Радянський Союз мав найбільш демократичні конституції, але був опанований диктатурою компартійних вождів. Поєднання демократії з диктатурою не віщувало нічого доброго тим, кого почали називати «радянськими людьми».

Відразу після утворення СРСР головною лінією національної політики стала коренізація. Український різновид її назвали «українізацією».

Політику радянської українізації не слід ідеалізувати. Нею переслідувалося укорінення влади в україномовному середовищі. Коренізація мала змусити чекістів, учителів, професорів і пропагандистів перейти на мову того населення, яке вони «обслуговували» — кожний в рамках своєї професії. Компартійна диктатура трималася на трьох китах — терорі, вихованні і пропаганді.

Проте радянська кампанія коренізації не могла не зближуватися у певних вимірах з політикою українізації, яку здійснювали національні уряди. Спільним знаменником для обох типів українізації — національного і радянського — була дерусифікація. Переслідувану сотні років рідну мову українці тепер почули у школах, закладах культури, державних установах. Українізація здійснювалася навіть за межами УСРР — в місцях компактного проживання українців.

На відміну від інших національних республік, де коренізація обмежувалася переважно завданнями зміцнення влади, в Україні вона сприяла духовному відродженню. УСРР дорівнювала за своїм економічним і людським потенціалом всім іншим національним республікам, разом узятим. Саме тому вона користувалася підвищеною увагою конкуруючих кланів у Кремлі. Сталін перетворився на «кращого друга» українців. У липні 1923 року він усунув Раковського від влади і через деякий час посадив свого підручного Л.Кагановича на посаду секретаря ЦК КП(б)У. У компартійно-радянській номенклатурі вона вже вважалася найвищою. Користуючись всебічною підтримкою Кагановича і Сталіна, нарком освіти Микола Скрипник витискував з офіційної політики українізації максимум можливого.

В умовах радянської влади національна державність мерехтіла на межі реальності і нереальності. Реальність влади радянських органів створювала у громадян України ілюзію того, що вони мали власну державність. Однак не менш реальними були компартійні комітети, які скріплювали радянські органи влади сталевими обручами позаконституційної диктатури. І все-таки наявність національної державності в радянських шатах вселяла певну надію в душі українських патріотів за межами СРСР. В лютому 1924 року Володимир Винниченко записав у своєму щоденнику, коментуючи факти дипломатичного визнання СРСР країнами Заходу: «Вважаю, що для української національної справи визнання Союзу Совєтських Республік є факт позитивний, бо цим самим визнається Українська держава хоч би в «союзі», хоч би декларативно». Лідер впливової у Західній Україні партії націонал-демократів Д.Левицький в газеті «Діло» (лютий 1925 року) писав: «На Радянській Україні росте, міцнішає і розвивається українська національна ідея, і разом зі зростом цієї ідеї чужі рямці фіктивної української державності наповнюються рідним змістом справжньої державності».

Проте цим сподіванням не судилося здійснитися. Коли Сталін посів після тривалої і жорсткої боротьби в політбюро ЦК ВКП(б) вакантне місце вождя державної партії, Україна опинилася в епіцентрі репресій. Саме існування найбільшої національної республіки з великими конституційними правами Сталін тепер сприймав як виклик своїй владі. Для політичного режиму, позбавленого реального конституційного регулювання, навіть власний харківський (з 1934 року — київський) субцентр влади становив потенційну небезпеку.

Сталін визнав тільки один спосіб боротьби з потенційною небезпекою — превентивні репресії. Репресованими мали бути ті, хто міг би виступити проти влади. Услід за спрямованим проти українського села терором голодом розгорнулося планомірне винищення української інтелігенції. Страхітливий для всіх громадян СРСР 1937 рік в Україні розтягнувся на цілих шість років — від 1933-го до 1938-го.

Післявоєнні роки були не менш тяжкими: голод 1946—1947 рр., масові репресії в західних областях, якими супроводжувалася радянізація, репресії військовополонених і остарбайтерів, що побували на Заході, депортації малих народів і деяких національних груп тощо. Є свідчення М.Хрущова про те, що українці уникли депортації тільки тому, що їх було надто багато.

«Парад суверенітетів»

Михайло Горбачов не раз заявляв, що почав у квітні 1985 року курс на перебудову за власним вибором. Мовляв, Радянський Союз міг існувати й далі без перебудовних потрясінь.

Можна погодитися тільки з тим, що кампанію «перебудови» останній генсек започаткував із власної волі. Коли він необережно торкнувся створеної Леніним конструкції влади з метою її вдосконалення, бюрократична «перебудова» зірвалася в каскад революційних за характером зрушень.

Влітку 1988 року ХІХ конференція КПРС схвалила ініційоване в оточенні Горбачова рішення про «повновладдя рад». Наприкінці того року Верховна Рада СРСР надала цьому рішенню форму закону. Суть його полягала у докорінній перебудові органів радянської влади. Вони перетворювалися на повновладні структури, прямо не залежні від компартійних комітетів. «Керівна і спрямовуюча» роль КПРС повинна була реалізуватися в інший спосіб, насамперед — шляхом виборів партійних функціонерів у ради і їхньої роботи на чолі рад або виконкомів рад.

Компартійно-радянська номенклатура не відчула в такій реформі небезпеки. Вона звикла до того, що депутатство в радах було доповненням до високого партійного чину. Однак руйнування тандему «партія—ради» докорінно змінювало державний устрій. Радянський центр влади почав стрімко перетворюватися на первинний, тому що тільки він мав легітимне походження. Компартійні комітети втратили державний статус. СРСР перестав бути тоталітарною державою, хоч ніхто тоді (навіть на Заході) цього не помітив.

Конституційна реформа мала негайні і кардинальні наслідки, тому що всі структури наддержави трималися на КПРС. У 1989 році розвалилася зовнішня імперія в Центрально-Східній Європі. Після виборів 1990 року проти компартійно-радянського центру виступили парламенти союзних республік. Вони ввели в дію конституційну статтю про вихід із єдиної багатонаціональної держави, хоча спочатку обрали завуальовану форму виходу — проголошення декларацій про державний суверенітет.

Так званий «парад суверенітетів» розпочався з ініціативи державоутворюючої республіки — Російської Федерації. Голова Верховної Ради, а потім обраний Президент РФ Борис Єльцин скористався популізмом радянських конституцій, щоб знищити створений у Кремлі надреспубліканський імперський центр.

Отже, першопричиною загибелі Радянського Союзу став конституційний популізм його засновників. У 1922 році російське компартійно-радянське керівництво «прив’язало» національні республіки не до Росії, яка демагогічно проголошувалася «першою серед рівних», а до партії. Партія, навіть державна, не могла, на відміну від країни, існувати нескінченно довго. Якби Україна була автономною республікою Росії, її суверенізація натрапила б на такі самі перешкоди, як суверенізація Татарстану або Чечні. Незалежність довелося б виборювати, а не проголошувати рішенням парламенту з підтвердженням на референдумі. Як довго виборювати — важко сказати…

Тому ми, громадяни України, повинні пам’ятати і шанувати людину, яка спромоглася перешкодити намірам Москви «автономізувати» радянську Україну у 1922 році, — Християна Раковського.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі